БОРОТЬБА РУСІ З УГРАМИ, ПЕЧЕНІГАМИ ТА ТОРКАМИ.

З розгромом Хозарського каганату Київ­ська Русь зіткнулася з нападами угрів та навалою печенігів. Питання про походження угрів зали­шається все ще спірним і понині. Та значна кількість іс­торичних джерел все ж дає змогу сказати про них більше й з певністю: в уграх або мадярах слід вбачати племена угро-фінської групи, що були близькими до предків су­часних зауральських вогулів і остяків, мова яких близька й понині до угорської.

Перебування угрів у Києві та його околицях засвідчено староруським літописом під 898 роком, де повідомляєть­ся, що угри стояли табором біля стін Києва («стажа ве­жами»), а згодом рушили в напрямку Карпат. Захопивши землі волохів й осівши там, вони воювали з греками, мо- равами й чехами, а потому утворили свою державу [ПСРЛ, II, стовп. 17-18; І, стовп. 25-26].

Похід угрів землями київськими не міг не залишити бодай хоч якогось сліду. Так, у Києві ще довго трима­лася назва урочища «Угорське». Горою Угорською на­зивалася стародавня Київська гора Аскольдової могили.

КИЇВСЬКА РУСЬ У БОРОТЬБІ З КОЧОВИКАМИ В IX — НА ПОЧАТКУ XICT.

Угорське урочище було відоме також біля гирла Почайни; а можливо це те ж саме, що й гора Аскольдової могили. Угорською горою ще називали висоти в межах Виду- бицького монастиря [Европеус, 1874; Грот, 1881; Барсов, 1885; Чернецов, Мошинская, 1954; Артамонов, 1962 та ін.].

Отже, вимушене пересування угрів-мадяр і подальше спустошення ними східноєвропейських та південно- європейських земель було безпосередньо спричинене грізнішою навалою інших войовничих племен, що йшли буквально слідом, та про яких тогочасні слов'янські дже­рела сповістили своїх західних сусідів, називаючи їх пече­нігами. На Заході та у Візантії їх знали як пацинаки чи пачінакіти, а на Арабському Сході — баджнак. Звідки виникла ця назва народу, з вірогідністю стверджувати не можна (проблематичну постановку цього питання див.: Голубовский, 1884, с. 33-36). А якщо говорити про їхні етнічні корені, то тут не виникає ніяких проблем. Печеніги належать до групи тюркських племен раннього середньовіччя, що населяли безмежні простори земель від Монголії до Дунаю. З історії докладніше відомо про їх ранні кочовища на півночі від Аральського моря і серед­ньої течії Аму-Дар'ї. Пізніше вони кочують, як і багато хто з їхніх попередників, між Уралом і Волгою.

Спільність тюрських кочівників, як вихідців із етніч- но-спорідненої родини, засвідчив пізніше староруський літописець так: «Аще либо си суть от пустыни Етравския межи востоком и севером; пщъло ж есть и колън 4: торк- мени и печенъзи и торци, половци» [ПСРЛ, II, с. 163]. Про спорідненість кочовиків Причорномор'я свідчать також арабські та візантійські джерела — Ібн-Хордадбег, імпера­тор Костянтин VII Багрянородний, Анна Комнін та інші. Так, за свідченнями візантійського історика Костянтина Багрянородного (905-955 pp.), що писав у проміжку 948­952 рр., печеніги з'явилися на наших південних землях за п'ятдесят років до його писання, тобто не раніше 893 р.

Візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний поділяє печенігів на 8 колін. На чолі кожного з них стояв свій проводир. Право на місце ватажка належало лише представникам певних родів. Кожне коліно складалося з декількох родів на чолі зі своїми старійшинами. Всього у восьми колінах печенігів нараховувалось сорок родів. По­сада вождя переходила не від батька до сина, а до брата або ж до двоюрідного брата покійного попередника, або до од­ного з синів його двоюрідних братів, тобто до двоюрідного племінника. Такий порядок успадкування влади усталився в звичаях печенігів через те, як стверджує візантійський автор, «щоб влада цілком не залишалася в однієї частини роду», а припадала й на долю інших родових відгалужень. Такий же порядок успадкування влади проводирів існував і в інших тюрських каганів та в споріднених колінах києво- руських князів [Гумилев, 1959].

Свідчення іноземців відзначають глибоку майнову нерівність серед печенізьких родів. Наприклад, персид­ський географ Гардизі (XI ст.) характеризує печенігів як багатий народ, що володіє численними табунами ко­ней і овець, золотими й срібними речами домашнього вжитку та прикрас. Але тут ідеться про часи останнього періоду панування печенігів у степах сучасної України та поблизу багатої Візантії, які виснажували кочовики.

БОРОТЬБА РУСІ З УГРАМИ, ПЕЧЕНІГАМИ TA ТОРКАМИ

Що ж до життя і побуту печенігів на перших порах їх­ньої появи в наших південних степах можна зазначити й таке: джерела засвідчують низький рівень їх матеріальної та духовної культури. Тож їх найбільше вабили спочатку чари багатої Візантійської імперії з її столицею Констан­тинополь. Печеніги, а пізніше половці, були страшною

КИЇВСЬКА PVCb У БОРОТЬБІ З КОЧОВИКАМИ В IX — НА ПОЧАТКУ XICT.

руйнівною силою для Східного Риму та Болгарії. Тому увага представників освічених кіл цих держав, зокрема іс­ториків, була прикута до ближчого пізнання та вивчення життя й побуту цих варварських орд, які хвилями нако­чувалися одна за одною. Оскільки ці велетенські багато­людні орди напливали з причорноморських степів, що по традиції візантійцями називалися Скіфією, то й нових азійських кочовиків звали часто скіфами аж до того часу, коли слов'янські звістки не принесли в Європу справж­ньої назви тієї чи тієї групи кочових племен, в даному разі — печенігів.

