2. КНЯЗІВСЬКІ З'ЇЗДИ. НАСТУП НА ПОЛОВЦІВ. ПОХОДИ РУСЬКИХ ДРУЖИН У ПОЛОВЕЦЬКІ СТЕПИ наприкінці хі B ТА В ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ XIICT.

Не зважаючи на те, що на половців мож- 7⅜¾∖XA∕/ JΠL на було очікувати майже не щодня біля стін південних руських міст, серед князів ще гостріше розгорялись міжусобні криваві чвари.

Олег захопив усю Ростово-Суздальську землю, призна­чивши своїх посадників у захоплених містах та збираючи з них данину і навіть прагнув заволодіти Новгородом, де князював тоді Мстислав Володимирович. Однак князь

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

новгородський не без допомоги половців та свого брата Вячеслава з дружиною виступив проти олегових дру­жин, очолюваних братом Ярославом. Олег, почувши про виступ мстиславової дружини, залишив Ростов і Суз­даль, спаливши останній. Об'єднані сили під проводом Мстислава наздогнали Олега й розбили вщент у битві на р. Колоква. Хоча Олегові й вдалося втекти до Мурома, а згодом до Рязані, він усе ж змушений був залишити й ці міста та укласти мир з Мстиславом, а також зрештою відмовитися раз і назавжди виступати проти Святополка й Володимира.

Не зважаючи на те, що великим князем Київським був Святополк Ізяславич, він напевне вимушено підтримував Мономаха через побоювання його зростаючого автори­тету серед князів, тож відкрито не виказував свого неза­доволення.

Перший княжий з'їзд відбувся восени 1097 р. в Любечі^[8]. В ньому взяли участь Святополк з Володимиром, брати Святославичі — Давид та Олег, а також Давид Ігорович та Василько Ростиславич. Його найголовніша мета — «строенье мира», тобто покінчити зі згубними чварами та міжусобицями. Літописець акцентує нашу увагу саме на одностайності думки: «Почто губимь Рускую землю, сами на ся котору дЬюще? а половци землю нашу несуть розно, и ради суть оже межи нами». Князі домовились, що надалі кожен повинен триматися своєї вотчини і не переступати меж землі іншого. Землі і князівства кожен тримає відповідно до лінії його роду, як поділили колись батьки: Святополк — Київ разом з Туровом, який призна­чався йому раніше; Володимир — Переяслав, Смоленськ, Ростов із землями; Мстислав — син Мономаха — Нов­город разом з землею; Святославичі (Олег, Давид і Ярос­лав) — Чернігів і навколишні землі. Крім цих прямих родових ліній нащадків Ярослава Мудрого залишали­ся ще князі, які належали до віддаленої родової гілки: Давид Ігорович отримав Володимир на Волині, Володар Ростиславич — Перемишль на Сані, а Василько Poc- тиславич — Теребовль. Князі заприсяглися, що «отселѣ имѣмься во едино сердце и съблюдѣмь Рускую землю, каждо держить очьчину свою... Аще отселѣ кто на кого вьстанет, та на того будемъ вси» [ПСРЛ, 1962, т. I, 256-257]. Але про підкреслену в літописі одностайність князів годі й говорити. Чвари не припинялися й надалі.

Любецький з'їзд тимчасово припинив боротьбу провід­них князів — Святополка і Володимира з князями-ізгоя- ми Святославичами за Чернігівські та Новгород-Сіверські землі. Відтепер розгорілася ворожнеча в Галицькій та Во­линській землях. По всьому видно, що рішенням з'їзду за­лишився незадоволеним Давид Ігорович, який змушений був віддати частину своїх земель Ростиславичам.

Невдовзі після з'їзду Давид Ігорович повідомив Свя- тополку Ізяславичу про начебто існуючий заколот проти нього Володимира Мономаха й Василька Ростиславича. Мовляв, галицькі князі не так давно вже вбили Ярополка Ізяславича — брата Святополка, а тепер він гадає, що подібне мають зробити як з ним, так і з великим кня­зем. Ні Василько, ні Мономах про це, звичайно, і в сні не помишляли. Святополк не наважився сам розправитися з Васильком, а передав його в руки Давида. Теребовлян- ського князя схопили у великокнязівському палаці й по- звірячому осліпили в Звенигород! під Києвом. Укладач «Повісті минулих літ» запозичив відомості про трагічну подію з галицьких джерел. Безпосереднім автором цих подій був якийсь Василій, про якого нам нічого не відо­мо. Після осліплення нещасного Василька доправили як в'язня до княжого міста Давидового — Володимира.

