§ 5. Свідчення про запустіння й відновлення ‘Словенська’ та етапи урбанізації Побужжя VI-X століть

Отже, порівняємо сюжетні колізії та іменослов новгородсько­го “Сказания” і леґенду про походження передмістя Грубешова - Славутина (далі - “Леґенда”):

• Збігаються імена головних персонажів й володарів/за- сновників градів.

• У “Сказании” заснований Словеном город отримав назву в честь засновника - Словенськ. “Славним містом” Сла- воя є й попередник Славенціна. Достовірність “Леґенди” підкріплює й назва “Словенський городок”, що закріпила­ся за городищем давнього Волиня, розташованого на схід­ній околиці Грубешова.

• “Сказание” та “Леґенда” згадують про напад, облогу, руй­нування і запустіння градів.

• В обох порівнюваних текстах є персонаж, який має над­природні (бісівські, диявольські) властивості і вміє пере­творюватися на потвору. У “Сказании” це син Словена Волхов - “бѣсоугодникъ и чародѣй, лютъ въ людехъ, тогда и бѣсовскими ухищреніи мечты творя многа, преобра- зуяся во образъ лютаго звѣря коркодила (Кордила, Кор­кодѣла)”^[770]. У “Леґенді” чародієм є лицар Герман, образ якого також трансформується й отримує диявольські оз­наки: “Slawa zobaczyla, jak mu si⅞ z tylu czarny ogon rusza. Praw¾ r⅞k¾ rycerz czapk⅞ uniosl do gory. Z wlosow rozki mu wyjrzaly, a z palcow pazury. Po chwili to wszystko zniklo, lecz zl⅞kla si⅞ Slawa. Rycerz ten ma dusz⅞ diabla, Bog jej tak znaki dawal”^[771].

• Ім'я негативного персонажа ‘‘Легенди” є похідним від лат. germanus - рідний, єдинокровний, близький. Латиною ‘germanus’ означає рідного брата (пор. лат. germana - рідна сестра). Не виключаємо, що ім’я Герман засвідчує первин­ний родинний зв’язок між головними героями й вторин­ність сюжету сватання. Подібно, як і “бѣсоугодникъ и ча­родѣй”, Волхов зі “Сказания” є сином Словена.

Вважаю, що перелічені збіги свідчать про генетичну спорід­неність між обома легендами. Навіть більше - є всі підстави для того, аби вважати, що новгородське “Сказание” (в частині опо­віді про кількаразове запустіння Словенська) є варіантом захід- новолинських легенд, які висвітлюють кілька етапів урбанізації слов’янського Побужжя.

У розвитку слов’янських поселенських структур у доруський період (до середини Х ст.) археологи виділяють два важливі хро­нологічні етапи. Перший етап охоплює період від зламу V-VI ст. до кінця VII ст., другий датований VIII-IX ст.^[772] Слов’янське роз­селення на цих етапах відображається не лише у розвитку мережі відкритих поселень, які групуються у своєрідні мікрорегіони, а й простежується у становленні, занепаді й зміні локалізації укріп­лених центрів, кожен з яких, без перебільшення, є еталонним у розвитку східнослов’янського регіону.

Етапи слов’янського заселення Побужжя, що розкривають­ся, зокрема, і в процесах розвитку й переміщення його головних адміністративно-політичних центрів, цілком корелюються з іс­торичними обставинами виникнення та етапами становлення й зміни локалізації легендарного города Словенська, викладеними у “Сказании о Словене и Русе и городе Словенске”.

І етап: V-VII ст. Слов’янські поселення Побужжя цього пе­ріоду були зосереджені у трьох мікрорегіонах. Гніздо поселень Львівського мікрорегіону локалізується у верхів’ях Полтви. Цю групу вирізняють характерні риси житлобудування (зокрема - пе­чі-кам’янки), що зближують її з пам’ятками Середньої Наддні­стрянщини та Верхнього Пруту. На схід від цієї групи (близько 40 км від Львова), в околицях Буська та Пліснеська археологи ло­калізують другий мікрореґіон слов’янських поселень. Незважаю­чи на територіальну близькість із львівською групою, житлобудів­ні традиції цього гнізда поселень відрізняються використанням глиняних печей, що характерно вже для волинських поселень. Та ж традиція притаманна і третьому (найбільшому) мікрореґіону слов’янського розселення V-VII ст.