Досить докладну мапу розташування печенігів у Схід­ній Європі змалював російський історик-археолог Б.Ри- баков [Рыбаков, 1950]. Крайні межі їх кочів'я на півночі контактували з києворуськими землями Київщини, Пере­яславщини та вздовж рік Сіверського Дінця. Коли саме печеніги вперше зіштовхнулися з Руссю, сказати важко. В києворуських літописах про них вміщено перший за­пис під 915 роком: «придоша Печенѣзи первое на Рускую землю и створивше миръ съ Игоремъ, идоша къ Дунаю» [ПСРЛ, II, с. 32]. Отже, перші контакти печенігів пов'язані з часом князювання Ігоря (912-945 рр.). У 944 р. зі згада­ним князем було укладено військовий союз проти Візан­тійської імперії. Печеніги разом з русами та скандинавами беруть участь у поході Ігоря на Візантію. Імператор Роман відкупився від них даниною в розмірі, що визначався по­передніми домовленностями Олега. На долю печенігів дісталися «паволоки и золото» [ПСРЛ, II, с. 34]. Князь Ігор звелів своїм союзникам печенігам воювати проти Болгарського царства.

Проте, не зважаючи на встановлення союзницьких контактів з печенігами, останні використовувалися по­тому — і досить вдало — Візантією проти Київської Русі. Так, за Святослава Ігоровича Русь уперше потерпіла від­чутну поразку. Під датою 968 року літописець вмістив у «Повісті минулих літ» розповідь про героїчний захист киянами свого міста, коли Святослав перебував у похо­ді на Дунаї. Печеніги оточили град з усіх боків, що не можна було ані з міста вийти, ані звістку подати черні­гівським дружинникам на чолі з воєводою Претичем, які перебували на лівому березі Дніпра.

Взаємини печенігів з Руссю з цього часу досить ши­роко відображені у візантійських та києворуських пись­мових пам'ятках. Костянтин Багрянородний свідчить, що печеніги живуть у сусідстві з росами й підлеглими їм слов'янами [Известия византийских историков, 1774, с. 15]. Під росами, як відомо, візантійці вбачали мешканців «Землі руської», тобто населення Середнього Наддніпров'я, переважно землі полян. Русами вони нази­вали також бойові дружини київських князів. Решта під­леглих київському князю племен називалася слов'янами.

БОРОТЬБА РУСІ З УГРАМИ, ПЕЧЕНІГАМИ ТА ТОРКАМИ

КИЇВСЬКА РУСЬ У БОРОТЬБІ З КОЧОВИКАМИ В IX — НА ПОЧАТКУ XICT.

засобами прагнули дотримуватися з ними миру. Крім того вони отримували від печенігів худобу, у т.ч. коней та овець, чого не вистачало росам [Известия византий­ских историков.., 1774, с. ЗО].

Інша причина полягала ще й у тому, що роси не мо­гли воювати за межами своїх земель. Як тільки вони йшли в далекий похід, печеніги спустошували їхні землі. За свідченням Костянтина Багрянородного, печеніги були войовничим і дуже хоробрим народом; ось чому роси прагнули також використовувати їх у війнах з ін­шими своїми противниками — греками та болгарами.

Роси змушені були жити в дружбі з печенігами ще й тому, щоб вони не заважали проходити степами та Дніпром численним караванам руських купців, які тор­гували з Константинополем; інакше печеніги убивали купців біля порогів Дніпра, а товари забирали собі. Пече­ніги в свою чергу були зацікавлені в мирних відносинах з росами, особливо з тими, хто перебував у Криму; через них вони одержували необхідні товари з Русі й збували їх грекам на ринках Херсонесу.

І навпаки, грецькі імператори також були кревно за­цікавлені в дружбі з грізними печенігами, підкреслює Костянтин Багрянородний у своїй праці «Про управління імперією». Візантія була зацікавлена дружити з печені­гами тому, що вони допомагали грекам військом у війні проти росів, угрів та болгар.

Костянтин Багрянородний описав також шляхи, якими рухалися роси з Києва до Костянтинополя. Руські купці спускалися Дніпром до міста Вітачева, збудованого ве­ликим князем Володимиром Святим (Святославичем — 980-1015), де збиралися каравани суден-однодеревок, а потім продовжували свій шлях далі. Досягаючи Дніпров­ських порогів, там на них чатували печеніги. Від останніх залежало чи будуть товари руських купців рухатися далі на ринки Візантії, чи вони потраплять до рук кочових розбійників, а їх власники накладуть своїми головами над порогами.

У X ст. печеніги перетворилися на таку загрозу для су­сідніх держав, зокрема для Візантії, Болгарського царства та Русі, що урівнюважували їхні сили. Складалися обста­вини таким чином: на чиєму боці опинялися печеніги, на тому була й перемога. Так, за свідченням Багрянородно­го, руси не могли вчиняти походи на інші країни, якщо вони перебували в мирі з печенігами. Угри не раз зазна­вали поразки від печенігів; вони продовжували витриму­вати відносно печенігів найшанобливіший страх. «Отже, якщо візантійський імператор буде жити в мирі з пече­нігами, то ні руси, ні угри не будуть страшні для нього; вони, — пише Костянтин Багрянородний, — навіть не насміляться тоді просити надто великих подарунків від греків за свою мирну поведінку. Інакше їм можна при­грозити печенігами. Те ж саме можна зазначити щодо Болгарського царства. Якщо візантійський імператор за­хоче бути страшним для болгар, він легко досягне цього завдяки печенігам» [Васильевский, 1872, с. 118].

