§ 3. Торговельні війни на Побужжі Х - початку ХІІ століть
Про спроби Руси впливати на ситуацію у Середньому Побужжі вже в середині Х ст. свідчить згаданий у літописі “Ятвяг Гуна- рев” (тобто - Гунарев із ятвягів), який брав участь у підписанні русько-візантійського договору 944 р.[464] Присутність представника ятвязької еліти у договірних відносинах Руси та Візантії ще перед облаштуванням Ольгою погостів по Лузі доводить, що її каральна експедиція проти деревлян, яка відкрила Києву шлях на захід, не була спонтанним кроком, а лише ланкою у послідовному намаганні Києва взяти під контроль міжнародні торговельні маршрути, що перетиналися в околицях майбутнього Володимира.
Фінансові інтереси Києва у торгівлі по Бугу поєдналися з намаганням опанувати деревлянським та волинським відтинками важливого торговельного шляху, який суходолом через Краків та Прагу відкривав для Руси ринки Європи. Якщо першу частину цього шляху Київ узяв під контроль внаслідок жорстокого збройного протистояння з деревлянами 946 р., то інкорпорація Волині (чи радше - повернення в орбіту Руси) відбулася, очевидно, без кровопролиття, принаймні великого.Деревлянська земля тривалий час була своєрідним бар'єром між Києвом та Волинню і винищення деревлянської еліти змусило волинську верхівку піти на політичну угоду з Києвом. Можна припустити, що загроза з Києва спонукала волинян та деревлян до певних союзницьких стосунків і поразка Деревлянської землі стала одночасно й поразкою Волині. Саме ця обставина призвела до того, що вже наступного року після закінчення військових дій у Деревлянській землі й закріплення їх результатів адміністративно-фіскальними заходами Ольга встановлює погости по Лузі, виключаючи деревлянське та волинське посередництво у міжнародних торгових операціях Києва з Центральною Європою та Балтикою.
До повідомлення 947 р. про встановлення Ольгою погостів по Лузі у ПВЛ немає жодних свідчень про активні дії Києва стосовно якоїсь групи волинських слов'ян, хіба що згадані дуліби, що брали участь у поході князя Олега на Візантію.
Окрім того, й Константин Багрянородний у праці “Про управління імперією” серед пактіотів Руси називає лендзян, однозначно розташовуючи це плем'я у басейні південних приток Прип'яті чи правих приток Дніпра[465]. Описані Константином Багрянородним однодревки сплавляли притоками Дніпра тими самими маршрутами, що й торгові дубаси та ком'яги, згадувані в опублікованих документах ХѴ - середини XVII ст.Написана у 948-952 рр. праця Константина Багрянородного фіксує політичну ситуацію на Русі, що склалася після підкорення Ольгою деревлян та її походу на Лугу 947 р. У той самий час під владою Чеської держави Пшемислідів була Малопольща з Краковом, що межувала з Руссю у верхів'ях Бугу. В середині Х ст. Побужжя стало важливою контактною зоною, де зійшлися державні інтереси не лише Руси та Чехії, а й Польської держави Мешка І, який оволодів Мазовією і, за свідченням Ібрагіма ібн Якуба, який у 965-966 рр. відвідав Німеччину та Чехію, сусідив на сході з Руссю, а на півночи - з Пруссією. Оскільки на той час Краківська земля ще не входила до складу Давньопольської держави, то може мовитися лише про кордон Руси з Мазовією[466].
За літописними свідченнями, тільки в останній чверті Х ст. князь Володимир Святославович ужив низку дійових заходів для додаткового забезпечення контролю Києва за важливою прикордонною територією над Західним Бугом. Якщо княгиня Ольга закріпила владу Києва на правому березі Бугу, по Лузі, то 981 р. її внук укріпився на його лівобережжі, про що літописець повідомляє такими словами: “Иде Володимиръ. к Ляхомъ. и зая грады ихъ. Премышль. Червенъ • и ины городы • ижє суть и до сєго днє подъ. Руссью”[467]. Відсуваючи кордон на захід від Бугу, Володимир не лише посилив контроль над водним балтійським маршрутом, але й поширив владу Києва на ділянку сухопутного торговельного шляху, що пролягав територією червенських городів до Реґенсбурґа[468]. 984 р. Володимир йде в похід на Волзьку Булгарію, розташовану на східному рубежі торговельного маршруту Булгар-Київ-Устилуг.
Унаслідок цього походу київський володар налагоджує торгові стосунки з Булгарією, уклавши мир між державами. Наступним кроком Володимира з укріплення західних рубежів Руси став похід на хорватів 993 р., результатом якого стало повернення Прикарпаття, імовірно, контрольованого на початку Х ст. ще Олегом[469].Організація торгових операцій та створення безпечних умов для сплаву товарів руслом Бугу не було легкою справою. Вже у 983 р., через рік після оволодіння червенськими городами (лівобережним Забужжям), Володимир йде походом на ятвягів, убезпечуючи торгівлю по Бугу від нападів цього неспокійного племени, яке деякі дослідники навіть вважають своєрідною позаетнічною корпорацією (береговим братством), що існувала за рахунок грабунків чи супроводу водних торгових валок[470]. Військові акції руських володарів проти ятвягів здійснювалися і пізніш, коли торгівля по Бугу стала важливою складовою державної політики київських та галицько-волинських володарів. Протягом ХІ-ХІІ ст. літописи фіксують кілька таких походів: 1038 р. на ятвягів ходив Ярослав Володимирович; 1112 р. - Ярослав Святополкович; 1196 р. - Роман Мстиславович[471]. І потреба забезпечення руських торгових пріоритетів по Бугу як мотивація цих походів була однією з основних.
Дії Ярослава проти ятвягів були лише складовою низки державницьких дій, що мали за мету повернути Русі втрачені під час міжусобиць 1015-1019 рр. території на польсько-руському прикордонні та відновити вплив Києва у західній та балтійській торгівлі. Ярославу довелося йти походами на Берестя у 1022 р. та на Белз у 1030 р., відвойовувати червенські городи у 1031 р. та воювати з мазовшанами у 1041 р.