Стан вивчення теми в науці

Фактично за результатами досліджень В.Б. Антонови­ча, його учнів Н.В.Молчановського, Є.Й. Сіцінського на­прикінці ХІХ ст. стала виокремлюватися подільська на­укова школа по вивченню історії Пониззя ХІІ-ХІІІ ст. На відміну від галицької її представники з’ясовували тери­торію цього утворення, локалізувавши її лівим побереж­жям Середнього Дністра, почали системне дослідження головного міста Бакоти. У перші десятиріччя ХХ ст. до­лучилися до цієї школи, проявивши наукове зацікавлен­ня до пам’яток Пониззя, українські вчені К.В. Широць- кий, Д.І. Дорошенко, Н.Я. Григоріїв та О. Назарук. Зокре­ма, К.В. Широцький звернув увагу на те, що «в долині під горою треба б шукати сліди старої Бакоти, бо досліджен­ня В.Б. Антоновича в Бакоті торкнулися лише верхньої скелястої тераси з монастирем»¹. Д.І. Дорошенко в книзі «Про минулі часи на Поділлі» пов’язав історичну основу цього краю з давньоруським Пониззям^{[18] [19]. Н.Я. Григоріїв у створеному вперше навчальному посібнику з історії Поді­лля для українських шкіл писав: «На початку ХІІІ віку волинський князь Роман Мстиславович об’єднав у сво­їх руках князівства Волинське й Галицьке, в склад яко­го входило й Пониззя з містами Бакотою, Ушицею, Калі- усом, Звенигородом, Микулином»[20].}

Значний вплив на творчість галицької і подільської наукових шкіл здійснив безпосередньо зв’язаний з ними знаний учений М.С. Грушевський. Він брав участь 1891 року в дослідженні Бакотського скельного монастиря, йому належить спеціальне дослідження про галицьке боярство ХІІ-ХІІІ ст.^[22] та узагальнена «Історія України- Руси»^[23]. У цих працях вміщено детальні нариси істо­рії всіх княжих земель, в тому числі регіону Середнього Подністров’я, а також подано характеристику суспільно- політичних відносин на Пониззі в домонгольський пері­од. Оцінюючи феномен всемогутності місцевого боярства, М.С. Грушевський зазначав, що в суспільному укладі княжої Галичини найбільш характерне явище - це незви­чайний, ніде в Україні нечуваний розмах боярської сили і впливу, які глибоко позначилися на політичних відно­синах цієї землі¹. Учений також підкреслював, що бояр­ство у даному регіоні, в тому числі й на Пониззі, склалося в таку міцну консолідовану масу, яка могла розвернути боротьбу на два фронти: маючи проти себе общину, боро­тися з князем^{[24] [25]. Ці та інші теоретичні оцінки і виснов­ки М.С. Грушевського під кутом зору української націо­нальної ідеї підтверджуються в сучасних дослідженнях Південно-Західної України-Русі, є основоположними у нинішній вітчизняній історіографії.}

Значний науковий інтерес до вивчення історії Га­лицької землі та прилеглих до неї земель княжої доби виявляла в середені ХІХ - на початку ХХ ст. росій­ська історіографія. Про це засвідчують капітальні мо­нографії московського історика А. Клеванова «История Юго-Западной Руси от ее начала до половины ХІѴ сто­летия» (1849)^[26] та петербурзького вченого М.П. Смирно­ва «Судьбы Червоной или Галицкой Руси до соедине­ния ее с Польшей» (I860)^[27], в яких конспективно згаду­ється Пониззя в зв’язку з політичними подями в Гали­чі першої половині ХІІІ ст.

Не стояла осторонь від дослідження проблем історії Галицької землі і Середнього Подністров’я польська іс­торіографія. Так, історичну довідку про Пониззя поміс­тив в «Історичних джерелах» відомий польський історик- українознавець О. Яблоновський^{[28] [29], директор Оссоліне- уму у Львові А.Бельовський оприлюднив працю «Ко­ролівство Галичини (про старе Галицьке князівство)»[30], польський письменник та дослідник Ю.А. Ролле (псевд. д-р Антоній Ю.) опублікував на основі вивчення писем­них джерел науково-популярну працю про Бакоту як сто­лицю Пониззя в ХІІІ ст.[31]}

В останній чверті ХІХ - на початку ХХ ст. активізу­валося дослідження княжої доби на Буковині і, зокрема, в Пруто-Дністровському межиріччі. Значну роль в цьому ві­діграло засноване у Чернівцях у 1890 р. Археологічне то­вариство, кероване австрійським ученим, буковинознав- цем, професором місцевого університету Р.Ф. Кайндлем^[32]. Цей подвижник щоліта впродовж десятків років прово­див етнографічні та археологічні експедиції, розвідки й за­клав підґрунтя для складання археологічної карти Букови­ни. Він одним з перших розпочав археологічне вивчення лі­тописних міст правобережного Подністров’я, що входили до складу давньоруського Пониззя, яке знайшло відобра­ження в його тритомній праці «Історія Буковини»¹ і, зокре­ма, вперше здійснив у 1899-1900 рр. дослідження Василева ХІІ-ХІІІ ст. на правому березі Середнього Дністра^{[33] [34]. Р.Ф. Кайндль, Д. Ончул, О. Чоловський, О. Монастирський та інші тодішні дослідники Буковини вважали, що ця те­риторія у Х-ХІ ст. не була постійно заселена, відігравала роль коридору, через який пересувалися різні кочові наро­ди, а фактичне заселення й відродження краю припадає на період Галицько-Волинського князівства.}

