Татарська зверхність
Щоб закінчити огляд східньої проблематики Левової держави (бо вплив його на решту українського князівства того часу був такий великий, що можемо сміло говорити про Левову державу), треба сказати, що татари самі все підкреслили у своїх зносинах з Левом, що вони радше сильні опікуни, ніж зверхники галицького князя.
Нема сумь ініву, що та „опіка” була коштовна і прикра, але таке становище татарів — дуже вимовне. Татарський хан Ногай, що сам виломився був з-під впливу Золотої Орди, наприклад, звертався до Лева так: „Ви все мені жалуєтеся на Литву,тому посилаю там військо... Підіть з ним на своїх ворогів”. На Україні ми не знаходимо жадних доказів такої залежности від татар, яка відчувалася і добре відбилася в джерелах — у Суздальщині. Ми не маємо взагалі доброго образу, в який спосіб висловлювалася залежність га* лицько-волинських князів від татарів. Російські дослідники, і то як радянські, так еміграційні, зазначують якось так ніби від нехочу, що відносини на Україні мусіли бути такі самі, як у Московщині, що українські князі були зобов’язані давати військо на татарські походи, а ханські баскаки збирали татарам данину, і т. д. Та дивно тоді, чому сучасні джерела, чи то українські, чи то чужинні', не згадують нпр. про існування баскаків. Це була така інституція, що просто самим своїм існуванням змушувала б до згадки про себе в джерельних матеріалах. Є вправді дані про те, що якусь данину „татарщину” західноукраїнські землі платили татарам. Але щодо нпр. спільних з татарами походів, то війни з Литвою, Польщею, Угорщиною українські князі провадили віками і вони були частиною історичної й політичної свідомости українського суспільства. Не знаємо нічого про те, щоб українські війська брали участь у походах, невигідних собі1, — а московські князі, наприклад, часом 6yL ли зневолені ходити й на Кавказ... Щодо данини, яку платили українські князі, варто пригадати, що Марко Польо (італійський подорожник 13.
ст.) знав, що ті руські князі, яких волості граничили з волохами, — читай галицькі, — платили дуже мало. З інших вказівок на правке положення українських князівств того часу треба звернути увагу на такий важний факт, як вільне дідичення земель в родинах князів, без просьб, інтриг і славнозвісних ярликів — ханських патентів на княження. Тільки раз, у часі смерти Володимира Васильковича, татарський чинник виступає в ролі гаранта спадкового порядку, але тут татарська Гарантія не накинена з гори, а її жадає сам руський князь, щоб оминути інтервенції з боку також руського князя, Лева.Зібравши все це разом, ми можемо сказати, що Голубець і Крип’якевич мали повне право так писати про українсько- татарські взаємини: „В цілому татарська неволя була радше союзом і не сягала глибоко в умови українського життя та політики”. Спеціяліст-дослідник епохи, проф. Мирон Kop- дуба, ще в 1938. р. висловив думку, що не зважаючи на татарське сусідство, в 13. столітті положення Галицько-Волинської держави на сході Европи було панівне, і факти добре підтверджують слушність такої думки.