Почувши про цю жорстоку подію, що відбулася одразу ж після клятви на хресті, Мономах обурився. Його підтри­мали всі Святославичі й виступили об'єднаним військом

КНЯЗІВСЬКІ З'ЇЗДИ. НАСТУП НА ПОЛОВЦІВ.

ПОХОДИ РУСЬКИХ ДРУЖИН У ПОЛОВЕЦЬКІ СТЕПИ НАПРИКІНЦІ XI ТА В ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ XIICT

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

проти великого князя. Врятувала Святополка від кари лише одна обставина: кияни вмовили Мономаха не во­ювати на радість половцям і переконали, що винуватцем осліплення Василька був Давид Ігорович. Великий князь Святополк зобов'язувався сам покарати підступного во- лодимирського князя.

А тим часом розгорілися чвари між Давидом Ігорови­чем, з одного боку, та братами Васильком і Володарем Ростиславичами, з іншого.

Як відомо, це болюче питання розглядалося на наступ­ному з'їзді на річці Зол отчі під Києвом IlOlp., де обго­ворювався й готувався похід на половців; останні мабуть передбачували у майбутній війні свій нещасливий кінець і послали своїх послів на з'їзд з проханням укласти мир. Наразі такий мир уклали в Сакові під Києвом, проте без­перервне віроломство половців не давало підстав споді­ватись на тривалий мирний перепочинок, і військову операцію було перенесено на пізніший строк [ПСРЛ, 1962, II, 249]. До того ж у половецькому стані хани різних ве­ликих і дрібніших орд могли діяти кожен на свій розсуд. Вони, наприклад, могли будь-коли рушити свої війська на руські землі, що і траплялося не раз.

Володимира Мономаха як справжнього патріота своєї землі ніколи не покидала думка про те, що спустошли­вим нападам половців потрібно покласти край. І він на­полегливо діяв, турбувався про захист Руської землі. Так, у 1103 році на Долобському озері, що під Києвом, зібрався ще один загальнокнязівський з'їзд, щоб оста­точно обговорити питання про час виступу проти поло­вецьких орд. Мономах наполягав на тому, щоб виступити ранньою весною, а Святополк був проти, мовляв, не час воювати навесні, адже цим ми «хочемь погубити смерды и роль ихъ». Володимир Мономах відповів на це, що див­но йому таке чути, бо чому ж ніхто не хоче зрозуміти, від чого буде шкоди більше: від того, що смерда вб'ють, коли він буде орати, а коня заберуть, заберуть і жінку та дітей, і все майно.

Внаслідок цього вдалого походу на половців руським князям вдалося звільнити печенігів і торків та розсели­ти їх на Пороській оборонній лінії. Ці тюрські поселенці як надзвичайно вправні воїни повинні були приймати перші удари половецьких орд і обороняти Руську землю.

КНЯЗІВСЬКІ З'ЇЗДИ. НАСТУП НА ПОЛОВЦІВ.

ПОХОДИ РУСЬКИХ ДРУЖИН У ПОЛОВЕЦЬКІ СТЕПИ НАПРИКІНЦІ XI ТА В ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ XIICT

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

Тоді ж було відновлено ряд укріплень на півдні, що були зруйновані під час половецьких наскоків.

Два роки не нападали половці на Київську Русь і лише оговтавшись від страшної поразки, хан Боняк, зібрав­ши величезну орду, пішов у Середню Наддніпрянщи­ну. Про цей напад є згадка літописця під 1105 роком, зв'язавши напади половців з появою хвостатої комети на небі та затемненням Місяця, що відбулося 13 груд­ня того ж року. І дійсно, хан Боняк під Зарубом узимку переміг берендеїв і торків, що цілком імовірно виступа­ли проти половців. Ще двічі нападали половці на Пере­яславщину та Київщину, за якими щоразу Мономах організовував погоню, але невдало. 1106 року половецькі загони нападають на Зарічеськ (тепер — містечко Заріч­чя на Рівненщині) і спустошують його. Проте цього разу руській дружині вдається організувати погоню й розбити ворога аж на Дунаї, звільнивши полонених та повернув­ши здобич.

