2. ГУНСЬКА ЕКСПАНСІЯ ТА її НАСЛІДКИ В ЄВРОПІ. БОРОТЬБА СЛОВ'ЯН З АВАРАМИ. ПОЯВА ХОЗАР І УТВОРЕННЯ ХОЗАРСЬКОГО КАГАНАТУ.

Під час розпалу боротьби слов'янських племен з готами в Південно-Східну

Європу з Азії, мов ураган, прорвалися багатолюдні во­йовничі орди гунів (хунну). Перший етап масового руху гунів у Європі відзначив Авзоній (помер після 395 р.), ха­рактеризуючи їх не інакше, як «бродячі полчища хуні» [Латышев, 1904, с.

Численні відомості про войовничих гунів дійшли до нас переважно з писемних джерел Сходу, пам'яток народів Кавказу, з візантійських та західноєвропей­ських джерел, а також отримані в результаті археоло­гічних досліджень. Ось як описували звичаї та побут гунів давні китайці, яким першим судилося випробувати грізну силу цього войовничого народу: вони «не мають ні міст, ні осілості, ні землеобробітку... В них немає письма, а закони проголошуються словесно. Хлопчик, з того дня, як зможе всидіти верхи на баранові, стріляє з луку птахів та звірят; а коли трохи підросте, стріляє зайців та лисиць, яких він же й споживає. Ті, хто вміє стіляти з луку, всі вступають до кінноти... В них довга зброя (зброя, що вражає на великій відстані. — М. M.), є лук зі стрілами, коротка зброя (для битви вручну. — М. М.) — меч і спис. У разі успіху гуни йдуть швидко вперед, при невдачі втікають і не вважають це за сором для себе» [Бернштам, 1951, с. ЗО]. За цими ж докладними свідченнями, гуни все своє життя проводили в походах і на конях, найбільше займалися розведенням великих табунів коней, переслідуючи дві цілі: щоб достатньо за­довольнити свої продовольчі потреби м'ясом — кони­ною та молочними продуктами, а також для поповнення кінноти здебільшого швидкохідними породами, — а це було чи не головною метою, — не цуралися й розведен­ня дрібної та рогатої худоби, частково верблюдів. Вони були надзвичайно витривалі та рухливі й постійно пере­кочовували з місця на місце, залежно від потреб нових пасовиськ та достатніх запасів води.

На переконання більшості вчених гуни як народ, що утворився у II-IVct. внаслідок змішування тюр­комовних хунну — прийшлих племен з Внутрішньої Монголії, — і угорських племен Приуралля та Поволжя [Артамонов, 1962, с. 68], в часи Аттіли (Vcτ.) вже вклю­чав у себе багато місцевих європейських племен. Серед них роксолани, герули, алани, гепіди, остроготи, можли­во, анти та інші. За свідченнями Приска Панійського та Йордана, найзначнішим було об'єднання акацирів, що локалізувалися в степах Причорномор'я [Латышев, 1904, с. 829; Иордан, 1960, с. 72; Артамонов, 1962, с. 57]. Причім кожен з цих народів мав своє управління.

Єрмій Созомен наводить легенду в своїй «Церковній історії», де рух гунів на захід позначив 375 роком: «Одно­го разу сталося так, що бик, якого переслідував ґедзь, перейшов через озеро, а за ним пішов пастух; побачивши протилежну землю, він повідомив про неї одноплемінни­ків. Інші кажуть, що лань показала мисливцям цю доро­гу, ледь покриту зверху водою» [Латышев.., с. 763]. Схожі дані наводить у своїй "Новій історії" Зосим (Vct.): «Їх називали унами; залишається невідомим, чи слід їх на­зивати царськими скіфами чи визнати за тих кирпатих

КОЧОВІ ПЛЕМЕНА І НАРОДИ.

