§ 4. Погости в басейні Прип'яті та питання окняження й урбанізації Західної Волині
Якими б масштабними не були дії Володимира та Ярослава для утвердження влади Києва в Побужжі, перший крок у цьому напрямку зробила княгиня Ольга. Саме завдяки її адміністративно-урбаністичним реформам Русь закріпилася на правому березі Західного Бугу, в басейні його правої притоки - Луги.
У переліку заходів київської княгині по Лузі було встановлення погостів, які відігравали важливу роль у державному адмініструванні та розвитку торгівлі на Русі. Проте думки науковців щодо географії заснування погостів суперечливі.
Пізнє, поширене переважно на російській території, розуміння погосту як церковної общини, приходу, церкви з житловими будинками чи вужче - цвинтаря, прицерковного кладовища, з досліджуваною темою пов’язане опосередковано. А значення й етимологія цього давньоруського терміна доволі неоднозначні. За М. Фасмером, погост - “жилое подворье князя и его свиты при налогообложении”. Первісно погост міг використовуватися як “постоялый двор, на котором временно останавливались князь и духовные лица”. Термін міг виникнути від ‘гость’, ‘погостить’ чи у зв’язку з північнонімецьким звичаєм гощення, яким користувалися також скандинавські єпископи[472]. Автори “Етимологічного словника української мови”, виходячи зі значення слова ‘гость’ (‘гість’, ‘іноземець’) припускають використання погосту як місця торгу, одночасно трактують його як адміністративно-територіальну одиницю[473]. Отже, погости могли використовуватися як своєрідні митні пости, на яких спинялися чужоземні купці, що торгували за наперед заданими умовами, чи як опорні пункти князівської адміністрації, призначені для збору податків із підвладної території. Можливо, що адміністрація такого осередку могла поєднувати повноваження як збору податків, так і митного контролю.
Суттєво розходяться думки й щодо локалізації погостів. На думку М. Свердлова, “не следует думать, что погосты были только новгородским или северным явлением [...] Вероятно, в ХІІ веке система погостов в южных густонаселенных княжествах вследствие широкого распространения княжеского и боярского землевладения исчезла, а в областях, с более редким населением и большими лесными массивами осталась”[474].
Водночас в історичній літературі сформувалася думка, що погости є явищем, характерним тільки для процесів урбанізації Півночи Руси. Саме так тему погостів трактував Б. Рибаков: “[...] погости ставились по всей (подразумевается Новгородской) земле [...] за пределами большого полюдья, за землей Кривичей в Новгородской земле киевская княгиня не только отбирает на себя хозяйственные угодья, но и организует сеть погостов-острогов, придающую устойчивость ее домениальным владениям на Севере, в тысяче километров от Киева”[475]. Полемізуючи з Б. Рибако- вим стосовно доменіальної власности, І. Фроянов цілком підтримав його у тому, що княгиня Ольга організовувала погости лише на Півночі: “По нашему мнению, летопись не дает оснований говорить о “домениальных владениях” Ольги в Новгородской земле. Но Б. А. Рыбаков прав в том, что именно на Севере княгиня завела погосты, а не по всей Руси, как кажется М. Б. Свердлову и некоторым другим историкам”[476]. Досліджуючи літописний текст, ще вужче питання географії Ольжиних адміністративно-урбаністичних заходів потрактував І. Забелін: “Из этого места летописи видно, что Ольга уставила погосты только по Мсте, а не по всей Новгородской области. По крайней мере расширять, распространять смысл этого места без натяжек нельзя”[477].
Спроби звузити географію поширення погостів до російської Півночи є не так науковою позицією, як патріотичним актом. Трактувати погости лише надбанням Новгородщини (чи ширше - Півночи Росії) немає жодних підстав, адже поширення їх на всій території Руси підтверджується документально і для ранніх, і для пізніших часів.
До писемних свідчень, у яких згадуються погости, належить “Устав князя Володимира про десятини, церковні суди і церковних людей”, даний від імени князя Володимира (Василя) Святославовича у зв'язку з прийняттям християнства, створенням Де сятинної церкви та забезпеченням її десятиною. Документ створений на початку ХІ ст., відомий у значній кількості пізніх редакцій, поміщених у збірниках ХІѴ-ХѴІІІ ст.
