ЄВАНГЕЛІЄ КНЯГИНІ ЖЕСЛАВСЬКОЇ

Українська національна святиня: історія, зміст, загадки

Пересопницьке євангеліє, про яке більшість українців чули і знають, є загадковою пам'яткою української культури. Мож­на навіть сказати — містичною.

Незважаючи на нестабільність, драматичність української іс­торії XVI—XVIII стст., широкомасштабні конфесійні зміни, Пе- ресопницьке євангеліє — як дорога реліквія — зберігалося, пе­редавалася з покоління в покоління. Його тримали в своїх руках Іван Мазепа, можливо, інші козацькі гетьмани (хто зна, може, й Богдан Хмельницький). Торкався до нього й Тарас Шевченко, частково описавши книгу в своїх археографічних замітках. Іноді воно «зникало», його вивозили з України, але потім (дивним чи­ном?) поверталося назад.

Пересопницьке євангеліє дуже цікавило українських дослід­ників. Помітний внесок у вивчення цієї пам'ятки зробили П. Жи- тецький, О. Грузинський. І. Огієнко, Я. Запаско, І. Чепіга, Л. Ду- бровіна, Л. Гнатенко та інші. За часів незалежної України книга видавалася двічі. Перше видання (тираж — 500 примірників) під­готував Інститут української мови НАН України. Із 700 сторінок книжки транслітерований текст займав 270, решту присвячено науковим студіям. Ще одне — факсимільне — видання побачило світ завдяки Українській православній церкві (Московського па­тріархату) в 2008 р.

У роки створення нашої держави Пересопницьке євангеліє стало національною святинею, на якій присягають президенти України. Чи випадково це? Напевно, ні.

Коли, як і чому з'явилося Пересопницьке євангеліє?

Частково відповіді на ці питання знаходимо на останній сто­рінці цієї пам'ятки. До речі, вона містить не лише євангельські тексти, а й деякі примітки, передмови й післямови. Із них дізна­ємося про точні дати створення книги.

Відомі також імена тих, хто працював над Пересопницьким євангелієм. Враховуючи те, що пам'ятники середньовічної культу­ри переважно були колективними й анонімними, цей факт здається дещо незвичним. Можливо, намагання «авторизуватися» було вия­вом нових ренесансних тенденцій, які вплинули на творців пам'ятки.

Спочатку кілька слів про фундаторку видання — княгиню Настасью Жеславську. Один із бібліографів, А.В. Терещенко, на­віть іменував цю книгу «Євангеліє княгині Жеславської». Мабуть, така назва дещо точніша, ніж звична — Пересопницьке євангеліє. Адже в Пересопниці було написано лише частину книги — Єван­гелія від Марка, Луки та Іоанна.

Про саму княгиню Жеславську є лише скупі відомості. Похо­дила вона з роду Гольшанських, протопластом яких був відомий литовський рід князів Гедиміновичів. Щоправда, Гольшанські, живучи на українському та білоруському Поліссі, перейняли міс­цеві звичаї, сповідували православ’я, таким чином були причет­ними до руської (українсько-білоруської) культури того часу.

Батько Анастасы — Юрій Іванович — був князем дубро- вицьким, степанським і гольшанським. Крім неї, у нього було ще одинадцять дітей. Можливо, Анастасія народилася в Дубровиці — поліському місті, що лежало на березі річки Горинь (зараз це районний центр на півночі Рівненської області). Часом її наро­дження можна вважати період між 1510—1520 рр. Після 1530 р. Анастасію віддали заміж за князя Кузьму Івановича Жеславсько- го (Заславського). Варто сказати, що Жеславські походили від князів Острозьких, були пов’язані з ними. Резиденцією цих кня­зів був Жеслав (зараз Ізяслав — районний центр Хмельницької області), який, як і Дубровиця, розташовувався на берегах Гори­ні.

