Торгово-економічні стосунки на українських землях

Золотоординське панування в колишній Київські Русі звело місцеве населення в етнічну спільність з монголами. Але соціаль­но-економічна специфіка цього утворення все ж певного мірою впливала на розвиток києворуських земель.

У цей період всупереч державним кордонам, мовним і релігій­ним відмінностям наводилися мости між цивілізаціями, відбувався взаємний обмін інформацією — неодмінна умова прогресу суспіль­ства. Завдяки багатостороннім контактам народи поступово збли­жувалися, культури збагачувалися, зберігаючи все ж національну своєрідність.

Русько-ординські стосунки були складні й неоднозначні, мали різну ступінь взаємовпливів у Галицько-Волинському князівстві, нівденноруських землях, Половецькому степу. Крім того, як ми від- іначали, існували ще й буферні, тобто нейтральні зони між христи­янським і язичницьким (згодом мусульманським) світами, і взає­мовпливи у цих зонах призвели до синкретичних культурних феноменів. Культурні смуги, де був близько степ і осіле населення, іегко поєднували землеробське і кочове господарство.

Археологічні та нумізматичні матеріали є першорядним джере- іом вивчення міжнародних контактів руських земель, їхніх еконо­мічних центрів і шляхів сполучення. Ці матеріали уточнюють і іначно доповнюють скупі свідчення писемних джерел (літописів, торгових угод, творів географів і мандрівників). Разом з тим, дані археології обмежені: адже характерні для руського імпорту продук­ти місцевих промислів (хутро, мед, віск), східні товари (фрукти, прянощі, пахощі) практично не зберігаються.

До імпортних речей можна зарахувати й монетне срібло (мідь ходила на внутрішньому ринку), деякі сорти тканин, скляне нами­сто. Це так звані предмети масового імпорту, що мали широкий по­пит у всіх прошарків давньоруського суспільства. Вони дозволяють встановити шляхи їхнього надходження і ступінь масовості на кож­ному хронологічному етапі.

Крім того, виділяються ще й предмети розкоші: вишукані виро­би із золота та срібла, перетинчасті емалі на золоті, різьблені виро­би з кістки, напівкоштовне і коштовне каміння, полив’яний і скля­ний посуд, узорні шовкові тканини. На територію давньоруських земель вони потрапляли різними шляхами: як посольські подарун­ки, разом з мігрантами зі Сходу або Заходу, з монгольськими війсь­ками (передусім елітою), як торгове мито. Коштовні речі свідчать перш за все про міжнародні стосунки. Вони надходили до скарбниць князівського роду і монастирських ризниць. Визначивши похо­дження імпортних предметів, легше встановити країни, з якими відбувався торговий обмін. Проте це могли бути і країни-посеред- ники на важливих шляхах торгових караванів. Хронологія ввезених речей дозволяє означити періоди зародження, піднесення і посту­пового послаблення зв’язків з окремим регіоном. Крім того, топо­графія знахідок дозволяє реконструювати шляхи сполучень. Так, встановлено, що знахідки монетних скарбів найчастіші у басейнах річок, де були важливі переправи і висока концентрація населення. Тож бачимо, що за відсутності легенди (тобто місця і умов виявлен­ня) деякі вироби, навіть коштовні, втрачають «частину історії» — археологічні джерела не відновлюються.

Західні землі колишньої Київської Русі (Галицько-Волинське князівство) менше постраждали від монгольської навали. Частину міст князівства не було зруйновано, але головне — зосталася полі­тична влада, що лише формально залежала від золотоординського хана. Отже відбувався подальший процес розвитку галицько- волинських міст.

