Токтамиш - примара колишньої могутності

Говорячи про вихід лісостепової України зі складу Золотої Орди, варто виділити три етапи цього процесу. Першим є саме наступ Литви 1362 р. Другим є останній період існування єдиної Золотої Орди, як кочової імперії у 1380-1396 рр.

Перемога Токтамиша над Мамаєм означала закінчення тривалої громадянської війни в Золотій Орді. За цей час держава втратила чималу кількість економічно розвинених земель: на сході - північний Хорезм, на півдні - Азербайджан, на заході - українські і молдавські землі, а також Буджак (Улуси Ногая і Курумиши). Відбулося і розбалансування влади і в залишених землях. Токтамиш енергійно взявся відновлювати лад і контроль. У першу чергу це стосувалося осілих областей, без економіки яких не могло йти й мови про відновлення імперії. Напад на BKA 1380 р., хоча і мав цілком конкретні причини, але в цілому відбувався саме в рамках цієї політики. Тим більше, що слід було перенести на нового правителя (у цьому випадку Токтамиша) угоди Мамая з литовськими володарями з приводу кондомінімуму у Подніпров'ї. А робити таке легше було з позиції сили. Причому мова йшла і про південну Україну. Так, в Криму хан намагався порозумітися з генуезцями. Ще 19 листопада 1380 р. було підписано угоду Кафи з Токтамишем. З боку ординців кафінцям було повернуто вісімнадцять сіл під Судаком, колись захоплених Мамаєм. За це хан ввів в Кафу своїх чиновників, передусім наглядача за судом ординських підданих, а також митника для збору податків "по старому". 24 лютого 1381 р. цей договір був поновлений. Крім сіл, хан визнавав за генуезцями і Судак. У 1382 р. було ще підписано і "особого соглашенія".

Іншою внутрішньою великою військовою операцією Токтамиша став успішний похід на Москву 1382 р. Останньою акцією цього хана стало повернення Хорезму 1383 p., що мало в деякій мірі компенсувати територіальні втрати в українських і молдавських землях.

Покінчивши з військовими діями, хан почав наводити лад у країні. Протягом 1380-1384 рр. Токтамиш здійснив цілу низку реформ: було впроваджено, єдину вагу для монет-дирхемів; військо збільшило свою кількість, отримала поширення важка кіннота на лицарський зразок. Розвивалася артилерія, як метальна так і вогнепальна. Відновлювалася і класична тактика степовиків, основана на маневрі і флангових оточеннях противника. В соціальній сфері до складу старої ак- ординської аристократії було включено вихідців з Кок Орди, їх призначали на ключові посади, нагороджували широкими земельними володіннями. Щоправда, сталося й певне повернення до традиції, припиненої Узбеком, коли вищі посади обіймали передусім Чингізиди. Так, в крилі Мувала, хан віддав владу своєму родичу Бек-Булату. Турбота щодо кочового господарства, надто залежного від природних умов, проявилася і в відновленні обсерваторії у Сараї. Її метою було вираховувати за допомогою споглядання за світилами погодних змін. Завдяки заходам Токтамиша в державі навіть розпочалося економічне зростання, пожвавилася торгівля.

Які б корисні ідеї не вкладалися золотоординським урядом у реформи, але вони усе ж мали лише тактичний характер. Наприклад, угода з Кафою робила її монополістом на північно-чорноморську торгівлю. Це викликало невдоволення в сусідньому Солхаті, а фактично - в аристократії західних (читай - українських - улусів). В Кафі бачили це невдоволення і приймали оборонні заходи. Так літом 1382 р. генуезці постановили, що у випадку загрози з боку Солхата, Кафі зерно завозити з Балкан. Не сприяли успішному результату реформ і проблеми з відновленням повноцінної мирної торгової атмосфери - заважала піратська війна між Добруджським деспотом і Кафою (1360-80-ті рр.). Вона припинилася лише після османського завоювання деспотії 1388 р. Причому успіху османів сприяла допомога двох нагаєвих емірів, "героїв" Синьоводської битви Кутлубугі і Хаджибея. Кондомінімум з ВКЛ лише частково міг компенсувати втрату багатих і економічно розвинутих земель, захоплених Литовською і Молдавською державами.