ЇХ ВЗАЄМИНИ ЗІ СЛОВ'ЯНАМИ ДО УТВОРЕННЯ КИЄВОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

і безсильних людей, котрі, за висловом Геродота, жили по Істру, чи вони перейшли сухопутним шляхом із Азії в Єв­ропу» [Латышев.., с. 800, 801]. Інакше кажучи, діставшись Європи, гуни одразу розгромили вщент таких же во­йовничих аланів, що вільно кочували в Прикаспійських степах та на Нижньому Подонні і які були за культурою та побутом близькі до гунів, а проте «з м'якішим і куль­турнішим способом життя», як засвідчив Амміан Map- целін [Латышев.., с. 34]. Затим попутно легко подолавши опір Боспорського царства [Гайдукевич, 1949, с. 478], вони підкорили в степах Північного Причорномор'я остготів. Це сталося, за відомостями Амміана Марцеліна, Євнапія, Созомена та Йордана, близько 375 року, коли вже по­мер Германаріх і на трон зійшов його син Гунімуд.

Піднесення ганського багатоетнічного союзу тісно пов'язане з іменами їхніх вождів — Ругілою та особливо з його племінником Аттілою, який увійшов в історію, як видатний полководець варварського часу. В серед­ині Vct. Аттіла зумів організувати могутній похід про­ти Західної Європи — тодішньої римської провінції. В його військо входили акацири, алани, роксолани, анти та інші слов'янські племена; з давньогерманських племен, що йшли на чолі своїх вождів разом з Аттілою, слід назвати остготів, герулів та гепідів. Рух цієї армади племен, об'єднаних Аттілою, був спрямований на Рейн.

Не можна обійти й хоча б кількома словами не оха­рактеризувати тут, на наших сторінках поки що, на жаль,

ГУНСЬКА ЕКСПАНСІЯ ТА її НАСЛІДКИ В ЄВРОПІ. БОРОТЬБА СЛОВ'ЯН З АВАРАМИ. ПОЯВА ХОЗАР І УТВОРЕННЯ ХОЗАРСЬКОГО КАГАНАТУ

КОЧОВІ ПЛЕМЕНА І НАРОДИ.

ЇХ ВЗАЄМИНИ ЗІ СЛОВ'ЯНАМИ ДО УТВОРЕННЯ КИЄВОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

нечисленний археологічний матеріал, здобутий під час досліджень різних поховальних пам'яток на терито­рії Північного Причорномор'я та Криму. Це інгумації в підбійних та прямокутних ямах, супроводжувані за­лишками черепів та окремих кісток коней, численним інвентарем, кремації зі слідами тризни, а також кострищ під курганними насипами тощо.

Про роль гунів та вплив руху на історичні події в Єв­ропі існують в історичній науці різні думки та тлума­чення. Скажімо, окремі російські дослідники схильні перебільшувати цю роль і намагаються розглядати драматичні події як позитивний чинник, що сприяв руйнуванню рабовласницьких устоїв Римської імперії; що нібито гуни прискорили становлення феодалізму як вищої суспільної формації в римських провінціях [Бернштам, 1951]. Справді, навала гунів відіграла певне позитивне значення для Північного Причорномор'я тим, що вона знесла на своєму шляху розбійницькі, во­єнно-політичні союзи остготів і візіготів. Однак у ціло­му гуни завдали величезної шкоди народам, які стояли на значно вищому культурному рівні ніж завойовники. Гунські спустошення в Європі нанесли безповоротної руїни і невимірного зла загальнолюдській культурі, створеній в античний період історії.

Гунський відносно короткий ураганний рух не за­чепив давніх областей слов'янської людності в Східній Європі. Тому не можна її порівнювати, грішним ділом, з пізнішою навалою монголів на Київську Русь, як це на­магаються робити деякі дослідники. Все ж гуни на до­вгий час затримали просування слов'янської колонізації від середньої течії Дніпра, Бугу і Дністра до Чорного моря.

Спустошливий рух гунів і сумний кінець його ніби підводить підсумок одному з перших найдраматичні­ших епізодів «великого переселення народів», почат­ком якого стало переміщення північногерманських племен з Прибалтики на Північне Причорномор'я. Рух готів тут зустрів протилежну і далеко могутнішу хвилю азіатських кочівників, з якими зіштовхнулися готи і зрештою зникли з південних областей Східної Європи під натиском далеко сильніших противників в особі гунів. Криваві події, пов'язані з експансією гу- нів, дорого коштували багатьом племенам і народам, що були потоплені в морі крові, а проте вони знаменували кінець рабовласницькому античному періодові в історії і поступово відкрили дорогу новій добі в історичному розвиткові Європи і Малої Азії.

