ЛЮДЦІ ВЕЛИКОГО ГОСУДАРЯ

Чи була логіка в московській самодержавній тираниї

Тиран — це не лише жах для тих, кому «випало щастя» жити з ним в одній країні та в одну епоху, але й моторошна загад­ка, яку важко розгадати.

Дещо дуже важливе для цієї системи висловив один із най­страшніших її конструкторів і відновлювачів — товариш Сталін. Знаменитий радянський артист Микола Черкасов запам’ятав

своєрідну «лекцію», яку Вождь прочитав йому й видатному режисерові Сергію Ейзенш- тейну, котрий зняв, як відомо, блискучий фільм про Івана Грозного. У 1953 році Черкасов опублікував запис цієї бесіди з «корифеєм усіх наук» у книжці «Записки радянського актора». Про що ж розповів Черкасов? За твердженням Сталіна, Іван Грозний був великим і про­гресивним державним діячем, до того ж набагато значнішим, ніж Петро І («Петро не дору­бав!» — заявив «кремлівський горець»). «Говорячи про дер­жавну діяльність Грозного, товариш І. В. Сталін зауважив, — пи­сав Микола Черкасов, — що Іван IV був великим і мудрим пра­вителем, який убезпечував країну від проникнення іноземного впливу й прагнув об'єднати Росію. Зокрема, говорячи про про­гресивну діяльність Грозного, товариш Сталін наголосив, що Іван IV уперше в Росії запровадив монополію зовнішньої торгівлі, до­давши, що після нього це зробив лише Ленін.

Наведена довга цитата цікава — як яскравий приклад того, наскільки цинічним і вовчим було мислення тодішнього волода­ря мало не половини земної кулі (бесіда відбувалася 1947 року). Але вона аж ніяк разі не замінює вдумливого дослідження самої суті «носійних конструкцій» самодержавно-деспотичної систе­ми, певні риси якої (на превеликий жаль, досить істотні!) знову й знову, через покоління й через століття, відроджуються в дер­жавному устрої нашого північного сусіда (нашого «братнього слов’янського народу», «стратегічного партнера», «фактора ім­перської загрози» — іменувати прийнято по-різному, залежно від політичних уподобань). Тут йдеться, як бачимо, про дуже три­вожну спадковість — тим більше, що й останнім часом кремлів­ського шанувальника Грозного, який читав лекції Ейзенштейну й Черкасову, московські верхи, у свою чергу, оголосили «ефек­тивним менеджером». Щоправда, уже в 2010 році пішли офіційні заяви відповідальних чиновників про необхідність наполегливої десталінізації російського суспільства, але підстав вірити в сер­йозність таких благих намірів поки не дуже багато. Дуже харак­терний виступ у ліберальних колись «Известиях» державника Віталія Третьякова, який, стаючи у зверхньо-ображену позу, ри­торично запитує: «Що ще я маю зробити, чого ще зректися, щоб мене нарешті вважали десталінізованим?!»

Як бачимо, вірність людожерської наступності, яка тут роз­бирається, приймає в нинішній Росії й цілком респектабельно- «патріотичну» оболонку.

І все ж таки — повернімося до логіки Системи Сталіна і Гроз­ного. Водночас аналіз цієї логіки допоможе нам уявити собі, що між душогубом — генералісимусом XX століття — й нелюдом — царем століття XVI, здавалося б, схованим від нас імлою століть, — спільного набагато більше, ніж може здатися з побіжного по­гляду. Які ж основні опорні точки цієї логіки?

1

Відраза до дієвого парламентаризму, реального представ­ницького правління. Саме примара парламентської системи бук­вально переслідувала Івана IV Грозного, викликала його шалену лють. У нього були всі підстави для такої лютої реакції: вже за його часів, у середині XVI століття, у залежному від дворянства становищі перебувала королівська влада у Швеції; англійська ко­ролева мала обговорювати свої державні справи в парламенті; від волі парламенту в багатьох найважливіших питаннях, таких як фінанси, оголошення війни та укладання миру, залежали коро­лі у Франції; італійськими республіками управляли різного роду «палати» й «форуми». Ставлення Грозного царя до таких поряд­ків добре видно з його листа до князя Андрія Курбського: «А о безбожных землех и языцех, что и глаголати! Понеже государи те царствами своими не владеют: како им повелят рабы их, тако и владеют» (характерне ототожнення країн із парламентським правлінням і «безбожних» країн!). І далі: «А в государской воле подданным гоже быти, а где государской воли над собой не име­ют, тут яко пьяны шатаютца и никоего же добра не мыслят» (дуже чітко сформульовано думку, внутрішньо близька всім москов­ським, російським і радянським самодержцями — і на Сталіні ця внутрішня близькість не закінчується...). І потім: «Ежели царю не повинуются подвластные — никогда же от междоусобныя брани терпети не перестанут!». І нарешті — презирлива, навіть гидлива характеристика парламентської системи правління: «Тамо особь каждо о своем печеся...» Ось у чому, на думку царя-самодержця, коріння зла! Ось чому тільки єдиновладдя Великого Государя,

«Ранок стрілецької страти».

непідвладного будь-чиїм приватним або становим інтересам є єдиною дійсною гарантією дотримання завжди і в усьому лише загальнодержавних інтересів. Хоча б при цьому піддані, «холопи », змушені були принижено йменувати себе самих у чолобитних: «Мы людишки твои, Великий Государь» — це повторюється в ба­гатьох документах доби Івана Грозного.