Печеніги два з лишком сторіччя були найнебезпечні- шими сусідами найбільших і наймогутніших держав ран­нього середньовіччя — Київської Русі, Візантійської імперії та Дунайської Болгарії. Ще страшнішими й найнебезпеч- нішими ворогами були для Русі їхні наступники XI - по­чатку ХІПст. — половці. Боротьба Русі з цією постійною зовнішньою небезпекою з боку тюрських кочовиків віді­грала величезну роль в етногенезі та взагалі в історично­му житті сучасних осідлих землеробських народів Східної Європи. Не зважаючи на важливість цього питання в до­слідженні ранньої історії українського народу, історична наука до кінця XIX ст. не змогла відповісти на питання — в чому ж полягала сила кочовиків IX-XII і початку ХІПст., до навали яких була прикована основна увага, зокрема вся зовнішня політика південних князівств Русі. Та все ж, слід зазначити, що значний матеріал, залишений нашими по­передниками, може допомогти заповнити й цю прогалину. В цьому напрямку вже досить багато зроблено [Плетнева, 1968; Плетнева, 1982; Плетнева, 1990].

БОРОТЬБА РУСІ З УГРАМИ, ПЕЧЕНІГАМИ TA ТОРКАМИ

Силу і військову могутність печенігів та їх наступни­ків половців обумовило насамперед усталеніше й значно вище ніж у їх попередників господарче життя. Печеніги з'явилися і продовжували перебувати в Причорномор'ї та Приазов'ї в нових історичних умовах, що значно від­різнялися від історичних обставин, в яких існували гуни й авари і які пронеслися Східною Європою, як вихор, швидко зникнувши з історичної арени. їх зникнення

КИЇВСЬКА РУСЬ У БОРОТЬБІ З КОЧОВИКАМИ В IX — НА ПОЧАТКУ XICT.

засвідчило закінчення варварського етапу в житті кочо­виків, в якому головним змістом їхнього життя і засо­бами існування був грабунок, завоювання та знищення цивілізованих народів. Разом з тим, наступив кінець рабовласницькій цивілізації і зосередженню багатств колишньої Римської імперії, що приваблювали варварів. Нащадки давніх тюркомовних кочовиків печеніги, тор­ки, половці та інші споріднені з ними групи степовиків змушені були займатися продуктивною працею. Гра­біжницькі військові напади в цих умовах хоч і посідали ще значне місце, одначе відігравали вже другорядну роль в соціально-економічному й політичному житті як тюр- ків-кочовиків, так і в їх найближчих сусідів — слов'ян. Ко­човики, що хвилями накочувалися з Азії і зіштовхувалися між Доном та Дунаєм з цивілізованим землеробським населенням, пристосовували своє господарче життя до нових обставин і нових суспільних відносин. Кочове за­няття тваринників-скотарів і воїнів вони поєднували з землеробством. У сприятливих, кліматичних, грунтових умовах та вигідному географічному розташуванні об­ставини життя степовиків складалися вельми вигідно. Грунти степів були плодородніші і відносно легкі для об­робітку. За науковими даними, в той час річкові долини південних степів сучасної України й Поділля, принаймні долини, які починалися в лісовій смузі сучасної Росії, були покриті сумішшю лісової рослинності, включно до Чорно­го й Азовського морів [Докучаев, 1949, с. 386]. Грунти були плодючі і, без сумніву, придатні для високопродуктивно­го землеробства та домашнього тваринництва.

Різноманітною була фауна Степу. Тут водилися дикі буйволи, тури, лосі, вепри, степові ведмеді, кози, дикі ві­вці. Полювання на звірів у кочовиків IX-XIII ст. тісно по­єднувалося з розведенням великих табунів домашньої худоби: коней, овець, великої рогатої худоби, верблюдів, про що вже наводились свідчення іноземців. Ще яскраві­ші оповідки можна зустріти в києворуських літописах, де розповідається про походи київських князів на половців, про захоплення ними в полон як людей, так і численного поголів'я домашньої худоби.

Успішному розведенню тварин печенігами й полов­цями сприяли природні умови. Іноземний мандрівник Ібн-Фадлан свідчив про наявність багатства трав, про море рослинності, яка становила джерело для випасів худоби влітку й достатку природного сіна взимку. Ве­ликі табуни худоби розводились не лише для спожи­вання, а й використовувалися як тяглова сила. Худоба була основним видом товару на зовнішньому ринку і величезним джерелом збагачення родо-племінної знаті кочовиків. В основі господарства кочовиків було тваринництво. Натомість підтверджуються низкою свідчень факти поєднання тваринництва у печенігів, а особливо у їхніх наступників — торків та полов­ців — з землеробством. Кочовики сіяли просо, ячмінь, пшеницю; вони культивували такі культури як цибуля, часник, дині, кавуни. У половців, приміром, відома така культура як «соип». Назва «кавун» збереглася й до цих часів у вжитку українців стосовно до однієї з баштан­них культур [Плетнева, 1958, с. 189].

Отже, не зважаючи на постійні війни як джерело зба­гачення знатних вождів кочовиків, основою економічно­го, тобто матеріального життя кочових племен поступово становиться трудове заняття, складовою якого є домашнє тваринництво та землеробство. Питома вага землероб­ства у половців була більша ніж у печенігів. Тож осідлість у печенігів розвинена слабкіше, а сила, військових нападів і пограбування сусідніх народів, відповідно, більша. Цю силу войовничості печенігів підкреслюють писемні свід­чення сучасників.

Сприятливі кліматичні та загальноприродні умови, відносно високий рівень матеріальної забезпеченності населення викликали підсилене зростання народонасе­лення, в т.ч. чоловічого, яке здатне було поповнювати лави воїнів.

БОРОТЬБА РУСІ З УГРАМИ, ПЕЧЕНІГАМИ TA ТОРКАМИ

Костянтин Багрянородний поділяє печенізькі племена на дві гілки; в кожну з них за його описом входило по чотири округи або коліна — племена [Багрянородный, 1934]. Мабуть ці чотири коліна мав на увазі й старо­руський літописець. Судячи по всьому печеніги не скла­дали єдиного племінного союзу; їх орда поділялася на два об'єднання — західне і східне, з різною територією, на якій вони кочували із різним етнічним складом кочо­виків [Плетнева, 1958, с. 192-193].

КИЇВСЬКА РУСЬ У БОРОТЬБІ З КОЧОВИКАМИ В IX — НА ПОЧАТКУ XICT.

