1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА політичний лад. КОЧОВИКІВ XI-XIICT. ) ПЕРШІ МАСОВІ НАПАДИ ПОЛОВЦІВ І НА РУСЬ ТА БОРОТЬБА З НИМИ.

Кочовиків, що заполонили південні степи в середині ХІст. східні джерела назива­

ють кипчаками, а в Китаї — «цинь-ча». Києворуський літо­писець вважав за необхідне називати їх «половци рекше команы», підкреслюючи, що на Заході їх знають під остан­ньою назвою — комани або кумани.

Ось як влучно охарактеризував половців візантійський автор Євстафій Солунський у XIIct.: «В одну мить поло­вець близько, і ось уже нема його. Зробить наїзд і про­жогом, з повними руками, хапається за поводи, підганяє коня ногами і бичем й вихором несеться далі, як би ба­жаючи обігнати швидкого птаха. Його ще не встигли по­бачити, а він вже щез з очей» [Моця, 2000, с. 561].

Половці складали велику групу кочовиків тюрського походження, що прийшла у південні степи Східної Європи з-за Волги. За своїм етнічно-мовним складом вони були близькі до печенігів. Існує думка, що кумани розселялись західніше Дніпра, а, власне, половці східніше [Плетнева, 1990]. Проте більшість дослідників не поділяють цього твердження і говорять лише про один народ. На жаль, ста­роруські літописи подають розташування окремих, а не всіх половецьких орд [Кудряшов, 1948]. Половецька земля або «Дешті-і-Кипчак» у середині XII ст. поділялася на Білу й Чорну Kyманію. Біла або ще Західна Kyманія посідала обидва боки нижньої і частково середньої течії Дністра та Дніпра. Зосередженням Чорної Куманії був Сіверський Донець. Орди чорних куманів менше відомі руським лі­тописцям ніж ті, кочів'я яких були розташовані поблизу Київської Русі. Тож автор «Слова о полку Ігоревім» на­зиває половців, які мешкали за Доном і на яких ходив походом Ігор Святославич, такими, що мешкають у «Зем­ли незнаемой» — на Волзі, Сурожі, Корсуні, в Криму, Тмутаракані.

З'явившись у причорноморських степах сучасної Украї­ни, половці окупували найвигідніші райони, в першу чер­гу багаті на пасовиська — в Подонні та Приазов'ї. Пізніше їхнє розселення продовжувалося й у західніших землях. На кінець XI ст. серед них стали відомі для нас такі великі угруповання — орди: кримські, придніпровські, лукомор- ські половці тощо, очолювані такими могутніми ханами, як Тугоркан, Шарукан, Боняк, Кончак...

Половці поділялися на 11 колін або племен чи орд. У кожного племені були свої «князі», що очолювали ці орди, в які, звісна річ, входило багато так званих куренів (об'єднань кількох переважно патріархальних сімей ро­дичів). До імен деяких з цих «князів» додавався також еквівалент давньоруського титулу «кан» — хан: Тугоркан, Шарукан. Існував і своєрідний порядок наслідування кня­зівської влади, що утвердився вже в XII ст. і про який мова йтиме пізніше. Право в половців виникло, як і в русів, із звичаєвих норм. «Половці закон тримають від батьків своїх», так записав староруський літописець. Серед неба­гатьох відомих основних законів у половців, таких як зви­чай кровної помсти або покарань, останній — найбільш цікавий, що дійшов до нас із нотаток араба Ібн-Батути: «У худоби їхньої нема ані пастухів, ані сторожі завдяки

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

суворості постанов їх за крадіжку. Постанова їх поля­гає в тому, що той, у кого знайдуть вкраденого коня, зобов'язаний повернути його власнику його, а ще віддати йому 9 таких же (коней), а якщо він не в змозі зробити це, то відбирають у нього дітей його, якщо ж у нього нема дітей, то його заріжуть» [Тизенгаузен, 1884].

Суспільно-класова диференціація у половців зробила великий крок вперед порівняно з їхніми попередниками печенігами. Так, вищезгадані половецько-кочівницькі утворення в своєму розвитку сягнули швидкого етапу розпаду первіснообщинних відносин і зародження но­вих — ранньокласових.

У половців тривалий час існувало так зване табірне ко­чування і велося воно цілорічно. Стада худоби складалися як з великої рогатої худоби та табунів коней, так і овець та верблюдів. Основною військовою та почасти робочою силою в кочовиків, звичайно, були коні. За новітніми даними, орда в половців налічувала 20-40 тис. чоловік, причому нерідко переважали 40-тисячні орди. У пік роз­квіту половецького суспільства (XII ст.) на широких про­сторах східноєвропейських степів гуляло до 12-15 орд, що дорівнювало приблизно 500-600 тис. чоловік населення [Плетнева, 1990].

Хоч скотарство і відігравало в житті й побуті половців головну роль, велике значення в їхньому господарстві, як і в інших кочовиків, мало й так зване облавне полюван­ня, під час якого діти та молодь навчалися майстерності верхового мистецтва та володіння списом, луком і стрі­лами. В половецькому суспільстві існували різні ремесла: залізоробне, кісторізне, ювелірне, дубильне (обробка шкі­ри), виготовлення кінської збруї тощо. Мешкали половці в численних «вежах» — недовготривалих поселеннях, які часто передислоковувалися з місця на місце та скла­далися з юрт двох типів: перші ставились на вози, тобто були пересувні, решта — стаціонарні й будувалися на зем­лі. Під час чергового кочів'я вони виставляли пересувні юрти в коло й у такий спосіб створювали міцну лінію оборони від можливого ворога, який може трапитися на їхньому шляху.

Археологічна наука значно розширила наші знання про економічну майнову нерівність та ідеологічні уявлен­ня в кочовиків середини XI — початку XIII ст. У пам'ятках поховань як торків, чорних клобуків, так і половців, ви­явлено три типи поховань:

1) Багаті поховання з дорогими речами, зброєю, кінською збруєю та останками коней і інших тварин. За яскра­вий приклад тут може слугувати ретельно досліджене багате поховання половецького «хана» в Чингульсько- му кургані [Отрощенко, Расамакін, 1986, 14—36].

2) Середні — з невеликою кількістю речей, що складають­ся переважно з кінської збруї та зброї (вудила, стріли, накладки від лука), а також останками коней.

3) Бідні — майже без речей і без коня [Плетнева, 1958, с. 188].

Багатства і войовнича здатність половецьких ханів досягали таких розмірів, що князі руські не цуралися одруження з представницями родів половецьких вель­мож, хоч своїх дочок вони заміж у Степ половецький, як правило, не віддавали. Прикладом цьому може бути шлюб Юрія Довгорукого з половецькою князівнею, яка народи­ла Андрія Боголюбського. З писемних джерел, зокрема літописів, відомо принаймні 8 таких шлюбів. Не важко уявити, якщо порахувати, скільки ж було князів і кня­гинь напівполовців на Русі. Сім'ї тоді були багатодітні — від п'яти і більше княжих дітей. Тож на Русі налічувалося за найскромнішими підрахунками до 40 князів і княгинь змішаного походження, а то й значно більше й не менше 200 онуків та онучок [Моця, 2000, с. 564].

Унаслідок зміцнення економічного й політичного становища феодально-напівкочової знаті в XII ст. дедалі

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ TA ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД КОЧОВИКІВ XI-XIICT. ПЕРШІ МАСОВІ НАПАДИ ПОЛОВЦІВ НА РУСЬ TA БОРОТЬБА З НИМИ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

зростали централізаторські тенденції в половецьких хан­ствах. Також з метою утримування в абсолютній покорі багаточисельної челяді міцніють прагнення окремих ханів до зосередження в одних руках всієї військової та політичної влади.

На початку XII ст. чільне місце в половецькому воєн­но-політичному союзі зайняв хан Боняк, якого старо­руські літописці нарекли «Шолудивим», що означало «коростявий» [Кузмичевский, 1887]. Він самовласно пе­редав владу своєму братові Таазу, а від нього керування союзом половців перейшло у спадок Боняковому синові Севенчу. Приміром, від Шарукана владу успадкував його брат Cyrp, потому вона перейшла до сина Шарукана — Сирчан-хана. Від останнього влада перейшла до внука Шаруканового. Централізована влада в Половецькій зем­лі особливо зміцнилася за часів хана Кончака.