Таким чином, з кінця ХѴІІІ і до початку ХХ ст. в українській, російській, польській та австрійській істо­ріографії були закладені початки дослідження історії По­низзя ХІІ-ХІІІ ст. у контексті вивчення Галицької землі, загалом визнано його існування, зроблені спроби архео­логічно вивчити його міста, зокрема столицю Бакоту на лівобережжі Середнього Дністра та Василева - на право­бережжі. Водночас у той період в науці ще не була лока­лізована територія Пониззя, а його історія викладалась фрагментарно стосовно до подій в Галичі, відкритим за­лишалося питання про процес заселеності цього регіо­ну. Для зрозуміння комплексу проблем, пов’язаних з істо­рією Пониззя ХІІ-ХІІІ ст., варто відзначити узагальнюю­чі праці про давню Русь М.І. Костомарова,¹ В.Б. Пассека^{[37] [38], Д.І. Іловайського[39], В.О. Ключевського[40], О.Я. Єфимен- ко[41], Д.І. Багалія[42], М.К. Любавського[43], С.Ф. Платонова[44], А.С. Петрушевича[45], А.М. Рогозинського[46] [47] та ін.}

Наступним етапом у вивченні історії України-Русі ста­ли 20-30-ті роки ХХ ст. У цей період в радянській історі­ографії у поглядах на державу Рюриковичів після напру­жених наукових дискусій перемогла висунута Б.Д. Греко- вим й іншими істориками концепція феодального ладу, який виник безпосередньо в процесі розкладу первіснооб­щинних відносин у східних слов’ян.¹¹ З цього часу радян­ські історики змоделювали класове суспільство, в якому боярство було віднесено до верхівки класу феодалів, а се­лянство - до експлуатованого класу. Пріоритетом дослі­джень стала класова боротьба в давньоруському суспіль­стві. Заполітизоване ставлення до давньоруської історії, вмонтування її в схему марксистсько-ленінської форма­ційної п’ятичленки в рафінованому вигляді знайшло ві­дображення, зокрема, у працях С.В. Юшкова¹, А.А. Са­вича^{[48] [49], В.В. Мавродіна[50], В.Т. Пашуто[51], А.В. Еммаусько- го[52], Б.Д. Грекова[53], В.І. Пічети[54] й ін. Характерним для да­ної епохи є твердження В.І. Пічети, що «Галицьке князі­вство - територія великого феодального землеволодіння, де відбувався активний процес закріпачення селян»[55].}

Предметно продовжував досліджувати лівобережне Пониззя ХІІ-ХІІІ ст. у 20-30-ті роки Ю.Й. Сіцінський. У 1926 р. він здійснив археологічні розвідки вздовж лівих приток Дністра (Збруч, Жванчик, Смотрич, Мукша, Тер- нава), результатом яких стало відкриття ряду поселень і городищ княжої доби^[56]. Окремі оцінки історії Пониззя та характеристики її столиці Бакоти він вмістив у своїй книзі «Нариси історії Поділля»^[57].

Водночас на західноукраїнських землях, які були під владою Польщі, проблемами Галицько-Волинського кня­зівства активно займались послідовник М.С. Грушевсько- го І.П. Крип’якевич, польський історик і археолог О. Чо- ловський та ін. Проте в історіографії 20-30-х років істо­рія Пониззя лише згадувалась у зв’язку з дослідження­ми Галицько-Волинської держави й іншими подіями в Україні-Русі.

З другої половини 40-х - 80-ті роки ХХ ст. відкрив­ся якісно новий етап у дослідженнях княжої доби зага­лом та Галицько-Волинської Русі зокрема. На фундамен­ті радянської історичної науки виокремилися ленінград­ська (нині петербурзька), московська, київська та львів­ська історичні школи, які здійснили капітальні дослі­дження Київської Русі та її князівств ХІІ-ХІІІ ст. і різни­лися між собою своїми специфічними підходами і напря­мами до вивчення цієї епохи. Зокрема, відомі представ­ники ленінградської школи істориків В.В. Мавродін¹, М.Б. Свердлов^{[58] [59], С.С. Пашин[60], А.Ю. Дворниченко[61], І.Я. Фроянов[62] та інші у своїх капітальних працях здій­снили глибокий аналіз суспільно-економічного і політич­ного укладу княжої доби, анатомічно розглянули проце­си феодалізації та соціальних антагонізмів, у тому чис­лі на Галицькому Пониззі. Представник цієї ж наукової школи В.Т. Пашуто у 1950 р. оприлюднив монографію «Нариси з історії Галицько-Волинської Русі»[63], якій на той час була першою спробою узагальнити її історію, по­клавши в основу вивчення боярсько-князівські відноси- ни та класові протиріччя. На її сторінках є чимало згадок про Пониззя ХІІ-ХІІІ ст. у зв’язку з його господарським розвитком, соціальним розшаруванням, народними по­встаннями, військово-політичними подіями у Галицькій землі. За систематизацією та викладом фактичного ма­теріалу ця праця не втратила своєї актуальності в дослі­дженні даного регіону України-Русі. В інших працях про Галицько-Волинське князівство він звернув увагу на ана­ліз розвитку міст Галича, Бакоти, становища в них вер­хівки купецтва і бюргерства («мужей градских») та низів («менших людей»)1.}

З 1970-х років петербурзьку наукову школу очолив професор І.Я. Фроянов. Саме у 70-ті - 80-ті роки ХХ ст. ця школа сформувала новий напрям у вивченні суспільно- політичної історії Київської Русі, в тому числі Галиць­кої землі. У працях І.Я. Фроянова і його учнів послідов­но відстоюється думка, що суспільство княжої ще не зна­ло класових антагонізмів, засноване на общинних відно­синах, де абсолютна більшість населення складали віль­ні й повноправні громадяни, що брали участь у політич­ному житті. Проте могутність галицьких бояр і на Пониз­зі значно перебільшені в історіографічній традиції. Саме з таких позицій послідовниця І.Я. Фроянова Т.В. Балі- кова підготувала в другій половині 1980-х років і захис­тила кандидатську дисертацію «Княжа влада і боярство Південно-Західної Русі в ХІ - на початку ХІІІ ст.»^{[64] [65] й здій­снила ряд публікацій про політичну ситуацію в Галичі та підвладних йому землях того періоду[66].}