На правому березі Дніпра і далі на захід розташовува­лися чотири племені, з якими візантійці зіштовхувалися найчастіше й з якими перебували в постійних зв'язках або військових сутичках. Костянтин Багрянородний зма­лював досить докладну картину їх розміщення, зокрема на територіях, що межували з візантійськими кордонами. Все печенізьке суспільство розділилось на вісім фем (по чотири в кожній гілці) — орд, очолюваних архонтами (ханами). Кожна орда нараховувала 40 частин (до 40 тис. чоловік). На лівому березі Дніпра в донському напрямку розташовувалися печенізькі кочів'я кварцепурів, спру- калпеїв, вороталпатів та вулацоспонів, які безпосередньо межували з Руссю. Всі ці угруповання в своєму суспільно­му розвитку перебували на етапі класоутворення, тобто йшов процес формування нового способу виробництва, який так і не знайшов свого подальшого розвитку в пече­нізькому суспільстві, досягнувши лише вищої стадії родо­племінного ладу — військової демократії.

Активізації та підсиленню нападів на Русь печені­гів під кінець X ст. сприяли обставини, що склалися у внутрішньому стані Київської держави. Після загибе­лі Святослава розпалилися усобиці між його синами за київський стіл. Так, Ярополк, що посів після батька київ­ський стіл, убиває свого брата, удільного князя Овруць­кого Олега й захоплює землі навколо Овруча. Почувши про те, що сталося на Київщині, Володимир, який був князем новгородським, злякався Ярополка і втік за море до варягів. Ярополк посадив у Новгороді своїх намісни­ків і разом з впливовою феодальною київською знаттю став володіти всією Руссю. Через три роки Володимир по­вернувся з варягами в Новгород, прогнав Ярополкових посадників і пішов проти свого брата на Київ. Битва за київський престол закінчилися в 980 р. перемогою Воло­димира Святославича, а Ярополк був убитий за наказом Володимира найманцями-варягами.

З русько-печенізьким протистоянням пов'язане й ін­тенсивне будівництво фортифікаційних оборонних систем за часів князівства Володимира та його сина Ярослава, відомого в народі як Мудрий. Однією з перших акцій князя Володимира було зміцнення південних кордонів Київської Русі. Ось як описує давньоруський літописець діяльність князя у цьому напрямкові: «И рече Владимиръ: се не добро, еже малъ городъ около Киева. И нача ставити городы по Деснѣ, и по Востри, и по Трубежеви, и по Сулѣ, и по Стугнѣ. И поча нарубати мужѣ лучиѣ от словенъ, и от кривичъ, и от чуди, и от вятичъ, и от сих насели грады: бѣ бо рать отъ печенѣгъ» [ПСРЛ, 1962, II, с. 106]. Ешелоновану оборону тривалий час на Русі тримали такі фортеці як Воїнь, Білгород, Вітачів, Переяслав тощо, які стримували наступи печенігів та інших войовничих кочовиків на столицю держави — Київ.

У часи Володимира й Ярослава Київська Русь досягла найвищого розквіту. З періодом правління цих славет­них києворуських князів питання боротьби з кочови­ками розв'язувалося Руссю поряд з цілим рядом інших проблем зовнішньої політики. Володимир Святославич остаточно підкорив племена, що мешкали на сході від Києва — в'ятичів та радимичів, які, використавши за­йнятість Святослава справами Візантії, перестали платити данину київським князям. У 981р., як свідчить літопи­сець, Володимир переміг в'ятичів і наклав на них данину таку, як це було при Святославові Через п'ять років така доля спіткала й радимичів. У ці ж роки київський князь ходив походом і на литовські землі ятвягів, перемігши та підкоривши їх. Під 981 роком літописець повідомляє в «Повісті минулих літ» про те, що Володимир ходив на ляхів (поляків), відвоювавши Червенські землі з їхні­ми містами, захоплені раніше Польщею. Таким чином, успіхом зовнішньої політики Володимира Святославича на заході було приєднання до Київської Русі сучасних західноукраїнських земель [ПСРЛ, 1962, І, с. 81-82; II, с. 69-70]. Та відвоюванням Червенських земель справа не закінчується. Літописець згадує про похід київсько­го князя проти хорватів, землі яких розташовувалися на східних та західних схилах Карпат. Отже, під владою Киє­ва наприкінці X ст. перебували землі Закарпаття, населен­ня якого своєю історичною долею було давно пов'язане зі східними слов'янами Середньої Наддніпрянщини. Тим часом Володимир налагоджує добросусідські відносини з Чехією та Моравією.

БОРОТЬБА РУСІ З УГРАМИ, ПЕЧЕНІГАМИ TA ТОРКАМИ

З київським князем Володимиром шукали політичного союзу Римський Папа та німецький імператор Оттон III.

КИЇВСЬКА РУСЬ У БОРОТЬБІ З КОЧОВИКАМИ В IX — НА ПОЧАТКУ XICT.

Останній присилав до Києва свого місіонера Бруно, який робив спроби схилити киян до західно-римської церкви. Але місія ця зазнала невдачі. Русь пов'язувала себе, як ві­домо, ідейними й культурними стосунками з Візантією, прийнявши, від неї в 988-989 рр. зрештою християнство, так як православна церква у Візантії не була носієм уні- версалістських тенденцій, а проповідувала єднання церк­ви й держави, що особливо імпонувало князівській владі. В давньоруському літоцису занотовано цікаву звістку про похід Володимира на болгар, коли він «победи болгари» [ПСРЛ, І, 1962, с. 84], але не згадано на яких — волзьких чи дунайських. Існує думка, що це була вилазка проти волзьких булгар, сповідувавших магометанство, хоча в праці В.Татіщева говориться про дунайських болгар та сербів [Татищев, 1962, т. Ill, с. 63]. На користь першого говорить і згадка про мирну угоду та укладену Володи­миром торгову до того часу, як «камень начнетъ плава­ти, а хмель грязнути», що дало змогу ефективніше й на тривалий час використовувати Великий шовковий шлях на відрізку Київ-Булгар [Моця, 2000, с.275; Зоценко, 2000, с. 433; Івакін, 2000, с. 529]. Є дані про посольство князя до Хорезму з метою вивчити можливість прийняття ісламу. Отже, це були й «іспити віри», за визначенням києво- руського літописця, коли князі та їхнє оточення активно знайомилися з існуючими тоді світовими релігійними догмами — магометанством волзьких булгар, іудаїзмом хозарських євреїв, католицтвом і православ'ям Риму та Константинополя. Вибір було зроблено на користь останнього.