Навесні 1107 року хан Боняк знов пограбував пере­яславські землі, захопивши багато коней, а влітку того ж року разом з Шаруканом та іншими ханами підступив до Лубен, узявши його в облогу. Об'єднані сили руських князів пішли на підмогу оборонцям міста. На цей раз при­єднався до руського війська і князь Олег Святославич зі своєю бойовою дружиною. Успішно переправившись через Сулу вони розгромили численні половецькі орди, вбивши Тааза — брата Боняка, та полонивши хана Cypry з братами. Старий Шарукан ледве втік, позбувшись усьо­го свого майна [ПСРЛ, 1962, І, 282]. Руські воїни поверну­лися з великою перемогою. А на початку наступного року Володимир, Давид і Олег вели вже мирні переговори з половецькими ханами, які завершились успішно. Мир­ну угоду було скріплено ще й династичними шлюбами: Володимир Мономах посватав за свого сина (майбутньо­го сумнозвісного князя Юрія Довгорукого — засновника Москви й руйнівника Києва) доньку половецького хана Аєпи з роду Асеня, а Олег Святославич — за свого сина Святослава ханську доньку з роду Гіргеня [ПСРЛ, 1962,

I, 283]. Такі мирні договори руських князів зі знатними кочовиками скріплювалися шлюбними зв'язками, як пра­вило, їх синів з доньками половецьких ханів.

Проте в 1108-1110 роках продовжувалися напа­ди половецьких орд на Русь з угруповання Боняка, і це змушувало Володимира Мономаха діяти рішучіше й далекоглядніше. Так, у кінці 1109 р. він посилає військо вглиб Степу — аж до Дону, яке захоплює величезну кількість половецьких веж — до 1000, а навесні 1110 року великий князь Святополк, Володимир Мономах і Да­вид Святославич здійснюють новий похід на половців. Вони зі своїми дружинами дійшли до Воїня, але змушені були повернути назад з причини начебто якоїсь небез­печної хвороби (сап? — В. T.), що викликала загибель ко­ней у цій місцевості. А можливо, князі не знали напевне розташування половців і побоювалися заглиблюватися далеко в Степ, залишаючи в небезпеці свої тили. Ціка­во, що приблизно в цей час половці також наблизилися до Воїня і з невідомої причини повернули назад. На жаль, у літописі про справжню причину не йдеться.

Як зафіксовано чітко в літопису, похід об'єднаних русь­ких дружин у далекі половецькі степи відбувся в кінці зими Illlp. В поході на грізного ворога брала участь більша частина князів та їх військових сил, на чолі яких стояли великий князь Святополк з сином Ярославом, Володимир Мономах і Давид Святославич з синами [Ляскоронский, 1907]. Літописна оповідь про ці події ці­кава своєю докладністю, яка свідчить про безпосередню участь самого автора. За своєю манерою викладу і зміс­том, особливо в заключній частині, ця оповідка нагадує «молитву» Мономаха з його «Повчання» [ПСРЛ, 1962,

II, 269-278].

Руські війська вийшли в лютому, коли ще лежав сніг і йшли цілий місяць. Як оповідає літопис, об'єднані сили руських князів були вже на Сулі в п'ятницю другого тижня Великого посту, а в суботу — на Хоролі. Тут їм довелося

КНЯЗІВСЬКІ З'ЇЗДИ. НАСТУП НА ПОЛОВЦІВ.