Водночас у Ленінграді (Петербурзі) в 40-і - 80-ті роки ХХ ст. діяла потужна наукова археологічна школа по до­слідженню княжої доби, у тому числі Галицької землі й Пониззя ІХ-ХІІІ ст. Вона представлена такими відомими вченими-археологами як П.А. Раппопорт, М.К. Каргер та їхніми учнями. Зокрема, П.А. Раппопорт у 50-ті - се­редині 60-х років обійшов береги Верхнього і Середньо­го Дністра, його лівобережні притоки (ріки Серет, Збруч, Жванчик, Смотрич, Мукша, Студениця, Тернава, Уши- ця, Калюс й ін.) та територію межиріччя Верхнього Пру­ту і Дністра й провів розвідки, обміри, дослідження, як раніше відомих, так і відкритих ним давньоруських го­родищ і поселень. Зібрані ним матеріали значно доповни­ли археологічну карту Середнього Подністров’я й розта­шованого на ньому давнього Пониззя і акумульовані в монографії «Военное зодчество Западно-Русских земель Х-ХІѴ вв.» (1967)¹. Зазначену територію П.А. Раппопорт визначив як галицьке Пониззя і окреслив в основних ри­сах його межі^{[67] [68]. Його колега М.К. Каргер присвятив чи­мало часу у 50-х роках археологічному дослідженню літо­писного Галича та інших пам’яток Галицько-Волинського князівства[69] й опублікував змістовну роботу з історії куль­тури цього регіону[70].}

Продуктивно здійснювала дослідження княжої доби та її земель московська наукова історична школа. Її кер­маничі і послідовники відомі вчені Б.Д. Греков, М.М. Ти­хомиров, археолог та історик Б.О. Рибаков, Л.В. Череп- нін, А.А. Горський, Я.М. Щапов, О.М. Рапов, В.В.Сєдов, археологи Г.Б. Федоров, А.В. Куза та інші також спряму­вали головну увагу на вивчення соціально-економічних та політичних процесів Київської Русі. Стосовно історії Галицької землі ІХ-ХІѴ ст. М.М. Тихомиров вніс влас­ні міркування, у 1962 р. відвідав історичну Бакоту¹, ви­світлив особливості міського ладу в Галичі та в міс­тах наддністрянського Пониззя Бакоті, Ушиці, Каліу- сі^{[71] [72],. Б.О.Рибаков синтезував археологічні та історичні дослідження з історії князівств, у тому числі Галицько- Волинського, яке, на його думку, відокремилося від цен­тру у зв’язку з віддаленістю його від театру війни з по­ловцями та близькістю до Угорщини й Польщі[73], та уза­гальнив проблеми розвитку в них ремесла, культури Ки­ївської Русі[74], спеціально розглянув проблему переселен­ня на Пониззя слов’янського племені уличів[75]. В.В. Сє- дов синтезував особливості етногенезу східних слов’ян у VI-XIII ст. на регіональному рівні[76]. Л.М. Гумильов у мо­нографії «Древняя степь и Великая стапень» проаналі­зував взаємини досліджуваного регіону з кочівниками[77]. Л.В. Черепнін здійснив внесок у дослідження характе­ру і форм держави Київської Русі, влади удільних кня­зівств і, зокрема, в Галицькій землі[78]. Водночас О.М. Ра- пов проаналізував соціально-економічний розвиток кня­зівських володінь у Х - ХІІ ст.[79], А.Д. Горський система­тизував вивчення стану дружинників з соціальної та військово-політичної точки зору1, Я.Н. Щапов торкнувся проблеми про функції общини у князівствах того часу[80] [81], А.В. Куза подав соціально-історичну типологію міст кня­жої доби[82] та узагальнив вивчення малих міст, у тому чис­лі в Галицькій землі[83].}

Загалом московська історична школа формувала і об­стоювала офіційний курс радянської історіографії у по­глядах на Київську Русь та на її князівства, який сьо­годні в багатьох випадках і особливо з проблеми почат- ків Української держави не поділяється сучасною україн­ською історичною наукою. Тим не менш, нагромаджений нею важливий фактичний матеріал, підходи до дослі­дження соціально-економічного і політичного розвитку Південно-Західної Русі залишаються нині актуальними. Вагомим досягненням цієї школи стало видання у 1955 р. К.А. Сафроненком монографії «Суспільно-політичний устрій Галицько-Волинської Русі ХІ-ХІІІ ст.»^[84]. Полемізу­ючи в ній з іншими дослідниками, автор видання дійшов висновку, що боярство цієї землі не було замкнутою вер­ствою і формувалось та поповнювалось за рахунок інших прошарків населення, але при цьому завжди зберігало єдність політичних інтересів та економічну могутність за рахунок зміцнення і поширення своїх удільних вотчин. Значним здобутком даної школи у плані археологічного вивчення території літописного Пониззя стало видання у 1960 році монографії Г.Б. Федоровим «Населення Пруто- Дністровського межиріччя в І тисячолітті н.е.», в якій мова йде також про дослідженні ним городища ІХ-Х ст. на правобережжі Середнього Подністров’я¹. З кінця 1970-х років розпочалося дослідження регіону Пониззя в архе­ологічному та історичному плані відомим українським археологом Б.О. Тимощуком у тісній багаторічній спів­дружності з І.П. Русановою. Однією з перших їх спільних праць стала книга «Давньоруське Подністров’я» (1981)2, в якій обстоювалися автохтонність слов’янського населен­ня в межиріччі Верхнього Пруту і Середнього Дністра, не­розривний зв’язок цього ареалу з Київською Русю та Га­лицькою землею.

