§ 1. Новгород та ‘Словенська земля’ в етнонімічних переліках ПВЛ
Висновок про те, що у літописних повідомленнях із часів Ольги та Володимира під назвою ‘Новгород’ фіґурує укріплений населений пункт (городище волинського типу), розташований на р.
Лузі - правій притоці Західного Бугу, базується на двох принципових спостереженнях: на середину Х ст. укріпленого населеного пункту на території майбутнього Великого Новгорода ще не існувало, а літописна стаття 947 р. про адміністративно-урбаністичні реформи княгині Ольги дає пряму вказівку, що метою походу княгині Ольги “к Новугороду” після деревлянської помсти (“по мьстѣ”) було окняження правобережжя Західного Бугу “по Лузѣ”. Цю думку підкріплюють і два автентичні джерела середини Х ст.: по-перше, у праці візантійського імператора Константина Багрянородного “Про управління імперією” згадується ‘Не- моґард’ - тогочасний центр уділу Святослава, з якого допливами Дніпра (Прип’яттю та її правими волинськими притоками) до Києва сплавлялися човни-однодревки; по-друге - тогочасний арабський географ Аль-Масуді згадує народ ‘нукарда’ (‘новгородці’), який разом із печенігами та угорцями у той самий час пустошив задунайські області Болгарії та Візантії, що також вказує на південно-західну локалізацію Новгорода як місця, від якого народ ‘нукарда’ отримав своє ім’я.Зрозуміло, що заснований на Волхові в 40-х роках ХІ ст. Великий Новгород заступив собою волинський Новгород Х ст., адже літописна традиція склалася вже по тому, як наприкінці Х ст. Новгород на Лузі отримав назву Володимир, тому очікувати прямих джерельних свідчень про такий перебіг подій не доводиться. Проте в найдавніших літописах існує низка опосередкованих вказівок про південно-західне розташування Новгорода, на які слід звернути увагу. Мовиться насамперед про етнонімічні переліки зі вступної, недатованої частини ПВЛ.
У ПВЛ є п'ять переліків, що висвітлюють картину слов'янських спільнот Східної Європи, до аналізу яких звертався, зокрема А.
Горський. ПВЛ сукупно знає 15 етнонімів, які дослідник поділив на дві основні групи, що належать, на його думку, різним авторам. У перших трьох переліках А. Горський виділяє “ядро” з шести етнонімів: поляни, деревляни, дреговичі, полочани, словени (у третьому переліку названі ‘новгородцями') та сіверяни. У двох наступних збігаються п'ять назв: поляни, деревляни, радимичі, в'ятичі та сіверяни (полочани та кривичі взаємозамінні)[669]. Проаналізую перші три переліки племен, складені за певною послідовністю.Перший перелік, який описує походження та розселення східнослов'янських племен, дає таку картину: “словѣне • пришедше сѣдоша по Днепру • и наркошася Поляне. а друзии Деревляне • зане сѣдоша в лѣсѣхъ. а друзии сѣдоша межи Припѣтью и Двиною. и наркошас Дреговичи. и инии сѣдоша на Двинѣ. и нареко- шася Полочане. рѣчькы рад. яже втечеть въ Двину. именемь Полота. w сея прозвашас Полочанѣ • Словѣне же сѣдоша около озера Илмера. и прозвашася своимъ именемъ • и сдѣлаша городъ • и нарекоша и Новъгородъ. а друзии же сѣдоша на Деснѣ. и по Семи и по Сулѣ . и наркошася Сѣверо и тако разидеся словенескъ языкъ”[670]. Аналізуючи порядок цього переліку племен, Є. Пчолов відзначив, що у ньому, як і в описі полюддя (кружіння) у Константина Багрянородного, відлік розпочинається від західних сусідів полян, описує своєрідне топографічне коло й завершується східними сусідами полян[671]:
ПОЛЯНИ → ДЕРЕВЛЯНИ → ДРЕГОВИЧІ (між Прип ’яттю та Двіною) → ПОЛОЧАНИ (Двіна, Полота) → СЛОВЕНИ (Ілмер,
Новгород) → СІВЕРЯНИ (Десна, Сейм, Сула)
Ця послідовність є протилежною до принципу опису народів, розташованих поза межами Руси, який у ПВЛ здійснюється по колу, проти годинникової стрілки. Так, зокрема перелічено фі- но-угорських сусідів, за тим самим принципом (проти годинникової стрілки) описано також торговельні шляхи, зокрема “Шлях з варягів у греки”.
