1. НАСЕЛЕННЯ СХІДНОЇ ЄВРОПИ В ПЕРШОМУ ПІВТИСЯЧОЛІТТІ Н.Е. ПЕРШІ СВІДЧЕННЯ ПРО СЛОВ'ЯН.

В історичному житті Східної Європи в передслов'янський період важли­ве місце належить скіфським племенам. За свідченням грецького історика Геродота (Vcτ. до н.е.) та пам'ятками археології скіфи населяли між VII і Піст, до н.е.

Походження скіфів і до цього часу не зовсім з'ясоване. Встановлено ж, що скіфи належали до іранської мовної групи племен, які з'явилися в Східній Європі на початку І тис. до н.е. Цілком можливо, не всі скіфи належали до одної племінної групи. Серед них могли бути пле­мена інших мовних груп, яких греки також зачисляли до скіфів. Геродот розрізняв серед скіфів три основні групи.

До першої з них належали скіфські племена при- азовських степів, Нижнього Наддніпров'я і Криму, їм підкорялися інші скіфи. Тому цю групу численного скіфського населення Геродот називав скіфами-царствен- ними або царськими, що означало пануючими.

Другу групу скіфів становили племена, в яких провід­ною галуззю господарства було орне землеробство; вони населяли область Південного Бугу, Дністра та Середньо­го Наддніпров'я (приблизно до р.Росі). Геродот називає цю групу поселенців Східної Європи скіфами-оратаями. Вони продукують хліб, — як пише Геродот, — не для власного вжитку, а для продажу. Головним ринком збуту хліборобсько-скотарської продукції скіфів була ан­тична Греція з її причорноморськими степами-факто­ріями, серед яких першорядну роль відігравала Ольвія, що була розташована в гирлі Південного Бугу [Геродот, 1993, с. 184].

Існує думка, що частина населення, яке відоме в Геро­дота також під назвою скіфів, що проживало на середній течії Дніпра, по Бугу та Дністру, не належала до скіфсько­го союзу, а становила безпосередніх попередників тих племен, які відомі пізніше під назвою слов'ян.

Третю групу скіфів становили племена Північного Кавказу, здебільшого областей, що простягалися вздовж обох боків р. Кубані, а також Таманського півострова між Азовським та Чорним морями. Вони називалися сінді та меотидами.

Найбільш войовничими були групи скіфів-кочовиків, що переміщувалися степовими просторами з одного міс­ця на друге, шукаючи найвигідніші пасовиська — єдине джерело існування кочового тваринництва. Ці скіфські племена найбільше окреслені в грецьких письмових свідченнях, аргументовано доповнених дослідження­ми археологічних пам'яток, здобутих з розкопок мо- гильників-курганів, якими так багатий і понині південь України, Криму, областей Дону та Північного Кавказу. Скіфи-кочовики нападали на своїх північних сусідів лісостепової смуги і завдавали їм великої шкоди. Слід думати, що з цими нападами небезпечних ворогів осі­лого населення здавна вели боротьбу безпосередні пред­ки слов'ян, які постійно мешкали в межах Середнього Наддніпров'я.

Античні греки знали менше про племена, місцез­находження яких розпливчасто окреслене на північ­них землях за межами власне Скіфії. Тож вони мали про них різноманітні фантастичні уявлення. Геродот

КОЧОВІ ПЛЕМЕНА І НАРОДИ.

ЇХ ВЗАЄМИНИ ЗІ СЛОВ'ЯНАМИ ДО УТВОРЕННЯ КИЄВОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

називав їх неврами, будінами, меланхленами. Він тво­рив фантазії про «блаженних гіпербореїв» — однооких людей, які ніби-то сиділи на переповнених золотом лантухах і перенасичені розкошами не вмирали влас­ною смертю, а кидалися самі у воду.

Скіфів на півдні України між III і II сторіччям до н.е. замінили подібні до них, а проте в багатьох рисах і відмінні, племена сарматів. Тож великий відрізок історії південної частини Східної Європи між VIIIct. до н.е. і II ст. н.е. при­йнято також називати скіфо-сарматським періодом.

Не виключено, що в цей час, особливо в першому пів- тисячолітті до н.е. відбувається формування слов'янських племен Східної та Центральної Європи, що були відомі під різними племінними назвами в пізніших письмових свід­ченнях римсько-візантійських істориків та географів [див.