Після розпаду напівдержавного воєнного утворення гунів на її руїнах стали утворюватися менші, але також небезпечні як для слов'ян, так і для всієї європейської людності політичні об'єднання кочовиків. Це були насам­перед уламки колишнього гунського об'єднання, з одно­го боку, а з іншого — Азія силою об'єктивних історичних умов насилала із своїх степів на Південно-Східну Європу багатолюдні орди кочовиків, що заполоняли Причорно­морські та Приазовські степи. Це були племена аварів, або як їх називали староруські літописи — обри. Авари були племенами спорідненими з Гунами. Вони часто на­зиваються в письмових джерелах аваро-гунами чи гуно- аварами, а в грецькій вимові — «абари». Про етнічну строкатість у Південно-Східній Європі на той час писали Йордан та Прокопій. Приміром, у Йордана читаємо про булгар та інших кочівників, «котрі (булгари. — В. Т.) до­сить прославились нещастям (які сталися) за гріхи наші. А там і гуни як найплідніший паросток зі всіх найсиль- ніших племен закипіли надвоє лютістю до народів. Тому що одні з них називаються альціагірами, другі — савіра- ми, але місця їх поселень розділені: альціагіри — коло Херсони, куди ненажерливий купець ввозить багатства Азії; влітку вони блукають степами, розкидаючи свої стійбища залежно від того, куди привабить їх корм для худоби; взимку ж переходять до Понтійського моря. Хунугури ж відомі тим, що від них іде торгівля шкур­ками гризунів, їх застрашила відвага численних мужів» [Иордан, 1960, с. 389]. А Прокопій доповнює Йорданову оповідку: «За Меотійським болотом і річкою Танаїсом

ГУНСЬКА ЕКСПАНСІЯ ТА її НАСЛІДКИ В ЄВРОПІ. БОРОТЬБА СЛОВ'ЯН З АВАРАМИ. ПОЯВА ХОЗАР І УТВОРЕННЯ ХОЗАРСЬКОГО КАГАНАТУ

КОЧОВІ ПЛЕМЕНА І НАРОДИ.

ЇХ ВЗАЄМИНИ ЗІ СЛОВ'ЯНАМИ ДО УТВОРЕННЯ КИЄВОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

більшу частину полів, що тут лежать, як мною було мов­лено, заселили кутригури — гуни. За ними всю країну займають скіфи і таври... а скіфами в ті часи називались усі тамтешні народи... Якщо йти з міста Боспора в місто Херсон, який лежить у приморській області і здавна теж підкорений римлянами, то всю область між ними за­ймають варвари з племені гунів» [Прокопий из Кесарии, 1950, с. 388].

Авари походили, як вважав М. Артамонов, з середо­вища угро-тюрського населення Північного Казахстану. Це народ з певною усталеною культурою та традицією ко­човиків [Артамонов, 1962, с. 107]. На думку О.Бернштама, аварське суспільство складалося з жуаньжуанського, тюр- ського (ефталітського), гунського та місцевого елементів [Бернштам, 1951, с. 172]. А ось як писав Павло Діакон (VIII ст) про походження аварів: «Альбуін увійшов у ві­чний союз з аварами, котрі спочатку називалися Гунами, згодом же іменем свого народу були названі аварами» [Стасюлевич, 1885, с. ЗОЇ]. Вперше про них згадується у Приска Панійського [Дестунис, 1861, с. 72]. Згодом свід­чили Феофілакт Самокатта, Менандр, Іоан Ефеський, їх не обійшли й давні грузинські автори, що залишили вели­кий звід літописів — «Картліс Цховребе» та ін.

Як і інші кочовики, яких викидала на той час у Пів­денно-Східну Європу Азія, авари в середині VIct. пе­ретнули Волгу і опинилися в південних степах між Азовським та Каспійським морями. Просуваючись далі на захід вони приєднали кутригурів, утрігурів, огоругрів, що склали ядро сильного союзу. Основни­ми утвореннями, пов'язаними з аварами в Європі були утрігури, кутрігури, сабіри, а згодом і болгари. До со­юзу входили й місцеві землеробські народи, зокрема склавини. Тож багато інородців було в аварському війську. Наприклад, як згадує Фіофілакт Самокат­та, серед бранців, захоплених у полон візантійцями в 601 р., лише п'яту частину з них нараховували авари, половина складалася зі слов'ян, а решта представлена «різними іншими варварами» [Самокатта Феофилакт, 1957, с. 178].

