ТЕРИТОРІЯ І НАСЕЛЕННЯ
Землі, які в кінці XII ст. утворили Галицько-Волинське князівство, простягалися в басейнах рік Сяну, Верхнього Дністра та Західного Бугу. На південному заході ця територія мала природну межу — гори Карпати.
Високий, вкритий пущами, малодоступний та рідко заселений карпатський вал становив перешкоду для комунікації та відділяв північне Підкарпаття від південного Закарпаття — стародавньої східнослов’янської землі, загарбаної Угорським королівством. Галицько- волинські князі, з однієї сторони, а угорські королі — з другої, вважали “Гору” (так тоді називали Карпати) за постійний кордон між своїми державами.В кінці XII — першій половині XIII ст. королі Угорщини на короткий час захопили Галицьку землю, але не включали її до складу Угорського королівства, а тримали під своєю владою як окреме “королівство Галичини”. Правдоподібно також, що Володимир Святославич на деякий час поширив свою владу за Карпати, а в кінці XIII ст. та в 1320-х рр. галицькі князі володіли деякими територіями на Закарпатті, але про характер їх влади не маємо надійних даних.
Західний кордон між Галицько-Волинським князівством і Польщею в початковий період не був точно визначений. Тут існували великі пущі, які відокремлювали території Польщі і Русі. Не знаємо нічого певного і про те, як далеко на захід сягали завоювання Володимира Святославича й де саме проходив державний кордон Київської Русі. В XIII-XIV ст. кордон між Галицько-Волинським князівством та Польщею набув стійкого характеру. Він йшов у Карпатах по р. Яселці, далі в північно-східному напрямку через річки Вислок і Сян простягався на 15—30 км на захід від Вепру і, перетнувши його, спрямовувався на північний захід. На території Галицько-
Волинського князівства розташовувалися поселення Коросно, Ряшів, Щебрешин, Щекарів (пізніший Красностав), Верещин, Воїнь (Вогинь).
Іноді польські князі захоплювали окраїнні волості над Сяном, доходячи до Буга, й Лев Данилович оволодівав на деякий час Любліном, але польсько-галицький кордон був вже настільки усталений, що й пізніше, коли галицько-волинські землі загарбала Польща, саме він залишався дійсним аж до XVIII ст., відокремлюючи Руське воєводство від воєводств Краківського і Люблінського[13].Північна межа Галицько-Волинського князівства протягом сторіч змінювалася залежно від приналежності Берестейської землі. До половини XII ст. Берестейщина належала до Турово-Пінського князівства. В цей період північна межа Волині проходила приблизно притокою Бугу, Володавкою і Верхньою Прип’яттю. Крайніми північними поселеннями Волині на захід від Бугу були Верещин, Столп’є, Комов, Угровськ, на схід — Кам’янець (Камінь-Каширський)[14]. Пізніше Берестейська земля увійшла до складу Волині, і тоді північна межа Галицько-Волинського князівства пересунулася ще далі на північ, приблизно на річки Наров і Ясельду. Найвіддаленішими на півночі були міста Більськ та Кам’янець (Литовський)[15].
На сході Галицько-Волинське князівство межувало з Турово-Пінською землею та Київським князівством. Кордон проходив через Прип’ять, Стир, по правій стороні р. Горині. Крайніми містами Волині на сході були згадуваний вже Кам’янець (Камінь-Каширський), Чорторийськ над Стиром*, а над Горинню або близько неї — Пересопниця, Дорогобуж, Мильськ, Острог, Ізяславль, Гнойниця і Тихомль[16]. На смугу над Горинню, так звану Погорину волость5 заявляли претензії київські князі й іноді захоплювали її, але з кінця XII ст. ця волость вже стійко належала до Волині. Далі межа переходила на верхів’я Случі та Богу (Південного Бугу), спрямовуючись на Ушицю і Прут[17] [18]. Але тут населення було рідке і точно лінію розмежування визначити важко[19].