Перші письмові свідчення про слов'ян з'являються в І-ІІст.ст. н.е. Римські історики Пліній Старший, що жив у Іст. н.е. (помер у 79 р.) та Тацит Корнелій (пом. у 100 р.) називають слов'ян венетами (венедами). Астроном і ві­домий географ Птолемей Клавдій (пом. близько 178 р.) у своєму творі «Географія» накреслив географічні коорди­нати розташування відомих йому давніх населених пунктів і наніс їх на карту. Він так само, як і його попередники Пліній і Тацит, називає слов'ян венетами (венедами), які найімовірніше проживали на узбережжі Балтійського моря, навколо Вендської затоки. За свідченнями Птолемея вене­ти (венеди) посідали також великі простори Східної Європи, що простягалися на схід від Вісли й Німану аж до Дніпра. Деякі прибалтійські народи і досі називають слов'янські на­ції (наприклад, росіян) венедами. Докладніші свідчення як археологічні, так і писемні про слов'ян відносяться до другої половини першого тисячоліття н.е. Писемні джерела поділя­ють слов'ян у межах Південно-Східної Європи на дві гілки — східну вони називають антами, а західну — склавинами.

Назва «анти» стосовно до східних слов'ян зустрічаєть­ся в писемних пам'ятках між III та VIIct. н.е. Розвиток економічного, політичного і культурного життя слов'ян періоду, в який їх писемні свідчення називають венетами (венедами), а потім антами й склавинами, характеризуєть­ся значним кроком вперед у галузі сформування їхньої етнічно-племінної єдності.

Головними джерелами вивчення цього поступу в істо­ричному житті слов'ян є археологічні пам'ятки. Період в розвиткові матеріальної культури від кінця Піст, до н.е. і до першої чверті І тис. н.е. характеризують археологічні пам'ятки так званого зарубинецько-корчуватського типу (зарубинецька та пізньозарубинецька культури), пшевор- ська-верхньодністровська і зубрицька культури.

Пам'ятки зарубинецької культури виявлені вперше в с Зарубинцях Переяслав-Хмельницького району Київ­ської області та в селищі Корчувате, що тепер належить до південної міської околиці Києва.

НАСЕЛЕННЯ СХІДНОЇ ЄВРОПИ В ПЕРШОМУ ПІВТИСЯЧОЛІТТІ Н.Е.

ПЕРШІ СВІДЧЕННЯ ПРО СЛОВ'ЯН

КОЧОВІ ПЛЕМЕНА І НАРОДИ.

ЇХ ВЗАЄМИНИ ЗІ СЛОВ'ЯНАМИ ДО УТВОРЕННЯ КИЄВОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

для ворогів місцях, на крутих заворотах (вигинах) річок, мисах, на островах озер, на узгір'ях річкових берегів, що були оточені водою.

Утворення зарубинецької й пізньозарубинецької куль­тур — надзвичайно складний процес, який мав у кож­ному з регіонів свої особливості, зумовлені впливом місцевих племен — автохтонів та певним внеском при­йшлого населення — чужинців [див.

Не менш дискусійним та заплутаним є питання генези пшеворської (їй відповідає верхньодністровський варіант на нашій території) культури. Пшеворська культура пред­ставлена на території України лише її відносно невеликою південно-східною частиною — Західною Волинню та По­діллям. Відомо близько 40 поселень пшеворського типу. Походження цього варіанту культури пов'язане з сімбіо- тичними процесами між чужинцями та автохтонами, но­сіями якого, очевидно, були слов'яно-германські племена [Козак, 1992, с. 8-30]. Ця група пам'яток проіснувала з Іст. до н.е. до середини Іст.н.е. і охоплювала територію, що складала близько 60 тис. кв. м.

Починаючи з другої половини Іст.н.е. пшеворську культуру змінили пам'ятки зубрицької культури — за­хідної частини венедського масиву [Козак, 1992, с. 30­70]. Освоєння середньодністровських земель далеко не завжди відбувалося мирним шляхом. Так, за Таци­том відомо, що венеди заради наживи часто нападали на ці землі, зайняті данійцями та бастарнами (герман­цями) й озброєні щитами рухалися з великою швидкіс­тю. На сьогоднішній день відомо близько 100 поселень цього типу. Отже, зубрицькі старожитності склалися саме через інтенсивні процеси між племенами пшевор­ської культури і прийшлими з Полісся групами заруби- нецького населення, а також певним втручанням носіїв липицької культури, що й створило врешті-решт переду­мови для подальшої етнічної інтеграції, асиміляції, кон­солідації, а згодом і зникнення (розчинення) липицьких та пшеворських старожитностей. Зарубинецькі елементи чітко простежуються в плановій структурі нових посе­лень. Для них характерна поява великої кількості ям- погребів, розташованих на окремих ділянках, звичайних жител — квадратних напівземлянок, а також виготов­лення свого традиційного посуду. Певний еклектизм в матеріальній культурі, що відображає різноплемінність їх мешканців, простежується до кінця Іст. н.е. Сталі тенденції зубрицьких племен оформлюються вже в на­ступний період.