Опинившись у Північному Причорномор'ї, об'єднані сили різномастих племен на чолі з аварами в другій половині VI ст. змусили багату Візантію платити щедри­ми щорічними «подарунками», що було відвертою да­ниною. Візантія виконувала ці вимоги з тим, щоб авари не зачіпали їх володінь, а воювали з противниками Ві­зантійської імперії. Запеклими ворогами східної імперії були савіри (сабіри), утігури та слов'яни-анти. За до­рученням візантійського імператора Юстина (518-527) авари ходили війною на франків, брали участь у боротьбі лангобардів з гепідами на середній течії Дунаю в 564 р. у часи правління Юстиніана (527-565). Внаслідок цих походів авари стали панувати з 568 р. на всьому Серед­ньому Подунав'ї і перетворилися з найманців Візантії вже на найзапекліших ворогів. Цілком зрозуміло, що вони стали й ворогами слов'ян-антів, які, на відміну від склавинів — союзників аварів, мали тоді мирні зносини з Візантійською імперією. Якщо до VIIct. анти нерід­ко в союзі з візантійцями ще наносили аварам досить відчутні удари, то після поразки 602 р. вони назавжди сходять з історичної арени (про ці події вже вище згадувалося. — В. T.).

На політичну арену виступають інші, значно дрібніші політичні об'єднання східних слов'ян. Серед них старо­руський літопис називає союз дулібів, які змушені були зіткнутися з аварами, коли останні окупували Паннонію й утворили каганат [див. докладніше: Брайчевський, 1999, с. 311-313, 417-418]. З VII століття починається по­ступовий занепад аварського каганату. Так, у 626 р. вони отримують поразку під Константинополем. Подальші внутрішні усобиці, повстання слов'ян на чолі з Само, ві­йни проти них франків, болгар та інших племен, у т.ч. слід думати й слов'янських, призвели до остаточного розпаду каганату, особливо після нищівного розгрому 791р. королем франків Карлом Великим. Авари потому остаточно сходять з історичної сцени і, як зауважив киє- воруський літописець, «згинули як обри», не залишивши нащадків [ПСРЛ, 1962, с. 12].

Мізерні рештки аварів, що не приймали участі в авантюрних діях своїх одноплемінників у Європі й залишилися в приазовських та причорноморських степах, у IX ст. платили данину іншому історичному народові — хозарам.

ГУНСЬКА ЕКСПАНСІЯ TA її НАСЛІДКИ В ЄВРОПІ. БОРОТЬБА СЛОВ'ЯН З АВАРАМИ. ПОЯВА ХОЗАР І УТВОРЕННЯ ХОЗАРСЬКОГО КАГАНАТУ

КОЧОВІ ПЛЕМЕНА І НАРОДИ.

ЇХ ВЗАЄМИНИ ЗІ СЛОВ'ЯНАМИ ДО УТВОРЕННЯ КИЄВОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Хозари та болгари (їх називають староруські літописи — козари й булгари. — М. М.) як сусіди східних слов'ян, виявилися найтривкішими державними об'єднаннями на Волзі. Про походження хозар в історичній науці то­чаться суперечки більше століття й тривають до наших днів, але всі сходяться на одному: болгари й хозари це — близькі за мовою племена, які належали до захід- нотюркської мовної групи. Про близькість болгар і хозар свідчили й арабські хроністи Аль-Істархі та Ібн-Хаукаль. Натомість висловлювалась думка в історичній літературі про іранське походження цих народів. Ці розходження дослідників намагався пояснити в свій час російський іс­торик С. Соловйов: він висловив думку про те, що хозари були здебільшого змішаним народом, що складався з багатьох племен — і це цілком закономірно, адже тодішні кордони між Європою й Азією становили пев­не перепуття для руху народів. Між іншим, тут поєд­нувалися у відносно мирному співжитті різноманітні мови й чотири (!) релігії — поганська (язичницька), магометанська, християнська та іудейська (єврейська); останньої ревно дотримувалися верховний правитель хозар — каган та його васали. Самі хозари вважали себе спорідненими в племінному відношенні з уграми, аварами, гузами^[5], барсилами, оногурами, болгарами й савірами [Артамонов, 1962, с. 114; див. також: Коковцев, 1932; Гаркави, 1874].

