СПІШСЬКА УГОДА УГОРСЬКОГО КОРОЛЯ АНДРІЯ II І КРАКІВСЬКОГО князя ЛЕШКА «БІЛОГО» (1214 р.) ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

Наприкінці весни 1214 р. невдовзі після завершення невдало­го польсько-волинського походу на Галич в Кракові відбуваєть­ся зустріч Данила Романовича з князем Лешком «Білим». Під час переговорів сюди прийшло повідомлення про напад угорського

ролівської адміністрації^[89].

Пропозиція польських послів знайти спільний знаменник у діях Краківського князівства і Королівства Угорщина була схваль­но сприйнята Андрієм II. Позитивний результат місії Пакослава до Угорщини дало підставу для швидкого проведення зустрічі Лешка з угорським королем, яка відбулася в угорській фортеці Спіші (Сепеші). Під час переговорів сторони обговорили перш за все можливість спільних дій відносно Галичини, де правив Воло- дислав Кормильчич. Умовою укладення міждержавної угоди ста­ло оформлення матримоніального союзу (угорському королевичу Коломану^[91], який народився в 1208 р. на час укладення угоди було шість років, а його нареченій дочці Лешка «Білого» Соломії^[92] ви­коналося приблизно три).

Однозначно, запропонувавши укласти угоду, краківська адмі­ністрація прагнула скористатися складною внутрішньополітич­ною ситуацію в Угорщині, про яку вище вже йшлося. За умовами

Згода на повернення міста Володимира Лешком «Білим» в умовах значного підсилення позицій Кракова на сході в контексті ознайомлення з текстом Галицько-Волинського літопису і загаль­ного уявлення про протистояння польських князів Романовичам, здавалося б, виглядає як невдача краківської дипломатії.

Проте при оцінці цієї події більш вірогідним виглядає ін­ший підхід. На момент підписання Спішської угоди на Волині (по крайній мірі у західній її частині) володарював сильний і досить авторитетний князь Олександр Всеволодович. Скориставшись підсиленням позицій Краківського князівства на Русі внаслідок Спішської угоди, рокіровкою князів на володимирському столі Лешко хотів обмежити можливості на Волині князя Олександра, привівши до влади у Володимирі більш слабку на той момент князівську родину. Нагадаємо, що Романовичі на початку 1214 р. володіли лише Тихомльською та Перемильською волостями. Вод­ночас з поверненням до Володимира Романовичів Лешко «Білий» підсилив свої позиції у забузьких волостях Волинської земліі: Угровеській і Берестейській, які в той час або напередодні були приєднані до його володінь. Й.Беняк припускав, що рішення про повернення Володимира Романовичам князь Лешко прийняв за порадою воєводи Пакослава^[104].

У зв’язку з усім викладеним ми не можемо погодитися з дум­кою згаданого вище М.Бартніцького, що під впливом Пакослава Лешко вирішив позбавити «свого тогочасного союзника» Олексан­дра Всеволодовича міста Володимира на користь Романовичам^[105]. Сербський історик Д.Харді, на наш погляд не без підстав, підкрес­лює, що після повернення до Володимира Романовичі перебували під контролем Лешка «Білого»^[106].

Оскільки процес зміни системи володарювання у Галицькій землі складався з попередніх переговорів краківських та угор­ських дипломатів, підписання угоди у Спіші, оформлення ма­тримоніального союзу малолітніх Коломана та Соломії, згодом коронації Коломана як короля Галицького королівства у складі Королівства Угорщина важко чітко визначити, коли саме відбув­ся процес передачі міста Володимира Романовичам.

Можна думати, що ця передача Володимира вдові Романа Мстиславича та її синам Данилові та Василькові мала б задоволь­нити і громадську думку на Русі. Реалізація прагнень Романовичів на повернення спадщини Романа Мстиславича йшла в руслі гасел краківського двору, володар якої постійно заявляв про свою під­тримку Романовичів. Якщо запропонована версія є правильною, то можна погодитися з думкою Г.Роде, який відзначав посилення позицій Польщі на сході саме після цих заходів малопольської ад­міністрації^[108].

Таке бачення позначених подій, на наш погляд, має допомогти у пошуках відповіді на питання про витоки нового конфлікту між Краківським князівством і Королівством Угорщина. Певне підси­лення позицій Лешка «Білого» у Південно-Західній Русі йшло у розріз з політикою у цьому регіоні угорського двору. Можливо, що Західна Галичина (Перемишльська волость і Любачів) мала б бути повернута Коломану як вено внаслідок оформлення шлю­бу угорського королевича та дочки Лешка, проте останній не ви­конав цього пункту угорсько-краківської угоди. Більш того при­єднання Перемишльської волості до Кракова створювало для угорців проблеми, оскільки їх війська зазвичай направлялися до Галича шляхом через Сянок і Перемишль.