У другій чверті І тис. н.е. головним джерелом для подальшого вивчення давніх слов'ян стають пам'ятки черняхівської та київської культур, які виникають якоюсь мірою на основі вже вищерозглянутих старожитностей. Черняхівська культура являє собою одне з найбільших соціально-економічних і культурних утворень цього на­ступного пізньоримського періоду на території Півден­но-Східної Європи. Першим дослідником пам'яток цієї культури був вітчизняний археолог В. Хвойка, який на початку XX ст. провів розкопки могильника в с. Черняхо- ві Кагарлицького району Київської області [Хвойка, 1901, с. 172-190]. Він перший визначив і час існування культу­ри: II-Vct. н.е., а також вважав її не що іншим, як продо­вженням, вищим етапом розвитку давньослов'янського населення, що залишило по собі зарубинецькі старожит­ності^[4]. До цієї концепції схилялись український археолог і етнограф М. Біляшівський, російський археолог О. Cni- цин, а також польський археолог К.Гадачек. Сприймав цю привабливу ідею, хоча й з певним застереженням, чеський славіст Л.Нідерле [Беляшевский, 1904; Hadaczek, 1912 та ін.].

По іншому трактували черняхівські старожитності німецькі археологи (П. Райнеке, Е. Блюме, Б. Бреннер, К.Таккенберг та ін.). Вони пов'язували їх появу на тери­торії Подніпров'я з експансією германських племен готів і гепідів [Reineke, 1906; Takkenberg, 1930] і в зв'язку з цим вважали підосновою так звану вельбарську культуру — культуру германців. До цієї дискусії, що розгорілась було в першій половині XX ст., долучились і інші вчені з різних країн Центральної та Західної Європи. Слід зазначити,

НАСЕЛЕННЯ СХІДНОЇ ЄВРОПИ В ПЕРШОМУ ПІВТИСЯЧОЛПТІ Н.Е.

ПЕРШІ СВІДЧЕННЯ ПРО СЛОВ'ЯН

КОЧОВІ ПЛЕМЕНА І НАРОДИ.

ЇХ ВЗАЄМИНИ ЗІ СЛОВ'ЯНАМИ ДО УТВОРЕННЯ КИЄВОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

що й досі не існує єдиної думки щодо цієї надзвичайно складної проблеми. Отже, черняхівська проблематика й донині займає одне з чільних місць у вивченні старо- європейських старожитностей раннього середньовіччя.

До 50-х років XX ст. слов'янська концепція беззасте­режно домінувала. Вона була підтримана багатьма росій­ськими та вітчизняними вченими-археологами, такими як Б.Рибаков, П. Третьяков, М. Артамонов, М. Смішко, Є. Махно, А.Сміленко, М. Брайчевський, Б. Симонович та іншими фахівцями в галузі слов'янської проблемати­ки. Крім черняхівської і зарубинецької культур, які вва­жалися як беззаперечно слов'янські, окремі дослідники відносили й липицьку культуру, культуру карпатських курганів і навіть пам'ятки всієї Південної Польщі та Сілезії, а також Словаччини [Брайчевський, 1964, 1999; Баран, 1981].

У свою чергу таке досить розширене трактування черняхівських старожитностей в середині 60-х років породило якісно нову концепцію, відмінну від попере­дньої. Так, обгрунтовуючи згадану концепцію, її автор П. Третьяков писав, що черняхівська культура включала в себе весь простір України, за винятком її північних лісових областей і поширювалась на Польщу, Словач­чину, Угорщину, Румунію, проте її пам'ятки не могли належати якомусь одному моноетнічному утворенню, а об'єднували строкате багатоетнічне населення східної і північної території римських володінь [Третьяков, 1969, с.23, 24].