У Східній Європі хозари з'явилися наприкінці II — на початку III ст. їх появу засвідчив історик вірменського народу того часу Мойсей Хоренський, який повідомляв, що хозари з Закавказзя перейшли через ворота Джора (ущелина на північ від Дербентських воріт) десь між 193 і 213 роками, а згодом відкочували до гирла Волги [Моисей Корейский, 1898, с. 134]. На початку VI ст. завдяки вмілій політиці створювати союзи з сусідніми тюркськи­ми племенами хозари зміцнили свої політичні позиції і зайняли важливе місце серед інших племен та народів Східної Європи. Вони утвердили на довгий час свою дер­жаву між Азовським та Каспійським морями по обидва боки нижньої та середньої течії Дону й далі до гирла Волги на схід. М. Артамонов вважав, що до 70-х рр. VII ст. під орудою хозарів перебували й Причорноморські сте­пи з Кримом [Артамонов, 1962, с. 174]. Вище, по обидва боки Волги, розташовувалося царство волзьких булгар або Велика Булгарія.

Проте більшість дослідників схильні вважати загаль­новизнаною думку, висловлену С. Плетньовою, про те, що з хозарами тісно пов'язана так звана салтівська культура VIII-X ст., сліди якої чітко зафіксовані на пів­денному сході й півдні України, а також яка охоплю­вала майже половину Кримського півострова. Локальні варіанти цієї культури визначали так чи інакше культу­ру політичних чи племінних об'єднань, що входили до складу каганату, а три найзначніші об'єднання з них належали болгарам [Плетнева, 1967, с. 188]. Само со­бою розуміється, що тут «явна перевага болгар впадає в око» [Там же, с. 188]. Отже, до Хозарського каганату входили й окремі досить значні болгарські угрупован­ня. На думку деяких сучасних авторів (С. Плетньова, Ю. Павленко), хозари здійснювали підкорення слов'ян Лівобережжя України через алано-болгарів Подінців'я, хоча ніяких аргументів на користь такої тези не наво­дять [Сухобоков, 2004, с. 269-270].

На історичній арені болгари з'являються в IV ст. Про них згадується вперше в писемних джерелах 354 р. У другій половині того ж століття ймовірно вони, разом з багатьма тюркськими племенами, входили до складу багатолюдного й багатоплемінного союзу гунів, але не розчинилися в гущі гунів. Серед болгар визначалися два об'єднання. Одне з них, як уже згаду­валося, відкочувало на середню течію Волги, де й була заснована Волзька або Велика Булгарія, а інше брало участь у походах за Дунай у складі гунського війська. Про західну групу болгар ми довідуємося з пізнішої оповіді історика Павла Диякона. Коли гуни зміцнювали свої позиції в Паннонії, болгари воювали з лангобарда­ми [Артамонов, 1962, с. 79]. У 499р. болгари ведуть війну з Візантією. Розгромивши візантійське військо під про­водом Ариста вони увірвалися в Фракію і на початку VIct. разом з іншими племенами, в т.ч. зі слов'янами, спустошують візантійські володіння на Балканах.

ГУНСЬКА ЕКСПАНСІЯ ТА її НАСЛІДКИ В ЄВРОПІ. БОРОТЬБА СЛОВ'ЯН З АВАРАМИ. ПОЯВА ХОЗАР І УТВОРЕННЯ ХОЗАРСЬКОГО КАГАНАТУ

КОЧОВІ ПЛЕМЕНА І НАРОДИ.

ЇХ ВЗАЄМИНИ ЗІ СЛОВ'ЯНАМИ ДО УТВОРЕННЯ КИЄВОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Протягом VIct. болгари стають відомі як найзапекліші вороги Візантії. В другій половині VII ст. на правому бе­резі Дунаю оселилася значна група староболгарських племен — прямих попередників сучасних болгар, на чолі з князем Аспарухом (близько 643-701 рр.). По­трапивши в слов'янське середовище дунайські болгари ослов'янились і стали носіями слов'янської культури на півдні Європи. Вони створили наприкінці VIIct. свою могутню державу — Перше болгарське царство (681­1018 рр.).