В ИЗО—1140 рр. Іван Ростиславич, з галицьких князів, оволодів теренами вздовж Нижнього Дунаю і створив Берлад- ське князівство6.
На основі звернення “Слова о полку Ігоревім” до Ярослава Осмомисла, що “зачинив Дунаєві ворота, рядить суди по Дунаю”, можна вважати правдоподібним погляд, що територія між Прутом і Карпатами деякий час належала до Галицького князівства. Список “градів всіх руських далеких і близьких” з кінця XIV ст. зараховує до руських міста в Молдавії та на Нижньому Дунаю7.Галицько-Волинське князівство виникло в результаті об’єднання Галицького князівства з Волинським, яке здійснив Роман Мстиславич 1199 р. Кордон між Галичиною і Волинню залишав по галицькій стороні міста Любачів, Львів, Голі Гори, Пліснеськ[20], а по волинській — Белз, Бужськ, Крем’янець, Збараж, Тихомль[21]. В такому приблизно вигляді він зберігся також у XV-XVIII ст. як межа Белзького і Волинського воєводств з Руським.
Територія як Волині, так і Галичини розподілялася на окремі землі, або князівства. Волинь до середини XII ст. утворювала одне Володимирське князівство. Пізніше, внаслідок князівських міжусобиць і спадкових поділів володінь почали виникати менші волості, які з часом перетворилися у князівства. Так, 1084 р. Давид Ігорович одержав місто Дорогобуж, згодом там виникло окреме Дорогобузьке князівство. Короткий час існувало Бужське князівство[22]. В 1150-х рр. князі Мстислав і Ярослав Ізяславичі поділилися землями так, що перший отримав Володимир, другий — Луцьк[23] [24]: так виникли два князівства — Володимирське і Луцьке. В 1170-х рр. обидва князівства розпалися на менші частини: Володимирське — на Володимирське, Белзьке і Червенське*, Луцьке — на Луцьке, Дорогобузьке і Пересопницьке князівства**. Деякий час існувало також Шумське князівство^9. В період князювання Данила Романовича виникло місто Холм, тоді ж частина Забужжя, на північ від Червна, стала окремою землею — Холмською**. Берестейська земля увійшла до складу Волині в середині XII ст.[25] З неї, як окрема волость, виділився Дорогичин[26]. Підкарпаття наприкінці XI ст. Після смерті Романа, в період феодальних воєн, єдність Галицького князівства була порушена і знову виникли окремі князівства. Так, сини Ігоря Святославича, оволодівши Галичиною (1206—1211), поділили її на чотири частини з давніми столицями у Галичі, Звенигороді, Перемишлі і Теребовлі1^. Внаслідок договору у Спиші 1214 р. Перемишльське князівство було відокремлене від Галицького14 і тільки в подальшому, після упертої боротьби, Данило Романович знову з’єднав Підкарпаття в одне державне ціле. Перемишльська земля виступає як окреме князівство[30]. Про Звенигородське і Теребовльське князівства таких звісток немає. В 1220-х рр. для позначення території над середнім Дністром з’явилася назва “Пониззя” (пізніше Поділля)[31]. Про густоту заселення краю в той період не збереглося ніяких певних даних. Князі проводили деколи переписи населення. Так, після нападу татар 1286—1287 рр. Лев Данилович “полічив, скільки людей загинуло в його землі; скільки їх спіймано, побито або скільки за Божою волею померло — півтринадцяти тисячі”[32]. Але матеріали таких переписів не збереглися. Найраніший перелік міст Волині й Галичини вміщено у Воскресенському літописі другої половини XIV ст.