Формування культури Золотої Орди

У домонгольські часи землі Київської Русі мали широкі торго­во-економічні стосунки з країнами Заходу і Сходу. «Грецьким шля­хом» з Києва товари йшли у Херсонес і Сурож (Судак) на чорно­морському узбережжі Криму, а далі — морем до Візантії.

до Регенсбурга — міста на верхньому Дунаї у південній Німеччині. Документи кінця XII ст. засвідчують існування в Регенсбурзі окре­мої категорії купців, що торгували з Руссю — «рузаріїв».

Нижче за течією Дуная, поблизу міста Раффельштеттена, магі­страль розділялася: одна з доріг повертала на північ, проходячи через Богемію та міста південної Польщі. На території Київської Русі ця комунікація йшла через Володимир-Волинський до Києва. Інша ма­гістраль проходила Дунаєм через Відень до Угорщини, де осідала ча­стина речей романського імпорту. З Угорського королівства один шлях вів до Галича, а далі у Київ; інший — Дунаєм до узбережжя Чор­ного моря, Таврійського (Кримського) півострова, повертаючи на північ та піднімаючись Дніпром до києворуських земель. Головним товаром, що мав значний попит серед руських князів, було срібло (на Русі тоді ще не виявили срібних копалин), яке переплавлялося в гро­шові гривни і забезпечувало сировиною ювелірне ремесло.

Одним із головних напрямків зовнішньоторговельних зв’язків Київської Русі у домонгольський період був східний: Волзька Бул- гарія, Кавказ, країни Середньої Азії. Звідти отримували шовк, по­суд, срібло, прянощі. Шовкові тканини, які високо цінувалися се­ред панівних верств середньовічного суспільства, надходили на давньоруський ринок у такій кількості, що навіть вивозилися звід­си до Польщі, Чехії, Германії та Франції. Так, шовки у Франції ма­ли загальну назву — «руські», незалежно від того, звідки вони похо­дили: візантійські, східні чи привезені руськими купцями. У XII-XIII ст. у Франції взагалі називали «руським» усе коштовне, мистецьке. Були «руські» плащі, соболі, золото. На Русь ішло фран­цузьке сукно-скарлат, яке дуже цінували при княжому дворі [1]. Напередодні монгольської навали головними посередниками у торгівлі арабського Сходу і слов’янського населення Європи були Волзька Булгарія і Київська Русь, зв’язки між якими перервалися у першій половині XIIl ст.

Після утворення величезної за розмірами золотоординської держави значно зміцніли інформаційно-комунікаційні зв’язки між народами. Більшість науковців вважає, що ніколи ще доти торго- вольні стосунки Азії з Південно-Східною і Західною Європою не сягали таких масштабів. Окрім багатств, здобутих монголами під час завоювань Китаю, Середньої Азії і Київської Русі, до ханського двору посольства сусідніх держав відправляли коштовні подарунки, іцо справляли величезне враження на монгольську знать. Безумов­но, все це вони хотіли мати у своїх пересувних кочових ордах-став­ках. Розвиток торгівлі спонукав Золоту Орду до монетного срібла, яке вони отримували у злитках як «вихід» від Русі. В пошуках рин­ків збуту товарів монгольські хани спрямували свою енергію на да­лекі країни.

У Золотій Орді поєднувалися два різні культурні й господарчі світи: степовий кочівників-скотарів й осілий сільськогосподар­ських земель з містами — центрами ремесла і торгівлі. Вони мало були пов’язані економічно, їхній зв’язок тримався лише силою дес­потичної влади монгольських ханів.

Велику роль у становленні торгово-економічних стосунків Зо­лотої Орди відіграли мусульманські країни і прийняття ісламу як державної релігії. Монголи поновили функціонування так званого Великого шовкового шляху, який ішов від берегів Тихого океану в європейському напрямку ще з першої половини II ст. до н.е. Це була загальна назва великої кількості торговельних сухопутних маршрутів-доріг, які пов’язували Китай і Передню Азію з євро­пейськими державами. Упродовж багатьох століть зі Сходу в Євро­пу в обмін на сировину йшли прянощі, екзотичні фрукти, технічні новинки — папір, порох, шовк тощо, предмети розкоші, наукові ідеї; тому, звісно, називати цей шлях «шовковим» можна лише умовно. Але все це разом свідчило про культурні переваги східних країн над Заходом. До того ж, на початку існування Монгольської імперії цією караванною торгівлею володіли мусульманські купці Хорезму.