Водночас до складу Хозарії входили й інші кочові племена, зокрема алани та мадяри. Останні, за даними Костянтина Багрянородного, жили поблизу Хозарії три роки в степах Причорномор'я, одразу за Доном, де зна­ходилася їхня країна Леведія, а згодом вони пересели­лись до області Етелькйоз (Etelkoz), тобто на територію десь між Дніпром і Дунаєм [Багрянородный Константин, 1934, с. 5,17]. Поява мадярських племен на східноєв­ропейських землях пов'язана з активізацією іншого войовничого племені — печенігів, які зрештою й ви­тіснили їх з територій, розташованих на схід від Волги (приблизно територія теперішнього Башкортостану. — Т. В.), що були, на думку давніх авторів, прабатьківщиною мадярів [див.: Путешествие.., 1957, с. 48]. У середині IX ст. мадяри стають союзниками хозар і беруть активну участь в їхніх військових походах (докладніше про мадярів мова буде йти в наступному розділі), а також збирають данину з сусідніх слов'ян. У кінці IX ст. вождем мадярів став Арпад, з яким пов'язані так звані болгаро-мадярські ві­йни та «переселення» після поразки від болгар у союзі з печенігами (894 р.) на нову батьківщину — за Карпати. Там вони створили нову феодальну державу, назавжди утвердившись у Центральній Європі.

Слід гадати, що в другій половині VIIct. Хозарія й Велика Булгарія вже не провінції Тюркського каганату, як це було давніше, не уділ тюркських царевичів, а ціл­ком самостійні держави зі своєю керівною династією на чолі [Голубовский, 1888, с. 26-68]. Тож близько середини VIIct., тоді, коли Середня й Західна Європа, а також слов'янські племена, вели вперту й криваву боротьбу з аварами-обрами, на сході, на великій водній магістралі Східної Європи — Волзі, виросли дві могутні феодальні держави тюркських народів — Хозарія і Болгарія, з яки­ми у зв'язках були східні слов'яни Русі-України.

Межі розташування хозар визначити важко. З біль­шою абе меншою точністю можна говорити лише про кордони Хозарського каганату. В період найвищого розквіту могутності каганату в VII — початку VIIIct. вони перетинали Кавказький гірський хребет і досяга­ли таких річок, як Kypa й Аракс. Хозарські військові залоги стояли в багатьох місцях Кавказу та Закавказзя. В другій половині VIIIct. араби витіснили хозар на пів­ніч і межі володінь каганату вже простягалися вздовж північних схилів Кавказу. На заході в цей час хозари досягали Криму, а на сході — нижньої течії Волги. В напрямку до східнослов'янських земель хозарські поселення вкраплялися поміж слов'янським населен­ням на верхів'ях Дону та Сіверського Дінця — в меж­ах сучасного Донбасу та Харківської області. Пізніше хозарське населення зустрічається навіть у Чернігів- сько-Сіверській та Київській землях. А натомість у цей час молода Києворуська держава розвивалась і міцніла в постійній боротьбі з хозарською експансією (доклад­ніше про боротьбу з хозарами йтиметься в наступному розділі) і вже за часів князювання Святослава Ігорови­ча (964-972 рр.) остаточно позбулася данинної залеж­ності від хозар.

У хозар була розвинена мережа укріплених міст. З них найвідоміші такі міста, як Ітіль, Баланджар, Cap- кел або Біла Вежа, Семендер, Камідзе і Саксин. Не про всі міста ми маємо докладні відомості, але деякі з них знайшли своє відображення в історичних джерелах. Так, місто Баланджар лежало десь недалеко від північ­них схилів Кавказьких гір і спочатку було столицею Хо­зарського каганату. Після витіснення хозар з Кавказу столиця Хозарії була перенесена в Семендер, що було відоме своєю активною торгівлею з Азією. Внаслідок широких торговельних зносин з багатьма країнами Сходу в Семендері проживало населення різних на­родностей. Тут були християни, мусульмани й євреї, існували церкви, мечеті й синагоги. В господарстві мешканців столиці крім ремесел і торгівлі, важливе значення мало садівництво, а також виноградарство. З наступним переміщенням столиці на Волгу в IX ст., політичне й економічне життя Хозарії пов'язане з Ітілем — новою столицею. Про масове перебуван­ня слов'ян і русів на ринках Ітіля свідчать арабські мандрівники.

