ІСТОРІЯ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ІВАНА КРИП’ЯКЕВИЧА
Минає вісім століть з того часу, коли Волинь і Галичина об’єдналися в одну державу. Виникнення її стало важливим етапом в історії державницьких змагань українського народу.
З нагоди ювілею виходить у світ друге видання книги визначного українського історика Івана Крип’якевича, в якій ґрунтовно, на підставі широкого кола джерел, розкрито історичне значення Галицько-Волинської держави.
“Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на ціле сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України”, — так підсумував Іван Крип’якевич значення того періоду, історія якого займає центральне місце в його книзі “ Галицько - Волинське князівство”.
Зміст книжки ширший, ніж її назва. Автор починає розповідь з докладного опису території князівства та його складових частин: Володимирської, Луцької, Дорогобузько- Пересопницької, Берестейської, Холмської, Перемишльської, Теребовельської, Галицької та інших земель. Після короткої характеристики господарчого розвитку краю і суспільних відносин викладає факти політичної історії, починаючи з появи писемних джерел — приблизно з початку VII ст., коли на історичну сцену виходить племінне об’єднання надбужанських дулібів. Далі розповідається про входження земель над Бугом, Сяном і Дністром до Київської держави, про політичну історію Галицької землі під владою династії Ростиславичів наприкінці XI і у XII ст. і про виділення в середині XII ст. Волині в окреме удільне князівство.
Лише після докладного висвітлення історичних передумов виникнення Галицько-Волинського князівства, дослідник переходить до політичної історії. Він розповідає про об’єднання Галичини й Волині під владою князя Романа Мстиславича — першого в Східній Європі володаря, якого літописець назвав самодержцем. Природно, що особлива увага приділяється синові Романа, Данилові Галицькому, його заслугам у боротьбі за збереження держави.
Монархи Європи визнавали Данила королем, — виявом цього стало надіслання йому корони папою Інокентієм IV. Читач знайде в книзі і відомості про боротьбу Данилового сина Романа за престол герцогства Австрії, і про' володарювання іншого сина — Шварна у Литві. Вичерпно висвітлено події останньої чверті XIII ст., зокрема внутрішню і зовнішню політику перемишльсько-львівського князя Льва Даниловича, Мстислава Даниловича луцького, Володимира Васильковича володимирського. Розкрито значення діяльності Юрія І (Юрія Львовича), який підкреслив свою могутність тим, що, як і його дід, прийняв королівський титул і, окрім того, добився створення для своїх володінь окремої митрополії —• Галицької. В наступних розділах наведено основні факти з часу правління Андрія і Льва II (за словами польського короля, обидва ці князі були йому “непереборним щитом від жорстокого народу татар“), розповідається про трагічну долю останнього галицько-волинського князя Юрія II. Завершують книжку стислі, але насичені фактами нариси про політичний лад Галицько-Волинської держави, систему адміністрації, судівництво й фінансове господарство, врешті про військо і про культурне життя.Такий основний зміст книги, що пропонується увазі читачів. Вона стала завершенням багаторічних студій І. Крип’якевичем історії Галицько-Волинського князівства. До цієї теми історик звернувся насамперед тому, що вважав її дуже актуальною в час, коли на чергу дня постало питання про відновлення політичної самостійності українського народу.
Іван Крип’якевич був учнем і продовжувачем справи Михайла Грушевського. Деякі пізніші дослідники й публіцисти наголошували на різницях в підході вчителя і учня до історії держави: мовляв, перший був “народником”, другий — “державником”. До такого протиставлення ґрунт дають, насамперед, деякі програмні декларації Грушевського. Натомість, у своїй дослідницькій праці він дуже докладно зупинявся на історії української держави і війська. З другого боку, І. Крип’якевич аж ніяк не ігнорував проблем соціальної та культурної історії.
Різниця між Грушевським і визначним його послідовником була швидше в розміщенні акцентів, в основному ж обидва були репрезентантами української національної істріографії. Відомо, що Грушевський високо цінував праці Крип’якевича, нерідко на них покликався.Саме від Грушевського Іван Крип’якевич перейняв засаду — будувати свої праці на основі надійних джерел. Ще 1905 року він, тоді дев’ятнадцятирічний студент другого курсу Львівського університету, опублікував джерелознавчу розвідку про тисяцького Дем’яна — одного з найближчих до Данила Галицького діячів Галицько-Волинської держави (Де ж був Дем’ян тисяцьким: Причинок до історії урядів в Галичині першої половини XIII ст., “Записки Наукового товариства ім. Шевченка”, 1905, т. 67). Пізніше І. Крип’якевич час від часу повертався до вивчення цього періоду, зокрема зробив значний внесок у висвітлення церковної історії (праця “Середньовічні монастирі в Галичині”, надрукована у “Записках Чина святого Василія Великого”, Жовква, 1926, т. 2, вип. 1—2).