Токтамиш не міг зруйнувати вже традиційний уклад аристократії, передусім західної. Адже вона в своїх доходах вже давно керувалася місцевими економічними чинниками і мало чим була пов'язаною зі столицею. Більше того, влиті в крило Мувала Токтамишем вихідці з Кок Орди дуже швидко ставали частиною місцевого нобілітету і піддавалися місцевим же інтересам. З цього приводу історик Г.Федоров-Давидов писав: "В Золотій Орді наприкінці XIV ст. не було сил, здатних привести країну до об'єднання навколо центральної влади. Ті кола, які спочатку виступають як прибічники цієї самої влади, самі відмовляються від неї, коли справа доходить до справжньої диктатури". Причому західні еміри "готові були розірвати тіло держави на феодальні напівнезалежні володіння. Вона, виявляється, ще менше була здатна становити силу, яка могла б об'єднати країну, ще менше ніж кок-ординська аристократія". Навіть поширення лицарської амуніції може говорити не лише про наявність важкої кінноти, але й соціальне обличчя війська, а саме збереження в структурі дружин з власними вожаками, на противагу регулярному війську^[20] XIII ст. Тому, говорячи про соціальну реформу, слід констатувати, що вона забезпечувала Токтамишу владу, але не відновлювала повноцінної централізації часів перших ханів.

Цей прихований сепаратизм проявився передусім під час грошової реформи. Новий дирхем Токтамиша так і не зміг стати єдиним зразком для всієї імперії. Федоров- Давидов взагалі характеризує реформу як невдалу. Згідно з ним, "В Криму, Азаці, в деяких інших містах дирхем нової ваги був насаджений штучно і не відповідав затвердженим тут місцевим грошовим одиницям" і далі продовжує: "Вже в 90-х роках XIV ст. деякі місцеві монетні двори переходять на карбування по старим місцевим ваговим нормам". Дослідник визначає такі області як "нумізматичні провінції", що склалися ще в 1360-х рр. Однією з причин було те, що місцеві ринки вже не орієнтувалися на центр, а місцеві "господарі" мали не менше срібла, аніж столиця.

Вперше ці приховані проблеми випливли на поверхню 1385 р., коли почалася так звана "Солхатська війна". Ординці спробували розірвати монополію генуезців на торгівлю. Причому з боку татар виступала не вся держава, а лише Солхатська тьма. їх також підтримала і частина прибережного населення Криму. Генуезці провели великі військові приготування: окрім відновлення укріплень, збудованих протягом століття, в містах було зібрано достатньо продовольства, зброї, у тому числі вогнепальної та іншого воєнного спорядження, було поповнено й гарнізони. В нагоді стало і домінування італійського флоту в морі. Саме за допомогою кораблів генуезці здійснювали перекидання військ. Війна протягнулася до 1386 р. і закінчилася перемогою Генуї. Згідно мирної угоди від 12 серпня 1387 р., Судак з округою і кримське узбережжя в цілому залишилися під владою генуезців. Відповідно, їм вдалося і зберегти контроль над торгівлею.

Саме під час цієї війни стався перший відомий заколот проти Токтамиша. Його організаторами стали вдова Мамая Тулунбек-ханум і частина емірів цього ж "временщика" - отже центром антиханського виступу стало крило Мувала. Подробиці цієї події нам не відомі, бо хану вчасно вдалося нейтралізувати заколотників. Тулунбек-ханум було страчено.

Не вдалося Токтамишу і відновити свій вплив і над землями, що перебували під владою ВКЛ, на яких діяв кондомінімум. Київський князь Володимир не повернув на свої монети тамгу Чжучидів. Не було її і на чернігово- сіверських та подільських грошах. Взагалі ситуація на західних кордонах Золотої Орди у 1380-х рр. ставала все більш загрозливою. Так Подільське князівство потрапило в політичну орбіту Угорського королівства, хоча при цьому фактично не розривало і з Литвою. Проголошення же великого князя литовського Ягайла Ольгердовича польським королем і об'єднання під його скіпетром таких двох держав, як Польща і BKA (Кревська унія 1385 р.) взагалі могло змінити баланс сил в Центрально-Східній Європі.