Наприкінці XII ст. Кончак був висунутий половець­кою верхівкою на керівництво всіма ордами; він став об'єднувачем розрізнених половецьких угруповань з метою створення єдиної держави з міцною владою, яка успадковувалася б по прямій лінії від батька до сина, так як це відбувалося в майже всіх централізованих дер­жавах. І дійсно, в цьому напрямку військово-феодальним верхам половців вдалося дещо зробити. Від Кончака вла­да була перейнята його сином Юрієм Кончаковичем^[6], якого києворуський літописець називає «найбільшим з усіх половців». Він посідав найвище місце в ієрархії половецьких ханів.

Державна організація та її могутність у кочовиків три­малася виключно на військовій силі. Протягом довготри­валих війн половці успадкували від своїх попередників відносно високе військове мистецтво і навіть значно удосконалили його. Вони витворили високу майстер­ність ведення бою у чистому полі. Як і їхні войовничі попередники гунни, половці привчали змалку чоловічу частину населення майстерності володіння зброєю. По­ловецьке військо досконало володіло всіма тогочасними знаряддями ведення війни.

Здебільшого половецьке військо складалося з легкої кінноти і відзначалося блискавичною швидкістю напа­ду та відступу на спритних легкохідних конях. У свою чергу бойовий порядок війська утворювали декілька ве­ликих загонів, позаду яких розташовувалися резерви. Нерідко половці застосовували засідки, в які заманю­вали значні сили противника і, легко кидаючись в ата­ку, знищували їх, а потім, повернувши своїх степових скакунів назад, легко зникали в неозорих степах. Вони вміли також успішно форсувати численні ріки. Кочови­ки майстрували зі шкіри або з очерету невеликі плоти, що не тонули в воді, складали на нього свої бойові й по­бутові речі, прив'язували до коня й пускалися вплав. Вершники трималися за кінські хвости або ж сиділи на плоту [Куп, 1947]. Згодом такий спосіб долати водні перешкоди використовували монголи під час нападу на Київську Русь.

Під кінець XII ст. половці використовували вже зна­чно ефективніші методи ведення бойових дій, особливо під час штурму населених пунктів, а саме: вони навчи­лися застосовувати вогонь, яким завдавали противнику значної шкоди. Половці мали вогнеметні пристрої, що стрілляли на досить значні відстані. На підтвердження цього є відомості києворуського літописця, позначені 1184 роком, де зокрема розповідається, як половці на чолі з Кончаком майстерно й підступно застосовували вогонь

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД КОЧОВИКІВ XI-XIICT. ПЕРШІ МАСОВІ НАПАДИ ПОЛОВЦІВ НА РУСЬ ТА БОРОТЬБА З НИМИ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

під час бою [ПСРЛ, 1952, 534-535]. Метання великих вог­няних куль здійснювали 50 чоловік.

Половців у Європі порівнювали з сараною, яка знищує все на своєму шляху. Під час блискавичних набігів вони спалювали й руйнували вщент цілі села, грабували майно, забирали й гнали до своїх кочів'їв худобу, а головне тисячі полонених. Почорнілі як земля, змучені голодом і спра­гою, вони йшли незнайомими їм місцями, босі і ледве прикриті лахміттям; ноги їх були збиті до крові й сколоті колючками чагарників. Багато хто з невільників помирав у дорозі. Міцніші й витриваліші з них залишалися в поло­ні переможців як раби. Більшість нещасних продавалася в рабство на ринках Азії та Криму, звідки їх переправля­ли в країни Європи, де особливо цінувалися невільники зі слов'янських земель... Існувало два способи звільнення з полону: вчинялися походи для звільнення або посилав­ся великий викуп. Поверталась на батьківщину лише не­значна частина невільників.

Головну роль в обороні Русі від кочовиків відігравали державні військові сили, що пройшли великий і склад­ний шлях свого формування. Ще в антів військове мистецтво та озброєння зробили значний крок уперед в порівнянні з їх попередниками. Так, у боротьбі з го­тами та аварами анти значно удосконалили техніку ведення війни. Для антського періоду історії слов'ян військова організація відповідала найвищому ступеню варварства, яку прийнято називати військовою демокра­тією. Існувало також професійне військо, що складалося з найманців — дружинників. Обраний воєначальник тут стає для народу необхідною і постійною службовою осо­бою. Всі питання, у тому числі й військові, розв'язуються колективно, всім народом. Народні збори, що у слов'ян називалися вічем, рада старшин (племінних ватажків), а також воєначальник складали своєрідні органи вій­ськової демократії, яка виросла з родового ладу. В цей період військова організація становить постійну функцію життя людей, об'єднання в племінні союзи. Військова справа була звичайним побутовим явищем на цій стадії людства. Військо й народ становили єдине ціле. Чолові­ча частина, а часто все населення було озброєне. На ві­йну йшов кожен, хто був здатен воювати. На цій стадії розвитку суспільства військо ще не було відокремлене від народу, а ватажки вважалися слугами свого племені або союзу племен. Вже анти володіли досить ефектив­ною й досконалою для свого часу зброєю, зокрема ме­чами та списами, луком зі стрілами тощо.

IX-X ст. являють значний поступ у військовій справі слов'ян. їх озброєння, військовий лад, тактика та інші за­соби війни були на рівні таких передових держав як Ві­зантія. Досягнення в галузі техніки війни та військового мистецтва відбивають рівень розвитку продуктивних сил тієї чи іншої країни. В часи становлення і перемоги ви­щої, в порівнянні з первісно-общинним ладом, феодальної формації у слов'ян, появи класового поділу в суспільстві та утворення держави, військо становиться не лише за­собом оборони, а й слугує чи стає основною функцією поневолення експлуатованих експлуататорами, а також знаряддям завоювання інших країн і народів. Військо виконує особливу функцію, відірвану від трудового за­няття більшості населення. Утворюється постійне вій­сько, яке протистоїть у внітрішньому житті працюючим масам.

Таким постійним військом на Русі з кінця IX ст. стають озброєні князівські дружини з їх призначеними воєна­чальниками — болярами або боярами. В цей час вій­ськова демократія існувала лише в межах складу війська, а не всього населення. В разі навали ворога або потреби в завойовницькому поході, великий князь зобов'язував своїх васалів, якими були в київського князя колишні ро- до-племінні князі, поставляти воїнів з народу. Таким чи­ном, якщо взяти військо Київської Русі в цілому, то воно складалося з озброєних князівських дружин та озброєно­го населення, яке закликалося на війну в разі нагальної потреби. Рекрутовані з народу називалися на відміну від постійних дружинників «воями». Це ті народні сили, що відігравали головну роль у боротьбі з кочовиками. В обо­роні від навали печенігів, а пізніше половців, все населення становило єдиний військовий табір. Воно будувало також і оборонні укріплення. В разі наступальних воєнних опе­рацій на своїх сусідів у похід ішли не лише постійні русь­кі дружини, а й вої; в цілому ж військові сили Київської Русі ще в період утворення держави складали величезну

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД КОЧОВИКІВ XI-XIICT. ПЕРШІ МАСОВІ НАПАДИ ПОЛОВЦІВ НА РУСЬ ТА БОРОТЬБА З НИМИ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА PVCI З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

чисельність. Так, наприклад, Олег водив на Константино­поль у 907 і 911 роках кінного війська та воїнів щоразу в кількості до 80 тисяч, які пливли Дніпром, а потім мо­рем на великих човнах, що вміщували до 50 чоловік.

У складі постійних і тимчасових князівських дружин, починаючи від Олега, були відомі у війську найманці з числа варягів (норманів), берендеїв, торків, каєпичів або ж чорних клобуків загалом (у союз Чорних клобуків входили, як відомо з літописних джерел, торки, печені­ги, берендеї, коуї, турпеї, каєпичі), але ніде не згадуєть­ся окремо про печенігів [Плетнева, 1973, с. 5]. Очевидно це свідчить про якісь особливі стосунки між чорними клобуками та печенігами. В цілому ці кочівники Порос- ся, де вони розселились з ласки київських князів, вірою і правдою служили Київській Русі. Проживаючи поряд, слов'яни й кочівники позитивно впливали один на одно­го, що в свою чергу призводило до своєрідного симбіозу двох культур. Кочовики переймали охоче звичаї і традиції споконвічних землеробів. У будь-якому разі йдеться про початок «ослов'янення» певної частини кочовиків, що так остаточно й не завершився через зовнішні чинники.