У 50-ті - 80-ті роки ХХ ст. історія Південно-Західної Русі була в центрі уваги української історичної науки, яка хоч у методологічному плані тоді була у фарватері ра­дянської історіографії, проте інтенсивно нагромаджува­ла фактичний та теоретичний матеріал про княжу добу загалом і Галицько-Волинське князівство з Пониззям, який підготував нове бачення даного періоду на порозі ХХІ ст. Головні наукові центри вітчизняної української науки по дослідженню Галицької землі і Подністров’я ІХ-ХІІІ ст. сформувались у той час в Києві, Львові, Чер­нівцях та Кам’янці-Подільському.

Представниками київської наукової школи у 1950­х - 80-х рр. виступили відомі вчені з Інституту історії АН УРСР та Інституту археології АН УРСР М.Ф. Кот­ляр, В.М. Ричка, М.Ю. Брайчевський, В.Й. Довженок, В.К. Гончаров, В.Д. Баран, П.П. Толочко, М.П. Кучера, П.А. Горішній та інші. Так, М.Ю.Брайчевський не тіль­ки досліджував витоки формування слов’янської дер­жавності, запровадження християнства на Русі^{[85] [86] [87], але й брав участь в археологічному дослідженні Середнього Подністров’я, висловив своє бачення географічних меж Галицького князівства наприкінці ХІІ ст.1 Більш деталь­но складання території цього регіону у ІХ-ХІІІ ст., але до­сить побіжно стосовно Пониззя, розглянули у спеціаль­них працях В.М. Ричка[88] [89], і особливо ґрунтовно М.Ф. Кот­ляр[90], який став одним з провідних дослідників історії Галицько-Волинської Русі, подав аналіз окремих полі­тичних подій ХІІ-ХІІІ ст. на Пониззі в зв’язку з діяльніс­тю галицьких князів та їх боротьби з боярською опозиці­єю у книгах «Як і чому настала удільна роздробленість на Русі»[91], «Данило Галицький»[92], « Котляр М. Ф. Воєнне мистецтво Давньої Русі / НАН України. Ін-т історії Укра­їни. - К., 2005. - 414 с.»[93] та ін. Значний внесок у дослі­дження проблем соціально-економічного розвитку і осо­бливо сільського господарства в Україні-Русі та її регіонів ІХ-ХІІІ ст. зробив В.Й.Довженок капітальною монографі­єю «Землеробство Древньої Русі» (1961)[94]. Над з’ясуванням різних аспектів топографії, стратиграфії, класифікації і значення городищ у соціально-економічному, політич­ному і військовому житті Галицької землі й на Пониззі, особливо становлення в цьому регіоні міст активно пра­цювали В.Й. Довженок1, М.П. Кучера[95] [96], В.К. Гончаров[97], П.П. Толочко[98], М.Ф. Котляр[99], С.А. Беляева[100] та ін.}

Важливу роль в археологічному дослідженні терито­рії Пониззя ХІІ-ХІІІ ст. з кінця 1940-х і по 80-ті роки ві­діграв Інститут археології АН УРСР (нині Інститут архе­ології НАН України). Вже з 1945 по 1953 роки його на­уковці взяли активну участь у роботі Середньодністров- ської (Подільської) об’єднаної експедиції в складі архе­ологів академічних установ і вузів Ленінграда, Москви, Києва, Львова та місцевих краєзнавців, яку очолили П.П. Єфименко (1945 р.), С.М. Бібіков (1946-1948, 1950, 1953 рр.). У зв’язку з спорудженням Дністровської ГЕС експедиція комплексно досліджувала пам’ятки від пале­оліту до княжої доби включно. Головними об’єктами ви­вчення стали села Лука Врублівецька, Бакота, Студени- ця, Врублівці, Стара Ушиця й інші лівобережні терито­рії Середнього Дністра (серцевина колишнього Пониззя), які знаходилися в зоні затоплення. Археологи локалізу­вали давньоруські дитинці й посади літописних міст По­низзя - Бакоти, Ушиці й Каліуса, поселення ХІІ-ХІІІ ст. біля Луки Врублівецької та в інших місцях досліджува­ного регіону й визначили пріоритети наукового вивчення на далеку перспективу¹. Зокрема, у 1974-75 та у 1980 ро­ках Давньоруська дністровська експедиція Інституту ар­хеології АН УРСР (керівники П.А. Горішній, Р.О. Юра) здійснила заключні фронтальні дослідження столиці По­низзя Бакоти напередодні затоплення її залишків (роз­копані і вивчені городище, житла, могильник з 55 похо­ваннями та зібрано великий за обсягом речовий матері­ал ХІІ-ХГѴ ст.)^{[101] [102].. Ця ж експедиція у 1977-1984 рр. (керів­ники М.П.Кучера, П.А. Горішній) провела детальні дослі­дження на лівому березі р. Дністер городища ХІІ-ХІІІ ст. біля селища Старої Ушиці на Кам’янеччині, яке асоцію­ється з літописним містом Ушицею[103]. Крім того, П.А. Ку­чера здійснив розвідки і дослідження літописного Каліу- са (Калюса) й інших княжих городищ Поділля і Волині[104]. У 1974-76 роках було комплексно вивчено експедицією Ін­ституту археології АН УРСР (керівник С.П. Пачкова) го­родище біля с. Гринчук на лівому березі Середнього Дні­стра (Кам’янець-Подільський район на Хмельниччині). Внаслідок здійснених дослідницьких робіт була вивчена топографія1, господарська діяльність (кераміка[105] [106], залізо­робне виробництво[107]), оборонні споруди та культові хрис­тиянські пам’ятки[108] й інші сторони життя цього городи­ща в ХІІ-ХІІІ ст.}

В цілому київська наукова школа у своїх досліджен­нях княжої доби концептуально тяжіла до своїх москов­ських колег і знаходилась під впливом у першу чергу праць Б.О. Рибакова, водночас своїми ґрунтовними пра­цями й нагромадженням великого фактичного матеріалу та його аналізом зайняла вагоме осібне місце в історіогра­фії проблеми.