На цю тему історик написав і низку популярних праць, зокрема статтю “Княжий город Галич” (“Календар Українського Народного Союзу на 1927 рік”). 1937 року він опублікував змістовну книжечку “Ярослав Осмомисл”. Історія Підкарпаття за княжих часів стала темою розвідки “Княжий Самбір і Самбірська волость”, друкована в “Літописі Бойків- щини” (1938, № 10). Розділи про Галицько-Волинську державу є в написаних Крип’якевичем підручниках і коротких оглядах з історії України, по яких вчилося не одне покоління українців в краю і в діаспорі.
1Див про них: Ярослав Дашкевич. Іван Крип’якевич — історик України,— У кн.: І.П.Крип’якевич. Історія України, Львів, 1990, с. 15—21.
І. Крип’якевич залишався у Львові в 1939—1941 рр. і після 1944 р. Спершу він був працівником Академії наук і професором університету, але вже з 1946 року зазнав переслідувань як найвизначніший на той час репрезентант “буржуазно-націоналістичної школи Грушевського”. Деякий час був без роботи, і якщо уник арешту або заслання, то це чистий випадок.
Щойно під час “відлиги” після смерті Сталіна знову отримав роботу як завідувач відділу історії України Інституту суспільних наук AH УРСР, а потім навіть став директором цього Інституту. Серед тих, хто визначав політику імперії, вже не було єдності: були прихильники загострення репресій, були й прибічники лібералізації, а ще більше, мабуть, таких, які вважали необхідним маскувати державно-партійну антиукраїнську політику, щоб приспати опір народу і щоб не втрачати обличчя на міжнародній арені. Співгра різних політичних сил позначалась і на чергуванні періодів відлиг з періодами відвертого наступу на національні права народів. Так щоб рятувати, що тільки вдавалось, з національної культурної спадщини, і щоб доносити до читачів певні історичні знання, наскільки це було можливо.і історики, як Крип’якевич, використовували свою позицію,
Порівняно вільніше у ті часи можна було висловлюватись у статтях з окремих часткових питань, особливо, якщо вони прямо не торкались питань, з яких існувала офіційна точка зору.
Над монографіями цензурний контроль був суворішим. Порівняно легше вдавалося видати книжку лише в тому випадку, коли назва звучала лояльно, а текст зводився до намагань підбудувати прикладами наперед задані тези. Так і діяли численні у той час науковці-кар’єристи. На щастя, були й такі історики, які “димовий заслін” з цитат і певних обов’язкових формул використовували, щоб донести до читачів якомога більше ретельних фактів, — в тому числі й таких, які суперечили вимушеним деклараціям у вступі та післямові. Саме так професорові Крип’якевичу вдалось у 1955 р. опублікувати фундаментальну книгу “Богдан Хмельницький”, насичену конкретним матеріалом про будівництво української держави в середині XVII ст.[2] Цим же шляхом автор пішов, пишучи планову роботу в Інституті суспільних наук, присвячену історії Галичини й Волині княжої доби. Рукопис завершено в грудні 1957 р. і передруковано на початку наступного року. Пізніше історик до нього не повертався. Про це свідчить те, що нема покликів на опубліковані в 1958 і 1961 рр.
книги працівника Інституту Антона Генсьорського про гіпотетичних авторів Галицько- Волинського літопису і про його мову. Слід гадати, що історикові залишались недоступними праці, видані на Заході, зокрема, збірник статей “Корона Данила Галицького” (1253— 1953), опублікований в 1953 р. як 164 том “Записок Наукового Товариства ім. Шевченка” і у складі “Записок Чина св. Василія Великого” (т. 2, зош. 1—2), книга Павла Грицака “Галицько-Волинська держава” (Нью-Йорк, 1958).Сам автор редагував свій текст в такий спосіб, щоб була надія пройти через цензурні рогатки. Він не міг цілком уникнути таких обов’язкових тоді термінів, як “феодальна роздробленість”, або “класова боротьба”, але, всупереч вимогам марксизму, боротьба класів для нього аж ніяк не була основним предметом дослідження. Історик, виходячи з аналізу джерел, зовсім не ідеалізував тих “низових” рухів, які були деструктивними щодо власної держави. Хоч у всіх довоєнних працях Крип’якевича слова “Галицько-Волинська держава” і “Галицько-Волинське князівство” вживаються як синоніми, цим разом він міг говорити тільки про князівство. Але весь конкретний фактичний матеріал, зібраний з літописів і грамот, розкривав історію з позицій еволюції української державності. В центрі уваги — такі ознаки держави, як територія і її адміністративне членування, структура органів влади і управління, військова організація. У той час, коли офіційна історіографія прагнула позбавити український народ його героїв, всіляко очорнювала князів, гетьманів та інших володарів, Крип’якевич характеризував правителів Галицько-Волинського князівства і удільних князівств, що були в його складі, як державних діячів і полководців. Але нема мови і про якусь ідеалізацію предків: читач довідується і про братовбивчі війни між князями, і про інтриги бояр та криваві конфлікти між боярськими угрупуваннями - словом, про все, що було типове для середньовічних суспільств. Розглядається, насамперед, політична історія, хоч не ігнорувалися й питання суспільного ладу й культури.