1556 року помер чоловік Анастасы — князь Кузьма Іванович. Припускають, що княгиня-вдова вирішила піти в монастир, в чер­нецтві її й нарекли ім’ям Параскева. Так вона фігурує в Пересо- пницькому євангелії. Можливо, смерть чоловіка спонукала княги­ню виділити кошти на переписування і оздоблення євангелія. Тоді такі дії розцінювалися як богоугодна й спасенна справа. Замовляю­чи святу книгу або переписуючи її, людина вважала, що це допомо­же в спасінні душі. Загалом, жіноче меценатство було певною тра­дицією на Волині. Такою меценаткою ще в кінці XIII ст. була Ольга Романівна — вдова волинського князя Володимира Васильковича.

Євангеліст Матвій. Мініатюра з Пересопниць- кого Євангелія, 1556—1561 рр.

Євангеліст Матвій. Мі­ніатюра з Пересопниць кого Євангелія, 1556—1561 pp.

Можливо, на її замовлення було завершено написання Га­лицько-Волинського літопису. Уже після Анастасії Жеслав- ської відомою меценаткою стає княгиня Галька Острозька, яка пожертвувала велику суму на Острозьку академію, шпиталь у Острозі та на монастир свя­того Спаса під Луцьком.

Символічно, що княгиня Жеславська померла в той са­мий рік, коли закінчили пере­писування євангелія. Хочеть­ся вірити, що перед смертю вона побачила цей шедевр ру­кописного мистецтва.

Перший рік над євангелі- єм працювали, так зазначено в самій пам'ятці, «в Дворці, мо­настирі Жеславском, при церк­ві святия та живоначальния Троіца». А згодом — 1557 р. — переписування цієї пам'ятки продовжилося чомусь у Пере- сопницькому монастирі Різд­ва Богородиці.

— зате вони могли бути в Пересопниці.

Пересопниця — село на березі річки Струбли, яке розташовува­лось на відстані близько ста кілометрів від Двірця. За часів Київської Русі це було місто, яке відігравало важливу роль у політичних подіях середини XII ст. Археологічні дослідження показують, що Пересо­пниця існувала в X ст., а то й ще раніше. Однак перша писемна згад­ка про місто датується 1149 роком. У той час розгорілася міжусобна боротьба за київський престол між князями Юрієм Довгоруким та Ізяславом Мстиславовичем. У епіцентр цієї боротьби потрапив ре­гіон Погорини (басейн річки Горинь), зокрема місто Пересопниця. У т.з. Київському літописі досить детально описано це протистояння, в тому числі й події, що відбувалися в Пересопниці. Читаючи про них, бачимо, що це не просто літописний текст. Це — своєрідна по­вість. Виникає думка: чи не в Пересопниці її написали, чи не існував у цьому місті в ті далекі часи осередок книгописання?

За однією з легенд, саме в ті часи було засновано монастир у Пересопниці. Інша легенда пов'язує фундацію обителі з періодом правління Мстислава Ярославовича Німого, який княжив у Пе- ресопниці в першій чверті XIII ст. Вважається, що Пересопниця зазнала руйнувань в часи монгольської навали. Місто занепало й поступово перетворилося в село. Однак, схоже, монастир про­довжував існувати. Перший відомий історичний документ про нього датований 18 липня 1490 р. Із його тексту випливає, що монастир Різдва Богородиці в Пересопниці був досить заможним

— йому належали три навколишні села. Інші, дещо пізніші доку­менти також свідчать про багатство монастиря.

1505 р. монастир потрапив у володіння князів Чорторийських. Варто зазначити, що члени цієї родини (на той час православні) від­значалися помітною освіченістю.

Дочка Ганни-Євдокії, Катерина, деякий час володіла Пересо- пницьким монастирем. Вона вийшла заміж за Василя Загоровсько- го, котрий залишив після себе духовний заповіт від 1577 р. Цей твір зараз вважається своєрідною класикою давньої української літера­тури. У ньому, до речі, велика увага приділяється питанню освіти дітей. Коли ж монастир став власністю сестри Катерини, Олени (у шлюбі — Горностай), йому надали значну фундацію. Сталося це 1596 p., якраз у час укладення Берестейської унії. У фундаційному документі зазначалося, що монастир повинен мати пресвітерів, ди­якона, а також шпиталь і школу. Тобто передбачалося перетворен­ня його в осередок релігійної культури та освіти.

