ПЕРЕДМОВА

Як довго осередком українського культурно-політичного життя був Київ і середня Наддніпрянщина, так довго наші й чужі літописці не звертали особливої уваги на західно­українські землі: Посяння, Побужжя й Подністров’я.

Політична роздробленість була закономірним етапом розвитку країни. При натуральному господарстві, слабості економічних зв’язків та відсутності національного ринку неминучим став розподіл території Київської Русі на окремі землі й князівства. В нових умовах саме в межах цих князівств стали можливими дальший розвиток сільського господарства, зростання міст як осередків ремісничого насе­лення та торговельного обміну. Утворення окремих князівств в Галичині й Волині і наступне їх об’єднання було необхідним також для захисту цих земель від зовнішніх ворогів і тим самим для їх національно-політичного самозбереження. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на ціле сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України.

Основним джерелом для вивчення історії князівств Волині й Галичини є літописи (місцеві та іноземні). Важливе значення мають нечисленні документи — грамоти. Початковий період історії Волинського князівства та історію Галичини за правління перших Ростиславичів висвітлює “Повість временних літ”. Про події 1117—1199 рр. довідуємося з Київського літопису, створеного в часи зростання князівства в період Володимира Володаровича і Ярослава Осмомисла та початку іноземної інтервенції на Підкарпатті в кінці XII ст.

Час з 1205 до 1292 р. охоплює Галицько-Волинський літопис. В першій частині його йдеться про боротьбу Данила Романовича з угорськими і польськими загарбниками за возз’єднання Галицько-Волинського князівства, а в другій — про розвиток Волині за князювання Володимира Васильковича. Літопис дає багатий матеріал про суспільні відносини і соціальну боротьбу в Галицькій землі та розвиток культури. Деякі події, що не згадуються південними джерелами, відобра­жено в Новгородському, Воскресенському та інших літописах.

Окремі дані з історії воєнних і політичних подій цього періоду містять польські хроніки Галла (XII ст.), Вінцентія Кадлубека (XIII ст.), Яна Длуґоша (XV ст.) та ін. З чеських хронік заслуговує на увагу Козьма Празький (XII ст.), з німецьких — Тітмар з Мерзебурґа. (XI ст.), з угорських — Янош Туроці (XV ст.), “Chronica Picta” та ін. Про останні роки Галицько-Волинського князівства дають відомості польські літописи (Янко з Чарнкова, Траска, Малопольський літопис), чеські (Франтішек з Праги та ін.), угорські (Дубницька хроніка та ін.)..

Грамоти, тобто письмові документи адміністративного та дипломатичного значення, були поширені в Київській Русі починаючи з X ст. В Галицько-Волинському князівстві княжі грамоти до середини XIII ст. не збереглися, але згадка літопису про “печатника” Кирила (1241) свідчить про діяль­ність княжої канцелярії. Дійшла до нашого часу велика кількість грамот Льва Даниловича у списках XV-XVIII ст., але критичний аналіз виявив, що майже всі вони підроблені. В Галицько-Волинський літопис було вписано дві грамоти: Володимира Васильковича (1287) та Мстислава Даниловича (1289). В оригіналах збереглися грамоти останніх галицько- волинських князів — Андрія і Льва Юрійовичів 1316~ 1325 рр., та Юрія II 1325—1339 рр. З боярських грамот відома нам тільки одна — Дмитра Дядька, “управителя” і старости Руської землі 1341”1342 pp., з документів МІСТ — лист громади міста Володимира 1324 р. Грамоти останніх галицько-волинських князів зібрані у публікації “Болеслав- Юрий II, князь всей Малой Руси” (Санкт-Петербург, 1907).

Перші узагальнюючі дослідження, присвячені історії Галичини й Волині, вийшли у світ наприкінці XVIII ст. Приєднання Галичини до Австрійської держави (1772) спонукало австрійських істориків А. А. Ґебгарда, Р.А. Гоппе та И.Х. Енґеля^[5] написати огляди історії Галицько-Волинського князівства, основані на дуже неповному матеріалі.

У перших десятиріччях XIX ст. інтерес до середньовічної історії пробудився серед уродженців Галичини, які почали розроблювати окремі питання історії Галицького князівства. Польський історик-краєзнавець Ф. Сярчинський опублікував нариси історії князівств Перемишльського і Белзького^{[6] [7], М. Гарасевич зібрав матеріали до давньої історії церкви^.}

Першим істориком, який поставив собі завдання написати наукову історію Галицько-Волинського князівства, був Д. Зубриць- кий, архіваріус Львова і співробітник Ставропігійського інституту. Маючи доступ до архівних матеріалів, він спершу запланував складення дипломатарія галицьких грамот, а згодом почав критично опрацьовувати середньовічні джерела. Він перший викрив фальсифікати грамот князя Льва, поставив під сумнів грамоту короля Казимира місту Львову і дав критичний аналіз деяких інших джерел. 1837 р. він опублікував “Нариси історії руського народу в Галичині (988—1340 рр.)”, в 1844 р. випустив у світ “Хроніку міста Львова”⁴ де розглянув початок історії міста, 1845 р. за допомогою О. Бодянського в “Чтениях Общества истории и древностей” надрукував поширений варіант своєї роботи “Критико-историческая повесть временных лет Червоной или Галицкой Руси”, зрештою опублікував у Львові “Историю древняго Галичско-русского княжества” у трьох частинах (1852—1855). Д. Зубрицький був особисто знайомий з відомим російським істориком того часу М.П. Погодіним, листувався з ним та використовував у своїх роботах досягнення російської історіографії.