Укріпленим оборонним осередком третього поселенського мікрореґіону було унікальне Зимнівське городище, виникнення та початок функціонування якого припадає на ѴІ, а загибель - на кінець VII ст. Городище розташоване 25 км східніше Волиня та 6-7 км південніше Володимира, на центральній частині вузького мисоподібного останця високого корінного берега р. Луги.

Територію городища від стрілки та основи останця відділяють глибокі перекопи. Влаштування перекопів дало можливість підви­щити північну частину городища підсипкою потужністю 3,5-4 м та насипати вал із південно-східного боку, який зберігся на висоту 1,5-1,9 м, при ширині основи до 10 м. Городище має форму не­правильного трикутника завдовжки 135 м. Довжина оборонної лі­нії, розташованої вздовж південно-східного перекопа, становить близько 65 м, зі завуженого північно-західного боку - 14 м. Пло­ща укріпленої частини городища становить приблизно 0,45 га.

Внутрішню територію городища по краю плато оточували дерев’яні стіни, виконані зі секцій, що складалися із горизон­тальних колод й утримувалися парами вертикальних стояків. Такі секції взаємно перекривалися напуском колод у 0,5-0,6 м й оточували весь периметр. Оборонні властивості лінії дерев’яної стіни з південного боку городища підсилювано вежами, що збе-

Ситуаційний план Зимнівського городища (за В. Ауліхом)

реглися у вигляді трьох скупчень вертикальних стовпів, які були згруповані двома рядами, розташовуючись перпендикулярно до оборонної лінії, виступаючи за її межі та розділяючи її на прясла. Крім того, зі зовнішнього боку стін, на відстані 3-5,5 м, оборонні лінії додатково укріплювалися частоколом із колод, нахилених до напільного боку.

Унаслідок досліджень В. Ауліха у північній частині городища зафіксовано два археологічні горизонти із залишками обвуглених колод, які стратиграфічно розділені шаром землі без слідів пря­мої термічної дії. Давніший горизонт розташований на два метри ближче до краю плато й залягає на глибині 0,9-1,4 м, а пізніший -

Розріз південно-східного валу Зимнівського городища (за В. Ауліхом)

на глибині 0,6-1,1 м від денної поверхні. Аналогічні два буді­вельні горизонти, за дослідженнями Т Миляна, простежено і на збережених рештках валу в південно-західній частині городища. Конструкція валу зазнавала перебудов і в межах кожного з цих періодів.

Зимнівське городище - перша виявлена слов’янська пам'ятка празько-корчацької культури укріпленого характеру, що демон­струє високий рівень розвитку соціальних відносин у слов’ян­ському середовищі реґіону та наявність у них організуючого (керівного та військового) прошарку, які потребують відмінних умов проживання. Складна конструкція оборонних ліній підтвер­джує неодноразово висловлювану думку, що ця пам’ятка ран- ньослов’янського періоду була серйозним оборонним укріплен­ням, розрахованим на тривале функціонування і пристосованим до затяжної облоги. Зимнівське городище наочно підтверджує створення відповідного племінного угруповання, керованого з єдиного адміністративного центру^[774]. Це угруповання у літературі традиційно ототожнюють з Дулібським племінним союзом.

Городище припинило своє існування під час штурму. На лі­нії оборонних укріплень було виявлено багато озброєння, що на­лежало його оборонцям. З огляду на знахідки стріл “аварського типу”, традиційно вважають, що городище загинуло внаслідок аварського погрому.