Для прокладання суходільних шляхів враховували рельєф, наяв­ність осілого населення, води і запасів для караванів із коней та верблюдів, певна віддаленість від державних кордонів. Та для мон­голів, які контролювали величезну територію від Тихого океану до Дунаю, це вже не мало значення. Тому за часів правління хана Ба- тия, який надає значні пільги мусульманським купцям, починаєть­ся вже нормальне функціонування Великого шовкового шляху, що занепав внаслідок монгольських завойовницьких війн. Крім того, Бату взяв курс на отримання максимальних прибутків шляхом жор­сткої експлуатації — повинностей з руських князівств, мита з реміс­ників і купців у Криму.

Більшість мандрівників-купців не проходили всю магістраль, а воліли обміняти товари через певні відстані, де були постійні пункти з осілим населенням.

З ім’ям хана Берке пов’язано масштабне будівництво міст у По­волжі, поглиблення торговельної діяльності в Південно-Східній Європі. Хан Берке, брат Бату, мав серед мусульман славу заступни­ка ісламу; він увійшов в історію як перший мусульманський хан Зо­лотої Орди. Ставленик торгово-купецького прошарку мусуль­манських міст, зацікавленого в упорядкуванні економіки і торгівлі, Берке першим в Золотій Орді почав карбувати монети.

Ці гроші було випущено між 1256 і 1259 роками в місті Болгарі (колишній столиці Волзької Булгарії), що увійшло до складу золо­тоординської держави як один з головних її економічних центрів. Вплив ісламу позначився і у переході Золотої Орди на мусуль­манський календар — «мусульманську еру», що називається хідж- рою (від араб, «втеча»), Хіджра пов’язана з переселенням (утечею) пророка Мухаммеда і перших мусульман з Мекки в Медину у верес­ні 622 р.

За правління хана Берке будується друга столиця Золотої Ор­ди — Сарай-Берке (Сарай ал-Джедід, тобто Новий Сарай). Він роз­ташований південніше сучасного Волгограда. Місто було зведене вже у 1262 р., однак офіційно стало столицею лише у 1340 р. За кількістю мешканців воно поступалося лише Багдаду за часів се­редньовіччя, в ньому налічувалося понад 100 тисяч чоловік.

Наступники хана Берке на золотоординському престолі, біль­шість з яких не були мусульманами, не приділяли значної уваги містам. У середині 1270-х років — на початку XlV ст. процес місто­будування хоча й не припинився, але досить помітно загальмував­ся. Лише за хана Узбека, який запровадив іслам як державну релі­гію, відбувається піднесення будівництва золотоординських міст. З його ім’ям пов’язано зведення міст у Половецькому степу, зро­стання й оздоблення Сарай-Берке, куди він офіційно переніс сто­лицю Золотої Орди. За його наказом будувалися мечеті, медресе (школи, де навчалися майбутні служителі мусульманського куль­ту), мавзолеї у Криму (Солхаті). Як за його попередників, Золота Орда підтримувала торговельні й культурні стосунки з мамлюць- ким Єгиптом.

Наступник Узбека — хан Джанібек вів далі політику зовнішньо­го і внутрішнього розвитку держави. Однак уже в кінці 1350-х років через криваву усобицю між ханами Білої (Золотої) і Синьої (Завол­зької) Орди почався занепад містобудування. Лише в пониззі ліво­бережжя Дніпра, в межах Херсонської, Запорізької і Дніпропетров­ської областей, з перенесенням сюди адміністративно-політичного центру Мамаєвої Орди відбувається короткочасне зростання місто­будування у 1370 - 1380-х роках.