Головне місце в зовнішній політиці Київської Русі наприкінці X і на початку XI ст. продовжувала займати боротьба з печенігами. Це питання виходило за межі зовнішньої політики. Боротьба з кочовиками зачіпала ін­тереси всього народу і була справою далеко важливішою за грабіжницькі походи князів та їх військових дружин на чужі землі. В боротьбі з печенігами вирішувалася доля країни; йшла справа про найближчі життєві інтереси на­роду — його майно, життя, свободу і незалежність. Цими загальнонародними інтересами були пронизані почуття й ідеологія літописця, який вписав у «Повість минулих літ» докладніші оповідки про боротьбу з печенігами ніж, скажімо, його нотатки про походи на в'ятичів, радимичів, ятвягів, ляхів і т.і.

З літописних оповідей про боротьбу з навалою печені­гів наприкінці X ст. читач складає уявлення насамперед про ті зміни, що сталися протягом другої половини цього ж сторіччя в житті і побуті кочовиків південних степів і слов'яно-руського населення. Внаслідок розвитку про­дуктивних сил у кочових орд печенігів відбулася значна консолідація їх могутності. Зростає економіка кочового та напівосідлого господарства, збільшуються багатства печенізьких орд за рахунок воєн з Візантією та країнами Нижнього Подунав'я.

Це не могло відбитися сприятливо на зростанні вій­ськової могутності кочовиків. У них, зокрема в печенігів, у початковий період феодалізації їх суспільних відносин військо ще не було відірване від народу. Чоловіча час­тина кочовиків являла собою озброєну силу. Цим і по­яснюється, що кочовики становили суцільну, величезну військову масу, яку неможливо було за виразом літопис­ця «перезріти», тобто осягнути очима чи бува хоч якось уявити. Основним типом війська у них була кіннота. Вона поділялась на два види — легку й важку. Перший вид складали молоді та завзятіші воїни-вершники, озброєні луком та стрілами. Останній вид кінноти був характерний для пізнішого етапу в соціально-економічному розви­ткові кочовиків, коли в них відбувся поглиблений процес поділу суспільства на класи. Цей вид складався з багатьох вершників, озброєних списом і шаблею. Лук та стріли були ж зброєю, яку зазвичай носили всі кочовики. В період виділення феодальної верхівки багаті і знатні особи нале­жали до важкоозброєної кінноти і стояли на чолі різних її підрозділів. У кочовиків витворився особливий, відмін­ний від західноєвропейського та руського, військовий лад та військова тактика.

БОРОТЬБА РУСІ З УГРАМИ, ПЕЧЕНІГАМИ ТА ТОРКАМИ

Деякі візантійські джерела, наприклад, так описують військовий устрій печенігів; про це зокрема ми дізна­ємося з повідомлень Анни Комнін: «Скіфи (у Візантії в ті часи часто називали майже всіх кочовиків скіфами, що мешкали в степах Північного Причорномор'я — М. М.) теж виладналися в бойовий порядок: вони...розташували­ся на флангах, розмістилися засадами, зв'язали свої ряди

КИЇВСЬКА РУСЬ У БОРОТЬБІ З КОЧОВИКАМИ В IX — НА ПОЧАТКУ XICT.

згідно з правилами тактики і, загородивши військо на­критими возами, ніби баштами, рушили на самодержця кожний своїм підрозділом та почали здалека пускати стріли» [Плетнева, 1958, с. 197]. Приблизно такий як у пе­ченігів військовий лад продовжував існувати й у торків, чорних клобуків, а також у половців та інших кочовиків Степу. Принцип наступу рухливим табором разом з воза­ми був запозичений у кочовиків українськими козаками і застосовувався ними в битвах XVI-XVIIct. Наші козаки ще й піднімали стяги своїх полків, коли йшли на битву з ворогом, як до них це робили кочовики.

Необхідність побудови сталих і міцних укріплень, як зазначалося нами вище, з обох боків середньої течії Дніпра свідчило про те, що співжиття з багаточисельни- ми й войовничими ордами печенігів для слов'янського населення в південних степах становилося надто тяжким. Слов'яни з півдня великими масами змушені відступати на північ — у лісостеп.

Печеніги в свою чергу просувалися вслід за слов'янами, що відступали і все ширше колонізували землі, заселені здавна слов'янськими племенами. Відбувається пере­міщення азіатських кочовиків у напрямкові від степів Причорномор'я на північні широти лісових масивів. Це явище, як відомо, дало привід С. Соловйову витворити теорію колонізації, яку він образно назвав боротьбою лісу зі степом, тобто споконвічною боротьбою осідлого насе­лення, що споконвіку мешкало в лісах, з степняками-ко- човиками. Боротьба лісу зі степом у Соловйова означала реальну історичну картину складних взаємостосунків Русі з кочовими племенами і народами Сходу, що йшли з Азії в Східну Європу, зміняли один одного в руських степах аж до XVIct. Зворотній процес — наступ Русі на азіатів, російський історик Соловйов назвав наступом лісу на степ. Ця боротьба була довготривалою і закінчується остаточ­ною перемогою лісу, що означало реально як перемога Русі над кочовиками з Азії в XVI ст. і як повна колонізація росіянами всієї східноєвропейської рівнини. С. Соловйов як яскравий і виразний представник великодержавниць­кого напрямку в російській історіографії, історично ви­правдовував цю колонізацію, активним провідником якої було російське самодержавство [Соловьев, 1959]. Таким чином грубо зшита нитками великодержавницька кон­цепція в російській історіографії другої половини XIX ст. з області історичної науки переносилася в площину по­літики виправдання колоніалізму російських поміщиків і буржуазії.