Етапи розвитку Зимнівського городища і його знищення ло­гічно укладаються в сюжетну лінію “Сказания” про становлення та загибель Словенська. Перше запустіння Словенська відповідає періодові, який археологічно фіксується тонким прошарком тем­но-коричневої землі, без слідів прямої термічної дії, простеженим археологами між його двома археологічними горизонтами. Ниж­ній шар дерев’яних конструкцій заходив і під насип валу, який на­лежить до другого періоду функціонування городища^[775]. За “Ска­занием”, городи люди покинули: “Оставшіи же людіе пустоты ради избѣгоша изъ градовъ въ дальныя страны”^[776]. Через якийсь час слов’яни знову повернулися на запустілі місця: “и начаша паки грады оны населяти”^[777]. Перше запустіння хронологічно можна пов’язати із аваро-дулібським протистоянням, яке Л. Вой­тович^[778], а згодом і М. Жих^[779] відносять до 60-х років VI ст. На думку Л. Войтовича, у 561-567 роках авари завоювали дулібів і змусили частину з них мігрувати на захід, звідки з’явилися чеські, паннонські та карінтійські дуліби. Нагадаю, що після першого за­пустіння Словенська в “Сказании” згадано про міґрацію слов’ян зі Словенської землі на Дунай: “овіи же паки на Дунавъ преж­нимъ родомъ своимъ на старожитные страны возвратишася”^[780]. Події аварсько-дулібської війни Л. Войтович пов’язує із тиском франків на аварів й згадує зіткнення між аварами та франками, що відбулося за короля Сігіберта у 562 р.

Друге знищення Словенської землі та города Словенська ав­тор “Сказания” пов'язує з білими уграми: “И пріидоша же на нихъ Угры Бѣлыя и повоеваша ихъ до конца и грады ихъ раскопаша и положиша Словенскую землю въ конечное запустѣніе”^[781]. Автор ПВЛ прямо пов'язує появу білих угрів на слов'янських землях із тією ж хвилею переселення, що й аварів-обрів та болгарів. За літописцем, білі угри з'явилися в часи імператора Іраклія: “си бо Оугри почаша быти. при Раклии Ц®ри • иже ходиша на Хоздроя Ц®рд Пѣрьска^г”^[782].

Таким чином, за ПВЛ історична активізація білих угрів (за­звичай ототожнюваних із сарагурами^[785]) вкладається у період протистояння Візантії з персами та їхніми союзниками авара­ми. Логіку цих подій конкретизовано у слов'янському перекладі “Временника” Георгія Амартола, де констатовано, що угри (прав­да, без додатку - ‘білі') допомагали Іраклію у його війні проти Персії: “еще же призвавъ Оугры на помощь, приде, ихъ^ж и кндзь и многы Оугры поимъ, изиде на персы в силѣ тджцѣ зѣло”^[786]. Цих угрів (названих у грецькому оригіналі “Временника” тюрками) пов'язують із сорокатисячним військовим загоном, який залишив союзник Іраклія хозарський каган для облоги Тифліса 626 р. Їх вважають васалами хозарів чи й самими хозарами^[787].

Зважаючи на те, що союзниками персів на європейському військовому ареалі були саме авари (які активно використовува­ли слов'ян у військових діях проти візантійців), згадані військові підрозділи білих угрів візантійці могли після перської кампанії застосовувати як каральний корпус проти слов'ян.

Звістку про напад білих угрів літописець розмістив відразу після приходу болгарів на Дунай (680 р.). Відтак, свідчення ПВЛ про вторгнення білих угрів на Слов'янську землю в останній тре­тині VII ст. цілком вірогідне, адже, крім того, воно хронологічно збігається із загибеллю Зимнівського городища, ототожнюваного з городом Словенськом у “Сказании”.

Слід відзначити, що в легендарній традиції не було чіткого розмежування між подіями, учасниками яких були авари (обри) та білі угри. Це підверджують і топоніми Побужжя, похідні від етнонімів ‘обри' та ‘угри'. Нагадаю хоча б с. Обровець, що межує з пригородом Грубешова Славенціном^[788], та літописний Угро- веськ^[789].

Події, що відбувалися на землі дулібів у VII ст., накладалися також і на на факти з історії завоювання батьківщини угорцями наприкінці ІХ ст. І хоча в ПВЛ білі угри принципово відрізняють­ся від пізніших угрів-чорних, все ж упадають в око паралельні свідчення про війни угорців із волохами в Подунав'ї, що фіґу- рують в обох різночасових повідомленнях. У цьому контексті слід розглядати і згадуване свідчення з Іпатіївського списку ПВЛ про ‘Землю волинську', яку начебто захопили угорці за Карпатами, в Подунав'ї. Очевидно, звістка про ‘Землю волинськ' стосува­лася первісно саме подій, пов'язаних із нападом угрів білих на слов'янські землі Побужжя наприкінці VII ст.