Іншим важливим центром дослідження історії га­лицьких земель ІХ-ХІІІ ст. стала львівська наукова школа, яку очолював до середини 60-х років ХХ ст. ві­домий вчений І.П. Крип’якевич, а потім продовжили його справу Я.Д.Ісаєвич, Я.Р. Дашкевич, О.О. Ратич, І.К. Свєшніков, Л.В. Войтович й ін. Головним досягнен­ням цієї школи стало завершення у 1958 р. багаторічної праці над створенням монографії І.П. Крип’якевичем «Галицько-Волинське князівство», яка була опубліко­вана згодом через чверть століття^[109]. Робота охоплює всю історію князівства - від найдавнішого часу до середи­ни ХІѴ ст. і поєднує в собі марксистську концепцію фе­одального ладу Київської Русі з підходами дослідни­ків ХІХ - початку ХХ ст., які приділяли першочерго­ву увагу аналізу першоджерел і конкретних фактів, так і притримувались інших теоретичних засад. Ви­знаючи класовий поділ суспільства княжої Галицької землі (експлуатовані маси і феодальна верхівка) й ан­тагоністичні відносини в ньому, в той час він виступив проти абсолютизації та ідеалізації класової боротьби. І.П. Крип’якевич вважає, що масові виступи міського та сільського населення Галицько-Волинської держави та в її складі Пониззя у ХІІ-ХІІІ ст., «не потрібно вва­жати дійсно народними повстаннями», оскільки керів­ництво ними «здійснювали боярські групи, що вели бо­ротьбу між собою за владу. Маси були лише учасника­ми виступів, а іноді розплачувалися за їх невдачі»¹.

Львівські науковці досліджували окремі аспекти істо­рії княжої доби галицького регіону. Так, Я.Р. Дашкевич проаналізував процес перетворення Пониззя в Поділля у другій половині XIV ст.^{[110] [111]. Проте дійшов висновку: «Мало правдоподібно, що Поділля в територіальному відношен­ні замінило назву Пониззя, яка активно вживалася у ХІІІ ст.... бо території самого Пониззя або Пониззя з По- божжям не тотожні з Поділлям. Поділля XIV ст. охоплю­вало більше земель, ніж літописне Пониззя»[112]. Я.Д. Ісає- вич досліджував як політичні аспекти[113], так і проблеми матеріальної і духовної культури Галицько-Волинської Русі у ХІІ-XIV ст. та її впливу на подальший розвиток культури України і Польщі1. Загалом львівські вчені орі­єнтувались на ідеї стосовно княжої доби М.С. Грушев- ського та І.П. Крип’якевича, головну увагу звертали на дослідження Галицько-Волинського князівства.}

У 50-80-ті роки ХХ ст. сформувався ще один центр до­слідження княжої доби на Буковині, на базі науковців Чернівецького державного (нині національного) універ­ситету імені Юрія Федьковича та Чернівецького обласно­го краєзнавчого музею під керівництвом відомого вченого Б.О. Тимощука. Він на початку 1960-х років брав участь в ар­хеологічному дослідженні колишньої столиці давньорусь­кого Пониззя Бакоти і одночасно впродовж кількох десят­ків років ряду літописних міст і городищ ІХ-ХІІІ ст. у меж­иріччі Верхнього Пруту та Середнього Дністра, що сьогодні дозволяє уточнити археологічну карту Пониззя, з’ясувати його територіальні межі, проблему етногенезу слов’ян у цьому ареалі та інші важливі аспекти. Вони знайшли відо­браження у книгах Б.О. Тимощука «Північна Буковина - земля слов’янська» (1969)2, «Восточнославянская община VI-Х ст.» (1990)^{[114] [115] [116] та ін. Особливе місце в українській історі­ографії досліджуваної проблеми посіла його монографія «Давньоруська Буковина» (1982)[117], в якій систематизова­но багаторічні археологічні дослідження автора та зроблені важливі історичні та теоретичні узагальнення про княжу добу, про входження Буковини й Середнього Подністров’я до Київської Русі, Галицького та Галицько-Волинського князівств, актуальність яких незаперечна й на порозі ХХІ ст.}