Можна без перебільшення сказати, що в книзі нема тверджень, запозичених від інших авторів. Дослідник писав книжку, керуючись джерелами — літописами, грамотами, іноземними хроніками. Лише потім він додав деякі матеріали з наукової літератури, але в кожному випадку перевіряв джерельну базу висновків і спостережень істориків. Невипадково найчастіше цитованим джерелом був Галицько-Волинський літопис, який використовувся автором за публікацією Іпатського кодексу 1871 рокуЗ. Основні розділи є майже мозаїкою з повідомлень цього літопису, причому історик вибирав найправдоподібнішу інтерпретацію, не підтримував надуманих, навмисне ускладнених гіпотез (хоча й інформував у деяких випадках про їх наявність).
На титульному аркуші автор визначив свою книгу як “Нариси”. Цим він, очевидно, хотів показати, що розглядає певне коло вибраних питань, уникаючи тих аспектів, які в тодішніх умовах не можна було висвітлити об’єктивно. Коли, вже після відходу академіка Крип’якевича на пенсію, його учні просили передати книгу для публікації в академічне видавництво, він зволікав, говорив, що хотів би ще попрацювати над текстом, включити матеріали, здобуті археологами. Думаю, однак, що в першу чергу йому не хотілося погоджуватись на ті марксистські “додатки”, без яких публікація книги на Україні була неможливою.
Вже після смерті історика його сини Петро-Богдан і Роман передали працю Інститутові суспільних наук і взяли участь у підготовці її до друку. Зокрема, Петро-Богдан Крип’якевич звірив рукописний оригінал з правленим рукою автора машинописом. Книга була рекомендована до друку Вченою радою інституту і запропонована видавництву “Наукова думка”; її вихід у світ передбачався у плані видань на 1973 рік. Проте видавництво навіть не встигло розглянути рукопис, коли відбувся новий зворот до загострення антиукраїнської політики компартійних правителів CPCP. Після арештів на початку 1972 р. визначних діячів української культури і саме напередодні усуненння Петра Шелеста з посади першого секретаря Комуністичної партії України почалось і залякування працівників Інституту суспільних наук, кількох з них було звільнено з роботи. Книжку Крип’якевича, висловлюючись тодішнім казенним жаргоном, було “знято з плану”. Але, як тільки режим послабшав, працівники відділу історії України інституту поновили спроби її видати. Тих, від кого залежала публікація, вдалося переконати, що їм не грозитимуть неприємності, якщо ініціатором видання буде російський академік Борис Рибаков. Треба віддати йому належне, Рибаков на прохання автора цих рядків і Л.І. Крушель- ницької погодився підписати відповідного листа і стати формальним відповідальним редактором, як тільки його переконали, що це — єдиний спосіб домогтись видання книжки. З його підписом на титульному аркуші “Наукова думка” прийняла рукопис, але все ж послала на додаткову рецензію в київський Інститут історії, коли ж вона виявилась в цілому позитивною, замовили ще одну рецензію, потім ще одну. Всього було шість (!) рецензентів, — прізвища чотирьох з них і чотирьох членів редколегії вказано в самій книжці. Це була так звана, як тоді казали, ’’перестраховка”. Видавці прагнули якнайбільше розділити відповідальність, якщо б на книжку після її публі- нації надійшов донос. Деякі з рецензентів просто підтримали ідею видання праці, інші ж вимагали дуже великих змін, й інститутській редколегії довелось потратити багато зусиль, щоб обмежити втручання в авторський текст. Все ж на початку й у кінці книжки були дописані речення й цілі абзаци, які суперечили її основному змістові. Деякі з думок автора були спотворені, дещо викреслено. Зокрема, у історіографічному вступі не надруковано тієї частини, де відзначався внесок у дослідження теми Грушевського, Степана Томашівського, Мирона Кордуби. Особливо безглуздими були втручання в науковий апарат. Під цензурну заборону попали всі цитати з праць Грушевського, а також поклики на них — не тільки на 3 том монументальної “Історії України-Русі”, в якому розлядається історія князівства, але й на чисто інформативні статті про княжий Звенигород або про лист з Володимира, надісланий до німецького міста Штральзунда. На одному з останніх етапів видавництво усунуло посилання на статті з українських галицьких журналів 20-30-х років: ці журнали на той час вже опинились у спецфонді. Пригадується, зокрема, що не вдалось зберегти поклик на статтю Ігоря Лозовюка “Дубно” в цілком аполітичному краєзнавчому журналі “Наша батьківщина” (до речі, його видавцем і редактором був Степан Щурат, який потім став завідувачем відділу в Інституті суспільних наук і був звільнений під час “ідеологічної кампанії” 1972 року). Щоб залишилось посилання на видану в Кракові під час війни “Історію Холмщини і Підляшшя” Мирона Кордуби, я, — це був другий такий випадок у моїй практиці тих років, — змінив дату видання з 1941 на 1911: мовляв, не помітили похибки друкарки. Єдиними доповненнями рукопису, які можна б оцінити позитивно, були карта та іменний покажчик.