Так вважали і Іван Грозний, і неприборканий у своїй жорсто­кості Петро І, і «освічена» Катерина II («люта вовчиця», як на­зивав її Шевченко), і Микола І («людина з олов’яними очима», за словами Герцена), і, звісно, «Чингізхан з телеграфом» — Йосип Джугашвілі.

2

Неприйняття економічної самостійності, незалежності своїх підданих. 1570 року в листі до королеви Англії Єлизавети Іван Грозний із сарказмом і неприхованим презирством оцінює по- рядок правління на далекому острові: «И мы чаяли того, что ты на своем государьстве государыня и сама владеет, и своей госу- дарьской чести смотриш, и своему государству прибыток... Ажно у тебя мимо тебя люди владеют, и не только люди, но мужики торговые, и о наших о государьских головах, и о чести, и о зем­лях прибытка не смотрят, а ищут своих торговых прибытков. А ты пребывает в своем девическом чину, как есть пошлая девица». (Найбільше вражає, що саме 1570 року обговорювався проект об’єднавчого міждинастичного шлюбу між Іваном IV і незаміж­ньою Єлизаветою!) І далі цар резюмує: «А московское государ-

ство покамест без англинских товаров не скудно было». У чому причина такого «самодержавного хамства»? Вона досить проста: цар побоювався (небезпідставно!), що, за прикладом англійських парламентаріїв — «торгових мужиків», на подібне ж втручання в «государеві справи» наважаться їхні партнери — російські «тор­гові мужики». Запитаємо себе: чи зникло зараз це побоювання, що має настільки глибоке коріння в московській самодержавній історії?

3

Боятися влади («Великий Страх», без якого не було б всевладдя жодного з названих тут тиранів!) мають всі стани без винятку, а особливо вельможі, хай навіть і дуже близькі до царя.

4

Справедливість для всіх забезпечує особисто сам цар за до­помогою призначеної ним адміністрації з відданих йому людей, із тих, які «служать прямо». Про долю інших — дивимося пункт № 3). Цар є заступником «нижчих» проти «сильних» (вони ж «пу­заті», «богатини» — ненависть до таких і в XVI столітті була до­сить потужною!), він єдиний здатен протистояти їхній сваволі.

Це наївно-фантастичне уявлення («головне — щоб був прямий шлях до царя!») переросло і часові, і просторові рамки, і, схоже, ще неодноразово буде причиною багатьох найсерйозніших за­гроз для демократії. В Україні в тому числі: згадаємо сподівання на «дешевий газ» із царственої, багатої Москви! Ці сподівання дуже вплинули на результат президентських виборів-2010.

5

Обов’язково треба сформувати корпус «вірних слуг госу- даревих» (читай: опричне військо — Таємна канцелярія — III Відділення — ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ-ФСБ-СБУ тощо). Бажано набирати цих «слуг» із худорідних «низів», у всьому особисто зобов’язаних володарю; але при цьому також необхідно гармо­нійно поєднувати «родовитих» і «худорідних» у загальному апа­раті влади.

6

Треба неодмінно навчитися управляти спалахами «народ­ного гніву», скеровувати його в потрібному царю напрямку. І народ навіть не помітить, що, розтрощуючи багатих, він про­сто... поповнює скарбницю царя та близьких йому людей (не плутати з державним бюджетом!). «А которые бояре, и воеводы, и приказные люди дошли до государьские великие измены, до смертные казни, а иные дошли до опалы, то тех животы и статки (саме «статки»! — I.

розрахунків як найважливішу складову. А результат? «Государь- ская воля» стала єдиним (у ближчі часи — не завжди формаль­но, але фактично) джерелом влади і права. Чи усвідомлюємо ми, наскільки чіпко логіка цієї системи тримає нас у своїх обіймах?

7

Самодержці XVI — XX століть робили ставку (і надто часто, трагічно часто не помилялися!) на один закон людської психоло­гії, людської свідомості: щоб не бути роздавленими подіями, ба­гато людей поспішали приєднатися до тих, хто мав можливість давити.

8

Дуже важливо, що головним засобом політичної боротьби, яким Грозний (і його політичні послідовники протягом століть) постійно користувався для досягнення своїх цілей, яким скорис­тався і в період встановлення опричнини, було внесення розко­лу, а в міру можливості — і прямої ворожнечі в середовище своїх підданих. Ця «євразійська» технологія найчастіше застосовується й зараз, і не лише на території Росії. Уроки для захисників демо­кратії в Україні, на наш погляд, очевидні.

***

«А наш государь, как есть государь истинный, сияя во благо­честии, государство свое добре разсматряет». Це — слова з по­слання Івана IV гетьману Ходкевичу (1567 рік; при цьому цар зволів підписати лист ім'ям боярина Михайла Воротинського). Якщо осучаснити лексику, «перезаписати» фразу в стилі 2010 року, застосувати комп'ютерну техніку — то буде напрочуд схоже на офіціозні випуски програми «Час» на ГРТ, чи не так, шановний читачу? Ось це й є та специфічна політична культура, в яку (зсе­редини і ззовні) посилено втягують зараз і Україну. Чи вдасться подібне «переформатування» (ми ж, теоретично, ще й зараз єв­ропейська країна)? Це цілком залежить від міри опору й непри­миренності суспільства.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День» 19 листопада 2010 р.