І далі розвивається військово-оборонне зодчество, наслідуючи традиції попередніх епох. Високого розвитку у XIII ст. досягає ви­робництво цегли — стрихарство, що стає окремою галуззю гончар­ного ремесла і навіть самостійною професією. При будівництві ши­роко використовувалась волинська техніка з брускової цегли — так звана «вендинська» кладка, запозичена ще у XII ст. з Ломбардії і Да­нії. Такою кладкою у 1243-1244 роках споруджено круглу (Данило­ву) вежу Люблінського замку, а на рубежі XIIl-XIV ст. — укріплен­ня Луцького замку. Крім того, волинська техніка використана у вежах Кам’янки (1277), Берестя (друга половина XIII ст.), Чорто- рийська (1291). Вона мала вплив також і за межами Волині — у Чорній Русі (укріплення Новогрудки) та у Литві (замки Вільнюса і Тракая) [6].

З другої половини XIII ст. торгові зв’язки Галицько-Волинсько­го князівства з країнами Західної Європи здійснювалися через мі­сто Львів, Магістраль проходила через Городок, Любачів, Сандо- мир, Опатув і Радом. Зросло значення Володимиро-Торунського шляху (через Городіл, Холм, Люблін, Казімєж, Шеченов, понад Ві­олою — Вишеград, Плоцьк, Бобровники). Значне місце здобуває Берестя, яке вело торгівлю з Прибалтикою. У XIII ст. шлях ішов з Берестя на Торунь через Дорогочин, Нескужин, Брок, Широцьк, Помнихув на гирло Буга і далі на Торунь, відгалужуючись на Литву і Мазовію. Тоді саме існував ще торговий шлях «via tartarica» (татар­ська дорога): Львів — Трежбовль — Кам’янець-Подільський — Сол- хат-Крим — Кафа. У Львові шлях розділявся: одна дорога йшла на південний схід до Криму, а інша — на південь, до міста Аккерман (Монкастро) на березі Дністровського лиману (сучасний Білгород- Дністровський Одеської області).

За Плано Карпіні, монголи «обложили Київ, що був столицею Русії, і після довгої осади взяли його і вбили мешканців міста.

Імовірно, через Крим разом з купцями до Києва потрапили східні монети з Бухари, карбовані 1253/4 р. від імені великого хана Менгу. Скарб срібних монет у кількості 200 дихремів було знайдено біля Кирилівського монастиря у 1845 р. [9]. Під час археологічних досліджень у Києві неодноразово знаходили керамічні вироби кримського походження. Частий серед культурних шарів на київ­ському Подолі, у Києво-Печерській лаврі, на території монастиря в Трахтемирівському заповіднику, в інших великих торгових цен­трах і полив’яний посуд із Херсонеса. Гільом Рубрук під 1253 р. вка­зує, що руські купці торгують через поселення Кримського піво­строва: «...є місто, що зветься Солдайя, звернуте навскоси до Синополя, і туди пристають всі купці, коли їдуть з Туреччини і хо­чуть попрямувати на північ. Також і ті, хто їде назад з Русії і північ­них країн і переправляється до Туреччини. Одні привозять горно­стаїв, білок, коштовні хутра; інші — бавовняні тканини, бумазею (gambasio), шовкові матерії і духмяні корені» [10]. Далі він відзна­чає, що «константинопольські купці порадили мені взяти підводи і навіть купити у власність криті візки, в яких руські перевозять свої хутра...» [11].

Із Судака морем руські хутра потрапляли до Константинополя. Отже, торгові стосунки з Візантією не переривалися і за часів Золо­тої Орди. Окрім торгових, з Візантією Русь поєднували давні цер­ковно-політичні зв’язки. На території Києво-Печерської лаври ар­хеологи дослідили господарські комплекси другої половини XIII — XIV ст. із залишками металургійного і ковальського виробництва. Серед матеріалів у житлах майсгрів-ремісників знайдено незначну кількість керамічного посуду східного походження, фрагменти чер- воноглиняних амфор, що виготовлялися у пізньосередньовічному Херсонесі та Візантії [13]. Західноєвропейські мандрівники писали, що у Солхаті був торговий дім, де зупинялися руські купці. Торував­ся й «Солоний шлях», яким їздили до Сивашу за сіллю. Відзначимо, що у землях колишньої Київської Русі поклади солі були лише в Га­личині. Окрім солі, що надходила з Галича або Перемишля, до Ки-

( ва потрапляли також західноєвро­пейські речі: через Луцьк, Володи­мир, Краків, Вроцлав шлях у захід­ному напрямку йшов аж до Регенсбурга.