Однією з причин, що сприяла перемозі Генуї і сталості західного кордону, стало те, що Золота Орда розпочала війну з середньоазійською державою відомого завойовника Тимура-Тамерлана - Маверанахром. Боротьба розгорнулася за два економічно розвинутих регіони - Хорезм і Закавказзя, а через них і за Великий Шовковий шлях. Відповідно існувало і два "фронти" - Середньоазійський і Закавказький. Ця війна коштувала Улусу Джучи великих мобілізаційних зусиль, і врешті- решт саме це протистояння з іншим нащадком Монгольської імперії стало для Золотої Орди фатальним. Г.Федоров-Давидов стверджував, що саме аристократія західних улусів виступала головним підбурювачем конфлікту. Якщо так, то поясненням цього якраз можуть служити територіальні втрати в Європі, які зазнала держава в період "замятні". Затиснуті з одного боку ВКЛ, а з іншого Генуезькою республікою, оглани і еміри шукали нових можливостей здобути прибутки відносні до попередніх років. Взагалі бажання еліти жити за високими стандартами за умов зменшення доходів є типовим. Проте, відсутність таких можливостей позначається зазвичай не на скороченні власних потреб, а на інтенсивнішій експлуатації населення і зовнішній агресії. Так на переломі XIII-XIV ст. хвиля завоювань, дійшовши крайніх західних меж, зупинилася і повернула назад спочатку на Кавказ, а потім в середину країни у вигляді громадянської війни. Так і тепер державі довелося пережити дещо подібне.

1385 - 1389 р. війська Золотої Орди здійснили кілька вторгнень до Закавказзя і південного Хорезму. Спочатку успіх сприяв Токтамишу.

В лютому 1391 р. Тамерлан рушив на Золоту Орду, обравши шлях через річку Яїк (Урал). Цей похід виявився для Токтамиша цілком неочікуваним. Він лише на початку квітня дізнався про дії противника. Хан оголосив мобілізацію по всім областям. Паралельно з цим до Тимура було вислано посольство з пропозиціями миру. У воєнному плані Токтамиш сподівався зупинити Тимура на Яїку. Проте маверанахрці встигли підійти раніше, ніж зібралися всі сили ординців, і без втрат перейшли річку. Затримка в першу чергу стосувалася частини вояків з крила Мувала. Так, Бек Булат і його темники Бек Ярик, Таш Тимур і Актау приєдналися до хана вчасно, принаймні вони прийняли участь в битві. У той же час син Мамая, який йшов з-під Азова, запізнився. Не знайшовши Токтамиша, він зіткнувшись з головними силами Тимура, був розбитий і пораненим потрапив у полон. Генеральна битва сталася на річці Кундурче. Вона розпочалася 18 червня 1391 р. Довгий час військове щастя коливалося, але в кінці кінців дісталося Тимуру. Ординське військо зазнало поразки і було розсіяно. Однією з причин такої ситуації міг стати відступ Бек Булата, якого пізніше Токтамиш звинувачував в зраді. Сам хан з малим загоном втік на північ. Що стосується Тимура, то він не став йти на Сарай, а після недовгого переслідування противника повернув до дому.

Поразка на Кундурче відкрила шлюзи нової громадянської війни. Згідно єгипетського джерела, "еміри відправилися в прикордонні області і утвердилися там". Отже почала повторюватися ситуація 1362 р. Бек Булат, зберігши відступом частину власних сил, виступає проти Токтамиша. Цей оглан захоплює Сарай і оголошує себе ханом. Він навіть почав карбувати власну монету в новому статусі, з іменем "султан Бек П(Б)улад(т) хан".

Важливим здобутком оглана стало захоплення принаймні частини двору хана. Можливо саме цим слід пояснити втечу до Москви трьох емірів, які походили з числа двірських. Принаймні один з них був постільничий.

Проте Токтамиш зміг доволі швидко зібрати військо і вибити Бек Булата зі столиці. Хан не зупинився на цьому, а почав переслідувати суперника. Бек Булат відступив до Криму і закрився в Солхаті. Тоді Токтамиш взяв місто в облогу. Але в цей час інший претендент на престол Тимур-Кутлук, користуючись відсутністю правителя, також захоплює Сарай. Токтамиш знімає облогу і поспішає визволяти столицю. Йому вдається вигнати конкурента. Ці події мали місце восени 1391 р. Наступного 1392 р. Токтамиш поновлює наступ на Бек Булата. Як і минулого року хан заганяє суперника до кримського Солхата. Проте на цей раз облога велася успішніше і місто впало. Вже 1393 р. Токтамиш відновлює владу по всій Золотій Орді, за виключенням хіба деяких східних теренів. Певна частина ординців втекла і до ВКЛ. Так що, згідно джерел, влітку 1393 р. військо литовського князя Вітовта Кейстутовича складалося з "Литви, Ляхів, Русі і Татар".