Закономірно, що саме Пересопницький монастир став міс­цем, де закінчили «Євангеліє княгині Жеславської».

Післямова до євангелія, написана Михайлом Василієвичем, представляє архімандрита Григорія як своєрідного «керівника про­екту». Також його зображують як віруючу та благочестиву людину: «Зане не любил злата и сребра тлеющих, але імел любов и приле- жаніє к божественному писанію, о которое просил Господа Бога».

Власне, про писаря Михайла Василієвича можемо сказати біль­ше, ніж про його наставника. Сам він себе характеризував так: «Я тиж многогрішний слуга, або раб божій Михайло Василієвич, син протопопи саноцкого». У підсумкових записах вкінці кожного єван­гелія, які, щоправда, писалися не Михайлом Василієвичем, навіть говориться, що він є протопопом саноцьким. Більшість дослідників сходяться на думці, що це помилка; мовляв, Михайло Василієвич був сином саноцького протопопа. Є підстави погодитися з такою думкою. Бо дивно виглядає, що протопоп, власне протоієрей (стар­ший священик у певному місті чи окрузі), покинув свою парафію і почав шукати щастя в далеких краях, заробляючи на хліб перепису­ванням книжок, — навіть якщо це добре оплачувалося. Однак Ми­хайло Василієвич міг прийняти духовний сан — звідси й іменування його протопопом. У той час це було звичним явищем, коли батько- священик «передавав у спадок» свій духовний сан.

Михайло Василієвич мав хорошу, як на той час, освіту. Адже його батько займав високе церковне становище і, без сумніву, мав потурбуватися про грамотність своїх дітей. Можливо, першим учителем Михайла Василієвича, власне, і був його батько.

Очевидно, Григорій та Михайло Василієвичі починали пра­цювати над книжкою в Двірці. Тут і було переписано перше Єван­геліє від Матвія. Потім, коли Григорій та Михайло переїхали в Пе- ресопницю, вони, судячи з усього, залучили до роботи ще одного писаря. Як його звали, ким він був — ми, на жаль, не знаємо.

Загалом вимальовується така картина. Керував роботою архі­мандрит Григорій. Ним написані сумарії, глоси та чотири підсум­кові записи в кінці кожного євангелія, а також додаткові вкази на полях. Григорій перекладав пам'ятку на руську, тобто на українську книжну мову. У цьому йому міг допомагати Михайло Василієвич. Останньому належить написання основного тексту, текстів у рам­ках-заставках, післямови, записи на початку та в кінці пам'ятки.

Основний текст Пересопницького євангелія виконано уста­вом двох почерків, які, зрозуміло, належали різним людям. Тобто до роботи залучили ще одного підручного писаря, який працю­вав у Пересопницькому монастирі.

Книжка складається з 482-х пергаментних аркушів, їхній роз­мір 380—240 мм. Її вага 9 кг 300 г. Вона містить: науку читання, яка відкривається передмовою; чотири євангелія, кожному з яких передують покажчик глав та передмова, подані також післямова й місяцеслов. Текст пам'ятки поділено на глави, кожна з яких по­чинається із сумарія (короткого змісту викладу наступної глави), вписаного в рамку. Немає сумаріїв лише на початку першої глави кожного євангелія.

У книжці постійно зустрічаємо глоси — українські лексичні відповідники до слів оригіналу. їх виділено рамочкою і розміще­но безпосередньо в тексті, іноді на полях рукопису.

За змістом Пересопницький рукопис — тетраєвангеліє (чоти­ри канонічні євангелія). Він схожий на православні євангелія, які призначалися для церковного вжитку. Щоправда, є деякі незначні відмінності між ним та друкованими євангеліями, що з'явилися невдовзі після появи цієї пам'ятки.