Життя золотоординських міст раптово переривається внаслідок західного походу 1395 р. на чолі із середньоазіатським правителем Тимуром (Тамерланом). Його військова кампанія була націлена са­ме на міста, аби підірвати економічну міць Золотої Орди. Після то­го більшість із них так і не відродилася, а зосталася лежати серед степів у руїнах: не було ані майстрів, ані коштів відновити їх.

У Золоту Орду вивозили фахівців із багатьох країн, тут опини­лись також люди культури і мистецтва: «...Татари питають, хто з них ремісники, і залишають їх, а інших, окрім визначених за рабів, уби­вають сокирою» [2]. Золотоординська держава об’єднувала землі багатьох осілих народів з давньою культурою. Разом з монголами у Східній Європі з’явились окремі культурні елементи з Монголії, Китаю, Індії, Середньої Азії, Київської Русі: «В землях сарацинів та інших, серед яких панують, вони забирають усіх найкращих реміс­ників [у міста] і приставляють їх до всіх своїх справ» [3]. Мандрів­ники свідчать про значну кількість руських ремісників у містах Зо­лотої Орди. За нотатками західноєвропейського монаха Плано Карпіні, він зустрів в Каракорумі «...якогось руського на ім’я Кос­ма [Кузьму — М.Є.}, золотих справ майстра в імператора [мон­гольського кагана — М.Є.}, який дуже любив його... Косма показав нам і трон імператора, зроблений ним раніше, ніж той постав на престолі, і печать його, виготовлену ним, а також пояснив напис на цій печатці» [4]. Навіть у столиці Монгольської імперії було чи­мало руських майстрів, існували християнські церкви та цілі квар­тали з руським населенням [5]. Під час археологічних розкопок у поволзьких містах виявлено багато речей християнського культу: натільні хрестики, хрести-складні, які виготовили або купили руські майстри.

Вчені й ремісники передавали один одному свої культурні дося­гнення, вбираючи в себе естетичні елементи інших народів, що да­ло поштовх для появи такого явища, як золотоординська культура. Вона виникла в результаті завоювань, що супроводжувалися на­сильницьким переміщенням осілого люду із завойованих або під­контрольних імперії територій. У ранньоджучидський період Золо­та Орда ще відчувала спадок язичницької культури й християнства несторіанського напрямку, які сповідувала значна частина монго­лів. Однак із 1260-х років дедалі впливовішою стає культура мусуль­манського світу. Врешті це призвело до остаточного формування класичної золотоординської культури у XIV ст., що мала виразне «середньоазійське» забарвлення. З прийняттям мусульманства у золотоординському середовищі дуже поширився так званий «ара­бесковий тип» орнаменту; ним вкривали стіни будівель, вироби прикладного мистецтва: кераміку, тканини, метал, сторінки руко­писних книжок.

Серед археологічних старожитностей кочівників цього часу ча­стими знахідками у похованнях є сережки у вигляді знака запитан­ня, орнаментовані кістяні накладки на сагайдаки, округлі металеві дзеркала з наслідуванням китайських, середньоазійських чи ірансь­ких візерунків на звороті. В ісламському світі побутував вислів: «Ор­намент — музика для очей». У ньому відбивався світ природи: вічно прекрасних квітів і рослин. Улюбленим рослинним орнаментом цього періоду було зображення тюльпана — «квітки сонця», яка з давніх часів символізувала оновлення життя, а також бутонів лото­са, виноградної лози чи інших стилізованих пагінців рослин.

На кістяних накладках сагайдаків, дзеркалах, на інших побутових речах кочівників зображували також птахів і змій, собак і оленів, що

Дзеркало з тюльпанами

були пов’язані з язичницькими міфо­логічними уявленнями. Наприклад, собака міг передвіщати якісь негатив­ні події і відганяти нечисту силу; зміям приписувалася мудрість, птахи уосо­блювали небесний обрій. Існувало по­вір’я, що птахи (гуси і лебеді) завжди літають разом і є символом відданості у шлюбі. Такі дзеркала найчастіше да­рували на весілля. Отже, золотоор- динська культура поєднала в собі уяв­лення і осілої, і кочової людності.