Знищення Зимнівського городища (відображене в розповіді про загибель та запустіння города Словенська) стало переломним моментом в історії Побужжя, з якого розпочинається другий етап його слов'янського розселення, що триває до Χ ст.

ІІ етап: VIII-IX століття. У заселенні Побужжя зазначеного періоду відчутні якісні та кількісні зміни. Пам'ятки цього періоду в археологічній науці отримали назву культури Луки-Райковець- кої. Археологи відзначають появу нових укріплених центрів, ріст поселень та розширення заселених територій. У Зимнівсько-Чер- венському мікрореґіоні продовжують існувати поселення з попе­редньої доби та виникають нові. Зі зламу VII-VIII ст. західніше, у верхів'ях р. Вепра, формується новий мікрореґіон слов'янського розселення, названий Сутейсько-Щебрешинським, розвиток яко­го, як припускають археологи, міг відбуватися унаслідок відто­ку певної частини населення із Зимнівсько-Червенського мікро- реґіону^[790].

Зі спаленням та запустінням Зимнівського городища зміни­лася також локалізація оборонних та адміністративних центрів реґіону та розширилася їх мережа. Археологи припускають, що тотального винищення жителів Зимненського городища не було. На це вказує та обставина, що на площі городища, у завалах його конструкцій та поза ними, виявлено лише два скелети та окре­мі людські кістки. З огляду на незначну кількість остеологічних решток, цілком вірогідно, що значна частина жителів пересели­лася у сусідні чи віддаленіші місця. Серед таких місць найперше називають городище давнього Волиня у Городку-Надбужному, де археологічно зафіксовано матеріали VII ст.^[791] Важливим свідчен­ням переміщення населення з Зимного до Волиня є однакові кон­структивні особливості дерев'яних оборонних стін Зимнівського та Волинського городищ. В обох випадках стіни споруджувалися із секцій, що формувалися з горизонтально укладених колод, за­кріплених між парами стовпів^[792].

План городища літописного Волиня з розташуванням археологічних розкопів

1952-1955 рр. (за Є. Кусьнєжем)

Назва нового адміністративного центру - Волиня - наглядно демонструє новий, непідлеглий статус слов’янського етнополі- тичного союзу Побужжя (пор. далекий відповідник - пізньосе- редньовічні ‘Волиці’ та ‘Волі’) ^[793] й пояснює зміну його архаїчної назви ‘дуліби’ на ‘волиняни’. Союз волинян змінив дулібський союз і зберіг свою гегемонію в регіоні до його входження у склад Руси. Його домінуюча військова якість відобразилася й в архео­логічних матеріалах. У Надбужанщині археологи виділили такий вид археологічних знахідок, як залізні остроги із гачкувато загну­тими зачепами. На десяти пам'ятках VII-IX ст. знайдено 13 таких острог. Їх появу трактують “як важливу ознаку змін у соціострук- турі і соціоорганізації тогочасного населення цього регіону. Такі вироби завжди були свідченням приналежності до певної приві­лейованої суспільної групи, символом військової еліти, яка, треба думати, вже існувала тут”^[794].

Існування волинського союзу як великого етнополітично- го об'єднання та менших локальних ‘славіній', які входили до його складу, засвідчують писемні джерела ІХ-Х ст. Ототожнен­ня ‘В.линана' Аль-Мас'уді та ‘Wlinb'b' Ібрагіма ібн Якуба саме зі східноєвропейськими волинянами сьогодні майже не викликає сумнівів. У “Баварському географі” є назви “склавіній” Побуж­жя та поблизьких регіонів. У цьому переліку згадуються busani (бужани), lendizi (лендзяни), thafnezi (таняни), zuireani (черв'я- ни), prissani (присяни), волиняни (uelunzani), lucolane (лучани) тощо^[795].