Пересопницьке євангеліє написано давньоукраїнською книжною мовою. Це один із перших відомих нам перекладів та­кого типу. Сам переклад не є однаково досконалим. Можна про­стежити тенденцію «шліфування» майстерності перекладачів під час роботи над текстом. Передмова до євангелія, котра належить Теофілакту (Феофілакту) Болгарському, перекладена не дуже вда­ло. Тут фактично збережено старослов'янський текст. Близькими до старослов'янської першооснови лишилися перші два єванге­лія — Матвія та Марка. Ближче до народної мови перекладено Євангеліє від Іоанна й особливо Євангеліє від Луки.

Аналіз тексту засвідчує, що в роботі над перекладом надава­лася перевага старослов'янським джерелам. І це цілком зрозумі­ло. Адже старослов'янські біблійні тексти були значно пошире­ними на українських землях у той час. Проте використовувалися і грецькі тексти євангелій, а також західнослов'янські (польські й чеські) переклади.

Текст Пересопницького євангелія писали переважно темно- коричневим чорнилом. На всіх сторінках розміщений він на 20 рядках. Покажчики читань подано на полях, сумарії та глоси впи­сано в текст і обведено рамкою. Передмова, заголовки євангелій, тексти в рамках-заставках, номер першої глави та зачала на по­чатку кожного євангелія написано золотом на кіноварному ґрун­ті. Покажчики читань на полях зроблено кіновар'ю та суриком.

Важливим аспектом цінності книги є її художнє оформлення. Пам'ятку прикрашають чотири майстерно намальовані мініатюри євангелістів. Мініатюри відкривають кожне з євангелій, вони роз­міщені на лівому боці розвороту аркушів перед текстом. Виконані вони на ґрунті клейовими різнобарвними фарбами на золотому суцільному тлі. Під кожною мініатюрою вміщено текст у орнамен­тальній рамці — коротка анотація з відомостями про євангеліста і вказівкою, скільки в кожному євангелії глав, зачал, стихів. Усі міні­атюри прикрашено рамками з рослинним орнаментом. Такі ж рам­ки прикрашають початок тексту кожного євангелія.

Книжка мала дорогу оправу. Щоправда, вона кілька разів мінялася. Про первісну оправу маємо свідчення в післямові ру­копису, де сказано, що на верхній дошці «єсть виображенно распятіє Господа Бога спасителя нашого Ісуса Христа». Ці дані підкріплюються й відомостями з інвентаря Пересопницького монастиря 1600 р. Наступну оправу, ймовірно, було виготовлено 1701 p., коли гетьман Іван Мазепа вирішив подарувати євангеліє Переяславському кафедральному собору, який він побудував та прикрасив власним коштом. У 1840-х роках оправу поновили — припасовано нижню дошку, кришки зі зворотів заклеєні папе­ром, приклеєні форзаци, оправу обтягнено зеленим оксамитом. У такій оправі євангеліє зберігається до сьогодні.

Доля пам'ятки дуже цікава. Після написання євангеліє три­валий час зберігалося в Пересопницькому монастирі, про що, зо­крема, свідчить згадуваний інвентар цієї обителі 1600 р. Однак у 1630 р. монастир перестав існувати. Його власник, князь Ми- колай Чорторийський, католицького віровизнання, звернувся до короля Сигізмунда III з проханням передати обитель Клеван- ській єзуїтській колегії. Король відразу видав грамоту, згідно з якою монастир разом із майном та земельними угіддями перехо­див у володіння єзуїтів. Очевидно, в їхні руки й потрапило Пере- сопницьке євангеліє.

На якийсь час ця пам'ятка загадково зникає, щоб потім з'явитися, але вже на початку XVIII ст. і в центральній Україні. Річ у тім, що під час Хмельниччини клеванських єзуїтів розгро­мили й пограбували козацькі війська. Можливо, книга опинила­ся в руках якогось козацького ватажка, а далі він вивіз її з собою на Подніпрянщину. Однак це лише гіпотеза, не підкріплена до­кументально.