І навіть більше того, детальне вивчення численних археологічних колекцій пам'яток першої половини І тис. н.е. півдня Східної Європи, досліджених за останнє півсторіччя, показало, що вони піддаються як терито­ріальному, так і хронологічному членуванню. В меж­ах окресленої П.Третьяковим території начебто досить чітко вимальовуються етнографічні області, матеріаль­на культура яких позначена виразними специфічними рисами.

Величезна заслуга в подальшій розробці та вдоско­наленні традиційної слов'янської концепції належить нашому вітчизняному дослідникові історії слов'ян Ми­хайлові Брайчевському, який до останнього відстоював її непохитність. Грунтовно й критично проаналізувавши всі наявні наукові джерела, а також майстерно викорис­тавши метод екстраполяції, він дійшов висновку, що ант­ський період в історії слов'ян припадає на час існування черняхівської культури й безпосередньо тісно пов'язаний з нею, а хронологічні межі цієї унікальної культури, вра- хувуючи останні об'єктивні дані, припадають на II ст. — початок VII ст., тим самим значно розширивши її рамки існування [Брайчевський, 1999, с. 205-322, 391-436].

Ми не будемо далі в повному викладі розглядати спе­цифіку черняхівської культури, а лише зазначимо, що ця унікальна культура сформувалася не лише на осно­ві вельбарських старожитностей, але й низки культур місцевих — зубрицької та пізньозарубинецької, дако- гетської та скіфо-сарматської. Отже, одним з компо­нентів цієї спільноти були слов'яни, що безсумнівно, які в попередні часи були представлені зубрицькою й піз- ньозарубинецькою культурною спільнотою [див. більш докладніше: Давня історія України, т.З, 2000, с. 39-50]. Можна підкреслити й ще одну важливу деталь. Прадав­ня територія нашої країни здавна слугувала «прохідним двором» для багатьох племен і цілих народів. Отже, імовірно, що територія розповсюдження черняхівської культури могла бути саме тим можливим величезним поліетнічним «котлом», що цілком логічно, в якому по­ступово викристалізовувалася антсько-полянська спіль­нота, предтеча однієї з перших найбільших слов'янських держав — Київської Русі та ядро українського народу, на чому наголошував ще на початку XX ст. видатний український вчений М.Грушевський [Грушевський, 1904, с. 1-121].

Не можна обійти й хоча б кількома словами охаракте­ризувати синхронну черняхівській культурі ще так звану київську культуру, підгрунтям якої безпосередньо ви­ступають пізньозарубинецькі старожитності Подніпров'я [Давня історія України, т.З, с. 50-59]. Датується київська культура від кінця II — початку III до середини Vct. н.е. Слід зауважити, що на відміну від черняхівської куль­тури, яка являла собою здебільшого соціально-еконо­мічну і політичну, аніж етнічну спільноту, остання була самобутньою та монолітною й не піддавалася, на думку

НАСЕЛЕННЯ СХІДНОЇ ЄВРОПИ В ПЕРШОМУ ПІВТИСЯЧОЛІТТІ Н.Е.

ПЕРШІ СВІДЧЕННЯ ПРО СЛОВ'ЯН

КОЧОВІ ПЛЕМЕНА І НАРОДИ.

ЇХ ВЗАЄМИНИ ЗІ СЛОВ'ЯНАМИ ДО УТВОРЕННЯ КИЄВОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

дослідникам, якимось значним провінційно-римським впливам. Більше того, досить велика частина як вітчиз­няних, так і європейських дослідників слов'янських ста- рожитностей вбачають у ній єдине джерело — витоки всіх слов'янських культур раннього середньовіччя.

Таким чином, з завершенням процесу загально­слов'янського етногенезу в середині І тис. н.е., розпочина­ється нова сторінка історії — власне історія слов'янських народів, що в свою чергу є етногенезом східних, західних і південних слов'ян.