Соціальний склад війська відповідав загалом двом ступеням розвитку феодальної залежності і формам фео­дальної експлуатації населення в Київській Русі, а також розвитку ступінчастої феодальної ієрархії та васалітету Києворуської держави. До кінця X ст. ще до князювання Володимира Святославича хоч уже й склалося велике феодальне землеволодіння, проте в основі своїй ще пану­вала зацікавленість переважно в отриманні прибутків уна­слідок міжнародних військових конфліктів і торговельних операцій. Унаслідок цього молода держава стверджувала й свій престиж на міжнародній арені. Але внутрідержавні справи складалися гірше. Через посилення економічного тиску щодо власного народу останні чинили відчайдуш­ний опір. Так, приміром, сталася трагедія з київським князем Ігорем у 945 році, коли він намагався вдруге зі­брати данину з древлян. Князівську дружину було вщент розбито, а самого князя розірвано на шматки. Правда, за це й древляни жорстоко поплатилися. їхню столицю Icko- ростень було дотла спалено, а древлянські «кращі мужі» загинули в жорстоких муках. Стіл посіла Ольга, дружина

вбитого київського князя, яка відзначалася жорстокіс­тю та рішучими діями в питанні одержання прибутків з підлеглої державі території розселення східних слов'ян: «И йде Вольга по Дерьвьстѣй земли съ сыномъ своимъ и съ дружиною, уставляющи уставы и уроки; и суть ста­новища eδ и ловища», так сповіщав про діяння княгині Ольги літопис [ПВЛ, 1950, ч.І, с. 43]. А проте цей процес ішов надто повільно й лише коли феодалізація та тісно пов'язана з нею християнізація закінчилася передусім на окраїнах «Руської землі», а також коли внутрішні райони її були «взяті в лещата», тоді почалося планомірне й досить швидке одержавлення всієї території південноруських земель. Отже, князі, бояри й дружинники жили та зба­гачувалися за рахунок данини, що збиралася з власно­го населення, а також за рахунок, як уже зазначалося, награбованого у військових походах за межами молодої Києворуської держави. Всі ці нагромадження великий князь Київський розподіляв поміж воїнами в залежності від того, яке місце посідав кожен з них на службі або у ві­йні. Так, спочатку складалася майнова нерівність у вій­ську, яка була перенесена й на форму ленних відносин^[7], що запанували на Русі наприкінці X- на початку XI ст.ст. та продовжували панувати надалі. Залежно від місця по службі у професійному війську києворуських князів дру­жина поділялася в основному на дві категорії — на стар­шу й молодшу дружину. До старшої дружини належала феодальна аристократія, яка утворилася з вихідців пле­мінних вождів або здобула цей ранг у військових походах та на придворній князівській службі. Закон «Руська Прав­да» Ярослава Мудрого та його синів, а також літописи називають таких осіб «боярами», «княжими мужами», «кращими мужами», «гридями» тощо. Такі категорії на­селення як «стара чадь», «кращі мужі» були генетично пов'язані з родоплемінною верхівкою, інтегрованою в па­нівний стан феодального суспільства Русі. Молодшу дру­жину складали прості воїни, що рекрутувалися з різних прошарків вільного населення; їх називали «отроками» або «датскими» тобто меншими в порівнянні зі старшою

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ TA ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД КОЧОВИКІВ XI-XIICT. ПЕРШІ МАСОВІ НАПАДИ ПОЛОВЦІВ НА РУСЬ ТА БОРОТЬБА З НИМИ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА PVCI З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

дружиною. Відповідно до службового становища обидві ці категорії дружинників — бояр і молодшої дружини, одержували від свого сюзерена — великого або удільного князя, земельні володіння бенефіційно, тобто на якийсь певний час. Пізніше землі передавались довічно й до­зволяли успадковувати. Поступово війна перестала бути первинним джерелом збагачення, але ще довго не втра­чала елементів наживи та грабунку. Отже, головним дже­релом збагачення князів, бояр, дружинників-воїнів стала земля, на якій жили общинники-смерди та інші залежні категорії сільського населення, яке змушене було відбува­ти феодальні повинності.

Поряд з військами своїх васалів, удільних князів та бояр великі київські князі мали власне, часом значне військо. Наприклад, у князя Святополка Ізяславича на по­чатку його князювання в Києві 1093 р. було 800 отроків. Про таку кількість своїх воїнів Святополк говорив, готу­ючись іти на половців. Мудрі «старці» не радили йому рушати в похід; вони казали князеві, що для цього мало буде й 8 тисяч, бо Русь «оскуділа» воїнами [ПСРЛ, 1952, II, 209; докл. див.: Довженок, 1950].

Організація військового ладу в Київській Русі була побудована за десятковою системою, що далі складала тисячі. Вона була відома багатьом народам періоду фе­одалізму. Нею користувалися й пізніше українські ко­заки в XIV-XVIIi ст. Найбільшою військовою одиницею була тисяча, яка поділялася на сотні, а сотні на десятки. Така проста система була найпростішим засобом поділу війська на чіткі тактичні групи. Вперше про такий лад військового поділу на Русі згадується в літопису в зв'язку з діяльністю Володимира Святославича. Ймовірно, що десяткова система військового поділу існувала вже при князеві Святославі, який з успіхом перемагав перева­жаючі військові сили таких могутніх держав як Візантія та Болгарське царство.

Засобом пересування війська у віддалені землі були коні та парусники, які уявляли собою човни-однодеревки чи великі дощані «лодьи», що вміщували до 50 воїнів.

Озброєння києворуських військ залежало від майнової спроможності воїна. Зброя князівської верхівки виробля­лася з гартованої криці, інкрустованої коштовним срібним, іноді золотим чи емальовим оздобленням руків'я, піхов тощо; вона нічим не поступалася перед зброєю візантій­ської чи західноєвропейської військової знаті. Коштов­ною зброєю володіли також багаті дружинники. Власне, це, головним чином, лише й відрізняло зброю знатних воїнів від простих, що походили з народу. За своїм при­значенням озброєння відповідало рівню тогочасного ви­робництва і військової техніки. Воно поділялося на зброю ударну, бойову й захисну. До першої насамперед належа­ли списи, що відігравали важливу роль у військовій бо­йовій техніці Київської Русі. Візантійські джерела знають спис як характерну зброю слов'ян ще в антський період їх історії. Спис існував поряд з дротиками, що вражали на віддалі. В Київській Русі списи були удосконаленою масо­вою зброєю. В IX-X ст. наконечники їх були з гартованої сталі листоподібної форми, а в XI-XIII ст. — ланцетопо­дібної, що наближалися до пірамідальної форми. Кінцівка ланцетоподібного наконечника списа мала більші можли­вості пробивання щита чи панцира. Кожен руський воїн, як печеніг чи половець, також вправно володів луком. До поширеної бойової зброї відносилися й двосторонньо загострені мечі та сокири. Захисними засобами слугували шоломи та кольчуги. Кольчуга являла собою металеву со­рочку, виготовлену з кілець, що просувалися одне в одне й зварювалися. До захисних засобів слід віднести також щити з товстої шкіри або металу. Щит, кольчуга й шолом досить надійно захищали воїна в бою.

Перший напад половців на руські землі й поразка переяславського князя Всеволода Ярославича були провісниками тяжких обставин для Київської Русі, які склалися в 60-х рр. XI ст. Половецькі орди заволоділи всіма просторами південноруських степів. Вони щільно наблизились своїми кочів'ями до південно-східних меж Переяславського князівства. В 1068 р. половці почали спустошувати землі, що прилягали до р. Альти поблизу Переяслава. Нависла також загроза над князівствами Київським та Чернігівським. Лише тоді київський князь Ізяслав та чернігівський — Святослав, обидва Ярославичі, прийшли на допомогу своєму братові князю переяслав­ському Всеволоду, але було вже пізно. Половці до цього часу змогли зосередити своє військо під проводом хана

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД КОЧОВИКІВ XI-XIICT. ПЕРШІ МАСОВІ НАПАДИ ПОЛОВЦІВ НА РУСЬ ТА БОРОТЬБА З НИМИ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

Шарукана й нанести страшної поразки коаліції руських князів у битві на р. Альті, в якій загинуло багато руських воїнів. Ізяслав та Всеволод втекли до Києва, а Святослав до себе в Чернігів. Отже, катастрофа спіткала дружи­ни трьох руських князів Ярославичів внаслідок незгод між ними та нехтування старшим з Ярославичів — Ізяс- лавом, який відмовився від участі в боротьбі з половцями народних мас.