На особливу увагу заслуговує повідомлення “Баварського гео­графа” про значущість черв'ян, які мали “королівство (regnum) настільки [велике], що з нього походять всі слов'янські народи і беруть, за їх словами, [свій] початок”^[796]. Ця звістка відображає масштабні події, що розгорталися у Побужжі протягом VI-VII ст. Вони лишили слід і в новгородських легендах про розселення слов'ян зі “Словенської землі” (Побужжя), яскраво відображені в “Сказании”.

Логічно, що подібні леґенди збереглися й на території Захід­ної Волині, звідки вони походять. Як новгородські леґенди, які зберегли перекази про заснування та запустіння “Словенська”, так і леґенда про спорожніле зникле місто, записана в Грубешів- ській околиці Волиня - Славутині, розповідають про загибель Зимнівського городища, первісна назва якого - “город Словен­ский” - закріпилася за давнім волинським городищем у Город- ку-Надбужному.

Ця розлога історична традиція знайшла продовження і на на­ступному етапі розвитку слов’янських поселень Побужжя, який пов’язаний із заснуванням у Х ст. города Володимира на Лузі. Найперше вона відобразилася у літописних свідченнях (відомих насамперед у новгородській літописній традиції) про заснування Володимира на “Словенській землі”, які безуспішно намагаються пов’язати з Владимиром-на-Клязьмі.

III етап: Χ століття. Починаючи з досліджень ХІХ ст., неод­норазово звучала думка про спадкоємність між Волинем та Во­лодимиром. Про це вперше висловився З. Доленга-Ходаковський: “Основание города Володимера на рѣкѣ Лугѣ (по имени его В. Князя) долженствовало быть слѣдствіемъ упадка древней Во­лыни, в 20 верстах отстоящей, жестоко наказанной, можетъ быть за упорное сопротивленіе”^[797]. Значно пізніше повторив її дослід­ник руських міст М. Тихомиров: “Основание нового города по­близости от древней Волыни, видимо, было связано со стремле­нием Владимира подорвать власть местных волынских князей или старшин прежнего племенного центра”^[798]. Заснований на Лузі як Новий, город перейняв від Волиня стольний статус.

Трактування заснованого на р. Лузі города як ‘нового’ безпо­середньо стосується низки згадуваних історичних повідомлень Х ст. про Новгород, які не можуть бути згадками про Новгород на Волхові, заснованим щойно в середині ХІ ст. Перша така звістка - літописне повідомлення 947 р. про похід Ольги після деревлян- ської помсти “к Новугороду” та заснування по Лузі погостів.

Розглянутий сюжет із заснування Володимира на ‘Словен­ській землі' та волховсько-побузькі легендарні паралелі додатково підтверджують факт перенесення на північний ґрунт волинських історичних реалій, що особливо важливе з огляду на стан корпусу джерел до української історії та пропонує один з усе ще належно не використаних перспективних напрямів їх розширення. Своєю чергою ці спостереження зобов'язують подати ще одне міркуван­ня - не менш важливе за суттю, проте віддалене від конкретної теми самої студії. Новіші історично-мистецькі дослідження по­казали виведені зі спільної старокиївської основи якнайтісніші пов'язання українського та новгородського релігійного малярства перед московським завоюванням Новгорода на Волхові^[799]. Вони засвідчують не просто сам взаємозв'язок, а й збереження на нов­городському ґрунті цінних переказів до історії української релі­гійної мистецької культури.

Тема запровадження християнства на Волині залишається однією з численних білих плям української історії. У цій праці релігійні питання лише заторкувалися. Згадувалося, зокрема, про можливі наслідки язичницької реакції 962 р., відображені у численних знахідках пробитих цвяхами черепів у Володимирі та його околицях. Про новітній етап євангелізації Побужжя свідчить звістка про хрещення посадників города на Лузі, розбудованого Володимиром Святославовичем й названого “в свое имя Володи- меръ”. Проте поза увагою залишилася важлива літописна звістка про передання невідомій церкві Богородиці Будятиного села (во­линських Будятичів), де народився Хреститель Руси, яка потребує аналізу в ширшому історичному контексті.