[33], але він далеко неповний. Про загальну кількість поселень є тільки випадкові згадки, наприклад, що угорський король 1150 р. “взяв багато сіл біля Перемишля” або що польський князь Лешко в 1282 р. поблизу Щекарова захопив десять сіл[34]. На відстані не більш як 15 км від Володимира літопис XIII ст. згадує ряд сіл: Устилуг, П’ятидні, Хвалимичі, Житань, Бужковичі[35]. У грамотах 1350—1370 рр. згадано цілий ряд сіл, які існували вже раніше: Боратин, Добковичі, Розбір у Ярослав- щині, у Перемишльській волості — Бибел, Бушковички, Болестрашичі, Гдешичі, Риботичі, Пнеколт, Стібно, Хлопчичі, Ковбаєвичі[37]; у Львівщині — Винники, Дмитре, Маличковичі, Сулимів[38] [39], у Жидачівщині — Задеревач, Дрогобичі, Дуліби, Городище25; в Галицькій волості — Новиця, Уторопи, Стріличі, Вербіж, Микитинці[40]. Це лише вибірковий список, який можна поширити. Аналіз топографічних назв поселень Волині і Галичини показує, що ряд сіл, про початки яких не маємо історичних відомостей, існував в часи Галицько-Волинського князівства. На старе походження вказують, зокрема, назви поселень, утворені від двочленних слов’янських антропонімів, як Добро- мишль, Страхослав, Хотилюб, Дрогоминіль, Будомир, Добромиль, Борислав, Доброгостів, Радомишль, Станимир, Хотимир, Татиборовичі, Добромиричі; назви від найменувань давніх племен і народів: Дуліби, Деревляни, Кривичі, Куряни, Ятвяґи, Пруси, Варяж, Торки, Болохівці (Болехівці), назви, що відбивають лексику виробничого і соціального побуту: Отроч, Кривотули, Скоморохи, Городниця та ін. Отже, на основі історичних документів та топографічних назв можна припустити, що третина або й більше наявних в наш час поселень виникла не пізніше доби Галицько- Волинського князівства. Хоч до половини XIV ст. існувало досить багато сіл, більшість їх були невеликі. Наприкінці ХГѴ ст. перемишльський суддя Костько у своєму звіті нараховував у Перемишльській, Ярославській, Ланцутській і Ряшівській волостях (“подим’я”) всього 1200 димів, тобто дворищ (на території, що охоплювала близько 3000 кв. км)[41]. Ще на початку XVI ст. 80% сіл Львівської землі займали площу від 1 до 5 ланів (лан — більш як 20 га)[42]. В раніших часах селища були, очевидно, ще менші. Відомі окремі випадки переміщення населення з однієї землі до іншої. Так, Данило, здобувши 1255 р. Возвягль, переселив його населення частинами у Володимирщину, Холмщину і Галичину[43]. Про переселення з інших міст свідчать назви сіл Берестяни, Пиняни, Червняни (тепер Черляни Городоцького р-ну Львівської обл.), Володимирці на Дрогобиччині та Львівщині. У Підкарпаття переселенці прибували також з дальших земель в період боротьби за Галичину, в першій половині XIII ст., коли там перебували війська з інших князівств. Коли Данило розбудував Холм, там також поселилися люди, які “тікали з татар”[44]. 1241 р. на Пониззі бажали одержати землі чернігівські бояри, які шукали захисту від орд хана Батия[45]. З того часу, можливо, походить с. Куряни в назву від переселенців із Курська. У Володимирі існувало поселення новгородців[46], можливо, з часів князювання Романа Мстиславича у Новгороді. Тернопільщині, яке могло одержати Невеликі меншості складали інші народності. Вони, зокрема, були серед поселенців Холма[47]. Мабуть, з полонених, виведених з Польщі, виникли окремі з відомих за пізнішими джерелами поселень з назвою Ляшки. Литовські бранці, ймовірно, заснували села з назвами Пруси, Ятвяги, Литвини. У війську Володимира Васильковича згадується воїн, “що був родом прусин”[48]. По містах були ремісничо-купецькі колонії німців*, вірменів**, сурожців (з Сурожа у Криму)***. З степовиками, можливо, пов’язані назви сіл Печеніжин, Торки, Половці, Берендовичі та ін.