Як розповідає літописець, коли Ізяслав повернувся після ганебної поразки до Києва, кияни, зібравши віче на «Торговищі», тобто на торговельній площі, що на По­долі, звернулись до великого князя з негайною вимогою зброї та коней для продовження боротьби з половцями, пославши своїх людей до нього. Одначе Ізяслав від­мовив виконати їхні вимоги, що спричинила останніх підняти повстання проти князя та його адміністрації [ПСРЛ, І, 160; Ткаченко, 1943, с. 140-152]. Тоді кияни ру­шили з Подолу на гору, де було княже укріплення — ді- тинець і негайно взяли в облогу двір боярина Коснячка, найближчого «княжого мужа». А в цей час Ізяслав сидів у себе «на сенѣ» (в світлиці). Тим часом повстанці ви­пустили з порубу (льоху) полоненого князя полоцького Всеслава, обравши його великим князем київським. Ве­ликокнязівський двір та багато дворів інших феодалів було вщент пограбовано. Ізяславу вдалося втекти з двору до Польщі, де правив тоді король Болеслав II Сміливий, який доводився йому близьким родичем (тітка Болеслава була дружиною Ізяслава, а тітка Ізяслава доводилась Бо­леславу матір'ю).

Оборону «Руської землі» взяв на себе князь чернігів­ський Святослав Ярославич. 1 листопада 1068, як свідчить києворуський літопис, три тисячі руських дружинни­ків на чолі зі своїм князем Святославом розгромили на р. Снові дванадцять тисяч половців, забезпечивши в такий спосіб на певний час спокій на південних рубежах [ПСРЛ, І, 199; II, 190]. У наступному році війська Болесла­ва й Ізяслава не зустрівши ніякого опору з боку Всеслава, який утік заздалегідь до Полоцька, підступно зрадивши киян, вступили до Києва, де жорстоко розправилися з киянами. Хоча й прийняв великокнязівський стіл Ізяс­лав, оскільки Святослав та Всеволод відмовилися, проте він лишався ненависним народові. Тож щоб контролюва­ти безпеку в столиці, Ізяслав перевів з Подолу до Верх­нього («княжого») міста торг, де зазвичай збиралося віче й нерідко виникали бунти. Потому захопив Полоцьк і ви­гнав звідти Всеслава.

Триумвірат Ярославичів продовжував ще існувати фор­мально деякий час і навіть у 1072 році була затверджена «Правда Ярославичів» на вишгородській нараді, де крім князів були присутні митрополит, єпископи, найвпливо- віші ігумени. Цей загальноруський звід законів надовго став основою києворуської юриспруденції, незважаючи на зростаючі чвари між князями. Одначе вже в 1073 р. протиріччя між братами-князями вилилось у відкрите протистояння. Святослав разом з Всеволодом здійснив раптовий похід на Київ, де знову посів за великокнязів­ський стіл. Ізяслав змушений ще до підходу братових військ залишити столицю й втекти до Польщі. Триумвірат «почив у бозі». Святослав зі своїм братом Всеволодом поділили між собою землі старшого брата, де крім Киє­ва та Чернігівського князівства у володіння Святослава перейшов також Новгород та інші землі. Всеволоду діс­талися крім своїх володінь ще й Туров та Волинь.

Отже, установлені традицією й заповітом Ярослава Мудрого права престолонаслідування було грубо поруше­но, хоч більшість киян, противників вигнаного Ізяслава, радо прийняли Святослава. Проте певне незадоволення великим князем відчувалося серед дружини та київських бояр, причина якого полягала, ймовірно, в його оточенні, що складалося переважно з чернігівських «княжих му­жів». Та й церковні владики (насамперед монастирські) вимагали повернути владу законному володарю. Особли­во виступав проти узурпації законної влади печерський ігумен Феодосій, який писав проти Святослава «епістоли». Врешті-решт великий князь Святослав зумів замиритися з печерськими ченцями, подарувавши їм землю для по­будови Успенського собору та пожертвувавши значні кошти на будівництво храму. Після чого ігумен Феодо­сій, помираючи, вручив Печерський монастир під опіку Святослава.

27 грудня 1076 року великий князь київський Святос­лав на сорок дев'ятому році свого життя несподівано

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД КОЧОВИКІВ XI-XIICT. ПЕРШІ МАСОВІ НАПАДИ ПОЛОВЦІВ НА РУСЬ ТА БОРОТЬБА З НИМИ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

помирає під час операції — видалення якоїсь пухлини на шиї — «желви». Передчасна смерть ще в досить мо­лодому віці призвела до політичної дестабілізації в дер­жаві. Польський король Болеслав II вирішив допомогти Ізяславу повернути великокнязівський стіл, і невдовзі навесні київський стіл — утретє! — зайняв законний наступник Ярослава. Всеволод Ярославич змушений по­вернутись до Чернігова, а син Святослава — Олег, який залишився без батьківської спадщини — без вотчин, утік до Тмутаракані, де сидів його брат Роман, що стала зго­дом плацдармом для походів багатьох обділених долею князів на центральні землі Русі, нерідко залучаючи по­ловців та інших кочовиків. Таких позбавленців на Русі прозвали ізгоями.

Користуючись міжкнязівськими чварами половці май­же щорічно нападають на руські землі, завдаючи величез­ної шкоди. Становище значно погіршувалося ще й через практику залучення у внутрішні чвари половців. Уперше в якості своїх союзників використали половців князі-із- гої Олег Святославич та його двоюрідний брат Борис В'ячеславич. Вони привели їх у 1078 році на Русь, і всі ра­зом пішли проти князя Всеволода на Чернігів. Всеволод зі своїми дружинами виступив за місто й прийняв бій, але був розбитий ущент на р.Сожиці й утік до Києва.

В останній чверті XI ст. половецькі напади на Русь відбувалися в складних умовах розвитку феодальних відносин. Зовнішні відносини Київської Русі, особливо бо­ротьба з кочовиками, відбувалися в тісній взаємозалеж­ності з внутрішнім соціально-економічним і політичним життям руських князівств, кількість яких дедалі збільшу­валась, а військовий опір кочовикам послаблювався. Вна­слідок цих своєрідних обставин напади кочовиків на Русь посилюються в усіх напрямках. Половці не обмежуються, як це було раніше, нападами на Переяславську та Ки­ївську землі. Вони спрямовують свої розбійницькі війни на північ та північний захід, тобто в напрямкові Черніго- во-Сіверської землі та земель Галицького й Волинсько­го князівств. На північному сході кочовики досягають південних областей Ростово-Суздальської землі. Заво­йовницька політика половецьких ханів набирає широко­го розмаху і набуває системи майже щолітніх походів на землі Київської Русі. Так, за підрахунками деяких до­слідників, половці здійснили на Русь 46 походів, шкода від яких була значною [Моця, 2000, с. 561]. Але крім цього, як уже згадувалося, окремі походи (їх також відбулося чималенько) були викликані внутрішніми обставинами в феодальних князівствах Русі. «Запрошеннями» полов­ців у якості своїх союзників для бойових дій проти кон­курентів за той чи інший стіл не гребували як чернігівські Ольговичі, так і інші представники роду Рюриковичів.

Тут слід зробити відступ у минуле, щоб з'ясувати, чому ж саме далека Тмутаракань стала пристановищем незадоволених князів-ізгоїв. Укріплення, а згодом міс­то Тмутаракань виникло на місці античної Фанагорії, що в гирлі р. Кубані, на Таманському півострові, який був покраяний розгалуженою дельтою річки та лиманів. До IV-VIct. н.е. про нову назву після Фанагорії — Тмута­ракань, що зустрічається в пізніших, у т.ч. староруських джерелах, нічого невідомо. Староруська Тмутаракань (інші назви — Тьмутаракань, Тьмуторокань, Тьмутора- кань) як укріплення стає відоме від часів хозарського панування. Найдавніша його згадка під цим іменем від­носиться до VIII ст.

