§ 4. Новгородські етногенетичні леґенди та їх західноволинські аналоги

Новгородська леґендарно-історична повість “Сказание о Сло- вене и Русе и городе Словенске” (далі - “Сказание”) є у багатьох літописних зводах, хроніках та збірниках. Уперше вона з'явилася наприкінці 1630-х - на початку 1640-х років у пам'ятках, пере­писаних за межами Новгорода, й поширилася у другій половині XVII ст.

Текст “Сказания”, який опублікував у другій половині ХІХ ст. А. Попов^[753] та Ф. Гіляров^[754], на сьогодні відомий у понад сто спис­ках, унаслідок вивчення яких було виділено декілька її редакцій. Дослідження тектів леґенди дали можливість окреслити коло джерел, на які спиралася ця леґенда^[755]. Її початкова частина є віль­ним переказом першої, дев'ятої та одинадцятої глав Книги Буття, який в пізніших списках замінювали на розповідь про нащадків Августа. З хроніки М. Бєльського запозичено текст “‘грамоти Олександра Македонського”. У звістці про розселення слов'ян та розповіді про Гостомисла звучать мотиви ПВЛ. У частині оповіді про першопредків словено-русів звучить відгомін чеської леген­ди про Чеха, Леха та Руса, а версія про скіфську прабатьківщину слов'ян нагадує “сарматську” теорію польської історіографії. За­галом дослідники сходяться на тому, що у цій пам'ятці є як фольк­лорне коріння (зокрема, вчуваються зв'язки з народним билин­ним епосом), так і відлуння реального минулого, яке “обладает всеми правами подлинности”^[756].

Сюжет “Сказания” зводить історію Руси до подій Новгород­ської землі, що робить імовірним походження автора із новго­родського культурного середовища. На цій підставі і за спробами пов'язати минуле Руси та Сибіру авторство приписують Митро­политові Кипріяну^[757], знаному в літературі як Старорушанин чи Старорусенніков, який між 1621 та 1624 роками обіймав кафедру в Тобольську^[758].

Розрахунки часу “от сотворения света до начала Словенска Великаго” мають виразно фантастичний характер, за яким засну­вання Новгорода (Словенська) автор відносить “до Римского на­чала царства”. “Сказаниє” є комплексом етногенетичних легенд, що розповідають про кілька поколінь предків східноєвропей­ських народів, нащадків Яфетового правнука Скіфа. Поміж братів (Русом, Болгаром, Команом та Істром) виникла усобиця (“бысть же между ими распря”) і князі Словен та Рус зі своїми людьми та іншими народами (3099 р. до Р Х) помандрували з “Ексино- понта” на нові місця. Мандруючи по різних країнах, пустелях та сприятливих місцях, Рус зі Словеном наприкінці своєї подорожі дійшли до озера Мойська, яке на честь сестри Словена та Руса отримало назву Ільмень (Ільмерь). Там, на березі ріки Мутної, пе­рейменованої на Волхов на честь старшого сина Словена, князь побудував город Великий Словенськ, який згодом отримав назву ‘Новгород’.

Наступну звістку про заснування, запустіння та відбудо­ви Словенська відділяють від попереднього тексту вставки про старшого Словенового сина Волхова, який був чарівником та ві­щуном, топонімічний екскурс, у якому новгородська топоніміка виводиться від імен нащадків Словена, “Посланіе Александра Македонскаго къ Русскимъ княземъ” та розповідь про руських князів Халоха та Лахерна, які “начаша воевати съ скипетры зем­ли Греческія. Приходиша же и подъ самый царствующій градъ и много зла и кровопролитія сотвориша скипетру Греческаго цар­ствія”^[759]. Ім’я вбитого греками Лахарна пов’язане з облогою руса­ми Константинополя 864 р. та назвою константинопольського пе­редмістя Влахерни. Тоді столицю врятувала буря, що здійнялася на морі й розкидала човни русів, після того, як патріарх опустив у море Ризу Богородиці. Таким чином, автор вводить до сюжетної лінії реальні історичні факти, відомі й за ПВЛ.