ПОХОДИ РУСЬКИХ ДРУЖИН У ПОЛОВЕЦЬКІ СТЕПИ НАПРИКІНЦІ XI ТА В ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ XIICT

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

стояти ще тиждень, а далі рушили в неділю, коли зазви­чай «хрест цілують». Середохресне християнське свято буває в середині четвертого тижня посту. Тоді якраз на­ступили весняні талі води, і князі з кінною дружиною «сани пометаша» дійшли до Псла, а потім зупинились на Голтві, чекаючи на піших «воїв». Від Голтви все вій­сько рушило в напрямку Ворскли й прибуло сюди у вівто­рок, бо «на завтра в среду хресть целоваша». Від Ворскли до шостої неділі посту військо перейшло «многи рѣки» і дісталося басейну Дону у вівторок. Тут воїни одягли кольчуги й шоломи. Як видно, до того часу вони йшли легко одягнені, а військове спорядження та зброя до­ставлялися вслід за військом спочатку на санях, а потім возами. Загони «изрядиша», тобто одягнувшись у броню та надійно озброївшись, підійшли до Шаруканя — поло­вецького міста, яке перебувало вже в Половецькій зем­лі на Сіверському Дінці [Барсов, 1885, с. 303-305]. Вони без бою захопили місто, а невдовзі й Сугрів. Руські дружини зустрілися з авангардом половецького війська 25 березня (в «Лазарево воскресенье и Благовещенья день») на р.Сальниці, правій притоці Сіверського Дінця, де й відбулася вирішальна битва. 27 березня основна маса половецького війська була повністю знищена. Було захоплено величезну кількість полонених, худоби, ко­ней. Києворуський літописець урочисто підкреслював, що «възвратишася Русьтии князи вьсвояси, сь славою великою к своимъ людемъ, и ко всимъ странамъ далнимъ, рекуще къ Грекомъ, и Угромъ, и Ляхомъ, и Чехомъ, донде- же и до Рима пройде» [ПСРЛ, 1962, II, 273].

Цей старанно організований похід руських князів на­гадував своїми наслідками переможний рейд у 1107 р., але він був набагато визначніший. У Illl році було завда­но нищівного удару й знищено величезні сили половців. Після цього походу регулярні напади половецьких орд на Київську Русь припинилися на тривалий час. Перемож­ні походи руських на половців під проводом Володимира Мономаха, виведення з віддалених південних земель у межі Русі підлеглих половцям інших тюрських племен, спустошення половецьких веж сильно послабили міць во­йовничих половців, підірвали їх економічну й військову могутність. Організаторський та блискучий військовий хист Володимира Мономаха настільки налякав половців, що протягом всього його сидіння на великокнязівському столі (1113-1125) кочовики не посміли самостійно напада­ти на Русь. Жоден літопис не зафіксував у ці роки бодай одного нападу половців на Руську землю. Руські поети оспівували похід Illl р. у своїх піснях, уривки яких дійшли й до нас. Душею цього героїчного періоду був Володимир Мономах. Він виступає в народному билинному епосі, в феодальній літературі, дружинній поезії як головний ініціатор і проводир походів на половців. Ось як пізніше оспівували його подвиги: «Мономах знищив Половців, за­гнав хана Отрока в край Обезів (Грузію), за залізні ворота (Кавказькі гори), а Сирчан зістався на Дону, відживився рибою (був у крайній біді). Тоді Володимир Мономах пив Дін золотим шоломом і забрав усю землю їх, загнавши клятих Агарян» [Грушевський, 1992, т.2, с. 105]. До речі, історія втечі половецького хана Отрока (Атрака) — сина Шарукана, на Кавказ, яскраво змальована в панегірику початку XIIIct., присвяченому князю Роману Мстисла- вичу і вміщена в Іпатіївському літописі, підтверджується грузинськими хроніками. Зокрема відомо, що грузин­ський цар Давид прийняв на службу до 40 тис. половець­ких воїнів під проводом хана Отрока [Плетнева, 1958, т.1, с. 221-222].

У 1113 р. після свята Паски тяжко захворів великий князь київський Святополк і невдовзі помер (16 квітня. — В. Т.) у своїй літній резиденції за Вишгородом. Тіло Святополка було перевезено до Києва й урочисто похо­вано в Золотоверхому Михайлівському соборі, побудова­ному за часів його сидіння в Києві та названому на його честь. Християнське ім'я Святополка було Михаїл. Люди дивувалися величезному багатству, яке роздавала його дружина-княгиня — монастирям, священослужителям, бідним, як це водилося за християнським обрядом.

На десятий день після поховання Святополка кияни зібралися на раду й послали до Переяслава бояр проси­ти Володимира Мономаха на київський стіл. А в цей час у місті вибухнуло повстання киян, можливо, інспіроване, на думку П.Толочка, певними київськими боярськими си­лами, орієнтованими на Володимира Мономаха [Толочко, 1987, с. 100]. Перший раз Володимир хоч і розчулився

КНЯЗІВСЬКІ З'ЇЗДИ. НАСТУП НА ПОЛОВЦІВ.