Важливий і по суті єдиний науковий спеціалізований центр по дослідженню Пониззя ХІІ-ХІІІ ст. сформував­ся з початку 1960-х років у місті Кам’янці-Подільському, який об’єднав науковців місцевих педагогічного інсти­туту (нині державний університет) та державного істо­ричного музею-заповідника під керівництвом І.С. Ви­нокура. До наукової школи І.С. Винокура по досліджен­ню княжої доби на Пониззі тоді увійшли О.М. Приход- нюк, В.І.Якубовський, М.Б. Петров, С.Е. Баженова, Г.М. Хотюн та ін. Вагомим надбанням цієї школи ста­ли теоретичні узагальнення здобутого величезного фак­тичного матеріалу по археологічному дослідженню впро­довж літніх сезонів 1963-1982-х років літописної Бакоти та городищ княжої доби на лівобережжі Середнього Дні­стра об’єднаною експедицією Кам’янець-Подільського пе­дагогічного інституту та історичного музею-заповідника під керівництвом І.С. Винокура¹. Це дало змогу І.С. Ви­нокуру зібрати і систематизувати матеріал про Ба- коту, як столицю Пониззя, опублікувати спільно з М.Б. Петровим працю про історичну топографію Кам’ян- ця-Подільського у ХІІ-XIV ст.^{[118] [119], О.М. Приходнюку опри­люднити книгу «Слов’яни на Поділлі (VI-VII ст.)»[120] та стат­ті про дослідження городищ на Пониззі, С.Е. Баженовій провести розвідки та археологічні дослідження сторожо­вих городищ на лівій притоці Дністра Калюсі, що були на південно-східному кордоні Пониззя[121], В.І. Якубовському здійснити вивчення Болохівської землі, що межувала з Пониззям і також у ХІІІ ст. ввійшла до складу Галицько- Волинського князівства1.}

Альтернативні підходи до вивчення княжої доби у 50-ті - 80-ті роки ХХ ст. здійснювали вчені-історики за­хідної української діаспори. Зокрема, у працях з історії України відомих науковців діаспори Н.Д. Полонської- Василенко^{[122] [123], Д.І. Дорошенко[124], С. Томашівського[125], Т. Ко- струби[126], О. Субтельного[127], у публікаціях П. Грицака про Галицько-Волинську державу[128], С. Килимника про коро­ля Данила Галицького[129] та інших заперечувалася марк­систська методологія досліджень, відкидався формацій­ний підхід в історичному пізнанні і в цілому не сприйма­лася концепція феодального ладу Київської Русі. Тим не менше, у багатьох моментах точки зору зарубіжних укра­їнських істориків збігалися з радянськими в політичних оцінках діяльності князів Києва і Галича, у визнанні бояр галицьких і Пониззя за великих землевласників, «ко­трі за прикладом західноєвропейських феодалів жили в укріплених замках і мали сильні дружини»[130], відіграва­ли головну роль у політичному житті цієї землі й не гре­бували користуватися допомогою іноземців, ставлячи під}

загрозу незалежність і благополуччя свого отчого краю¹. Водночас в історіографії проблеми західної діаспори роз­вивалися ідеї М.С. Грушевського щодо України-Руси, утверджувалася концепція про Галицько-Волинську дер­жаву, як першу власне українську національну держа­ву^{[131] [132] [133] [134], які були не прийнятні для радянської ідеології.}

Якісно новим етапом у дослідженні княжої доби зага­лом і Пониззя ХІІ-ХІІІ ст. зокрема, стали роки державної незалежності України. Вітчизняна історична наука від­мовилася від суто формаційного підходу в пізнанні явищ минулого, здійснює переосмислення раніше усталених стереотипів, створеної наукової і науково-популярної лі­тератури стосовно Київської Русі, Галицько-Волинського князівства у плані розуміння витоків українського наро­ду і держави та стосовно завдань національно-культурного відродження своєї країни. Це призвело до інтенсифікації історичних та археологічних досліджень в Україні, поя­ви ряду ґрунтовних монографій і статей, до проведення численних міжнародних і всеукраїнських наукових кон­гресів, конференцій і симпозіумів з проблем історії кня­жої доби.

Важливі узагальнюючі праці в історичному пла­ні продовжували вносити за роки незалежності Укра­їни представники київської наукової школи. Зокрема, М.Ф. Котляр виклав вагомі історичні та теоретичні уза­гальнення, нові точки зору на Київську Русь та удільні князівства згідно з досягненнями сучасної української історичної науки у монографіях «Галицько-Волинська Русь» (1998)3, «Давньоруська державність» (1998)4, «Госу- дарь всея Волыни и Галичины» (2000)¹, «Історія дипло­матії Південно-Західної Русі» (2002)^{[135] [136] в ряді спеціальних статей «Галицько-Волинське князівство. До 800-ліття утворення»[137], «Галицко-Волынская Русь и Византия»[138], «Галицьке боярство проти князів Романовичів»[139] [140] [141] та ін. Суттєвим доповненням до цих досліджень є моно­графії В.І. Таланіна «У истоков Руси: Очерки истории ІХ-ХІ вв.» (2001)6, В.М. Рички «Київська Русь: про­блема етнокультурного розвитку» (1994)7, О.П. Толоч- ка «Князь в Древней Руси: власть, собственность, иде­ология» (1992)[142], О.Б. Головка «Князь Роман Мстисла­вович та його доба» (2001)[143] «Корона Данила Галицько­го» (2006)[144] [145], у статті Я. Калакури «Новітня історіогра­фія Галицько-Волинської держави»11 й інших. На жаль, в усіх цих роботах недостатньо уваги приділено власне історії та культурі Пониззя.}

На основі систематичних польових досліджень та здо­бутого нового фактичного матеріалу на порозі ХХ-ХХІ ст. з’явилися ґрунтовні праці археологів стосовного Галиць­кої землі і Середнього Подністров’я О.П. Моці (моногра­фія «Населення Південно-руських земель ІХ-ХІІІ ст.»¹, «Південна «Руська земля»»^{[146] [147], «Южная «Русская земля»[148] «Село Київської Русі (за матеріалами південноруських земель)»[149] та ряд книг і статей[150], В.Д. Барана («Галичу 1100 років»[151] та ін.), М.П. Кучери («Подвірно-рядова забудова на давньоруських городищах»[152] й ін.), в яких предметно де­талізовані соціально-економічна історія та культура да­ного регіону.}