Паралелі з літописним текстом наявні і в наступних згадках “Сказания” про подвійне запустіння та відновлення Словенська, та Руси, яку заснував Рус.

Через “многія лѣта” слов'яни повернулися з Дунаю “пояша Скифъ и Болгаръ съ собою” й почали заселяти запустілі гради. Проте Словенськ спіткало нове лихо: “И пріидоша же на нихъ Угры Бѣлыя и повоеваша ихъ до конца и грады ихъ раскопаша и положиша Словенскую землю въ конечное запустѣніе. По мнозѣ же времени онаго запустѣнія слышаху Скифстіи жители про бе­глецы Словенскія о землѣ прадѣдъ своихъ, яко лежить пуста и никимъ брегома, и о семъ сжалишася вельми и начаша мыслити, како бы имъ наслѣдити землю отецъ своихъ, и паки пойдоша съ Дуная множество ихъ безъ числа, съ ними же Скифы и Болгары и иностранцы поидоша на землю Словенскую и Рускую, и сѣдоша паки близъ озера Илмера, и обновиша градъ на новомъ мѣстѣ отъ стараго Словенска по Волхову яко поприще и болѣ, и нарекоша Новъградъ Великій”^[761].

Історичні алюзії цього уривка очевидні. Звістку зі згадкою про напад білих угрів на слов'ян літописець відніс до часів візантій­сько-аварських воєн у час правління імператора Іраклія (правив у 610-641 рр.): “Словеньску же язык. як^о же ркохо^м живущю на Дунаи. придоша w Скуфъ. рекше w Козаръ. рекомии Болгаре • и сѣдоша по Дунаєви. насилницѣ Словеномъ бѣша. а по семъ придоша Оугре Бѣлии. и наслѣдиша землю Словѣньскую. про­гнавше Вололохы ^. иже бѣша преже приялѣ землю Словеньску. си бо Оугри почаша быти. при Раклии ц^сри. иже ходиша на Хоздроя ц^грд Пѣрьска^г. В си же времена бъіша и Мбре иже во- єваша на ц^срд Ираклия.

Проблемним питанням Ільменсько-Волховської географії “Сказания” є згадка про білих угрів. ПВЛ прямо асоціює їх із слов'яно-аварським протистоянням, що відзначив М. Костома­ров: “Автор отнес сказание об уграх белых к северу, тогда-как оно относится положительно к югу”^[763]. Цю суперечність намагався вирішити ще М. Ломоносов, який ототожнив білих угрів з чуддю, згадавши її етнічну й мовну спорідненість з центральноєвропей­ськими уграми. На його думку, напад угорської чуді спровокова­но торговельною та військовою експансією новгородців у Югор- ській (чит. - Угорській) землі^[764]. Так само потрактував погром­ників Словенська і С. Алексєєв, на думку якого, згадка про білих угрів “замещает собой нечто сходное в устной традиции - скорее всего, “чудь белоглазая” - устойчивое обозначение враждебных племен Заволочья еще в преданиях и былинах XIX-XX веков”^[765].

Який зміст вкладав у текст “Сказания” його автор, можна лише здогадуватися. Все ж відзначимо, що уривок про дворазове запустіння Словенська єдиний у тексті, що спирається на істо­ричні реалії, і пропозиція замінити їх на щось “сходное в устной традиции” (у цьому випадку - ‘чудью белоглазой'^[766]) вимиває зі “Сказания” будь-які риси історичности. Тим паче, що у цій його частині немає навіть натяку (не те, що спроби), аби завуалювати південний контекст, на чому наголошував М. Костомаров. Автор “Сказания” не приховує південної географії оповіді, крім того, він відзначає, що після першого запустіння Словенська його засе­ляють не лише дунайські слов'яни - “съ ними же Скифы и Бол­гары и иностранцы поидоша”^[767].