Після 1393 Токтамиш відновлює контакти з цілою низкою країн. Причому в першу чергу мова йшла про держави, доступ до яких відбувався через західні улуси: ВКЛ, Єгипет і Османи. Також робляться спроби за рахунок сусідів поповнити бюджет Золотої Орди. Так Токтамиш звернувся до Ягайла: "Што межи твоее земле суть кня[же]ния, волости давали выходъ Белой Орде, то намъ наше дайте". Тут залишається відкритим питання, про які саме волості йшла мова. Також невідомою є реакція Ягайла. В тому ж році хан відступив низку князівств Василію Івановичу Московському за чималу суму грошей. Паралельно з прямим пошуком грошей, Токтамиш сприяв розвитку торгівлі. Наприклад, в листі до Ягайла він писав: "што было межи насъ какъ здавна гостемъ путь чисть и вашимъ и нашимъ торговцемъ, без приимъ, без пакости всякому ч[е]л[о]в[е]ку, и чорнымъ людемъ промъслъ". Те, що в наступних боях з Тимуром, Токтамиш спромігся виставити чисельне і добре організоване військо, говорить про те, що хану вдалося в цілому відновити нормальне життя в державі. Одним з засобів цього були владні поступки, здійснені ханом.

Мова йде передусім про крило Мувала. На сьогодні відомі монети еміра Таш Тимура, карбовані в Криму приблизно 1394-1395 рр. Таш Тимур титулується на них, як: "султан справедливий", "султан Таш Тимур хан да продовжиться його правління". В даному випадку мова йде не про чергового повсталого Джучида. Беручи до уваги місця Криму в політиці країн, про це обов'язково залишилася б інформація в якомусь джерелі. Вочевидь, хан був змушений віддати частину влади західній аристократії, і дозволити мати соправителя-"хана" в особі Таш Тимура. Адже в решті-решт нещодавня перемога над Бек Булатом була здобута головне за рахунок привернення на свій бік емірів. Але повністю зняти з повістки дня слабкість і децентралізацію країни Токтамиш не зміг. Так, Тимур в листі до османського правителя Баязіда II, написаного у березні 1395 р., вихвалявся, що частина підданих хана, лише почувши про наступ Тимура на Грузію у 1394 р., почала шукати захисту в кримських чорноморських містах. Більше того, за інформацією правителя Маверанахру, і сам Токтамиш "збирався перейти річку Узі (Дніпро) і йти в бік укріплених міст на узбережжі моря Кафа (Чорного моря)". Зрозуміло, що Тимур міг перебільшувати реакцію противника на свої кроки. Проте в його листі бачимо і відгомін внутрішніх проблем Золотої Орди.

Токтамиш недарма розпочав перемовини з Тимуром. Хан був просто неготовий до повноцінної війни з Маверанахром. Зрозуміла і паніка. у частини еліти Джучидів. Адже вже після початку наступу Тимура, в поволзьких районах в вересні 1394 р. спалахнула чергова кривава усобиця. Літопис так називає учасників конфлікту: "в Орді Токтамишевій між великих князів його Татарських". На Волзі відбулася битва, в якій загинуло "багато князів і Татар". За таких умов є доволі реальною ймовірність намірів Токтамиша сховатися за стіни генуезьських міст. Нестабільна ситуація для Токтамиша залишалася й на західному кордоні. Мова йде про татар улуса Ногая. На початку 1390-х рр. ці кочовики знову зайняли південне Поділля до Дніпра. Причому їх стосунки з Золотою Ордою не були дружніми. Шереф-ад-Дин Йезиди і Низам-ад-дин Шами писали, що тут знаходився улус Хурмадая, ворожого золотоординцям. Щодо причини ворожості ми припускаємо, що такою могло стати намагання Джучидів повернути їх під свою владу, бо агресивність з боку ногаєвих емірів по відношенню до ординців є сумнівною. На нашу думку головна активність цих емірів була спрямована в бік Молдови, Польщі і Литви. Так, б січня 1395 господар Стефан І Молдавський підписав угоду з Ягайлом. В ній зазначено, що турки і татари є ворогами Польщі, а Стефан готовий проти них допомагати.

3.3.