В античні часи грецька колонія тут була оточена різ­ними племенами й народами — сіндами, торетами, пар­кетами, дандаріями та ін. Хвилі «великого переселення» залишили тут нові етнічні групи людей. Серед них значне місце посідали готи-трапезити, що переселилися з Тав- рики в другій половині Vct. на півострів [Иордан, 1960, с. 204-205]. Друга подібна колонія, що існувала на схід від Тамані, складалася з тюркських племен, так званих чорних булгар. Один з дослідників того періоду акаде­мік Г.Міллер висловив думку, що це були попередники сучасних балкарців [Миллер, 1881-87, c.204]. У нижній частині Кубані розселялися черкеси; староруські літо­писи називали їх касогами, а осетини — кабардинцями. На широких просторах між Азовським морем та Доном нашим літописцям були відомі яси (або оси) — предки су­часних осетинів. Тут також сиділи значні групи хозар, що залишилися після розгрому князем Святославом Хозарії. Ось таке постійне різноетнічне зовнішнє оточення мало місто Тмутаракань, яке являло собою міцне укріплення

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ TA ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД КОЧОВИКІВ XI-XIICT. ПЕРШІ МАСОВІ НАПАДИ ПОЛОВЦІВ НА РУСЬ TA БОРОТЬБА З НИМИ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

й великий торговельний центр-порт Приазовья та Кав­казького Причорномор'я.

Тмутаракань стала постійним місцем перебування ру- сів, що становили більшу частину населення, після роз­грому Хозарського каганату і перемоги Святослава над ясами й касогами. З XI ст. у Тмутаракані існував монастир з церквою Богородиці, який був філією Києво-Печерсько­го монастиря.

Ще на початку X ст. Тмутаракань залежала від Киє­ва і підкорялася київським князям. Після того як влада за великокнязівський стіл перейшла до Ярослава Мудро­го, Тмутаракань перейшла у володіння чернігівського князя Мстислава Тмутараканського — рідного брата ве­ликого князя; вона стала складовою частиною Чернігів­ського князівства. Слід нагадати, що Мстислав провадив жорстку політику за утримання Тмутаракані в своїх во­лодіннях по відношенню до хозар, а здебільшого до ка- согів та ясів. Він особисто вбив касозького князя Редедю й цим примусив підкорятися касогів. Пізніше він часто використовував загони хозар і касогів під час воєнних походів. Як відомо з літописних джерел, у 60-ті рр ХІст. тут управляв князь Ростислав Володимирович, яко­му платили данину яси й касоги. Він істотно впливав на Крим; його також боялася Візантія. З літопису відомо, що корсунський намісник греків у Криму (катепан) отру­їв князя Ростислава, аби позбутися небезпечного сусіда. Це вивликало повстання населення Корсуня (Херсонесу), серед якого було багато русів. Мешканці міста забили ка- тепана камінням.

З другої половини XI ст. Тмутаракань перетворю­ється на місце тривалого перебування прихильників чернігівських князів і пристановищем незадоволених князів-ізгоїв.

Незадоволені розподілом земель не на свою користь князі в боротьбі зі своїми противниками вдавалися до ви­користання половців, дозволяючи їм розграбовувати й плюндрувати києворуські землі. Гостра міжкнязівська боротьба розгорілася відразу ж після битви на р.Сожи- ці. Її роздмухали князі-ізгої — онуки Ярослава Мудрого; вони виступили проти своїх дядьків Ізяслава та Всеволо­да Ярославичів, які позбавили їх земель, що дісталися їм у спадок. Найбільше були утиснуті інтереси синів покійного князя Святослава Чернігівського, який по­мер, перебуваючи на великокиївському троні. Це — Гліб, Олег, Давид, Борис та Ярослав. До них приєднався також і князь-ізгой Борис Вячеславич — онук Ярослава Мудрого й син покійного князя Смоленського. Особливо бурхливу діяльність проявляв Олег Святославич проти Ізяслава, а особливо проти Всеволода, що посів у Чернігові і якого автор «Слова о полку Ігоревім» назвав цілком справед­ливо Олегом Гориславичем: «Тьй бо Олегъ мечемъ кра­молу коваше и стрѣлы по земли сЬяше... Тогда при Олзѣ Гориславичи, сѣяшется и растяшеть усобицами...» [Орлов, 1938, с. 69]. Перебуваючи в Тмутаракані, йому вдалося зібрати значні військові сили, залучивши половців. Тоді влітку об'єднані війська Олега вщент розбили дружини Всеволода у битві, відомій як битва на літописній річці Сожиці (25 серпня 1078 р.) й відвоювали Чернігів. Остан­ній змушений був звернутися за допомогою до Ізяслава в Київ. Ізяслав разом зі своїм сином Ярополком поосені виставили велике військо й обложили Чернігів, проте не могли його взяти, зустрівши відчайдушний опір з боку мешканців міста. Згодом на заваді постали дружини Оле­га та Бориса з загонами половців. Поспішив на допомогу батькові та своєму рідному дядькові зі своїми дружинами й Володимир Всеволодович (Мономах), що тоді князював у Смоленську.

Противники зустрілися у вирішальній жорстокій січі на Нежатиній Ниві 2 жовтня 1078 р. Ще на початку битви наклав головою Борис Вячеславич. Хоча війська князів- ізгоїв і отримали нищівну поразку, але в цій битві було підступно вбито й князя Ізяслава — найстаршого з братів Ярославичів. Великим князем Київським по праву став Всеволод Ярославич (1078 -1093): «Всеволодъ же сѣде Кыевѣ на столь отца своего и брата своего, приимь власть Русь- скую всю» [ПСРЛ, 1952, т.2, 195]. Отже, він почав розпоря­джатися й іншими князівствами, які були підвладні колись його батькові Ярославу Мудрому. Свого сина Володимира він посадив у Чернігові; племіннику Ярополку Ізяслави- чу віддав Володимир на Волині, а в додаток ще й Туров. Такий розподіл князівств та інших володінь з точки зору тодішніх міжкнязівських відносин вважався незаконним і,

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД КОЧОВИКІВ XI-XIICT. ПЕРШІ МАСОВІ НАПАДИ ПОЛОВЦІВ НА РУСЬ ТА БОРОТЬБА З НИМИ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА PVCI З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

ясна річ, не міг заспокоїти противної партії незадоволених князів. У 1079 р. з половецькими ордами виступив Роман, але під Воїнем зазнав невдачі. Всеволоду вдалося уклас­ти мир з половцями, а Романа було забито нібито через сварку з одним з половецьких ханів [Татищев, 1963, т.2, с. 93]. У цій справі не безсторонніми виявилися й хозари, що були в союзі з половцями і які не могли жити в мирі з неспокійним братом Романа — Олегом Святославичем. Очевидно, не без втручання візантійського імператорсько­го двору Мономаховичів, родичів Всеволода по його дру­жині, хозари захопили Олега й заслали у далеку Візантію, де він пробув чотири роки, два з яких перебував на о. Родос [Путешествие игумена Даниила.., 1864, с. 7]. А в Тмута­ракань великий князь Всеволод послав свого посадника Ратибора [Татищев, 1963, т. 2, с. 94]. Проте Тмутаракань продовжувала залишатися й надалі пристановищем для князів-ізгоїв та їх прибічників. Після заслання Олега сюди незабаром прибули з Волині Давид Ігоревич та син Рос­тислава Володимировича — внука Ярослава Мудрого, Во­лодар, які прогнали Ратибора.

1083 року з Родосу повернувся Олег і, схопивши Дави­да та Володара, знов став розпоряджатися Тмутаракан- ню. Маючи неспокійну вдачу, він наразі почав готуватися до нової боротьби зі своїми противниками-князями. На­самперед Олег Святославич помстився хозарам, з вини яких він опинився на далекій грецькій землі. Він, як свід­чить літопис, «изсѣче козары» за те, що вони були співучас­никами вбивства Романа [ПСРЛ, 1962, II, 196]. Волинських князів-невдах Давида й Володара Олег відпустив у свої володіння.