ПОХОДИ РУСЬКИХ ДРУЖИН У ПОЛОВЕЦЬКІ СТЕПИ НАПРИКІНЦІ XI TA В ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ XIICT

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

(за свідченням літописця — «плакася велми и не пои- де»), проте відмовився, оскільки добре пам'ятав, що займе «чужий стіл», адже київська феодальна верхівка неодно­разово виступала проти цього, коли він намагався посісти князем у Києві після смерті батька. Отже, виходить цілком логічно, що Володимир Мономах як тонкий і надзвичай­но розумний політик хотів легалізувати свій незаконний прихід до Києва «запрошенням киян». А коли повсталі пограбували двори тисяцького Путяти (ставленика Свято- полка й прибічника Святославичів), соцьких, єврейських купців, через чотири дні кияни («нарочиті мужі») знову послали до Володимира, з рішучою вимогою посісти кня­жий стіл, бо станеться лихо багатьом боярам, монастирям тощо, як зазначає літописець. Тож він дав згоду черго­вим прибульцям з Києва. З того часу Володимир Моно­мах «сѣдБ на столь отца и дЬдъ своихь, и вси людье ради быша, и мятежъ влеже» [ПСРЛ, 1962, II, 276]. Тут не мож­на обійти однієї надзвичайно важливої деталі, поміченої у «Повісті минулих літ»: літописець Мономаховичів двічі наголошує на тому, що Володимир зайняв «стол отень и дЬдень», тобто цим зайвий раз виправдовується й під­тверджується начебто легітимність отримання ним влади у Києві.

Посівши великокняжий стіл у Києві, Володимир Мо­номах наразі зміцнює свою владу, зосередивши у своїх руках величезну територію, де були посажені Мономахо- вичі або їх союзники. Як правило, ці союзи скріплювалися династичними шлюбами. А будь-які непокори чи незадо­волення з боку князів рішуче придушувалися. Отже, по­чинаючи з 1113 р. під «важкою» рукою київського князя Володимира Мономаха переважали тенденції до міцного єднання києворуських земель. Літописець виразно під­креслював важливість міцного союзу князів та єдності Русі за часів Мономаха: «съвъкупишася братья Русции князи» [ПСРЛ, 1962, II, 280].

І з половецьких степів за період князювання Моно­маха вже не було тієї небезпеки, що роздирала Київську Русь упродовж багатьох років. Тож не зайве наголосити й на тому факті, що половці не посміли напасти на Русь одразу після смерті Святополка, бо вперта боротьба з ними між 1103-1111 рр. була недаремною завдяки багатолітнім зусиллям і воєнному талантові Мономаха. В часи його князювання ми зустрічаємо лише одну літописну звіст­ку, датовану в Іпатіївському літописі під 1116 р., як Во­лодимир посилав свого сина Ярополка, а чернігівський князь Давид свого сина Всеволода на Сіверський Донець. Вони взяли тоді три половецьких міста Сугрів, Шарукань і Балин, а Ярополк привів собі в жони полонянку («крас­ну вельми») — доньку знатного вельможі [ПСРЛ, 1962, II, 284].

Послаблення половецьких нападів на Київську Русь у часи правління Мономаха та його сина Мстислава можна пояснити ще й тим, що в середовищі кочовиків також точилася боротьба. Так, проти половців не раз ви­ступали інші кочовики — торки й печеніги. Про таке по­встання нам відомо з Іпатіївського літопису. Наприклад, після походу на половців Ярополка і Всеволода в 1116 р. відбулася дводенна битва на берегах Сіверського Дінця торків і печенігів з половцями, але повсталі були розбиті й змушені йти під захист Володимира Мономаха, пере­селившись на Русь. А натомість було й інше. Приміром, невідомо з яких причин у 1121р. Володимир прогнав якісь групи берендеїв з Русі, а торки й печеніги самі того ж таки літа повтікали [ПСРЛ, 1962, II, 286]. І навпаки, деякі половецькі угруповання шукали дружніх зв'язків з Києвом. Відомо, що таке намагання увінчалось успі­хом: син Мономаха Андрій у 1117 р. повінчався шлюбом з онукою Тугоркана.