Про східних слов'ян — антів та склавинів свідчили Йордан, Прокопій Кесарійський, а також інші римсько-ві­зантійські автори. Так, свідчення Прокопія з Kecapfi міс­тяться в його творі «Війна з готами». Оскільки Прокопій стояв близько до двору візантійського імператора Юсти­ніана (527-565 pp.), він описав військові походи антів на Візантію, а також подав свідчення про їх побут і суспіль­ний лад [Прокопий из Кессарии, 1950, с. 297,298]. Анти, за його даними, займали регіони на схід від склавинів та на північ від утігурів, між Дніпром і Дністром, що також знаходить своє підтвердження в археологічних матеріа­лах. На думку авторитетних учених-славістів, на території України склавини та анти представлені, зокрема, архео­логічними пам'ятками празької та пеньківської культур VI(V)-VIIct. [Петров, 1972, с. 11-18; Пастернак, 1975, с. 5-106]. Ось як Прокопій описує місцезнаходження антів: «На­роди, які тут живуть, в давнину називались кімерійцями, тепер звуться утігурами. Далі на північ від них (утігурів) займають землі незліченні племена антів». При цьому Прокопій Кесарійський підкреслює, що «...рівним чином в обох щойно названих варварських племен (склавінів і антів. — В.Т.) все життя і закони однакові... У тих і других одна й та ж мова, варварська, і зовнішнім вигля­дом вони не відрізняються один від одного» [Прокопий.., с. 297,298]. Прокопій також згадує спорів. За прямим свідченням хроніста це — спільна назва антів і склавінів: «І колись навіть ім'я у склавінів та антів було одне й те ж. В старожитності обидва ці племені називали спорами, думаю тому, що вони жили, займаючи країну "спораден", окремими оселями. Тому-то і землі ним треба займати багато» [Прокопий.., с. 297-298]. М.Брайчевський вбачає тут у терміні «спораден» значення розсіяно й робить го­ловний і важливий висновок: територія спорів це не що інше, як область черняхівської культури [Брайчевський, 1999, с. 417]. Останню згадку про антські племена за­лишив Фіофілат Сімокатта, що жив у першій половині VII ст. У його творі «Історія» описуються події під час так званих аваро-антських війн за часів правління візан­тійського імператора Маврикія (582-602), зокрема, коли анти потерпіли поразку [Мишулин, 1941, с.253-256]. Після цього назва «анти» зникає зі сторінок історичних хро­нік. Цілком очевидно, що анти не могли бути повністю знищені аварами, а найімовірніше змішалися зі склави- нами — своїми сусідами-родичами й прийняли пізніше загальну назву слов'ян.

Надзвичайно цінними є свідчення, які дійшли до нас від готського історика Йордана, що написав знамениту «Гетику»: «На північ, починаючи від місця зародження ріки Вістули (Вісли. — В. T.), на безмежних просторах розташувалось багатолюдне плем'я венедів. Хоч їх на­йменування тепер змінюються відповідно до різних ро­дів та місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами та антами... Анти, сильніші із них, поширю­ються від Данастра до Данапра, там, де Понтійське море утворює вигин» [Иордан, 1960, с. 71,72]. А, скажімо, за даними Маврикія Стратега, згадані племена займали суміжні регіони: «Місцевості, зайняті склавинами та ан­тами, розташовані вздовж рік, і вони так співвідносяться між собою, що між ними немає такої великої відстані, щоб про неї варто було згадувати. Племена склавинів та антів подібні за своїм способом життя, за своїми звичаями, своєю любов'ю до волі. їх ніяким чином не можна схилити до рабства» [Мишулин, 1941, с. 253-256]. У цей період міцно утверджується матеріальна культура слов'ян як хліборобів і племен автохтонних, що здавна проживали на опанованих ними землях між Дніпром і Дністром аж до Карпат.

Наступний період V-VII ст. відзначається в історії слов'ян як доленосний, з яким тісно пов'язане велике розселен­ня слов'янських племен, що на півдні сягнуло Балкан, а на заході — межиріччя Одри та Ельби й аж до Балтій­ського узбережжя. ⁱ.

НАСЕЛЕННЯ СХІДНОЇ ЄВРОПИ В ПЕРШОМУ ПІВТИСЯЧОЛІТТІ Н.Е.

ПЕРШІ СВІДЧЕННЯ ПРО СЛОВ'ЯН

Ранній етап історії східних слов'ян збігається з часом «великого переселення народів», яке значною мірою за­хопило Південно-Східну Європу.

Так, наприкінці II — на початку Піст. н.е. з пониззя Вісли починають свій рух на південь племена так званої вельбарської археологічної культури, яких ототожнюють з історичними готами — колись надзвичайно войовни­чим північногерманським народом, що стало, власне, передднем грізних подій кінця IV ст. — гунської навали, справедливо визнаної істориками як велике переселен­ня народів.

КОЧОВІ ПЛЕМЕНА І НАРОДИ.

ЇХ ВЗАЄМИНИ ЗІ СЛОВ'ЯНАМИ ДО УТВОРЕННЯ КИЄВОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