Лев Данилович
Коли Василько помер 1270. р., Лев став безсумнівним головою роду Романовичів, найсильнішим князем у західній Україні. Окрім Галичини йому дісталися всі волості брата Шварна, т. є Холмщина, Белз, Дорогичин, аж по Чорну Русь.
Володимир Василькович сидів у своєму Володимирі на Волині, Мстислав Данилович — у Луцьку або Теребовлі. Син Лева Юрій володів під рукою батька Шварновим уділом, дещо ж пізніше — лиш північною його частиною. Лев мусів бути дійсно тяжкою до співжиття людиною, бо доходило до конфліктів і між ним, і сином його, Юрієм, пізнішим королем Юрієм І.Лев не ладив з своїми собратами і ще за життя Василька займав доволі відокремлене положення серед Романовичів. Як причину тому, звичайно, подають особисті прикмети цього князя, та ледве, чи це вияснить усе. Глибокий синтетик української історії, проф. Томашівський, характеризував Лева так: „його енергія була злучена з пристрасною вдачею, лицарськість з нахилом до наживи, політична амбіція переходила в безоглядність”. Далеко краще шукати причин ворожнечі між князями (зокрема замітної в випадку Володимира Васильковича) в відмінних політичних ситуаціях галицького та волинського князів.
Галичина була положена на грані двох світів, середньоєвропейського і степового, татаро-монгольського, і ніяк не могла легковажити такого свого геополітичного положення. Лев, по суті, чисто галицький князь, він безпосередній сусід татарів. Щодо Волині, то вона була відгороджена від степу в першу чергу Галичиною, до того ще й Київщиною та Пороссям. Володимир Василькович був людиною принципу, татарам в основі ворожою, правдивим переєм- ником ідеї Данила, ідеї боротьби з татарами, коли не в сфері мілітарній, то бодай ідеологічній. Він не міг зрозуміти Лева, що не тільки годився з присутністю татарів у чорноморських степах, але й не стидався користати з їх допомоги чи співпраці, коли це йому видавалося вигідним. Літописець нераз згадував, що Лев „радо пішов з татарами”. І так, знаємо, що Лев напускав татарів на Литву (1277), Угорщину (1285) і Польщу (1286). Ціллю останнього литовського походу було викинути литовського князя Тройдена з того самого Дорогичина, з якого 40 літ тому Данило викидав хрестоносців. На Литву вибралася була ціла громада князів: галицько-волинські, сіверські, турово-пинські, смоленські. Цікаво, що в очах татарів, до яких звертався по допомогу Лев, Смоленськ належав саме до південно-захід- ньої групи князівств. Та ми не маємо сьогодні жадних даних добачати якийсь тісніший зв’язок між Смоленськом і Галицька-Волинською державою, хоч Пашуто ніби добачає якусь співзалежність.