Звичайно, слід погодитись з висловленою давно іс­ториками думкою, що служба на порубіжжі зі Степом, де київські князі поселяли «своїх поганих» — тюрських степовиків, була тяжкою і небезпечною; доводилось по­стійно зіштовхуватися з відважним, жорстоким і хижим ворогом — половцями, які мстилися колишнім своїм під­леглим за втечу від своїх господарів. Тож нові поселенці, що розміщувались на південних межах руських земель, часто не могли утримувати натиску половців і втікали з наділених руськими князями місць; нерідко кочовиків, полонених у походах на половців, поселяли в глибинних районах києворуських земель [Ляскоронский, 1907, с. 25­28]. Про це свідчать навіть сучасні назви сіл і урочищ Укра­їни. Ми вже згадували про торків, що мешкали на півдні

КНЯЗІВСЬКІ З'ЇЗДИ. НАСТУП НА ПОЛОВЦІВ.

ПОХОДИ РУСЬКИХ ДРУЖИН У ПОЛОВЕЦЬКІ СТЕПИ НАПРИКІНЦІ XI ТА В ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ XIICT

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

Київщини. Й до цього часу збереглися топонімічні назви у віддалених районах Київщини та інших українських областей. Існує село Велике Половецьке в Сквирському районі, а Мале Половецьке — у Фастівському. В Бер­дичівському районі Житомирщини є село Половецьке. Дехто з істориків вважає, що давня назва Бердичева, можливо, була Берендичев і походить від слова берендеї. Там же, на Житомирщині, в Радомишльському районі є село Торчин, а в Дзержинському — Великокозарське. На Поділлі поблизу Літина приселок називається Кума- нівкою; можливо тут було поселена одна з половецьких груп полонених — куманів. На галицьких землях існує й донині село Козарівське, а на Коломийщині — Пече- ніжинське. На Львівщині існують однойменні могила й урочище — Половець. Подібні топоніми зустрічають­ся на Волині і навіть далі на північ — на Берестейщині. Та найбільше топонімічних назв тюрського походження існує в Східній Україні: у Подесенні — села Команське і Печенюги, на Стародубщині — Торки. Подібні назви відомі й на Харківщині, які ми наводили раніше.

Підсумовуючи, слід наголосити, що з'їзд руських кня­зів на Долобському озері в 1103 р., який взяв напрямок систематичного ешелонованого наступу вглиб Степу, приніс позитивні наслідки. Наступальні заходи руських князів на чолі з Володимиром Мономахом змінили спів­відношення сил на користь Київської Русі. В проміжку 1103-1132 рр. Іпатіївський літопис наводить лише 9 на­падів половців на Русь, з яких 5 закінчились нищівною поразкою половців і наступальними операціями руських дружин. Ті походи, що були організовані руськими кня­зями в 1103 р. проти західно-дніпровського угруповання половецьких орд, а також проти східно-донського в 1109, Illl та 1116р. закінчилися цілковитою поразкою полов­ців. Половці змушені були відійти аж до Кавказу.

А проте це не означало, що Київська Русь назавжди позбулася небезпеки з боку половців. У 30-ті рр. XII ст. піс­ля смерті київського князя Мстислава Володимировича (1125-1132 роки правління) починається новий своєрідний етап політичної історії Київської Русі та половців. На Русі надовго перемагають відцентрові сили в міжкнязівській політичній боротьбі, наслідком якої стала самовбивча феодальна роздрібленність руських земель, що привела врешті-решт до катастрофи.

Міжусобна боротьба руських князів не тільки не припи­няється, а ще більше розпалюється. В ній виступають два ворожих табори — нащадки Мономаховичів і Ольговичів. Ці часи в половецькій історії до 70-х рр. XII ст. характери­зуються участю кочовиків у міжусобицях руських князів. Особливо були серед них найактивніші Ольговичі, які, на­слідуючи зрадницьку політику Олега Святославича, сис­тематично залучають половців до свого союзу в боротьбі з нащадками Мономаховичів. Спільниками Ольговичів були баточисельні орди східно-донського угруповання половців, які незабаром зміцніли після смерті Мстисла­ва. Крім того, союзу Ольговичів з половецькими ханами сприяли й родинні зв'язки, що досить істотно впливали на політичні відносини між ними.