з різних регіонів східних слов'ян та волохів. Устав містить і окрему статтю, яка пояснює, що перелік церковних судів поширюється на такі основні територіальні одиниці: ‘гради', ‘погости' та ‘свободи': “То все далъ іссмь по всѣм градомь, и по погостомь, и по свободам, гдѣ но кр(е)стьиане суть”[478]. Дослідження Я. Щапова показали, що в південно-західних зводах Оленинської редакції, у Волинській та Варсоноф'євській редакціях стаття про погости та перелік церковних судів є одним цілим. В інших редакціях стаття про погости відділена від переліку церковних судів[479]. Церковний устав князя Володимира географічно не розрізняє поширення названих територіальних одиниць й доводить, що намагання пов'язати погости лише з Російською Північчю цілком безпідставне.Нагадаю також “Установчу грамоту Турівській єпископії” з датою - 6513 (1005) р., надану від імени князя Володимира з переліком населених пунктів, у тому числі й погостів, що входили в Ту- рівську єпархію: “И придах к ней городы с погосты в послушание и священие і благословение держати себѣ Туровской епископиї Пинскъ, Новгород, Городен, Слонимъ, Берестей, Волковыескъ, Здитов, Небле, Степан, Дубровица, Высочко, Случескъ, Копил, Ляховъ, Городокъ, Смѣдянь”. Вивчаючи цей документ, Я. Щапов дійшов висновку, що він походить з ХІѴ ст., а низку його положень внесено на підставі давнішої місцевої традиції[480]. Реальною основою документа є також і згадка про погости, назви яких дотепер збережені у низці населених пунктів, розташованих на території Білоруси в басейні Прип'яті та західних приток Дніпра: с. Погост Березинського р-ну Мінської обл., с. Погост Солігорського р-ну Мінської обл., с. Погост Вілейського р-ну Мінської обл., с. Погост Житковичського р-ну Гомельської обл. тощо.
Про погости мовиться (за формулою, подібною до тієї, що фіґурує у Церковному уставі Володимира) і в аналізованій раніше грамоті Любарта Ґедиміновича церкві св. Іоанна Богослова в Луцьку 1322 [1383] р.
У переліку благодіянь князя на користь церкви читаємо таке: “Ктому и куницы отъ поповъ по всемъ городомъ и погостомъ и свободам, где суть хрестиане”[481]. Хоча цей документ і підробний, проте втрачена грамота, яка лежить в його основі, могла містити і фрагмент про погости. У всякому разі, погости згадували і волинські автори протографа грамоти, і пізніші її фальсифікатори.Про наявність погостів у басейні південних приток Прип'яті свідчить також первісна назва сучасного смт Зарічного (Погост, Погост-Зарічний), розташованого на лівому березі Стиру, недалеко від його впадіння у Прип'ять. Погост-Зарічний відігравав вагому роль у торгівлі по Стиру. Як Погост він фіґурує у листі Казимира IV мінському купцеві Луці Терешковичу від 1488 р.[482] Ком'яги та дубаси цього купця не підлягали оподаткуванню у низці населених пунктів, про що король і повідомляв листом усіх, хто мав право збирати мито. Про обсяг митних зборів з усталених здавна митниць на Волині (в тому числі й Погості) свідчить вирок урядових ревізорів на скаргу луцьких міщан про незаконні стягнення з купецтва, датований 1545 р.: “В Погосте королевои ее млти, коли комягою идутъ, мыта беруть по дванадцати грошей, а грошъ пропоиныи, петдесятъ головажень соли, калач и горщокъ, а взадъ идучи - по трое рыбъ от комяги, от помочного шоста шесть грошей, присадного дванадцать грошеи”[483]. Названі документи засвідчують важливу роль погостів на водних та сухопутних шляхах й що саме збір мита з транзитної торгівлі був їх основною функцією.
У часи княгині Ольги роль митного поста (власне - погоста) виконувало невелике, округле в плані городище, датоване Х- ХІ ст. Обнесене концентричним земляним валом заввишки до
2 м, городище розміщене в заплаві річки, на правому березі Стиру, навпроти смт Зарічного. З півдня та південного сходу городище межує з невеликим піщаним узвишшям, оточеним болотистим лугом, на якому виявлено неукріплене селище з культурним шаром потужністю до 1 м. На майданчику городища культурний шар не перевищує товщини 0,3 м[484].
На підставі археологічних знахідок, виявлених на зарічненському городищі, та екстраполяції літописної звістки 947 р. про адміністративно-урбаністичні реформи княгині Ольги, місцевий краєзнавець В. Перунін не безпідставно пропагує ідею відзначення вже більш ніж 1060-літ- нього ювілею Погосту-Зарічного[485]. Ще 2009 р. зарічненська рай- держадміністрація зверталася у Секретаріат Президента України3 клопотанням щодо внесення смт Зарічне до “Списку історичних населених місць України”[486].
Отже, похід Ольги на волинську Лугу обґрунтовано логікою історичних подій середини Х ст. та підтверджено археологією та характером господарського освоєння території Волині та Полісся у пізніші часи. Аналіз тогочасної географії торговельних маршрутів Східної Європи та наявні відомості про розвиток зовнішніх стосунків Києва дає поважні підстави для того, щоб мандрівку княгині Ольги на Північ вважати видумкою, не підкріпленою доказовою базою. Викладені арґументи доводять, що літописна фраза 947 р. “и оустави по мьстѣ. погосты и дань. и по Лузѣ погосты и дань и шброкы” відображає реалії маршруту княгині Ольги після помсти далі, на захід від Деревлянської землі, до правої притоки Західного Бугу р. Луги.
Проте в аналізованому літописному тексті 947 р. є фраґмент, який використовують як арґумент на підтвердження тези про мандрівку Ольги в північному напрямку. Таким доказом слугує прикінцева фраза про сани, які начебто залишила княгиня під час мандрівки у Пскові (Плескові): “и сани єя стоять въ Плєсъковѣ и до сєго дни”[487]. Появу цієї сентенції не можна залишити поза увагою.