Тим часом Всеволод продовжував перерозподіля­ти й далі володіння. Він переміщував на кращі землі своїх найближчих родичів, натомість зважуючи на те, щоб не зачіпляти інтересів незадоволених племінників. Так, він надав Давидові Ігоревичу замість Володимира, що належав його батькові, Дорогобуж, чим викликав не­вдоволення у Ярополка Ізяславича, який лише щойно за­кріпив за собою Волинь. Однак Ярополка приборкав син Всеволода Володимир (Мономах). Невдовзі в цих супер­ечках сам Ярополк загинув від руки невідомого на ймен­ня Нерадиця.

1093 року помер останній з синів Ярослава Мудро­го — великий князь Київський Всеволод. Його місце за згодою Володимира Всеволодовича посів прибувший з Турова Святополк Ізяславич (1093-1113), який не проя­вив себе за роки свого правління державою ані як розум­ний державний діяч, ані як вдалий полководець. Попри все це була ще й жорстока, честолюбна та користолюбна людина. Незважаючи на прихильну зустріч з боку киян (прийняли «з радістю», як відзначав літопис), Святополк не рахувався з ними, за що звинувачував його києворусь- кий літописець.

Святополку одразу ж прийшлося зіштовхнутися зі складнощами, без негайного вирішення яких продо­вжувала існувати реальна небезпека загибелі Київської Русі. Дошкульні половецькі напади лише посилювалися, а князівські усобиці розхитували державний устрій. Осо­бливо потерпала від цього Київська земля, спустошувана половецькими ордами. Про це нагадує нам з гіркотою запис у літопису, де йдеться про те, що коли одразу по смерті великого князя Всеволода прийшли половці ви­магати «миру», тобто чергового викупу, Святополк не порадився ані зі старшою дружиною батька свого, ані дру­жиною покійного стрия й негайно заарештував половець­ких послів, лише опираючись на поради своїх туровських радників — «нетямовитих друзів» [ПСРЛ, 1962, II, 209]. У свою чергу розлючені половці вдерлися на Русь і об­ложили Торчеськ — столицю «своїх поганих» у Пороссі, де мешкали торки, вірні союзники руських князів. Праг­нучи миру, Святополк змушений був відпустити послів, але половці продовжували спустошувати руські землі. Тоді зопалу він негайно зажадав виступити зі своєю дру­жиною проти половців. Проте війська, що було під рукою, виявилося явно замало — всього вісімсот душ дружин­ників, і на цей раз Святополк послухався дружинників та послав за допомогою до Володимира Мономаха в Чер­нігів. Мономах не лише сам прийшов зі своїм військом, а й негайно закликав Ростислава приєднатися до нього. Невдовзі князі зустрілись у Видубецькому монастирі — родовому осередку Мономаховичів, як розповідає літопи­сець, зі Святополком, але так і не дійшли згоди. Лише бояри примусили їх припинити чвари й помиритися,

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ TA ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД КОЧОВИКІВ XI-XIICT. ПЕРШІ МАСОВІ НАПАДИ ПОЛОВЦІВ НА РУСЬ TA БОРОТЬБА З НИМИ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

бо «погані гублять землю Руську». Тож вони змушені були діяти спільно. Але плани так і лишилися різні: Володимир прагнув укласти з половцями мир, а Святополк — воюва­ти до переможного кінця. Та зрештою підкорившись волі великого князя, об'єднані військові дружини вирушили до Треполя (сучасне Трипілля), де 26 травня 1093 року, в день «святого Вознесіння», за містом відбулася битва з половецькою ордою. Ось як описував літописець зустріч руських дружин з половецькими полчищами: «И минув- ше Треполь, проидоша валъ. И се ПоловцЪ идяху противу, стрЪлци противу пред ними; нашимъ же ставшимъ межи валома, и поставиша стязи своя, и изидоша стрилци из валу» [ПСРЛ, 1962, II, 211]. Отже, половці, вийшовши на вал та поставивши свої стяги, налягли всією силою на руські дружини. Спершу вони натиснули на дружину Святополка, і ті, не витримавши натиску, побігли в розтіч; за ними останнім побіг Святополк, який невдовзі ледве зміг сховатися за укріпленими стінами Треполя. Дочекав­шись ночі, повернувся з ганьбою до Києва.

Затим половці накинулись на військо, очолюване Володимиром та Ростиславом і в лютій січі перемогли останніх. Багато хто з дружинників утонув у весняно­му повноводді Стугни, намагаючись уплав урятуватися від ворога. Не подолав річки і Ростислав, який на очах безсилого щось зробити Володимира, що сам ледь не вто­нув, зник, поглинутий холодними паводковими водами [ПСРЛ, 1962, II, 212]...

Половці безкарно накинулися спустошувати плодючу Київську землю. Відчайдушний їм опір продовжували чинити лише захисники Торчеська. Вони зі своїх міцних укріплень вражали ворога стрілами: «Изъ града убиваху многы отъ противныхъ» [ПСРЛ, 1962, II, 212]. Хоч полов­ці наглухо й блокували його, та оборонці, знемагаючи від спраги й голоду, не впускали ворогів у місто. Дев'ять тижнів тривала облога Торчеська, де мешкало в мирі і злагоді змішане тюрсько-слов'янське населення. Спроба великого князя будь-що пробитися на допомогу мужнім оборонцям не увінчалася успіхом і призвела до нової відчутної поразки. Це трапилося 23 липня 1093 р у битві на р.Желані. Святополку з двома дружиниками вдалося втекти до Києва, а Торчеськ після тривалої облоги було захоплено й спалено дотла. Залишки мешканців міста було забрано в полон. Не оминув лиха й Київ-град: полов­ці спустошили його околиці й пограбували місто [ПСРЛ, 1962, II, 212].

Невдовзі великий князь Святополк уклав мирний дого­вір з половцями, виплативши їм, напевне, величезний ви­куп та закріпивши мир династичним шлюбом з дочкою хана Тугоркана, який так багато приніс горя на землі руські в останнє десятиліття XI ст. Тут не буде зайвим за­значити, як оцінював ті події російський історик XVIII ст. В.Татіщев. Він зокрема писав, що Святополк був безси­лий у боротьбі проти половців і змушений укласти шлюб­ну угоду, так як не бачив іншого виходу [Татищев, 1962, т.П, с. 101].

А тим часом 1094 р. раптово пішов походом разом з половцями на Чернігів князь Олег Святославич, що як хижий яструб налетів зі свого кубла в Тмутара- кані. Він підступив до Чернігова, спалив передмістя, але міста взяти не зміг. Однак після тижневої облоги міста Володимир Мономах вирішив віддати Чернігів сильнішо­му супернику, уклавши угоду з Олегом, а сам повернувся до Переяслава. У своєму «Повчанні дітям» він згадувати­ме ті тяжкі події і як шкодуючи палаючі села та монасти­рі, з болем залишав Чернігів... У винагороду за свій успіх Олег віддав на поталу половцям землі Чернігівщини, і вони грабували й плюндрували її. Ці напади жорстоких кочовиків на міста й села потягли за собою сумні наслід­ки спустошення та полонення людей, яких величезними натовпами гнали в половецькі вежі.

Не зважаючи на мир, що був укладений Святополком, половці продовжували також спустошувати й грабувати землі Київщини. Майже щорічно вони нападали на Русь, ускладнюючи становище, яке й без цього було вкрай на­пруженим через періодичні неврожаї та феодальні чвари, що почастішали. З Печерського Патерика стає відомо, що «быша брани многы от Половець, к сим же и усобица бысть в та времена, глад крѣпокъ, и скудость веліа при всем в Руской земли» [Абрамович, 1930, с. 149]. І одним з головних винуватців, як нами вже зазначалося вище, був Олег Святославич. Якщо переважна більшість інших князів надавали підтримку великому князю Святополку,

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ TA ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД КОЧОВИКІВ XI-XIICT. ПЕРШІ МАСОВІ НАПАДИ ПОЛОВЦІВ НА РУСЬ TA БОРОТЬБА З НИМИ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА PVCI З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

в боротьбі проти половецьких орд, незважаючи на не зовсім прихильне особисте ставлення до нього, то Олег щоразу ухилявся від спільних дій руських князів. Так, у 1095 році Володимир Мономах перебив половців на чолі з ханами Ітларем та Кітаном, що прийшли з вимо­гою відкупу. Виступивши потому в похід на половців, Свя- тополк і Володимир зажадали приєднання до них Олега. Князь погодився, але так у похід і не вийшов. Того ж таки року, коли в поході на кочовиків були Святополк та Во­лодимир, половецькі орди підступили до Юр'єва (сучасне м.Біла Церква) і взяли в облогу, але не змогли захопити, хоч і завдали величезних руйнувань. Місто вдалося від­будувати лише в 1103р. [Андриевский, 1883, кн.9-10].