Зрештою євангеліє опинилося в руках гетьмана Івана Мазе­пи. Не виключено, що він міг придбати цю книжку на Волині, де йому доводилося бувати. У 1701 р. гетьман подарував її Переяс­лавському кафедральному собору, який було споруджено його коштом. 17 квітня того року зробили відповідний запис у єванге­лії: «Сіє Євангеліє прислано і дано єст от ясмневельможного его милости пана Іоанна Мазепи, войск єго царського пресвітлого величества Запорозких обох сторон Дніпра гетмана і славного чина святого апостола Андрея кавалера, до престола переяслав­ського епископского; которий от єго ж ктиторской милості со­здан, отновлен і драгоціннимі утварі церковними украшен при преосвященном єпископі Захарії Корниловичі».

Майже сто років євангеліє зберігалося в соборі, а потім опи­нилося в бібліотеці Переяславської духовної семінарії. Тут його 1837 р. виявив археограф Осип Бодянський. Наступного року в «Журнале Министерства народного просвещения» він опубліку­вав невелику інформаційну статтю про цю пам'ятку.

Десь наприкінці 1845 p., перебуваючи в Переяславі, з Пересо- пницьким євангелієм мав змогу ознайомитися Тарас Шевченко. Судячи з усього, пам'ятка справила на нього враження, тому він залишив про неї запис у своїх археографічних нотатках. Ось зміст цього запису:

«В скромной семинарской библиотеке хранится два Еванге­лия, писаны на пергамени изяшными славянскими буквами, чер- нилом и киноварью — с прекрасными разноцветными рисунка­ми по золоту. Первое писано в 1053 году (від «створення світу». — Ред.)... Второе Евангелие, также на пергамени, изящнее и рас- кошнее первого, писано малороссийским наречием 1556 года, с

надписью на краях первых листов...» Далі поет наводив текст про передачу I. Мазепою цієї книги Переяславському собору. «Это Евангелие, — зазначав Т. Шевченко, — подробно описано г. Бо­дянским в «Журнале Министерства народного просвещ[ения]».

У 60-х pp. XIX ст. семінарію з Переяслава перенесли до Полта­ви. Туди ж помандрувало й Пересопницьке євангеліє. Проте тут йому недовго довелося бути. У 1873 р. книгу передали графові Д. Толстому — так вона опинилася в Петербурзі. Потім євангеліє потрапило до великого князя Петра Георгійовича, принца Оль- денбурзького. Лише через шість років після його смерті, в 1887 p., книжка, завдяки сприянню вдови покійного, повернулася знову до бібліотеки Полтавської духовної семінарії.

У Полтаві Пересопницьке євангеліє пережило революційні події 1917—1918 pp., громадянську війну, різноманітні пролет- культівські експерименти радянської влади, зберігаючись у фон­дах Полтавського історико-краєзнавчого музею. Під час Другої світової війни книжку евакуювали до Уфи — столиці Башкир­ської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. У пово­єнні роки пам'ятка вернулася в Україну — правда, не до Полтави, а до Києва. Спочатку зберігалася у фондах музею-заповідника Києво-Печерської лаври. 24 грудня 1948 р. за ініціативою профе­сора Київського університету С.І. Маслова євангеліє передали в Центральну наукову бібліотеку (зараз — Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадского), присвоївши їй інвентарний номер 15552. Там пам'ятка зберігається й зараз.

Під час інавгурації президента України в грудні 1991 р. Пере- сопницьке євангеліє вперше використали як символ державності. На ньому присягав на вірність народу України Леонід Кравчук. З того часу президенти України присягають на цій книзі.

Справді, Пересопницьке євангеліє є символом України. І справа не лише в тому, що це один із перших сакральних текстів, 664

перекладених українською мовою. Його фундаторка походила з Полісся, писалося воно на Волині, головним писарем був ви­ходець із Лемківщини — найзахіднішої української землі. Ман­друвала ця книга із заходу на схід, опинившись у Полтаві. До неї мають стосунок І. Мазепа й Т. Шевченко — важливі фігури нашої національної історії. Тому закономірно, що на цій «першокнизі» присягають президенти України.

Петро КРАЛЮК 30 липня 2010 р.