ГУНСЬКА ЕКСПАНСІЯ TA її НАСЛІДКИ В ЄВРОПІ. БОРОТЬБА СЛОВ'ЯН З АВАРАМИ. ПОЯВА ХОЗАР І УТВОРЕННЯ ХОЗАРСЬКОГО КАГАНАТУ

Ітіль був розташований по обидва боки Волги й поді­лявся на дві частини. В західній частині перебував цар­ський двір; тут проживали купці — магометани, євреї, слов'яни і руси. Русами, як правило, арабські джерела називають купців із Середнього Подніпров'я.

У східній частині столиці перебував каган (верховний володар) зі своєю придворною челяддю. Тут розміщува­лося царське військо, а також диван (уряд), що керував усіма державними справами на чолі з царем-намісни- ком. На початку IX ст. хозарська верхівка прийняла іуда­їзм, який став офіційною релігією, але він так і не набув загального поширення.

У IX столітті в долині між Волгою та Доном, де вони найбільше зближуються, був збудований Саркел. Слов'янам-русам він відомий під назвою Біла Вежа. Така широка мережа міст-укріплень, які були також і торго­вельними центрами, свідчить про те, що в хозар зосеред­жувалася велика торгівля з Азією та Східною Європою. Крім продукції збуту, що великими потоками перетікала через Волзьку Булгарію, хозари отримували різноманіт­ні товари з Подніпров'я та Подесення через води Дону та Сіверського Дінця. Хозари мало займалися міськи­ми промислами. Головним джерелом збагачення їхньої верхівки та військово-феодальної знаті була обмінна тор­гівля, бариші від якої діставалися купцям, а ті в свою чергу сплачували мито в казну держави. Велике військо каганату утримувалося за рахунок данини, яку збира­ли хозари з багатьох підкорених чи залежних племен і народів.

Беспосередні зносини у хозар були з Візантією, Кри­мом та Іраном. Не дивлячись на наявні широкі торго­вельні й політичні зв'язки з культурними державами, все ж переважна більшість населення каганату хозар залишалася напівкочовиками. Хозари жили зимою в містах, а з настанням весни вони виходили в степи на свої кочів'я, поля, виноградники та сади й займа­лися до глибокої осені польовими роботами. Великі площі земель і менші наділи, що лежали поза містами, були розмежовані на вотчини багатих і знатних осіб та на невеликі наділи простих трудівників. Прибутки феодальної знаті від сільського господарства доповню­вали великі багатства, здобуті від данини з сусідніх племен.

Для підкорення інших народів та оборони своїх кордо­нів Хозарський каганат, крім гвардії кагана й царського двору, утримував значні військові сили, на озброєнні яких були луки зі стрілами, списи та шаблі. Частина вій­ська в хозар складалася з найманих військових загонів. Заможні особи повинні були за свій рахунок утримувати певну кількість озброєних вояків. У хозарському війську панувала сувора дисципліна. Вояки, які втікали з поля битви, каралися стратою. Все, що здобувалося на війні, звозилося докупи в одне місце і згодом ділилося. Спо­чатку вибирали з награбованого краму воєначальни­ки — хакан-бег та його наближені, а те, що залишалося, розподілялося між простими вояками.

Прибутки хозарського уряду складалися переважно з торговельних митних зборів, від товарів, що прибували на ринки Хозарії, а також з частини данини, яка збира­лася натурою або грішми з підкорених племен. До та­ких хозарських данників, починаючи з VIII ст., належали й деякі східнослов'янські племена, зокрема в'ятичі, сі­веряни і, можливо, поляни, про що йдеться в «Повісті минулих літ» [ПВЛ, 1950, с. 18].

ГУНСЬКА ЕКСПАНСІЯ TA її НАСЛІДКИ В ЄВРОПІ. БОРОТЬБА СЛОВ'ЯН З АВАРАМИ. ПОЯВА ХОЗАР І УТВОРЕННЯ ХОЗАРСЬКОГО КАГАНАТУ