У 1096 р. великий князь Святополк з Володимиром на­магалися запросити Олега на зустріч до Києва з метою обговорити з усіма політичними силами подальші дії про­ти половців. На що Олег відповів зухвало й погордливо: «...нѣсть лѣпо судити (мене) епископомъ и черньцемъ, или смердомъ», відверто побоюючись різкого осудження всіма верствами його практично зрадницької політики [ПСРЛ, 1962, II, 220].

Визначною постаттю в боротьбі з половцями останніх десятиліть XI та в першій чверті XII ст. і взагалі на по­літичній арені Київської Русі цього періоду виступає Во­лодимир Мономах (1053-1125). Визначні події цих часів не могли не впливати на формування політичного сві­тогляду та державну діяльність багатьох діячів тієї доби. Але одного лише зовнішнього впливу було б замало для того, щоб з'явилась така рідкісна і своєрідна для раннього середньовіччя особа далекоглядного державного діяча, полководця і вченого, якою була постать Володимира Мономаха.

Володимир, син Всеволода Ярославича, народився якраз за рік перед смертю свого діда, великого князя Київської Русі Ярослава Мудрого. Матір'ю Володими­ра була грекиня на ймення Марія — донька візантій­ського імператора Костянтина IX Мономаха. Під час хрещення Володимира нарекли Василієм; за христи­янською традицією новонародженим на Русі нерідко давали два імені — слов'янське і грецьке. Зростав і ви­ховувався Володимир у високоосвіченій сім'ї Всеволода Ярославича — великого князя Київської Русі. Як свід­чив пізніше Володимир Мономах у своєму «Повчанні», його батько знав п'ять мов; він підкреслював важливість такого явища як знання багатьох чужоземних мов. «В томъ бо честь есть от иных земель», — наголошував він [ПСРЛ, 1962, І, 246].

Дід Володимира, Ярослав Мудрий, що любив книги, вдень і вночі читаючи їх, був найбільше прив'язаний до свого сина Всеволода і помер ледве не на руках його, як свідчив літописець. Він тримав Всеволода завжди біля себе, і коли помер, то найбільше опікувався похоронами все той же Всеволод, наголошується в тому ж літописі. Коли Ярослав Мудрий помер у Вишгороді — своїй за­міській резиденції, прах його було перевезено на санях до Києва й поховано в Софіївському соборі. [ПСРЛ, 1962, II, 150-151]. Біля батька поховали й Всеволода Ярослави­ча, «бо він любив його більше від його братів».

З родини покійного Ярослава Мудрого, що брала участь у похоронах, літописець, як бачимо, називає лише одно­го Всеволода, а останні його не цікавлять. Оповідь про особливу прихильність Ярослава до свого сина Всеволо­да, а також палка і найбільша турбота останнього під час поховальних приготувань, подана літописцем вочевидь з тенденційністю пізніше, в той час, коли онук Ярослава Володимир Всеволодович став великим князем. На до­году йому черговий укладач «Повісті минулих літ» Силь­вестр цим, як і багатьма іншими літописними оповідями, прагнув нагадати читачеві про заслуги й правомірність посідання Володимиром Мономахом великокиївського княжого столу.

Про свою теплу любов Ярослава Мудрого до батька, про побут і звичаї освіченої родини не міг не знати Воло­димир. Мати Володимира прибула до Києва з високоосві­ченого візантійського роду Мономахів; вона мала також неабияке виховання та високу для свого часу освіченість. Не може бути анінайменшого сумніву в тому, що вона разом зі своїм високоосвіченим чоловіком дала своєму найулюбленішому синові вельми високу освіту і виховала в ньому найкращі риси державного діяча і воїна.

Володимир Всеволодович провів своє дитинство в Киє­ві, а юнацькі роки його минали в Переяславі — стольному

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ TA ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД КОЧОВИКІВ XI-XIICT. ПЕРШІ МАСОВІ НАПАДИ ПОЛОВЦІВ НА PVCb ТА БОРОТЬБА З НИМИ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА PVCI З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

граді землі Переяславської, яку по праву успадкував його батько. Формування патріотичного світогляду, військо­вого та державного вишколу Володимира Мономаха відбувалося, таким чином, під впливом освіченої роди­ни, культурного оточення нащадків Ярослава Мудрого та його двору; великий вплив на його світогляд і вихо­вання мали староруська та візантійська література; його палкому патріотизмові і відданості справі єдності Київ­ської Русі, за яку всіма силами й способами боровся й за­повідав нащадкам своїм Ярослав Мудрий, також сприяли києворуські традиції, знання яких Володимир здобував з народних переказів та літописних історичних джерел. Непересічне значення в справі виховання військових на­вичок і майстерності мав той факт, що Володимир виріс і здобув військове загартування в Переяславі — в центрі третього за своїм значенням руського князівства, якому довелося вести майже безперервну війну з кочовиками на стратегічних підступах до Києва. Саме тут у нього виховані були вольові якості полководця і мудрого дер­жавного діяча, на що давно звертали особливу увагу істо­рики [Ляскоронский, 1892, Голубовская, 1915, Орлов, 1946 та інші]. Як згадував сам Володимир, він з тринадцяти років почав тяжку, сповнену знегод і труднощів жит­тєву школу, яка визначила напрямок його діяльності. Про свій шлях воїна-полководця, політичного діяча і людини докладно виклав Володимир Мономах у своє­му відомому «Повчанні дітям», що вміщене лише в єди­ному списку «Повісті минулих літ» за Лаврентіївським літописним зводом.

Тоді, коли прийшов Володимир Всеволодович княжи­ти в порубіжному Переяславі (з 16 років), велика небез­пека безперервно нависала над Переяславською землею, і на нього ліг увесь тягар оборони земель. Це були роки найбільшої половецької активізації. Особливо проявив свій талант воїна-полководця Володимир Мономах у часи правління Переяславським князівством (1094-1113). Отже, Володимир повинен битися з половцями й ходити, як згадується в його «Повчанні», за Сулу. Щоб попередити напади половців, він вчиняє походи за Римов, що зна­ходився на Сулі. Він побив тут Ітлареву орду, взяв по­ловецькі вежі й ходив за р.Голтву [ПСРЛ, 1962, І, 249].

Ми не будемо тут перейматися докладним аналізом Мономахового «Повчання», збереженому в єдиному списку у складі Лаврентіївського літопису під 1096 р., а лишень розглянемо в загальних рисах цей твір з точки зору тих питань, які стосуються безпосередньо боротьби з половцями. Володимир повчає не мати гордості в серці своєму, старих шанувати як батька, молодих — як брата; він напучує своїх синів як воїнів, щоб вони покладалися не на воєвод і варту, а самі всюди ряд рядили. Повчання Мономаха в тій мірі, де воно стосується виховання синів як воїнів, перегукується з войовничими поняттями часів Святослава Ігоревича. На війну вийшовши, пише Володи­мир, про лінощі треба раз і назавжди забути, пильнувати вночі, зброю тримати при собі, рано вставати й берегтися п'янства і блуду, бо людина, захоплена зненацька, гине [ПСРЛ, 1962, І, 246].

Описуючи свої ратні подвиги, Володимир Мономах подав яскраві картини боротьби з половцями. Він осо­бисто ще за життя батька та після його смерті уклав дев'ятнадцять мирних угод з половецькими ханами; звершив безліч походів, з яких великих — 83, а малих — без ліку. Сотні половецьких ханів були полонені русь­кими дружинами під проводом Володимира Мономаха. Половці тремтіли, лише почувши його ім'я. Основні ідеї «Повчання» це — зберегти Руську землю, об'єднавши всіх руських князів для спільних походів на Степ.