Наступ печенігів викликав конкретні наслідки — пе­ресування слов'янських груп автохтонного населення з гирл річок, що впадають у Чорне море, далі на північ. Так, при згадці про уличів і тиверців, які розташовувалися по Бугові та Дністру, літописець їх знає вже як таких, що «приседяху к Дунаеви», тобто стосовно до XI ст. він згадує про них уже в минулому часі, що колись у гирлі Дністра та Бугу було «множество их». Літопис свідчить, що цих племен тут уже нема і тільки укріплення — «суть грады ихъ и до сего дне». Поселення їх залишились, а самих уличів і тиверців давно уже нема. Вони перемістилися до верхів'їв Дністра і Бугу та переселилися в напрямку серед­ньої течії Дніпра, а також Дунаю. Це сталося під натиском печенігів. Відтік слов'янського населення на північ та за­хід був не раптовим. Він тривав не одне століття — при­близно від другої половини X по XII ст. включно.

У нас уже йшлося про один з нападів печенігів на Київ у часи князювання Святослава, позначено­го літописцем 968 р. Насправді, слід думати, цій облозі передували й менш відомі напади печенігів на землі полян та інші правобережні й лівобережні околиці Ки­єва, але вони не збереглися в народній пам'яті. Тому ці епізоди боротьби з печенігами не знайшли місця на сторінках літопису. Літописець XI-XII ст. залишив для пізніших поколінь свої свідчення лишень про ті історич­ні епізоди боротьби з кочовиками, які були пов'язані або з народними переказами, записами його попередників, місцевими речовими пам'ятками, або з топонімічними назвами. Приміром, літописець під 992 р. у свою «Повість минулих літ» вніс коротку оповідку про те, що Володи­мир заклав «град БЪл» (Білгород — тепер сучасне село Білогородка, що в ЗО км від Києва. — М. M.), як свою заміську резиденцію і водночас фортецю, що захища­ла підступи до Києва [ПСРЛ, II, с. 106]. Далі літописець оповідає, як печеніги перейшли Сулу (993 р.) й стали на лівому березі р.Трубіж, а на протилежному боці — бойові

БОРОТЬБА РУСІ З УГРАМИ, ПЕЧЕНІГАМИ TA ТОРКАМИ

КИЇВСЬКА РУСЬ У БОРОТЬБІ З КОЧОВИКАМИ В IX — НА ПОЧАТКУ XICT.

дружини князя Володимира, і ніхто не смів нападати один на одного — ані печеніги, ані руси — допоки не зі­йдуться в двобої печеніг та слов'янин. Якщо ж пере­може печеніг — три роки безкарно грабуватимуть Русь печеніги, а якщо слов'янин — кочовики навіть не на- смілюватимуться підходити до її кордонів. Переміг русь­кий дружинник — такий собі Кожум'яка, а печенізьку рать було порубано й посічено: «...и удари имъ о землю, и вскликошася Русь, а ПеченЪзЪ побЪгоша, а Русь погна- ша по них сѣкуше ихъ» [ПСРЛ, II, с. 107]. На честь пере­моги за переказами князь заклав місто-град Переяслав, де бойова дружина його «переяла славу».

Насправді ж літописна оповідка про перемогу руського богатиря над велетом-печенігом є витвір давньої усної на­родної творчості, вписаної до літопису як героїчна й ле­гендарна сторінка в боротьбі києворуського народу проти печенігів. Отож цілком справедливо підкреслює відома дослідниця В.Адріанова-Перетц, що «чим далі відстоїть від літописця епоха, яку він описує, тим природно, що він частіше вдається до народної творчості. Тож дохристи­янський період староруської історії (тобто до поширення писемності й появи історичної літератури — М. М.) осо­бливо уквітчаний матеріалом усного походження («усні літописи») і переказами, пов'язаними з пам'ятними місцями, що пояснюють їх імена, такими, які описують приурочені до них події, подробиці біографій історичних осіб IX-X і навіть XIст.» [Адрианова-Перетц, 1951, с. 106]. Це вельми цікаве зауваження відносно староруських дже­рел можна з певністю віднести й до літописної оповідки, наведеної нами вище. В даному разі не викликає сумніву, що це не історичний факт, а чудова легенда, адже Переяс­лав існував принаймні вже близько ста років до описаних літописцем подій. Так, Переяслав згадується вже серед інших міст Русі в договорі Олега з візантійськими прави­телями Леоном та Олександром, що був укладений 907 р. За умовами договору Візантія зобов'язувалася сплачува­ти щорічну данину: «уклады на рускыа грады: первое на Киевъ, та ж на Чернигов, на Переаславль...» [ПВЛ, 1950, ч. І, с. 24]. Згадується Переяслав і в договорі князя Іго­ря, укладеному з Візантією в 945р. [ПСРЛ, II, 1962, с. 37]. Цілком очевидно, що літописець був обізнаний з цими документами пізніше або хоча й знав, але не зміг від­мовитися від спокуси й умістив чудову легенду, що по­ходила безпосередньо з вуст народу.

Є ще одна легенда, вміщена в літописному зводі, яка розповідає про облогу печенігами Білгорода в 997 р., коли князь Володимир пішов на Новгород боронити його від кочовиків (тут ідеться про якийсь маловідомий нам похід князя до Новгорода-Сіверського), а інші вороги (ті ж печеніги), що були поблизу Києва, дізналися про від­сутність князя і стали табором навколо Білгорода — ре­зиденції Володимира. Печенігів була безліч, хоч і «град» був великий, як підкреслює літописець.