До процесу реалізації Спішської угоди католицькі монар­хи вимушені були залучити авторитетного ієрарха католицької церкви папу Інокентія III. Саме він мав не тільки дати згоду на здійснення шлюбу неповнолітніх дітей Андрія II та Лешка, а і до­зволити провести коронацію Коломана. Першоієрарх останнім фактично дезавуював іменем церкви всі попередні обіцянки поль­ського і угорського володарів щодо підтримки претензій Данила Романовича на Галич.

Ще у 1207 р. папа римський Інокентій III звернувся з по­сланням до всіх єпископів, кліру та народу Русі із закликом, щоб православні Східної Європи підкорилися курії: «Сит Graecorum imperium et ecclesia paene tota ad devotionem apostolicae sedis redierit et eius humititer mandata suscipiat et oboediat iussioni, nonne absonum esse videtur, utpars toli suo non congruat et Singularitas a suo discrepet uni verso (Оскільки імперія Греків і її церква майже повністю по­вернулася до визнання апостольського престолу й підкорилася його розпорядженням, тому видається оманою, що частина не об’єднується з цілим і що часткове відрізнялося від загального)»^[109]. У тому ж році папа послав на схід католицьку місію на чолі з пап­ським легатом^[110] кардиналом Григорієм, яка повинна була спри­яти проведенню процесу переходу християн Галицької землі під владу римської курії¹¹¹. Здається, місія Григорія не дала результа­тів. По крайній мірі, про її діяльність в Прикарпатті ми не має­мо інформації, можливо тому, що в той час при владі у Галицькій землі були православні князі з чернігівської династії - Ігоревичі.

Про тісну взаємодію угорського королівського двору з пап­ським престолом свідчить лист короля Андрія II, який, вочевидь, було підготовлено королівською канцелярією зразу ж після укла­дення договоруу Спіші (1214 p.). В посланні король Андрій II про­сить папу Інокентія III, щоб той доручив естергомському архієпис­копу Іоанну провести коронацію сина Андрія Коломана як короля Галичини: «Noverit igitur Sanctiotes Vestra, quod Galiciae Principes et populus, nostrae ditioni subiecti, humiliter a nobis postularunt, ut filium nostrum Colomanum ipsis in regem praeficeremus, in unitate et obedientia Sanctae Romanae Ecclesia persezaturis in posterum; saluo tame neo, quod fas Ulis sit a rituproprio (graecanico) non recedere.

ad tempus arctamerur obmittere, verum пес exercitum nostrum nobis fas esset expectare (Проте останнім часом народ Галіції, відмовив­шись від присяги на вірність, не тільки відступив від свого Короля, але також, зібравши військо з навколишніх рутенів, обложив га­лицький замок, в якому перебуває наш син з невеликим загоном. У зв’язку з цим нам довелося негайно відкласти складання належного пошанування Вашій папській милості за батьківську ласку, бо на­віть не могли дочекатися на повернення свого війська)»^{[119] [120] [121].}

В листі король Андрій II звертається за посередництвом до папи Інокентія III, просить, щоб той вплинув на краківсько­го князя Лешка у плані надання поляками військової допомоги угорцям у боротьбі з бунтівними галичанами: «Ad presens vero rogamus Paternitatem vestram, ut cursorem cum Iitteris vestries ad Cognatum nostrum L.

В джерелах не має інформації про місце та обставини коро­нації Коломана. Дехто з істориків на підставі прохання у другому листі Андрія II до папи прислати корону вважають, що в 1214 — 1215 рр. коронація Коломана не відбулася, або спочатку в Угор­щині відбулося лише помазання священним олієм королевича, а лише потім у Галичі сталася коронація^[123].

На нашу думку, зміст згаданих листів Андрія II до Інокентія III дає підстави погодитися з висновком, зробленим польським вченим Г.Лябудою, що коронація Коломана королем Галичини відбулася в Галичі і була проведена естергомським архієпископом Іоанном^[124]. Вочевидь, що під час означеної коронації Коломан був вінчаний Іоанном не короною, а лише діадемою (вінцем).