Продовжує активно досліджувати різні аспекти істо­рії Галицької землі й прилеглих до неї територій львів­ська наукова школа, яка цілком сприйняла з початку 90-х років ХХ ст. теоретичні засади історіографії укра­їнської діаспори (відхід від формаційного принципу в іс­торії, Галицько-Волинська Русь - Українська держава тощо). Нові погляди на цей регіон знайшли відображен­ня у дослідженні Я.Д. Ісаєвича «Галицько-Волинська держава» (1999)¹, в другому перевиданні монографії І.П. Крип’якевича «Галицько-Волинське князівство» (1999)2, до якої редакторські правки і доповнення в світ­лі досягнень сучасної української науки вніс Я. Ісаєвич, Л. Войтовича «Удільні князівства Рюриковичів і Гедимі- новичів у XII-XVI ст.» (1996)^{[153] [154] [155], В. Александровича «Мисте­цтво Галицько-Волинської держави» (1999)[156], в біографіч­них нарисах про Ярослава Осмомисла та Романа Мстила- вовича С.О. Горобенка[157] і П.М. Кралюка[158], у статтях істори­ка архітектури І. Могитича[159] та ін.}

Співпрацюють з львівськими науковцями істори­ки та археологи м. Івано-Франківська, які досліджують княжу Галичину. Зокрема, ґрунтовні археологічні до­слідження в межиріччі Верхнього Пруту та Середньо­го Дністра по вивченню літописних міст, городищ і посе­лень, храмів здійснив у 90-ті роки XX - на початку XX ст. Б. Томенчук^[160] та подав на основі археологічних матеріа­лів власну періодизацію одержавлення Галицької землі у ІХ-ХІІІ ст.¹ Історичні узагальнення проблем минувши­ни даного регіону знайшли місце у монографії В.С. Ідзьо «Українська держава в ХІІІ ст.»2, у нарисі К. Полєка «Ко­ронація і корона Данила Галицького»^{[161] [162] [163] [164] й ін. У такому ж контексті розвиває концепції львівських науковців щодо княжої доби С.Д. Федака з Ужгородського університету в докторській дисертації «Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ ст.)» (2003)4, в одноіменній монографії[165] та книзі «Землі і міста кня­жої України-Русі»[166]. Проте у названих працях В.С. Ідзьо, С.Д. Федаки фактично не ідентифікується регіон Пониз­зя ХІІ-ХІІІ ст.}

Знаковою подією подільської наукової школи стосовно досліджуваного регіону став вихід у 1994 році монографії І.С. Винокура та П.А. Горішнього «Бакота. Столиця дав­ньоруського Пониззя»^[167], в якій синтезовано і узагальнено багаторічні дослідження цього літописного міста. Тут зро­блено вдалу спробу відтворити історичну топографію Ба- коти - міста ХІІ-ХІІІ ст. з проекцією на попередній час та пізнє середньовіччя, описані дитинець, центральна місь­ка забудова, посад, феодальний замок і скельний печер­ний монастир, а також показано столицю Наддністрян­ського Пониззя, яка виросла на основі високорозвиненої сільської округи, та її місце й роль у зв’язках з стольним Галичем, іншими містами Галицько-Волинського князів­ства, в соціально-економічному житті та політичних по­діях того часу. У спеціальній статті І.С. Винокура¹ розгля­нуто місце і значення Бакоти в історії Південно-Західної Русі.

Значним доповненням у вивченні лівобережного По­низзя є результати археологічних досліджень під на­уковим наставництвом І.С. Винокура, дослідником В.А. Захар’євим складного комплексу давньоруського го­родища ХІІ-ХІІІ ст. на р. Ушиця біля с. Сокільця Дуна- євецького району, що на Хмельниччині^{[168] [169], та стаття кра­єзнавця О.К. Мазура про політичні події на Пониззі у ХІІ-ХІІІ ст.[170]. Важливим здобутком для з’ясування ас­пектів життя Пониззя у ХІІ-ХІІІ ст. на Галицькому по- рубіжжі є стаття співробітника Тернопільського облас­ного краєзнавчого музею О. Гаврилюка «Давньорусь­кі старожитності Борщівщини», в якій систематизова­ні відомості про городища і поселення та інші пам’ятки того часу на Тернопільщині[171]. Вдалу спробу узагальни­ти і систематизувати археологічні пам’ятки Лівобереж­жя Середнього Подністров’я давньоруського часу здій­снив С.П. Маярчак1. Окрім доповнення фактичним ма­теріалом археологічної карти Середнього Подністров’я ІХ-ХІІІ ст., дослідник опублікував ряд статей і публіка­цій з військово-політичного та культурно-духовного жит­тя населення Пониззя.[172] [173]}

У 90-ті роки ХХ - на початку ХХІ ст. активно дослі­джувалось історично і археологічно чернівецькою науко­вою школою межиріччя Верхнього Пруту та Середньо­го Дністра княжої доби, яке входило до складу Пониз­зя. Важливе наукове значення у цьому контексті мають теоретичні та історичні обгрунтування процесу форму­вання української народності й державності в Галиць­кому та Галицько-Волинському князівствах, які здісне- ні у капітальній монографії М.Ф. Юрія «Соціокультур- ний світ України» (2004)^[174]. Історико-археологічні узагаль­нення стосовно Середнього Подністров’я викладені у мо­нографіях Б.О. Тимощука «Восточнославянская община VI-Х ст.» (1990)^[175], «Восточные славяне: от общины к горо­дам» (1995)^[176], «Східні слов’яни VII-X ст.: полюддя, язич­ництво, початки держави» (1999)^[177], у статті «Язичниць­кі святилища Галицької Русі»^[178], а також спільній книзі з І.П. Русановою «Язичницькі святилища давніх слов’ян» (1993)¹ й інших їх працях, в основі яких лежать здобуті ними археологічні матеріали досліджуваного періоду^{[179] [180].}

