УСТАЛЕННЯ ЕТНІЧНО-ПЛЕМІННОЇ ТА ДЕРЖАВНОЇ ТЕРИТОРІЇ РУСІ НА ЧОЛІ З КИЄВОМ.
T Усталення етнічної території східних сХ слов'ян та господарського і культурно- політичного опанування ними земель Східної Європи тісно пов'язане з виникненням та розвитком державного життя.
Це особливий, хоча й побіжний щодо нашого питання предмет. Ми його зачіпаємо лише з тим, щоб підкреслити, що подальший історичний процес східнослов'янського життя після розпаду Антського союзу в VIIct. відбувається в чітко окреслених територіальних межах староруських земель. У боротьбі з навалою кочовиків на цих споконвічних вітчизняних землях між VII і IX ст. завершилось формування тих племінних груп, які знають наші староруські літописці під назвою слов'ян і Русі. Цю величезну, однорідну за своєю етнічною ознакою гілку східних слов'янських племен прийнято називати також племенами «Повісті минулих літ» або племенами «руськими». З утворенням у східних слов'ян їх міцного державно-політичного об'єднання на чолі з Києвом визначається героїчний період в історії Східної Європи раннього середньовіччя. Ця територія викристалізовується саме в період гострої боротьби за етнічну і державну незалежність.Близьку до реальності картину історико-географічного розміщення східно-слов'янської гілки племен, що жили на своїй території між IX-XI ст. і між іншим підтверджену здебільшого археологічними, лінгвістичними та антропологічними дослідженнями, засвідчив києворуський літописець кінця XI — початку XII ст. [див. докладніше: Брайчевський, 1999, с. 283-322]. За літописним свідченням, усі роди й племена походять від єдиної прадавньої слов'янської основи. До цього східного відгалуження єдиної слов'янської сім'ї належать літописні поляни, що населяли землі навколо Києва («яже живяху на полях»); у Прип'ятському Поліссі та басейні Тетерева мешкали деревляни («яже в деревле»); по Десні та її притоках — сіверяни; від них далі на схід — радимичі та в'ятичі, родовід яких літописець виводить від легендарних Радима та В'ятка (їх літописець знає в області межиріччя Оки й Волги).
На заході від Києва в напрямку до Карпат та в Прикарпатті розташувалися білі хорвати й дуліби; у верхів'ях Західного й Південного Бугу розселилися воли- няни, а на південному заході від Києва осіли уличі, бу- жани й тиверці, що охоплює територію між середніми й почасти нижніми течіями Дніпра та Дністра, а також досягаючи Дністровського лиману. А ще літописець згадує кривичів, що посідали великі простори обох боків верхів'я Дніпра, Західної Двіни й Волги. Ільменські (або новгородські) словени населяли землі навколо оз.Ільменя та по обидва боки річок Волхова й Ловаті. Всього названо 15 «племен».З кочовиками причорноморських степів найбільше стикалися як з ворогами племена, що жили в південних областях — поляни, які здебільшого від VII ст. називалися «руси». Літописець не окреслив чітко території, на якій розселялися поляни.
А натомість їх місце розташування він знає навколо Києва в «полѣ». Однак Київщину не можна назвати безлісною рівниною — полем, бо вона була й залишається великою мірою покрита лісними просторами. Думається, що землі літописних полян, що простягалися від басейну Росі, Стугни та Ірпеня на захід від Дніпра, між гирлами цих рік з давніх-давен населяли споконвічні хлібороби. «Поле» в південноруській, а нині в українській термінології означає ріллю. В українському понятті «поїхати в поле» не просто виїхати в безлісний степ, на рівнину, де нема лісу. В українській народній пісенній творчості — «поїхати
КИЇВСЬКА РУСЬ У БОРОТЬБІ З КОЧОВИКАМИ В IX — НА ПОЧАТКУ XICT.
в поле», означає «в поле орати»: «Десь поїхав мій миленький //У поле орати, НА я собі молоденька //Піду погуляти». Поле в українському уявленні це — простори землі, нехай оточені лісами чи болотами, великі чи малі, але призначені для обробітку.
Отже, поляни були здавна відомі як хлібороби, що орють і взагалі обробляють поле, «живяху», у вірному уявленні літописця «в полі», в області, яка найбільше відома хліборобством. Так думали й римляни, що знали Середнє Наддніпров'я, коли південь сучасної України вздовж Дністра, Бугу та Дніпра був «землею Трояню».
Область правого боку Середнього Наддніпров'я, що простяглася трикутником, який складають Дніпро — Рось — Ірпінь з головним містом Києвом, сірійські, арабські та візантійські джерела називають, починаючи з VIct., Руссю, а її населення — русами або росами [Пигулевская, 1939]. Києворуські літописи називають саме цю територію «Руською землею».
На межі зі Степом і кочовиками розташовувалися також слов'янські племена Чернігово-Сіверської землі — сіверяни, територія яких простиралася в напрямкові від Десни, Сейму, Псла та Сули. Далі від верхів'я Сіверського Дінця й Дону літописи не подають назви населення, хоч відомо, що до середини IX ст., до появи в Причорноморських степах печенігів, слов'янська колонізація досягала басейна Дону, берегів Азовського моря та Кримського півострова [Гаркави, 1870, с. 38, 80—81; Багалей, 1882; Голубовский, 1882 та ін.].
Арабські мандрівники називали Дон слов'янською рікою. В першій половині X ст. арабський географ Аль- Массуді, який мандрував Східною Європою, свідчить, що береги Дону населяє багаточисельний слов'янський народ. Про широке заселення слов'янами Дону, частково Північного Кавказу, а також Приазов'я, свідчить існування в межах Таманського півострова з середини Хет. Тмутараканської землі. В XIст. тут утворюється князівство, з якого пізніше вилітають невгамовні зачинателі князівських міжусобиць на Русі в особі Олега Святославовича, князя Чернігівського. Значна кількість археологічних джерел підтверджує існування слов'янських поселень у Подонні, Приазов'ї та Сіверському Дінці.
В околицях Харкова існували залишки слов'янського укріплення XII ст. — Дінець. У гирлі Дону в цей час існував «Руський порт». Поряд з визначними містами Русі Києвом, Черніговом, Переяславом важливу роль в обороні руських земель відігравали міста Подоння.
2.