Саме ця обставина пояснює прохання Андрія II до папи наді­слати Коломанові, який пройшов процедуру коронації і став ко­ролем, справжню королівську корону, що підняло б його автори­тет в очах підданих. «Supplicamus insuper Sanctitati Vestre, quatinus coronam aurem Regie dignitati congruentem, filio nostro conferre et per Iatorem presentium fidelem nostrum in proximo transmitter dignemini, Utsicutunetionem Regalema SedeApostolica, ita et coronam a Iiberalitate vestra se recepisse gaudem, acper hoc magis favorabilem se suias efficiat et convicius Regni sui perpetuam Stabilitastem pretendat (Окрім цього, просимо Вашу Святість, щоб золоту корону Королівства нашо­му сину надіслали, яка б відповідала королівському титулові, і че­рез прихильного нашого довіреного переслали її в найближчий час, щоб він міг втішитися як помазанням на Короля, одержаним від Апостольського Престолу, так і короною, одержаною завдяки ва-

шій щедрості, і завдяки цьому міг здобути належну почесть своїх підданих, а у сусідів Королівства належне тривале визнання)»^[125]. Означений епізод свідчить про велике значення інсигніїв королів­ської влади в ідеології тодішнього угорського суспільства.

Повертаючись до розгляду другого листа короля Андрія II до папи Інокентія III, зазначимо, що зміст документу дає підставу вважати, що на момент його написання у відносинах між Угор­щиною і Малою Польщею стався конфлікт. В.Т.Пашуто висловив думку, що внаслідок саме небажання краківського двору допома­гати угорцям у боротьбі з повсталими галичанами король Андрій II вигнав польські гарнізони з Перемишля та Любачева^[126].

Проте, якщо йти за логікою джерел, звернення за посередни­цтвом до папи було викликано погіршенням відносин угорського короля з Лешком «Білим», що сталося внаслідок конфлікту Малої Польщі з Угорщиною за західногалицькі території, а вже потім від­булися заворушення місцевого населення в столиці Прикарпаття Галичі. Вірогідно, протистояння Андрія II і Лешка виникло через відмову останнього передати Перемишль і Любачів Коломану як вено за доньку Соломію. Король не хотів миритися з утриманням поляками стратегічно важливого для угорців Перемишля, через який угорські війська здійснювали свої виправи до Галичу.

Вище вже відзначалось, що згадка в листах Андрія II до Іно­кентія III IV Латеранського собору римської церкви (це зібран­ня вищих католицьких ієрархів відбулося в листопаді - грудні 1215 р.) дає підставу датувати події, про які йдеться у документах угорської канцелярії, до цієї дати. А саме, на початку 1215 р. між Естергомом та Краковом виник конфлікт, весною - на початку літа цього ж року почалися активні виступи галичан проти угор­ського гарнізону в Галичі. Якщо це так, то можна прийняти при­пущення ГЛябуди про можливу коронацію Коломана на Різдво - 25 грудня 1214 р. Польський автор припускає, правда, як другу можливість коронацію на Трійцю 1215 р., проте наведений вище порядок перебігу подій свідчить про неможливість датування ко­ронації початком літа 1215 р.^[127]

В літературі виступи галичан проти угорців у Галицькій землі, у тому числі й події 1215 р., традиційно розглядаються як народні рухи або прояви класової боротьби^[128]. Але аналіз джерел свідчить, що проти угорців виступали різні верстви населення Галичини, а тому така характеристика антиугорських виступів є недостатньо точною. Це була боротьба галицького громадянства проти іно­земних окупантів, що мала соціальний та релігійний зміст.

Історик церкви М.Чубатий докладно описав події в Галиць­кій землі в 1214-1215 рр. і розглядав їх як спробу проведення у Прикарпатті церковної унії. Проте наведені ним свідоцтва джерел не підтверджують таке розуміння зазначених подій. Це у певній мірі відчував і сам вчений, який писав: «Цю справу вважала по­давляюча більшість галичан як звичайну окупацію частини Русь­кої землі чужинцями і тому не тільки міщанство Галичини, але також більшість духовенства і більшість боярства була проти тої справи. Будучи противниками угорсько-польського панування в Галичині, вони тим самим мусіли стояти теж і проти плянів церковної унії в такій політичній комбінації»^[129]. Аналогічні погля­ди, де перебільшується бажання угорців здійснити окатоличення Галицького краю, можна зустріти, можливо не в такій категорич­ній формі, і в сучасній літературі^[130].

Всі зусилля короля Андрія II нормалізувати ситуацію в Га­лицькій землі, подолати конфлікт з краківським князем завер­шилися невдачею. Не допомогли і звернення угорського короля Андрія до папи Інокентія III. Оточення краківського князя Лешка після виникнення конфлікту з угорцями із-за Галицької землі, не маючи змоги вести самостійно боротьбу з колишніми союзника­ми, вирішило продовжувати активну галицьку політику шляхом пошуку політичних партнерів серед князів Русі.

3.