Укладач «Повісті минулих літ» (друга редакція; перша редакція, що належала, ймовірно, ченцеві Печерського монастиря Нестору, не збереглася) ігумен Видубицького монастиря Сильвестр переробив заключні статті «Повісті», присвячені подіям кінця XI-початку XIIст. та тісно пов'язані з діяльністю Володимира Мономаха. На догоду великого князя Володимира і, цілком імовірно, не без його участі, був завершений літописний звід «Повісті», що закінчував­ся 1116 роком, через три роки після приходу Володимира Мономаха на київський великокнязівський стіл. Справді, якщо йти вслід за літописним оповіданням XIIct., то жо­ден з князів до часу монгольської навали не змальований у літопису так яскраво, щоб міг зрівнятися з Володимиром Всеволодовичем ані за своєю енергією, ані за розумом, ані за авторитетом, яким наділив його літописець.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД КОЧОВИКІВ XI-XIICT. ПЕРШІ МАСОВІ НАПАДИ ПОЛОВЦІВ НА РУСЬ ТА БОРОТЬБА З НИМИ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

Провідну роль В обороні Русі ВІД КОЧОВИКІВ Володимир Мономах починає відігравати з середини 90-х рр. XI ст. Після катастрофи, що спіткала Київську Русь у битвах з половецькими ордами на Стугні та Желяні, а також спустошень кочовиками околиць Києва, Святополк став міцно триматися союзу з Володимиром. Але навіть за умови цього, здавалося б, щільного дуумвірату провід­них на Русі князівств — Київського й Переяславського, боротьбі з половцями продовжували заважати міжкня- зівські феодальні чвари. Натхненником і зачинателем цих усобиць залишався й надалі зловісний Олег Свя­тославич, який сидів віднині не в далекій Тмутаракані, а в самому серці широких просторів Наддніпров'я і Поде- сення — Чернігові. Хоч він і повернув собі ціною великої крові своїх співвітчизників та ціною змови з половцями спадковий батьківский стіл, а разом з ним і великі про­стори земель Чернігово-Сіверянщини, проте залищався незадоволеним своїм становищем, перебуваючи на ниж­чому шаблі феодально-князівської ієрархії; князя Черні­гівського не полишала думка, що він син великого князя Святослава Ярославича, а вершину в державному і по­літичному житті Київської Русі посідають нижчі — сини його стриїв, які повинні бути принаймні нарівні з ним. Найзапеклішим своїм ворогом Олег Святославич вважав князя переяславського Володимира Всеволодовича, який перед цим сидів у Чернігові зовсім недавно і, при першій же слушній нагоді, залишаючись у Переяславі, міг повер­нути собі Чернігів всупереч його (Олега) волі. Та й інші феодали стереглися важкої руки князя Володимира, який намагався впроваджувати на Русі політику свого батька, його військові та політичні задуми і яка полягала в необ­хідності загальноруської єдності в протистоянні Степу. Він ще за життя батька, за свідченням його «Повчання», як вихор літав з одного кінця руських земель в інший, безжально приборкуючи більших і менших князів — за­пеклих противників великого князя Київського.

Після смерті Всеволода серед великої маси князів ки- єворуські літописи найбільше виділяють його сина Воло­димира. Це пояснюється насамперед не лише видатними якостями та освіченістю Володимира Всеволодовича, а й прихильністю до нього укладача літописного зводу початку XII ст. ігумена Сильвестра. Недаремно він невдо­взі після завершення другої редакції «Повісті минулих літ» здобув єпископську кафедру в Переяславі. Так від­дячив йому Володимир.

Починаючи з 80-х рр. XI ст. зі зникненням небез­пеки з боку печенігів та торків, яких приборкала Русь, у південних степах Східної Європи для половців більше не існувало грізних суперників серед кочових племен. Половецькі орди посіли тут панівне становище і могли вільно спрямовувати свої зусилля проти Київської Русі, де точилися криваві міжкнязівські чвари. Не минало жодного року, щоб не горіли руські села й міста. Корис­туючись своєю багаточисельністю, що досягала сотень тисяч воїнів і щільному розміщенню кочівТв вздовж пів­денних земель Русі, половці могли одночасно з'являтися в багатьох місцях руських земель і не давали змоги русь­ким силам зосередити належну увагу для відсічі нападів. До того ж в останній рік життя Всеволода посилилися конфлікти в середині оточення князя — як між стари­ми боярськими родами, так і молодими — висуванцями дружинних кіл. Серйозним негараздам сприяла і стра­шенна засуха, що паралізувала Руську землю в 1092 р. (часті засухи на Русі — звичне явище), наслідки якої були катастрофічні. Того ж таки року половці розрізне­ними загонами підступили до руських міст і захопили Пісочен, Прилуки, Переволоку та безліч сіл. А вже в 1096 році у травні місяці хан Боняк руйнував околиці Києва, Куря — Переяславщину, Тугоркан штурмував сам Пере­яслав [Голубовский, 1884, с. 79].

Смертельна загроза з боку половців примусила князів Святополка й Володимира міцніше згуртовувати сили Русі, а тих, хто проводив відверто прополовецьку й прак­тично зрадницьку політику, карали. Так, Святополк і Володимир за зухвалість та непокору силою покарали Олега Святославича, захопивши Чернігів. Олегові вдало­ся втекти до Стародуба, а згодом князі взяли в облогу це місто, яка тривала понад місяць. Побитих було багато з обох боків, і була «брань люта», як відзначав літописець. Зрештою Олег змушений був просити миру і цілувати хрест, поклявшись у такий спосіб з'явитися з братом Давидом до Києва, «яко то есть старѣй в землѣ нашѣй

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ TA ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД КОЧОВИКІВ XI-XIICT. ПЕРШІ МАСОВІ НАПАДИ ПОЛОВЦІВ НА РУСЬ TA БОРОТЬБА З НИМИ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

Кыевъ, и ту достоить намъ снитися (зійтися — М. М.) и порядъ положити» [ПСРЛ, 1962, І, 230; II, 221]. Наведені слова літописця, внесені ним у «Повість минулих літ», за­свідчують роль і місце Києва в період феодальних війн та боротьби з кочовиками. Київ продовжував лишатися традиційним центром об'єднання руських земель перед зовнішньою загрозою.

Святополк і Володимир повернулись з-під Стародуба до Києва. А проте міжусобна боротьба князів руських була лишень на руку половецьким ханам. Саме тоді, коли точилася кровопролитна боротьба біля стін Стародуба, половецькі орди на чолі з Курею та «безбожним, шолуди­вим» Боняком плюндрували Київську та Переяславську землі. Хан Боняк вдерся на околиці Києва і спалив на­вколишні села, Кловський та Германии монастирі, погра­бував і підпалив Печерський монастир, а також Красний двір — резиденцію князя Всеволода. Ці події докладно описані в літописі; тут без сумніву відчувається живе свід­чення сучасника-літописця і безпосереднього мешканця Печерського монастиря, який спостерігав і пережив те, що творили вандали-половці в той час на околицях Києва [ПСРЛ, 1962, І, 232-234; II, 222-224].

А 31 травня того ж року інший половецький зверхник — хан Тугоркан, зі своєю великою ордою оточив Переяслав. Захисники зачинилися за брамою міста й чекали допо­моги від свого князя. Невдовзі несподівано для половців Святополк і Володимир зі своїми дружинами подолали біля Заруба (сучасне с. Зарубинці) Дніпро й підступили до міста. 19 липня 1096 року відбулася вирішальна бит­ва. Київські і переяславські дружини та озброєний народ під проводом Володимира Мономаха раптово вдарили на половецький стан і нанесли нищівної поразки. Вороги втікали в цілковитому безладі, а руські воїни доганяли й знищували їх. Тут було вбито й самого половецького хана Тугоркана разом зі своїм сином. Труп хана — свого тестя — Святополк перевіз до Києва і поховав біля Берес­това на пагорбі, на перехресті доріг, щоб бачили вороги й пам'ятали, що з ними буде така ж кара за підступність та ворожість. Цей факт літописець зафіксував з точністю до дня і години — 20 липня «в пятокъ 1 час дне» [ПСРЛ, 1962, І, 231-232; II, 222].

У битві з половцями біля Переяслава Володимир Мо­номах виявив себе як блискучий полководець великого масштабу. Одначе важлива й переконлива перемога за­гальнонародних сил на Переяславщині над половцями, а також загибель одного з войовничих половецьких про­відників — хана Тугоркана не принесли тривалого спо­кою для Русі. Загроза не лише не зменшувалась, а дедалі зростала. Тим часом не вщухала й міжусобна боротьба між князями.