Про існування торговельних зв’яз­ків населення регіону з країнами За­хідної Європи свідчить бронзова накладка від скриньки лімозької ро­боти із зображенням вершника, знайдена у Києві. При посередництві Києва вироби західноєвропейських майстрів надходили Дніпром (або су­ходолом) до осілого християнського населення Степового Подніпров’я і Кримського півострова. Так, у 1962 р, у Надпоріжжі, біля села Дніпровське Дніпропетровської області було вия­влено дві мідні з позолотою фігурки

Фігурка Христа західноєвропейської роботи з Дніпропетровської області

Христа. Як виявилось, одна з них, декорована блакитною емаллю, була лімозької роботи другої половини XIII ст.

Попит на християнські речі підштовхнув місцевих ювелірів до створення цілої серії дешевших імітацій «торгових хрестів». Відзна­чимо, що класичні (лімозькі) вівтарні й процесуальні хрести, які отримали назву «торгових», мали дерев’яну основу, яку оббивали зовні тонкими позолоченими пластинами міді й оздоблювали кош­товним камінням. У центрі розташовували накладну мідну фігурку

8 Золотоординські даси на укр. землях

1 13

розп’ятого Христа, виконану у високому рельєфі та декоровану, як і персонажі святих на кінцях рамен, позолотою та емаллю блакит­ного і червоного кольорів. На відміну від лімозьких, угорські май­стри не використовували виїмчастої емалі для декору персонажів, а хрести виготовляли із суцільних мідних пластин. З Угорського ко­ролівства вироби лімозьких та місцевих ювелірів транзитом доста­вляли до Києва, а далі — на Схід. Частина з них, як бачимо, потра­пляла на південь. На пониззі Дніпра, в селищі Мамай-Сурка знайдено фігурку святого з «торгового хреста», виготовлену в Лімо- жі і датовану другою половиною XIII ст. Отже, такі стосунки не бу­ли поодинокими.

Дослідники вказують, що прямий шлях Дніпром у XIV-XV ст. мав другорядне значення. За умов розвинутого судноплавства чов- ни-однодревки вже не задовольняли торгові потреби, а великі суд­на нової конструкції не могли здолати дніпровських порогів. У цей час пожвавленим стає суходільний шлях з Перекопу до Черкас [14]. Доказом цього є Василицький скарб, знайдений випадково 1921 р. поблизу Черкас. Він мав 60 золотоординських срібних монет 1370-х років і 51 жіночу прикрасу зі срібла: застібки-сюльгами, браслети, персні і скроневі кільця, гудзики, фібули (застібки). Ювелірні ви­роби, що датуються другою половиною XIII — XIV ст., за походжен­ням пов’язуються із золотоординськими центрами Поволжя і Кри­му. Вони характерні для населення Мордви, Волзької Булгарії, Русі і Золотої Орди. Найпевніше, цей скарб належав якомусь заможно­му ординцю [15]. Відзначимо, що скарби ховали поблизу населених пунктів, або на торгових шляхах.

Цікаву срібну чашу знайдено 1848 р. під час археологічних роз­копок міста Сарай-Бату. На ній був напис руською мовою: «А це ча­ша князя Володимира Даниловича, хто з неї п’є, тому на здоров’я, а хвала Богу і своєму господареві — великому князю». Цю чашу бу­ло вкрадено монголами під час захоплення Чернігова, а потім вона потрапила до золотоординської столиці [16].

Монгольське нашестя порушило і змінило традиційні зв’язки населення українських земель. Однак з кінця XIIl ст. починається не лише піднесення, але й розширення поселень, їхній економічний рівень зростає. Про розвиток і спокійне пересування купецьких ка­раванів свідчить арабський історик XV ст. Ібн-Арабшах: «Не було потреби брати із собою провіант та поводирів, бо в степах і землеро­бських районах густо проживало кочове та осіле населення, в якого можна було все купити». Та хоча зовнішню торгівлю києворуських земель після монгольської навали було швидко відновлено, зиск від неї отримували переважно іноземні купці та монгольська адміні­страція, яка встановила митниці в південноруських степах. Серед місцевої купецької корпорації руський елемент втрачає свої позиції.