Коли мешканці міста зібрались на віче, дехто запро­понував здатися на милість ворогові, бо, мовляв, всеодно помремо з голоду. Тільки один із старших — мудрець, по­радив зачекати три дні. Він звелів з останніх запасів харчів зварити бочку киселю та бочку сити (розварений розчин меду) й опустити їх у дві криниці. Затим запросили пече­нізьких послів, почастувавши їх «підземними дарами» та за­певнивши, що мають «кормлю в земле». Печеніги змушені були повірити в достатні запаси їжі для оборонців «града» й зняли облогу. Мешканці міста раділи з своєї перемоги. Легенди про героїзм простих людей потрапляли на сто­рінки літописів завдяки усним переказам. Вони в свій час мали слугувати запалом для боротьби Русі з кочовиками.

До кінця X і початку XI ст. велике оборонне значен­ня для Києва набувають його околиці, де будуються укріплення, що мали надійно захищати столицю від во­рогів на її підступах. У часи Володимира Святославича, як ми вже підкреслювали, Київ був оточений смугами міцних оборонних споруд, валів, увінчаних дерев'яними частоколами. Залишки цих оборонних земляних укрі­плень збереглися до наших днів в Україні, зокрема на Ки­ївщині — вздовж Росі, Стугни, Ірпеня, що в народі відомі під назвою Змієвих валів. Народ склав легенду про їх по­яву: могутній коваль Кожум'яка переміг велетенського змія, після чого запряг його в плуга й зорав землі су­часної України. Найближчі з цих валів прилягали щільно до самої столиці в районах Пирогова, Хотова, Поштової Віти, Білогородки [Андриевский, 1883; Антонович, 1884; Добровольский, 1908, 1912 та ін.].

БОРОТЬБА РУСІ З УГРАМИ, ПЕЧЕНІГАМИ ТА ТОРКАМИ

КИЇВСЬКА РУСЬ У БОРОТЬБІ З КОЧОВИКАМИ В IX — НА ПОЧАТКУ XICT.

Ще складнішу систему оборони від навали кочовиків становили фортифікаційні споруди Лівобережжя Дні­пра — у Посуллі, на Трубежі, Сеймі, Пслі та Ворсклі [Ляскоронский, 1913; Довженок, 1950, с. 38-46]. У цій час­тині Русі-України оборонні вали та інші укріплення захищали Переяслав, який у домонгольський період віді­гравав значну економічну, політичну та культурну роль у житті Київської Русі і стояв у цьому відношенні поряд з Києвом.

Південніше, по Стугні, збудовано цілу низку городищ- укріплень. Між гирлом Стугни і Красної на трьох високих пагорбах значну оборонну роль відігравало місто Треполь (сучасне Трипілля). Воно з трьох боків було оточене во­дою. Від Треполя по Стугні вгору найбільше з укріплень слід вважати Василів (нині Васильків), назване на честь Володимира Святославича, який після Хрещення Русі отримав ім'я Василія. Тут Володимир побудував церкву Преображення. За Стугною далі на південь відомі і інші міста-фортеці: Красне, на півострові над Дніпром Халеп (сучасне с.Халеп'є) і Вітачів. Останнє, за свідченням ві­зантійського автора Костянтина Багрянородного, було перевалочним портом на шляху від Києва по Дніпру — і далі на південь.

У часи правління Ярослава Мудрого було густо вкрите укріпленнями і «градами» все Поросся, а також ешелоно- вана лінія оборони йшла вздовж Ірпеня, Здвижа, які про­довжував будувати Ярослав та його сини [докладніше див.: Толочко, 1983; Кучера, 1987; Моця, 2000]. У результаті бага­торічних археологічних досліджень встановлено, що сис­тема оборони Київської Русі складалася з 23 поздовжніх багатокілометрових валів, які об'єднувались у 9 оборон­них ліній, що в свою чергу доповнювалось використанням залишків земляних укріплень як ранньої доби заліза, так і будуванням нових вузлових складних фортифікаційних споруд — фортець, на які покладалось головне завдан­ня — тривале стримування орд кочовиків.

У 1036 році Ярослав Мудрий завдав нищівної поразки печенігам, зійшовшися з ними під стінами Києва: «Ярос­лавъ же выступи из града исполни дружину, и постави Варягы посредѣ на правѣй странѣ Кыяны, а на лѣвемъ крылѣ Новгородцѣ и сташа предъ городомъ, а Печенѣзѣ приступати начата. И поступишася на мѣстѣ, идѣже есть нынѣ святыя Софья Роуская, бе бо тогда поле вне гра­да, и бе сеча зла. И едва одолѣвъ к вечеру Ярославъ, и побѣгоша Печенѣзѣ раздно» [ПСРЛ, II, с. 139]. Це остання битва з печенігами, що згадується в літописі, але з ними ще довго довелося мати справу Візантії, яка продовжу­вала обороняти свої володіння від печенігів та нових орд кочовиків — половців, протягом XI -початку XII ст.

Натомість не слід думати, що печеніги зовсім зникли з наших південних степів. Вони ще продовжували стано­вити небезпеку для Києва й Київської Русі. Недаремно київський князь Ярослав Мудрий продовжував справу свого батька Володимира Святославича і будував укрі­плення по Росі, Стугні, навколо Києва та на лівому березі Дніпра. Він, зокрема після 1031р. посадив у Пороссі по­лонених «ляхів», використовуючи їх для захисту кордонів та будівництва нових укріплень [Кучера, Іванченко, 1987, с. 71]. Ярослав значно розширив дітинець, збудувавши нові оборонні стіни й ворота навколо нього. Князь також заснував місто Юр'єв (сучасне м.Біла Церква), назвав­ши його своїм християнським іменем. Слід зазначити, що впродовж XII ст. Юр'єв відігравав найактивнішу роль у боротьбі з половцями і піддавався руйнуванню та на­віть спустошенню. Так, у 1095 р. половці майже знищили місто, проте воно знов постало з руїн у 1103 р.

