§ 5. Уділ Святослава - батьківщина Володимира

Припущення про правління Святослава на Волині з центром у Новгороді на Лузі (майбутньому Володимирі) логічно корелю- ється із низкою аргументів, що обґрунтовують народження Во­лодимира Святославовича у волинському селі Будятичі, ототож­нюваному із літописним ‘Будятиним селом', куди княгиня Ольга відправила вагітну Малушу.

Локалізація місця народження Володимира Святославовича у волинських Будятичах є тією ключовою ланкою, що дає можли­вість пов'язати низку важливих історичних подій руської історії Х ст. Їх розпочала княгиня Ольга, яка ініціювала низку масштаб­них державницьких заходів з облаштування західних кордонів Руси, що перемістилися до Бугу після закінчення києво-дерев- лянської війни. Подам їх за літописною хронологією, висвітлюю­чи події з точки зору логіки дій її основних учасників.

У 946 р. незграбним кидком списа дитячою рукою малоліт­ній княжич Святослав дає знак київському війську завершити масштабну каральну акцію (висвітлену літописцем у вигляді кількакратної помсти), розпочатої проти деревлян його матір'ю, київською княгинею Ольгою, чоловіка якої було вбито на Де- ревлянській землі під час збору данини. Того самого року, піс­ля закінчення військової кампанії, Ольга зі сином Святославом здійснила низку заходів із одержавлення Деревлянської землі, що відобразилися у літописі у формі встановлення уставів та уроків й організації становищ і ловищ на підкорених територіях.

Ці події відкрили перед Києвом перспективи контролю над важливим торговельним шляхом, що провадив із Булгара через Київ до ринків збуту руських товарів у Середньому Подунав'ї. І відразу наступного року після деревлянської війни, у 947 р., кня­гиня Ольга розгортає діяльність далі на захід, закріплюючись на Західному Бузі, про що літопис повідомляє фразою: “иде Млга к Новугороду. и оустави по мьстѣ. погосты и дань. и по Лузѣ погосты и дань и шброкы.

Між 948 та 952 рр. візантійський імператор Константин Ба- грянородний, описуючи землі Руси у трактаті “Про управління імперією”, розповів, що однодревки (μον'ξυλα), які сплавляють­ся племенами-пактіотами зі зовнішньої Руси до Києва, прибу­вали також із Немоґарда (Νεμογαρδ'ς), в якому сидів Святослав (Σφενδοσθλ'βος), син архонта Руси Ігоря. Цим Немоґардом і був Новгород, що згадував літописець як орієнтир мандрівки Ольги на Лугу 947 р. Однодревки відправлялися з Волині до Києва пра­вими притоками Прип'яті. Про період правління Святослава на Волині свідчать знахідки кераміки, клеймованої двозубцем Свя­тослава у Пліснеську та Володимирі.

962 р. під загрозою язичницької реакції, втрачаючи дорогою супутників, з Києва втікає місійний єпископ Адальберт. Десь у той самий час, рятуючи від язичницької сваволі вагітну Малушу, Ольга відправляє її з Києва на батьківщину, до Будятиного села (волинських Будятичів). Саме там, у час правління Святослава на Волині, у Новгороді на Лузі, він і познайомився з Малушою. Про зв'язок родинних маетностей Малковичів (відомих також як Ре- зановичі) з княжим двором свідчить те, що розташоване поряд із Будятичами село Низкиничі було власністю спадкоємців Све- нельда. Разом із Свенельдом, безпосереднім учасником деревлян- ської кампанії (як очевидно і походу на Лугу) був також воєвода Асмольд (Асмолдъ, Асмудъ, Асмоудъ). Припускаю, що з іменем Асмольда, ослов'яненим до ‘Осмил' (пор. зміну початкового ‘А' на ‘О' в ‘Аскольд/Оскольд'), пов'язана назва сусіднього з Будя- тичами с.