Географічні та етнонімічні вказівки “Сказания” дають всі під­стави порівняти їх із леґендами про ‘славний город' Славоя, запи­саними в околицях ‘Словенського городка'.

Свідчення про походження назви ‘Словенський городок', що закріпилася за городищем давнього Волиня, збереглися у леґен- дах про появу ‘Славутина' (пол. Slaw⅞cin) - передмістя сусіднього Грубешова, розташованого 2 км на захід від Городка-Надбужно- го, на території якого збереглося городище літописного Волиня. Зі заходу це передмістя було півколом охоплене Грубешівським озером, з яким і пов'язана місцева леґенда про загибель ‘славного міста'^[768].

У розлогій та римованій формі цю леґенду за місцевими пере­казами переповіла К. Вісневська^[769]. Леґенда свідчить, що на місці

Передмістя Грубешова Славутин та с. Обровець на карті другої пол. ХІХ ст. Фрагмент.

(Военно-топографическая карта Волынской губернии 1855-1877. Лист XXI-3)

Грубешівського озера колись був розташований великий город, оточений наповненим водою ровом, де Славой. Він мав дуже вродливу доньку, яку звали Славою. До неї звідусіль присилали сватів, однак дівчина ніяк не поспішала з вибором. Поряд із горо­дом Славоя у своєму великому дворі мешкав лицар Рубіш, в якого й закохалася Слава. Рубіш також закохався у Славу й вже плану­вав об'єднати обидва гради спільним ровом, коли несподівано до Слави приїхали свати лицаря Германа.

В якусь мить під час сватання Слава побачила, що у Германа з'явився хвіст, ріжки та пазурі на пальцях. Все швидко зникло, однак Слава була впевнена, що цим видінням Бог дав їй знак, що цей лицар має душу диявола. Розгніваний Славой вигнав непро­шеного гостя. Й відразу двір Слави оповили диявольські чари: корови почали доїтися гноївкою, хліб ставав твердим камінням, а масло - болотом. Почався падіж худоби, міщани ледве пересува­лися від голоду, адже у всіх, крім Слави, в яку закохався Герман, відняло мову.

Тим часом город Славоя оточило озброєне кушами (арбале­тами) військо Германа. Дочекавшись, коли місто вимре, перед Славою з'явився Герман. Водночас із двору зникли тіла померлих і город опорожнів.

На місці города утворилося велике озеро, а обабіч - два мен­ших. В одному втопилася Слава, а в іншому - втілений у лицаря диявол. З часом місцевість навколо озера почали заселяти нові мешканці. Залишився у своєму дворі й лицар Рубіш. Як доказ ко­хання до Слави поселення біля озера він назвав Славутином, а місто Рубіша отримало назву Рубешів. Звідки й походить назва сучасного Грубешова.

Сюжетна лінія переказаної оповіді має низку важливих скла­дових:

• Город, який передував Славенціну, мав назву ‘Славне мі­сто'.

• Володаря цього города звали Славоєм, а доньку Славоя - Славою.

• У леґенді зафіксовано облогу города ворожим військом.

• Облога міста пов'язана із відмовою лицарю Германові, який сватався до Слави.

• Герман має диявольські властивості і в гніві насилає на город різні нещастя.

• Чари призвели до загибелі мешканців города і його запу­стіння.

• Після остаточної відмови вороже військо зникає, земля розступилася і поглинула місто, на місці якого утворилося озеро.

• Слава та диявол-Герман вкоротили собі віку в озері.

Характеристика города як ‘Славного міста', основні елементи сюжетної лінії та імена головних персонажів (разом зі свідченням про городище Волиня як ‘городок Словенський') зближують пе-

реказану леґенду до “Сказания о Словене и Русе и городе Словен- ске”. Порівняємо їх докладніше.