Перемога Ярослава над печенігами в 1036 р. примусила відступити на Дунай лише їх головні сили. їхньому швид­кому відкочуванню до кордонів Візантії сприяла і та об­ставина, що на історичній арені з'явилася нова небезпека з Азії — половці, натиск яких нагадував грізне цунамі. Частина печенігів залишилася в наших південних сте­пах і значною мірою асимілювалася тут зі спорідненими тюркськими племенами, здебільшого відомими під імена­ми чорні клобуки, берендеї та торки.

БОРОТЬБА РУСІ З УГРАМИ, ПЕЧЕНІГАМИ ТА ТОРКАМИ

Знесиливши печенігів у довготривалій боротьбі і по­збувшись їх нападів населення Київської Русі зіткну­лося на півдні з торками, відомими у візантійських хроніках як узи, а на Сході як гузи і які були близькі за своїми мовними та етнічними ознаками до печенігів. На півдні Київщини й донині існують ріки, назви яких пов'язані з перебуванням торків. Торки мешкали також

КИЇВСЬКА РУСЬ У БОРОТЬБІ З КОЧОВИКАМИ В IX — НА ПОЧАТКУ XICT.

у межах східнослов'янських земель на Сіверському Дін­ці; навколо нинішнього м. Слов'янська здавна відомі дві річки, назви яких торського походження — Top і Торець. У 90 км від Куп'янська існує село Торське, а поблизу того ж Слов'янська на р.Жеребиці відомі залишки Тор­ського городища. Існують і інші топонімічні назви тор­ського походження [Аристов, 1877, с. 3-7].

Тривале перебування торків засвідчене джерелами також і на інших територіях Лівобережжя України — в районі Прилук, Ніжина, Носівки, Баришівки тощо, що належали до Переялавської та Чернігово-Сіверської земель. Розташування їх на Лівобережжі простиралося вздовж південних кордонів Переяславського князівства. Торки стали відомі літописцеві в зв'язку з боротьбою з половцями у межах Переяславської землі [Стороженко, 1899; Ляскоронский, 1905]. У торків навіть існувала своя столиця — Торчеськ, локалізована в межах сучасно­го с. Шарки, що на р. Горохуватці. Є відомі топоніми й гідроніми, зібрані Д. Расовським: село Торчиновичі на території Галицького князівства; села Торки, Торчин, м.Торчів — Волинського; села Торчиці, Торчин, Торків; річки Торч (притока Росі), Торчанка, Торча (притока Тікича); урочища Торч, Торчевський степок, Торчеське узгір'я — Київського; місцевість Торкин — Новгород- Сіверського князівства [Моця, 2000, с. 572-573].

Переяславською землею в XI-XII ст. називалися не лише найближчі околиці Переяслава як князівсько­го центру. Вона простиралася із заходу від широких просторів середньої течії лівого берега Дніпра і далеко на схід. Через її землі протікали Трубіж, Альта, Сула, Псел та Ворскла, а за ними (землями) розкинулись дикі степи, господарями яких на той час були кочовики.

Під натиском половців торки поволі просувалися на захід і досягли кордонів Переяславської землі. А про­те києворуський літописець до розгрому печенігів ніде не згадує про будь-які військові сутички з торками, хоч вони були відомі вже за часів Володимира Святос­лавича. До середини ХІст. відносини Русі з торками були навіть вельми дружні, і вони були нерідко союзниками руських князів, зокрема переяславських. Так, у Іпатіїв- ському літописі можна натрапити на згадку про них

у зв'язку з участю торків у переможному поході Воло­димира на дунайських болгар під 985р. [ПСРЛ, IL с. 71]. Але згодом мирні взаємостосунки почасти руйнуються, зокрема про одну таку сутичку нам відомо з літопи­су, занотовану під 1055 р. За рік до цих подій помирає великий князь київський Ярослав, і в Києві посів стіл його син Ізяслав, у володіння якого входили Новгород та Турово-Пінське князівство, а в Переяславі перебував Всеволод, землі якого лежали по Остру, Пслу, Ворсклі, Сулі, а також входили Ростово-Суздальські території. Всеволод вирішує йти проти торків, вважаючи їх небез­печними сусідами. Розгромивши торків він уперше зі­ткнувся з половцями, проте йому вдалося заключити з ними мирний договір [ПСРЛ, II, с. 151]. Перед тим як половці стали новою загрозою для Русі торки вже з дру­зів князів руських перетворилися на їх ворогів. Боротьба з двома противниками — торками та половцями — ви­магала об'єднання зусил трьох братів Ярославичів — Ізяслава, Святослава і Всеволода. В той рік, як помер їхній четвертий брат Ігор Ярославич, князь Володи- мир-Волинського князівства, в 1060 р. брати Ярославичі об'єднали свої військові сили і пішли на торків: «торки убояшеся, побѣгоша и до сего дне и помроша» [ПСРЛ, II, с. 152-154]. З повідомлення літописця можна зробити висновок, що торки назавжди зникли з історичної мапи Східної Європи, але це, звичайно, не так. Про їх існу­вання ми зустрічаємо в різних джерелах ще й у XII ст., про що йтиметься нижче. Однак це літописне свідчення має сенс у тому, що торки як противники і дійсно при­пинили своє існування та перейшли до розряду «своїх поганих», тобто підлеглих. На арену виходять страшніші вороги — половці.

БОРОТЬБА РУСІ З УГРАМИ, ПЕЧЕНІГАМИ TA ТОРКАМИ

Під датою 1061 р. у літописі вміщено оповідку про пер­ший напад половців на Київську Русь. На початку цього року, взимку, переяславський князь Всеволод зі своїми дружинами зазнав поразки. Половці на чолі зі своїм ханом Сокалем, спустошивши землі князівства, пішли в свої вежі [ПСРЛ, II, с. 152]. Так уперше Київська Русь зустрілася в битві з найнебезпечнішими своїми ворога­ми половцями, безперервна боротьба з якими триватиме майже два наступні сторіччя.