970 р. Святослав розподіляє між спадкоємцями уділи. Яро- полк сів у Києві, а Олег - в Деревлянах. Народжений у волин­ських Будятичах княжич Володимир сідає на княжіння не у Нов­городі на Волхові, який у той час не існував, а в Новгороді на Лузі, колишньому уділі Святослава. Літописець про це прямо повідомляє, цитуючи звернення Володимирового уя Добрині до Новгородців. Апелюючи до патріотичних почуттів новгородців, Добриня нагадує їм про зв'язок княжича з Волинню через влас­ний родовід: “и ре^{жены Варяжскїа въ Новъ Градъ”[643]. Очевидно, що у цьому повідомленні відомості про першу дружину змішано з іменем, відомим із ва­рязького оточення Володимира, серед яких фіґурує і Олав, знаний зі Саги про Олава Трюггвасона. За сагою, цей Олав/Олаф - син конунга Трюггві (у 995-1000 рр. - конунг Норвегії), виховував­ся на дворі конунга Вальдамара (Володимира Святославовича) та його дружини Аллогії[644]. Наприкінці 30-х років ХІ ст. на Русі, згід­но із сагами, перебував ще один скандинав - Олав Харальдсон[645]. Таким чином, немає достатніх підстав, аби довіряти свідченню В. Татіщева, яке О. Карпов слушно назвав простим здогадом[646].}

Отже, спираючись на надійніше літописне свідчення про одруження Володимира з чешкою, яка народила йому первістка Вишеслава, слід проаналізувати події новгородського князюван­ня Володимира Святославовича та причини міжусобної війни між синами Святослава. Політичну підоснову конфлікту між Свято­славовичами детально проаналізував О. Назаренко, який звернув увагу на важливість дати першого одруження Володимира.

На підставі аналізу віку Ярослава Володимировича та Свято- полка О. Назаренко дійшов висновку, що шлюб Володимира з ‘че- хинею' міг бути укладеним найпізніше на зламі 976-977 рр. У той самий час брат Володимира, київський князь Ярополк, налагодив союзницькі стосунки з противником чеського князя Болеслава ІІ - німецьким імператором Оттоном ІІ.

На думку О. Назаренка, чеський князь спробував заманити на свій бік і деревлянського Олега. Про його чеські зв'язки свід­чать відомості XVI-XVII ст. про походження чеського роду Же- ротинів, предком якого вважається руський князь Кольга (Олег) Святославович. Отже, союз чеського Болеслава із Володимиром та Олегом Святославовичами відігравав роль стримувального фактора стосовно київського Ярополка. Таким чином, коаліція молодших Святославовичів проти Ярополка виглядає політично вмотивованою та обґрунтованою й виходить за рамки літописної версії міжусобиці синів Святослава, яка зводить її причини до мо­тивів особистої помсти.

Крім того, О. Назаренко звертає увагу на природність сою­зу чеського князя з деревлянським Олегом, “который уже в силу своей географической близости к Киеву весьма подходил на роль сдерживающего фактора по отношению к Ярополку [...] Если так, становится понятным, почему дружины киевского князя, прежде чем двинуться в Побужье, были вынуждены взять Овруч, а Владимир узнав об этом, “Убоявся бежа за море””^[648].

За О. Назаренком, хронологічний виклад конфлікту такий: одруження Володимира з ‘чехинею' - 975 р.; похід Яропол­ка на Овруч і загибель Олега - поміж літом 975 та зимою 975­976 рр.; втеча Володимира “за море” - між осінню 975 та весною 976 рр.; повернення із найманими варягами - між весною та осін­ню 976 р.^[649]

Однак дослідник змушений визнати, що часовий проміжок аналізованого конфлікту надто тісний для тієї маси подій, які зга­дано в ПВЛ, і у ньому немає місця для походу Володимира на Полоцьк. І справді - важко уявити не лише маршрутну карту Во­лодимира, але навіть (зважаючи на сезонність навігації у північ­них реґіонах) можливість його союзницьких контактів із чеським Болеславом ІІ, закріплених одруженням із ‘чехинею'. Стосовно цього факту О. Карпов резонно зауважив: “откуда взялась ‘чехи- ня’ (а их в гареме Владимира было даже две), неизвестно”^[650].