Врешті у липні 1983 р. багатостраждальний рукопис був відданий до набору, в лютому 1984 коректурний відбиток був “підписаний до друку”, тобто дозволений цензурою, а в травні того ж року книга дійшла до читачів. Дійшла, як бачимо, істотно покаліченою. Навіть враховуючи тодішні обставини, вона була б не так спотворена, якщо б не знаходились добровільні помічники партійних ідеологів і цензорів, які їхні вимоги, самі по собі жорстокі й недоречні, доводили до повного абсурду. І все-таки вихід книжки, навіть у такому вигляді, став подією в культурному житті. Працю видрукувано малим, як на тодішні обставини, накладом 4850 примірників, тому вона відразу стала рідкістю. У ті роки найбільш популярні книжки можна було здобути у відділах “цільового книгообміну” книгарень. Отож ті, хто розумівся на попиті, закуповували примірники Крип’якевича, щоб міняти на інші бестселлери.
Після написання книжки І. П. Крип’якевича значно просунулось дослідження археологічних пам’яток доби Галицько- Волинської держави, ряд нових досліджень присвячено її політичній історії, розвиткові культури в князівстві, мистецьким пам’яткам[3].
З деяких питань в публікаціях останніх років висловлюються погляди, відмінні від точки зору книги “Галицько- Волинське князівство”. Так, більшість сучасних істориків вважає виступ “болохівців” проти Данила Галицького виявом боярської опозиції об’єднавчій політиці князя[4]. П.П. Толочко. інакше, ніж у книзі І. П. Крип’якевича, визначає кордон між Київським князівством і Волинню^. По-іншому висвітлюється в сучасній історіографії похід Володимира Святославича 981 р.7
Наявність тих чи інших розбіжностей у висвітленні окремих питань — цілком закономірне явище у розвитку будь- якої галузі знань. У той же час слід підкреслити, що дослідження останніх років не тільки не суперечать основним висновкам праці І. П. Крип’якевича, а, навпаки, підтверджують їх. Цілий ряд питань ним висвітлюється докладніше, ніж у будь-якій іншій праці.
Цілком зрозуміле зростання уваги до спадщини академіка Крип’якевича в незалежній Українській державі, адже передумовою відродження України стало пробудження інтересу народу до своєї історії, до державницьких традицій. Як тільки відпали цензурні обмеження, один за одним стали видаватись підручники історії України Івана Крип’якевича. Наскільки вони потрібні, видно з того, що їх передруковували у відтинках газети. Крім Києва і Львова, один з варіантів “Історії України” Крип’якевича перевидали великим накладом у наддніпрянському Павлограді. Великим попитом користується захоплюючий путівник “Історичні проходи по Львові”. З цієї книжки, як і з його підручників, читач знає, як писав Крип’якевич, коли міг публікувати те, що думав. Трохи інша ситуація була з книжкою “Богдан Хмельницький”, яка готувалась до друку і редагувалась у підцензурних обставинах. У її другому виданні (Львів, видавництво “Світ“), яке готувалось до друку ще 1988 р., авторський варіант був відновлений в багатьох випадках, але далеко не завжди. Щодо книги “Галицько-Волинське князівство” можемо це тепер зробити послідовніше. Викреслено доповнення, які не відповідають поглядам автора, в першу чергу “творчість” редакторів або рецензентів, відновлено місця в тексті і посилання на наукову літературу, які, за їх підказкою, були пропущені видавництвом. Ілюстрації до цього видання підібрав В.М. Петегирич.
Я. Ісаєвич