Територіяльні проблеми Галицько-Волинської держави
Краще зате мається справа з відношенням до сіверських князів. Ми бачили, у ранніх 1260. рр., що Васильковичі, Володимир і Ольга, подружуються з чернігівсько-брянськими Ольговичами, донедавна (пор.
Михайла Всеволодовича й Данила) непримиримими ворогами. Очевидно, тут ролю грав не сентимент, а політичні калькуляції. Натиск з степу, з боку татарів, зустрічався саме в тому часі з новою хвилею литовських нападів з півночі. Українські землі, що находилися між литовським молотом та татарським ковалом, силою свого географічного положення та політичних обставин мусіли об’єднатися в одне ціле. Це не була якась сцентра- лізована політична організація, але це був перший крок до її створення, — заключения системи союзів, скріплених традиційною гарантією, — подружжям дітей договірних сторін, українських князів на просторі від Бугу по Десну.Розглядаючи інші територіальні проблеми Галицько- Волинської держави часів Лева, можемо дійти до цікавих висновків, що примусять нас перш усього відмовитися від погляду, дотепер загально прийнятого українськими істориками, буцім то Галицько-Волинська держава була територіально зовсім обмеженим організмом, що на сході не сягала ріки Горині (Грушевський, останнім часом — Холм- ський). Щодо південних земель Галицького князівства, ми нічого не чуємо про Пониззя після 1240. р., коли в Бакоті, столиці Пониззя, засів татарський баскак поруч княжого воєводи. Я згадував уже, що факт осадження баскака в якійсь території не означав відділення її від політичного матірного пня, лиш тягнув за собою важкі фінансові консе- квенції. Тому з подій 1240. рр. у Бакоті можна зробити лиш один висновок, а саме, що татари брали звідтам дань, користуючись при тому власним апаратом, але не більше. Додати треба, що 1916. р. проф. О. Ґурка видав опис східньої Европи якогось домініканина, написаний десь 1308. р. В ньому все ще говориться про безпосереднє сусідство Руси над Дунаєм з Болгарією.
Знов ще інше західне джерело, „Книга знання всіх країв”, есп. географія половини 14. ст., знає, що на півдні „королівство Львів” сягало аж по Рома- нію. Здогадуюся, що це Балканський півострів, названий політичною назвою, звичайною в західній Европі для означення Візантії.З наших власних джерел до пізньої історії Пониззя τpet- ба звернути увагу на існування воєводи, і то, як видно з тексту, в якому він згаданий, не якогобудь, на ім’я Дунай, у князя Володимира Васильковича. Можна здогадуватися, що він походив саме з території Пониззя. В князя Юрія II. (1323-40) були воєводи Єлизар Молданович та Борис Kpa- тул, яких вважають волохами на основі аналізи їх прізвищ. Дуже скоро після того бачимо Пониззя зайняте волохами, ■і може ті М-олда/ва/нович і Кратул саме були вельможами з Пониззя. Щодо першого з них, треба звернути увагу на Імора, сина Молдая, що виступає в 1280. рр. Ім’я Імор було поширене в Галичині того часу. Тому можливо, що бояри з Пониззя служили в українських князів увесь цей час, від 1270. рр. по 1340. р. Дуже сумнівне, чи татарські кочовища на Пониззі могли переходити поза північну межу басараб- ських степів. В кожному разі, від 14. по 18. століття саме ці степи були осідком татарської орди, — Буджацької, що не проявляла можливостей експансії на північ, бо ті терени татарів не цікавили. Коли мармароський воєвода Богдан збунтувавшись проти свого пана, угорського короля, перейшов на український бік Карпат і заснував Молдавське господарство на території північного Пониззя, татарів він там не застав. Навпаки, молдавський хронікар Даскал писав, що там жив лиш русин Єцко, пасічник, очевидно символ місцевого руського населення, що жило з промислів, як уходники на південних українських степах. Це сталося коло 1350. р. і та вістка, хоч в легендарній формі, добре доповняє дані „Книги Знання”, що говорить про приналежність Пониззя до Галицько-Волинської держави. Недаром Молдавія називалася „Русовлахія” в візантійській церковній тер- мінологої, а в руському джерелі 14.
ст. (Імена всім городам руським, далеким і близьким) згадано, як „руські”, такі міста: Білгород над устям Дністра, Яси, Хотин — усі на території Молдавії, колишнього Пониззя.Вищесказаного, мабуть, доволі, щоб погодитися, що Пониззя, може, за винятком його південньосхідньої частини, мусіло бути складовою частиною Левової держави. Тепер перейдемо дальше на схід, на територію татарських людей та болохівських князів.
Ми покинули ті околиці в 1250. рр., коли Данило нещадно погромив нельояльні міста на своєму східньому погра- ниччі і, згідно з літописцем, болохівці, чернятинці та біло- лобережці піддалися йому. Від того часу не чути про жадну опозицію в тих сторонах. Зате літопис занотовує в числі Левових бояр Семена Дядьковича. Це прізвище можна зв’язувати з городом Дядьковом, важним центром болохівців, над горїшним Богом. Коли Семен, місцевий боярин, служив Левові, легко допустити, що ціла та земля, яка недавно була базою зломаної нещадно Данилом опозиції, була залежна від галицького князя.