У поселеннях трапляються споруди, що мають не лише давньо­руські, але й східні риси. Досліджені золотоординські пам’ятки на південному заході Орільсько-Сульського межиріччя, на думку фа­хівців, свідчать про закріплення степових просторів Середнього Подніпров’я за Західним улусом (правим крилом) Золотої Орди, про намагання ординців повністю контролювати Переволочинську, Кременчуцьку, Градизьку та інші значні переправи.

Цікаві старожитності часів Золотої Орди виявлено в межах Пол­тавської області, де ординські пам’ятки знайдено безпосередньо бі­ля поселень осілих русів. Так, у гирлі Ворскли, в урочищі Мечеть, поблизу колишнього села Правобережна Кишенька Кобеляцького району було досліджено фундаменти двох центричних купольних гробниць, виявлено рештки основ ще двох мавзолеїв. Мавзолеї зво­дилися з квадратної і прямокутної за формою, добре випаленої тов­стої цегли на глиняному розчині. Знайдено уламки майолікових кахлин із блакитною та зеленкуватою поливою, плиток на кашині з підглазурним візерунком білого, блакитного і синього кольорів, фрагменти теракотових архітектурних прикрас, шматки вапнякової штукатурки і гіпсу, шо належали купольним поховальним спору­дам, добре відомим за некрополями золотоординських міст Повол­жя, Середньої Азії, Молдови і Криму XIV ст. [17].

Дуже цікаве виняткове поховання дівчинки-кочівниці першої половини XIV ст. біля села Волошине Кременчуцького району Пол­тавської області. У ньому знайдено залишки дерев’яного візка і

Вигляд костюма лівчинки- кочівниці з Полтавської області

берестяну посудинку, рештки одягу. Текстильно-шкіряний костюм дів­чинки складався із головного убору, верхньої шовкової сорочки вільного крою із довгими і широкими рукава­ми; нижньої сорочки, теж, можливо, шовкової; штанів (шароварів) з тонко і якісно обробленої шкіри, з елемен­тами декору і текстильними вставка­ми, імовірно, також шовковими. До комплекту костюма ще входила жи­летка зі шкіри, а також м’які легкі шкіряні напівчобітки, прикрашені оксамитовими нашивками.

Дослідники цього археологічного комплексу дійшли висновку, що ко­стюм дівчинки схожий на східний, на скіфський і на костюми інших кочо­вих народів степів Євразії. Помітний і певний вплив сусідніх слов’янських племен (деякі риси головного убору). Можна простежувати і влив кочі­вницького вбрання XlV ст. на історично пізніші комплекси, на­приклад, козацькі. Це, поза сумнівом, запозичення шароварів, над­звичайно зручних для верхової їзди, тих же самих жилетів, використання одягу, суцільно кроєного у плечових швах, як сорочки- чумачки. Тобто на прикладі лише одного дослідженого комплекту одягу можна провести співставлення з традиційними комплексами народних костюмів різних регіонів України і побачити внесок кочі­вницької, зокрема, золотоординської, матеріальної культури [18].

Отже, можна стверджувати, що за часів Золотої Орди відбу­лись певні зміни у побутовій культурі українського населення. Окрім одягу, змін зазнали склад страв, предмети побуту, художня творчість, будівництво, ковальство тощо. Завдяки монголам значно збагатилася лексика східнослов’янських мов. Монгольські слова «казна», «деньга», «алтин», «таможня» (митниця) й зараз ужива­ються в російській та українській мовах, як сліди монгольської фі­нансової організації. Те саме стосується і слів манчжурського похо­дження: «чаша», «мерин» тощо. Відповідно до словника відомого етнографа і лексикографа В. І. Даля, біля 200 слів російської мови було перейнято від монголів.