Учений-джерелознавець А. Петрушевич опублікував багато статей і матеріалів до історії Галицького князівства — про архітектурні пам’ятки Галича, галицьке єпископство, грамоту Івана Берладника, грамоти Льва, а також видав окремим виданням Галицько-Волинський літопис. Але загальний огляд історії краю дав лише у статті “Обзор важнейших поли­тических и церковных происшествий в Галицком княжестве с половины XII до конца XIII ст.”⁵.

Широкі дослідження періоду Галицько-Волинського князівства провів професор Львівського університету І. Шараневич. Він глибоко проаналізував Галицько-Волинський літопис, залучив до досліджень ряд невикористаних західноєвропейських джерел, провів ґрунтовні археологічні розкопки в Галичі, причому відкрив багато невідомих архітектурних пам’яток, використав топоніміку як допоміжне джерело для з’ясування історичних назв. На підставі цих різноманітних матеріалів він написав “Історію Галицько-Волинської Русі від найдавніших времен до року 1453” (Львів, 1863), яка на свій час була найкращим оглядом подій цього періоду.

Після Зубрицького і Шараневича, які сумлінно проаналі­зували відомі на той час джерела, праці, видані протягом двох наступних десятиріч, не внесли ніяких важливіших ^{[8] [9] доповнень, а лише популяризували їхні досягнення. LJe насамперед роботи С. Смирнова “Судьбы Червоной или Галицкой Руси до воссоединения ея с Польшей 1387 г.” (Москва, 1860), А. Бєльовського[10], А. Левицького[11].}

Окремо від досліджень давнього минулого Галичини розвивалася історіографія Волині та Холмщини. У книжці С. Руссова “Волынские записки” (Санкт-Петербург, 1809) вперше поставлено питання про історію ранньосередньовічної Волині. Основні відомості про Волинську землю в давні часи опублікував М. Максимович у статті “Волынь” (Киевлянин, 1842). Про середньовічний період історії Волині і Холмщнни розповідається в працях краєзнавців В. Комашка, А. Перлштейна і М. Вербицького (Материалы для истории и этнографии края.

В 1880—1890 рр. вийшло у світ кілька монографій, де на основі критично розробленого історичного матеріалу подано загальний нарис минулого Волині і Забужжя в X-XIV ст. Зокрема, історії Холмщини була присвячена робота А.В. Аон- гинова “Червенские городы, исторический очерк, в связи с этнографией и топографией Червоной Руси” (Варшава, 1885). Автор для пояснення окремих історичних подій використав значний топографічний матеріал. Тоді ж вийшла у світ книга А. Крижановського “Забужная Русь” (Санкт-Петербург, 1885).

Давню історію Волині розкрито в монографіях О. Андріяшева “Очерк истории Волынской земли до конца XIV ст.” (Киев, 1887) та П. Іванова “Исторические судьбы Волынской земли с древнейших времен до конца XIV в.” (Одесса, 1895). В працях розглянуто географічне положення, внутрішнє становище Волині, викладено основні історичні події періоду.

І.Линниченко підготував ряд статей, присвячених спеціа­льним питанням, а також монографію “Черты из истории сословий Юго-Западной (Галицкой) Руси XIV-XV ст.” (Москва, 1894), в якій вперше проаналізовано соціальні відносини у Галицько-Волинському князівстві.

Результати досліджень узагальнено в працях М. Петрова, вміщених у підготованих П.М. Батюшковим збірниках “Холм- ская Русь” (Санкт-Петербург, 1887) та “Волынь” (Санкт- Петербург, 1888). Матеріали про Галичину й Волинь розгля­далися певною мірою і в узагальнюючих працях з історії України. Найґрунтовніший огляд середньовічної історії галицько- волинських земель дав Михайло Грушевський в “Історії України-Русі”, т. 1-3 (перше видання, Львів, 1898-1904, друге видання, Львів, 1905, третє видання 1 тому, Київ, 1913). Позитивними рисами цієї роботи треба вважати критичну обробку джерел: автор перевірив і встановив хронологію Галицько-волинського літопису, виявив ряд підроблених документів (грамоти Льва, грамоту Любарта Луцькій кафедрі), залучив до дослідження багато невикористаних західних джерел, також використав нові археологічні матеріали, дав огляд культури періоду, зібрав дані про соціальні відносини.

Працю про Галицько-Волинське князівство готував західно­український історик Степан Томашівський, але встиг опублі­кувати тільки окремі нариси^[13]. Професор Мирон Кордуба написав нарис “Історія Холмщини і Підляшшя” (Краків, 1941), в якому докладно висвітлено ПОДІЇ XIII-XIV CT. Б.Д. Греков у своїй монографії “Крестьяне на Руси с древней­ших времен до XVII в.” (Москва, 1952) приділив особливу увагу селянству Галичини. Спеціальну монографію Галицько- Волинському князівству присвятив В.Т. Пашуто (Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — Москва, 1950). У першій її частині автор аналізує Галицько-Волинський літопис; у другій подано огляд історії галицько-волинських земель XIII ст., висвітлено соціально-економічні відносини, схаракте­ризовано етапи феодальної боротьби і наслідки ординського поневолення. Особливо цінні зауваження автора про боротьбу княжої влади за об’єднання краю та про міжнародне значення Галицько-Волинського князівства.

Літературу з окремих питань подано в тексті розділів.