Додам, що у стислих хронологічних рамках конфлікту між си­нами Святослава не враховано навіть того, що й сама звістка про захоплення Деревлянської волости Олега не могла швидко потра­пити на береги Волхова. Важко також пояснити раптовість втечі Володимира, віддаленого від Києва більше, ніж 1200-кілометро- вим бездоріжжям. Майже 40 років по тому Ярослав почував себе на Волхові доволі безпечно, відмовившись давати Володимирові щорічні 2 тисячі грн. уроків. Натомість Володимир, аби зібрати­ся у північний похід на збунтованого сина, змушений був давати промовисту вказівку: “теребите путь и мосты мостите”^[652].

Нагальність втечі Володимира важко пояснити навіть з того огляду, що між ним та Ярополком розташовувалися полоцькі во­лодіння Рогволода. Не слід забувати, що у контексті звістки про Рогволода літописець згадує і Тура, володіння якого на півдні межували з уділом Олега. Все це назагал демонструє, що мож­ливість гіпотетичного рейду Ярополка на Волхов, як і перебуван­ня там Володимира, є не більш ніж науковою фікцією.

Ці географічні неузгодженості логічно нівелюються, якщо визнати, що Володимир утікав “за море” з Новгорода, згаданого як орієнтир походу Ольги на волинську Лугу 947 р. З тим Новго­родом, котрий у розподілі уділів між синами Святослава 970 р. пов’язаний з екскурсом у родинну генеалогію по материнській лінії. Саме територія Побужжя, де розташовувалися родинні ма­єтності Малковичів, і була тією ланкою, яка давала можливість насамперед Володимиру, а за ним і Олегові, прямо контактувати із чехами. Якщо ж згадати про високу вірогідність походження Малка Любчанина із чеського града Лібіце, то прочеська орієнто­ваність Володимира та його одруження із двома чешками логіч­но вмотивовані та доцільні з точки зору центральноєвропейської політики.

Військові дії Ярополка у західному напрямку були спрямова­ні не лише проти деревлянського Олега, а й безпосередньо за­грожували Володимиру. Логічно припустити, що орієнтованість Ярополка на Побужжя та укріплення західних кордонів із Чехією демонструє згадуваний вже топонім ‘Варяж’, назва якого може походити й від імени літописного Варяжка^[653]- вірного та віддано­го слуги Ярополка Святославовича. Коли Володимир Святосла­вович облягав у Родні Ярополка, Варяжко переконував свого го­сподаря не віддаватися на волю брата, в якого його чекає смерть, а радив утікати до печенігів по підмогу. Після вбивства Ярополка Варяжко з печенігами довго воював проти Володимира, який все ж помирився з ним, поклявшись не мститися за відданість Яро- полкові^[654].

Захоплення Деревлянської волости Олега змусила Володими­ра з Добринею втікати з Волині “за море”. Найпростішим шля­хом такої втечі був, зрозуміло, шлях р. Бугом та р. Віслою до її устя. Де ж Володимир шукав підтримки у другій половині 975 р.? Так, М. Карамзін припустив, що руський князь вирушив на бать­ківщину своїх предків - у Скандинавію, де й найняв норманів^[655]. Такої ж думки дотримувався і О. Погодін, який вважав варягів Володимира шведами, згадуючи про присутність при дворі Воло­димира Олава Трюггвасона^[656]. Про такий розвиток подій пише і Л. Войтович^[657].

З приводу походження варягів Володимира лунали й інші думки. Ще С. Гедеонов припускав, що варязьку дружину Володи­мир привів не від шведів, а з південних берегів Балтики, можли­во з Юмни (балтійського Волина)^[658]. З певними застереженнями думку С. Гедеонова підтримав і В. Василевський, який припускав, що варяги, відправлені 980 р. з Києва до Константинополя, були не норманами, а венедо-слов’янами^[659]. Про те, що набрати варягів можна було не лише в Скандинавії, а по всій Прибалтиці - від Померанії до Ладоги, твердить і О. Карпов, підкреслюючи, що скандинавські саги жодним словом не повідомляють про перебу­вання Вальдамара Старого в Швеції чи Норвегії^[660].