Послідовність першого переліку цілком вкладається в географічні реалії літописних часів.Близьким до звістки Константина Багрянородного є принцип побудови другого переліку ПВЛ з описом княжінь: “и по сеи братьи почаша дѣржати родъ ихъ княжениє в Поляхъ. а въ Де- ревляхъ своє. а ДрьговиЧ® своє. а Словѣне своє въ Новѣгородѣ. а другє на Полотѣ. иже и Полочанѣ. w сихъ же и Кривичи. иже сѣдять на верхъ Волгы. и на вѣрхъ Двины. и на вѣрхъ Днѣпра. ихъ же и городъ єсть Смолѣнескъ . туда бо сѣдять Кривичи . таже Сѣверо w них”[672]. Відомий з твору Константина Багрянородного перелік з чотирьох племен тут доповнено згадкою про княжіння ‘словен’ “въ Новѣгородѣ” та поясненням про походження ‘кривичів’ від ‘полочан’:
ПОЛЯНИ → ДЕРЕВЛЯНИ → ДРЕГОВИЧІ → СЛОВЕНИ
(в Новгороді) → ПОЛОЧАНИ (на Полоті) → КРИВИЧІ (верхів ’я Волги, Двіни та Дніпра; Смоленськ) → СІВЕРЯНИ
Порядок цього переліку порушують ‘словени’, які розташовуються після деревлян та дреговичів і випереджують ‘полочан’ та ‘кривичів’.
Характер наступного, третього переліку (який відділяє слов’янські народи від неслов’янських) начебто відходить від логіки двох попередніх описів та порядку опису Константина Багрянородного. Його доповнюють племена зі західних околиць східного слов’янства: “се бо токмо Словѣнескъ языкъ в Русі. Поляне Деревляне. Новъгородьци. Полочане. Дьрьговичи. Сѣверо. Бужане • за0 сѣдять по Бугу • послѣже не Волыняне”[673]. У цьому переліку згадано вісім слов’янських угруповань:
ПОЛЯНИ → ДЕРЕВЛЯНИ → НОВГОРОДЦІ → ПОЛОЧАНИ → ДРЕГОВИЧІ → СІВЕРЯНИ → БУЖАНИ → ВОЛИНЯНИ
На думку Б. Рибакова, з цього переліку випадає утворена за містом назва ‘новгородці’, замість якої доречнішою була б звична, утворена за земельним принципом, назва ‘словени’[674].
Проте, як зауважив Є. Пчолов, і розташування ‘дреговичів’ після ‘полочан’ теж вимагає додаткового пояснення[675].Розміщення ‘новгородців’ у третьому переліку відразу за ‘деревлянами’ цілком логічно відтворює географічну ситуацію, висвітлену в літописному сюжеті 947 р., який описує похід Ольги “к Новугороду” після деревлянської помсти (“по мьстѣ”). Первісний перелік, орієнтований зі сходу на захід, є розірваним, і слов’янські спільноти Побужжя опинилися наприкінці списку. На мою думку, він первісно мав такий вигляд:
ПОЛЯНИ → ДЕРЕВЛЯНИ → НОВГОРОДЦІ → (вставка) → БУЖАНИ → ВОЛИНЯНИ
Урбанізаційні процеси у Побужжі значно випереджували розвиток міст інших східнослов’янських земель. ‘Новгодців’ літописець помістив після ‘деревлян’, окреслюючи цією назвою слов’янську приміську спільноту правобережжя Бугу, що заселяла околиці Новгорода на Лузі. За ними (“зане сѣдять по Бугу”) літописець відзначив ‘бужан’ - угруповання, що тяжіло до літописного Бужеська. Після ‘бужан’, відразу за Бугом, літописець помістив приміську спільноту города Волиня (“послѣже не Волыняне”).
Цей первісний перелік можна датувати серединою Х ст. На той час під заголовком “се бо токмо Словѣнескъ языкъ в Русі” можна було помістити саме ці племена. До списку логічно не потрапили ‘полочани’ та ‘дреговичі’, якими володіли представники інших скандинавських династій: “бѣ бо Рогъволодъ перешелъ изъ заморья • имАшє волость свою Подольскѣ • а Туръ Туровѣ ∙ w него же и Туровци прозвашасА”[676]. Згідно з географічними реаліями ХІ-ХІІ ст., літописець доповнив перелік названими племенами і додав також лівобережних ‘сіверян’.
Вважаю, що під таким самим кутом зору слід розглянути й географію слов’янських племен другого переліку. Розташування княжіння ‘словен’ “въ Новѣгородѣ” після деревлян та дреговичів свідчить про його первісну волинську локалізацію. Не суперечить цій думці і назва ‘словене’, адже на означення території Побужжя та Волині загалом неодноразово вживалася назва ‘Словенська земля’, про що свідчать і літописні повідомлення про заснування Володимира.