Виключний внесок в археологічне дослідження міст, городищ і поселень, скельних монастирів та інших пам’яток Прутсько-Дністровського межиріччя в ареалі колишнього Пониззя зробили з початку 1990-х років на­уковці історичного факультету Чернівецького універси­тету імені Юрія Федьковича та діючий при ньому з 1996 року Буковинський центр археологічних досліджень (ке­рівники Л.П. Михайлина, С.В. Пивоваров). За останні тринадцять років за матеріалами археологічних розві­док та роботи щорічних експедицій науковцями здійсне­но понад 80 різних публікацій про княжу добу на Буко­вині та в Подністров’ї^[181], викладені факти в яких значною мірою знайшли застосування в даному монографічному дослідженні. Вагомим результатом наукової діяльності вчених Центру буковинознавства стало видання моногра­фій Л.П. Михайлиною «Населення Верхнього Припрут- тя VIII-X ст.» (1997)^[182], І.П. Возним «Чорнівська феодаль­на укріплена садиба ХІІ-ХІІІ ст.» (1998)^[183], С.В. Пивоваро- вим «Християнські старожитності в межиріччі Верхньо­го Пруту та Середнього Дністра» (2001)^[184], «Середньовічне населення межиріччя Верхнього Пруту та Середньо­го Дністра» (2006)1 та у співавторстві з І.Г. Чеховським «На Дністрі, на «Оукраинъ Галичьской» (2000)^{[185] [186]. У ви­даннях та численних статтях цих авторів здійснена ка­пітальна розробка окремих аспектів княжої доби (го­родища, поселення, садиби, проблеми культури тощо). Водночас історичні узагальнення розвитку на Буко­вині соціально-економічних, політичних і культур­них процесів княжої доби, про участь місцевого насе­лення в хрестових походах у Південно-Східну Прибал­тику в ХІІ-ХІІІ ст. здійснив науковець Чернівецько­го національного університету імені Юрія Федькови- ча А. Федорук[187] [188]. Проте представники чернівецької нау­кової школи у своїх дослідженнях рідко вживають по­няття Пониззя стосовно межиріччя Верхнього Пруту і Середнього Дністра, включаючи цей ареал в так зва­ну давньоруську Буковину або просто в Галицьке та Галицько-Волинське князівства.}

Не втратили свого інтересу до дослідження Галиць­кої Русі російські вчені. На межі ХХ-ХХІ ст. вони проду­кували капітальні монографії з історії Південно-Західної Русі. Зокрема, І.Я Фроянов видав монографію «Древняя Русь. Опыт исследования истории социальной и поли­тической борьбы» (1995)4, а за науковою редакцією цьо­го вченого учень і послідовник В.В. Майоров оприлюд­нив грунтовну монографію «Галицко-Волынская Русь» (2001)¹ в якій на солідній джерельній базі й в історіогра­фічному плані глибоко розглянуті соціально-політичні відносини в ІХ - першій половині ХІІІ ст. на цій зем­лі під кутом зору аналізу влади князів і бояр (міжусоб­ної боротьби між ними) та їх взаємин з міською общиною. Хоча історії Пониззя у цій значній праці приділено всьо­го кілька сторінок^{[189] [190], висновки вченого відрізняються від устояних в українській історичній науці концепцій і да­ють змогу по іншому розглядати історичні процеси в ре­гіоні. Крім того, В.В. Майоров здійснив ряд публікацій у контексті своєї монографії, з-поміж яких варто відзначи­ти статті «Городские общины Галицко-Волынской Руси в первой половине ХІІ в.»[191], «Внутриобщинные отноше­ния и политическая борьба в Юго-Западной Руси в кон­це ХІ в.»[192] та ін. Одночасно учень І.Я. Фроянова Р.А. Ра­бинович здійснив узагальнене історико-археологічне до­слідження Карпато-Дністровських земель другої поло­вини ІХ - першої половини ХІІІ ст.[193]. Представники мос­ковської наукової школи І.О. Князьський здійснив дослі­дження проблеми взаємин слов’ян, волохів і кочівників у Дністровсько-Карпатських землях з середини ХІІ ст., І.Г. Коновалова і В.Б. Перхавко оприлюднили монографію «Древняя Русь и Нижнее Подунавье» (2000), в якій рекон- отруювали політичні, торгові й етнокультурні контакти Галицької землі й Пониззя з країнами Південно-Західної Європи, Д.Н. Александров розглянув у хронологічному плані в книзі «Галицко-Волынская земля в ХІІІ - первой четверти XIV вв.» (1997)[194] соціально-політичні події у час піднесення і занепаду князівства. Для зазначених науко­вих шкіл і дослідників характерні погляд на княжу Га­личину та на їй підвладні землі в традиційному дусі по­переднього часу, ігнорування процесу формування укра­їнської державності на цій землі, звернення до всебічного показу соціально-політичних проблем і, насамперед, про­блем життя міської та сільської общини.}

Підсумовуючи історіографічний огляд відображення історії та культури Дністровського Пониззя ІХ-ХІІІ ст. у науковій літературі кінця XVIII - початку ХХІ ст., мусимо визнати, що при всій значній палітрі вивчення Галицької землі і прилеглих до неї земель княжої доби, у більшості названих праць Пониззя розглядається епізодично, фраг­ментарно або дотично. Й досі давньоруське Пониззя зали­шається в тіні Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, на які звернута головна увага науковців. Тому на порозі ХХІ ст. залишаються відкритими питання про складання території та кордони Пониззя, нагальна потре­ба синтезувати та узагальнити історію та культуру цієї землі, визначити її роль та місце в історії України.

1.2