Хитання важелів: 1362-1380

Весною 1374 р. Рогозький літописець повідомляє: "ходиша Литва ратью на татарове, на Темиреза (Темеря), и бысть межи ихъ бой велик". Перше, що дивує в цій інформації, так це її більший зміст по відношенню до 1362 р.

Саме під час "молдавської війни" і спалахнуло з новою силою протистояння з емірами улуса Ногая. Подоляни, а через них і Литва хотіли захопити Дністровський шлях з Білгородом включно. І в такий спосіб отримати вихід на Чорноморську торгівлю. Недарма в тому ж 1374 р. в генуезьських документах фіксується вивіз чималої кількості зерна з Іллічє (Олешшя).' Проте останнє контролювалося Мамаєм. При цьому нагаєві еміри, в свою чергу, не збиралися поступатися як Білгородом, так й Придністров'ям в цілому. По-перше, землі між Дністром і Південним Бугом до річки Кодими мали гарні пасовиська для випасу овець. А по-друге, на нижньому Дністрі існували зручні переправи, - як от в районі сучасного міста Бендери. Що ж до імені Темирез (Темеря), то є підстави вважати, що за ним ховається відомий з Синіх Вод Дімейтер

Саме в районі Білгорода і відбулася битва між ординцями і Литвою. Цікаво, що з пожалувань Коріатовичів своїм васалам видно, що боїв було багато. Врешті-решт перемога залишилася за литовськими князями. В Білгороді, в тій його частині, що належала татарам, сів подільський намісник Литавор. Що стосується емірів, то вони відступили далі до Дунаю: іще 1388 р. Кутлубуга і Хаджибей згадуються, як тамошні володарі татар.

Невдовзі Подільське князівство усе-таки втратило Східну Молдавію, але продовжувало утримувати Білгород. Причому контролювати це місто доводилося через постійну конфронтацію з ординцями. Олександр Коріатович вів безперервну війну з татарами. Навіть Папа Римський відзначив цю сторінку Олександрового володарювання.

1374 р. позначився політичними змінами і в крилі Мувала. Мамай намагався позиціонувати себе як законного намісника законного хана (спочатку Абдуллаха, а з 1370р. - Мухаммед-Булюка). Це було важливим, бо давало можливість вимагати визнання залежності інших улусів Золотої Орди, передусім великих князівств Володимирського і Рязанського, Булгарського улусу, кримських і північнокавказьських князівств. Проте неможливість утримати Сарай поступово позбавляла еміра права претендувати на таку значну владу. З 1374 р. князі-васали Золотої Орди починають поступово робити ставку на кок-ординських ханів.

Відповідно між Мамаєм і цими князями відбувається "розмир'є". Головним противником еміра на захід від Волги виступає Московський князь Дмитрій (майбутній Донськой), який встановив фактичний контроль над великим князівством Володимирським, відсунувши при цьому тверського князя Михаїла. Дмитрій припиняє сплачувати "вихід" Мамаю, і той швидко відчуває дефіцит срібла для карбування монет. Але 1376 р. московський князь організовує великий і успішний похід на Волжську Булгарію. Доволі швидко два князі - Кіятович Мамай і Рюрикович Дмитро, зіштовхуються віч-на-віч.

1378 р. корпус Мамая, очолений Бегічем, спробував прорватися до російських теренів, але був розбитий на річці Вожа. А вже у вересні 1380 г. головні сили обох володарів зустрілися в славнозвісній Куликовській битві. Перемогу здобули війська Дмитрія, а Мамай натомість відступив до своєї столиці. На цей момент Токтамиш, новий хан з Кок Орди, вже володів Сараєм. Більше того, на час Куликовської битви цей хан вже стояв з військом в районі Дону неподалік від Азова, очікуючи на Мамая.

Після поразки Мамай збирає нове військо, і в тому ж 1380 р. на славнозвісній Калці (Кінські Води) зустрічається з Токтамишем. Відбулася сутичка між передовими загонами, яка закінчилася перемогою останнього. Але це не означає, що Токтамиш міг спокійно святкувати перемогу. Тут склалася ситуація подібна до того, що було у Мамая з Сараєм. Переможець міг розраховувати лише на погром війська суперника, але сил для зайняття улусу без підтримки місцевих феодалів у нього не було. Згідно літопису, "Мамаєві же князі", а фактично еміри крила Мувала, з огляду на цілковите фіаско політики Мамая в попередні роки, вирішили визнати зверхником Токтамиша.

Дані хроніки Кирими дещо розходяться з руськими літописами. Це кримське джерело оповідає, що Мамай не втікав від Токтамиша, а навпаки прийняв його в своїй ставці неподалік річки Кінські Води. І спочатку хан не збирався завдавати шкоди еміру. Однак серед оточення Мамая виник заколот з метою знищення еміра, і Токтамиш не став цьому на заваді. Спроба Мамая втекти зазнала невдачі, і його було вбито в районі Овечої Води. Проте, син Мамая з частиною підданих втік на правий берег Дніпра і розташував свої кочів'я в міжріччі Інгула та Інгульця. Виходячи з того, що ці землі входили до складу Подільського князівства, виходить, що Мамаєвич вступив у володіння Коріатовичів. Токтамиш намагався переслідувати втікачів. Наприкінці 1380 р. відбулося вторгнення ординців в східні межі Подільської землі. Судячи з усього, саме тоді загинув в бою з татарами Олександр Коріатович. Війська Токтамиша просунулися далі на північ і досягли пороських земель Київського князівства. Однак у цілому все закінчилося лише спустошеннями теренів. Що ж до нападів на укріплені міста, то джерела про це мовчать. Мамаєвичем був ніхто інший, як Мансур, - засновник династії князів Глинських згідно їхньої родової традиції.

3.2.