Зважаючи на стислі терміни конфлікту між Святославови­чами, Володимир міг найняти дружину й серед пруссів Балтій­ського побережжя. Перебування Володимира в Пруссії припускає

B. Одяков, обґрунтовуючи свою думку із лінгвістичних міркувань та відштовхуючись від досліджень В. Кулакова, який порівнював княжий знак Володимира ‘тризуб’ із зображенням ‘птахи-жертви' з могильника Ірзекапініс IX-XI ст.^[661]

Серед можливих місць зупинки Володимира у Східній При­балтиці, де він міг найняти розмаїту за складом дружину, В. Одя- ков виділяє торговельне поселення Кауп із поселеннями Варгена- ва та Бильден у районі сучасного м. Зеленоградська Калінінград- ської області Росії^[662]. В часи Володимира Святославовича Кауп ще процвітав, а був зруйнований військами данського короля Кнута Великого у 1014-1016 рр. За дослідженнями В. Кулакова, з початку ѴІІІ ст., з появою в Самбії першої в Балтійському басейні багатонаціональної дружини, у середовищі пруссів стала склада­тися єдина балтійська субкультура, яка об'єднала у єдиний вузол пруссів, фризів, саксів та тюрків (очевидно, кочівників із Повол­жя), які проникали сюди в супроводі торгових янтарних валок. Характерна ознака поховального обряду Самбії VIII-IX ст. - по­ховання коня в нижній частині могили^[663].

Проте, за підрахунками В. Кулакова, в Самбії налічувалося близько 300 таких воїнів^[664]. Тому набирати дружину Володими­ру довелося, очевидно, по всьому південно-східному узбережжі Балтики, аж до Естонії, про що може свідчити оповідь про звіль­нення Олава Трюггвасона. Найдавніші її варіанти лаконічно спо­віщають, що Олава викупив його родич (Сигурд Ейрікссон - брат матері Олава), відправлений “королем Руссії” в Ейстланд для збору данини. Оскільки естська чудь не була підвладна Русі до 1015 р., хоча й могла поставляти воїнів, місію Сигурда трактують як спробу найняти там військо на допомогу Володимирові^[665].

Т Джаксон звертає увагу на те, що чимало дослідників бу­дують свої коментарі до “Саги про Олава Трюггвасона” на тому, що Олав потрапляє до Вальдамара у той момент, коли той сидить у Гольмгарді, хоча ця обставина нічого не пояснює у хроноло­гії відображуваних у ній подій. На думку дослідниці, “в поезд­ке Сигурда в Эйстланд мы должны все же, следуя саге, видеть сбор саги в пользу русского князя, только с той оговоркой, что в саге отразились события времени ее записи, т е. конца ХІІ - ХІІІ в.”^[666] Різночасові події та сюжети перепліталися в сагах за законами літературного жанру, створюючи уявну картину, що могла кардинально розходитися зі справжнім станом речей. Так, дослідники неодноразово звертали увагу на той факт, що портрет князя Володимира зі “Саги” не відповідає його реальному юному віку^[667]. Не можна, звичайно, виключити, що набираючи дружи - ну для боротьби з Ярополком, Володимир відвідував Ладогу чи ‘Городище’ на Волхові, але характер звістки про те, що він сидів у Гольмгарді, відображає, очевидно, реалії княжіння у Новгороді на Волхові Володимира Ярославовича, який заснував його укріплен­ня (власне - ‘город’) у 1044 р.

Говорити про уділ Володимира Святославовича на Волхові немає жодних підстав. Набравши 978 р. дружину на Балтійсько­му узбережжі, він перед вокняженням у Києві захопив Полоцьк та повернув собі Новгород на Лузі, вигнавши звідти посадників Ярополка. Близько 992 р., вже після хрещення, Володимир на­зиває Новий город на Лузі своїм іменем. До заснування Нового города на Волхові тоді залишилося ще понад півстоліття.