3. БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ.

Після смерті Володимира Мономаха, половці, сподіваючись на послаблення

союзу руських князів і залишаючись вірними своїм роз­бійницьким традиціям, увірвались на територію Переяс­лавського князівства.

Крім Мстислава, що посідав київський стіл у 1125­1132 рр., залишалося ще чотири сини Володимира

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

Мономаха: Ярополк, Вячеслав, Юрій і Андрій. Ярополк ще за життя батька посів у Переяславі й залишався там і після смерті. Він був на своєму місці, бо відзначався хоробрістю і виявив неабиякі здібності полководця, що забезпечило успішну боротьбу з половцями на околицях Переяславської землі. Третій брат, Вячеслав, як уже зга­дувалося раніше, спочатку князював у віддаленому від Києва Смоленську, а потім був переведений до Турова. Юрій Володимирович, що пізніше прозваний Довгору­ким, ще за життя батька почав князювати в Ростово-Суз­дальській землі; Андрій сидів у Володимирі-Волинському. Новгородом керував старший син Мстислава Володими­ровича Всеволод, а Ростислав посів у Смоленську. Ізяслав Мстиславич володів землями спочатку в Курську, а потім у Полоцьку.

Чернігівськими землями володів князь Ярослав, рідний брат померлих ще за життя Мономаха Олега й Давида Святославичів. Особа ця нічим особливим не відзначалася, тож син покійного Олега Святославича Всеволод Ольгович напав на землі свого дядька, вигнав­ши того з Чернігова.

Вигнання Всеволодового брата Святослава Ольгови- ча з Новгорода в свою чергу стало приводом до війни чернігівських князів Ольговичів з київським князем Яро- полком Володимировичем. Закликавши половців, вони спустошують Посулля, взяли Прилуки й збираються йти на Київ. Всеволод Ольгович, приспавши пильність київ­ського князя Ярополка, збирав своїх прибічників з вій­ськами біля Вишгорода. В 1139 році помирає Ярополк, якому незадовго до смерті все таки вдалося на якийсь час обєднати сили для боротьби з Ольговичами й дещо стабілізувати внутрішнє становище Півдня Київської Русі. Його місце займає брат Вячеслав, але не втримавши владу в своїх руках, поступається місцем Всеволоду Оль- говичу, який 4 березня 1140 року вийшов з Вишгорода на Київ і вже наступного дня захоплює київський стіл (1140-1146).

У Олега Святославича було три сини: Всеволод, Свя­тослав і Ігор.

БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

Володимирович (Довгорукий) — ТОДІШНІЙ КНЯЗЬ Воло- димиро-Суздальського князівства.

Щоб хоч трохи відволікти увагу своїх противників від внутрішніх суперечок, Всеволод вряди-годи організо­вує походи проти половців. Принаймні літописець згадує про один такий похід у Половецький Степ, позначивши його під 1140р. [Ляскоронский, 1907, с. 28].

Половці майстерно використовували незгоди серед руських князів і прагнули використати їх з метою по­дальшої наживи, принаймні здобути сякий-такий відкуп від них. Тож вони не переставали з'являтися в межах руських земель, загрожуючи черговими спустошення­ми. Спочатку руські князі ймовірно не були готові дати належної відсічі і йшли на поступки, призначаючи пере­говори на своїй території, що означало для того часу слабкість тієї сторони, на чиїх землях велися перемови.

Одначе половці не відмовилися від своїх намірів і про­довжують активно брати участь у князівських міжусоби­цях спочатку на боці князів чернігівських Ольговичів, а потому на боці Юрія Довгорукого, коли розпалилася жорстока боротьба між Довгоруким та його племінни­ками Мстиславовичами за Київ. Князь Суздальський Довгорукий, як відомо, був у родинних зв'язках з по­ловецькими ханами. Він був одружений на половчанці, від якої народився Андрій Боголюбський.

Всеволод Ольгович прагнув зберегти велике кня­зівство Київське за Ольговичами. 1146 року він зібрав киян на віче (слід думати, що це були збори київської феодальної верхівки) і сповістив про те, що він тяжко хворий, тож зажадав, щоб після його смерті вони ви­знали князем його брата Ігоря Ольговича. Він наказав на цьому віче: «цѣлуйте крест Игореви». Бояри цілували хрест, тобто заприсягнися Ігореві на Ярославовім дворі: «рекоша ты нам князь», натомість літописець засвідчує, що вони прийняли це нещиро: «яша по нѣ лѣстю» [ПСРЛ, II, 320-321]. Відомо, що незважаючи на присягу, прине­сену Ігорю, Гліб тисяцький та Іван Войтишич надіслали таємне посольство до Ізяслава Мстиславича, який сидів тоді в Переяславі, з проханням посісти київський стіл. Коли ж Ізяслав з дружиною впритул підійшов під стіни Києва, бояри, як і було домовлено, перейшли на бік пе­реяславського князя. Ізяслав чудово розумів, що ув'язне в жорстокій боротьбі з Ольговичами, але заручившись відчутною підтримкою київських бояр та чорних клобуків («своїх поганих»), а також фактично населення всього Поросся, він рішуче пішов на протистояння.

Ігор Ольгович не волів так легко поступатися Києвом, тож просив допомоги у своїх земляків з Чернігівщини. Але його зусилля не увінчалися успіхом, а навпаки скінчи­лися досить трагічно. 13 серпня 1147 року Ізяслав Мстис- лавич прибув до Києва, а перед цим Ігоря тяжко побили кияни. Згодом привели до Ізяслава і за наказом новоспе- ченого київського князя постригли в ченці й заточили у Видубицький монастир закутим у кайдани. Як відомо, тоді монастирі були водночас і місцями ув'язнення. Не­забаром Ігоря було переведено в один з переяславських монастирів, де й посадили в «поруб» — монастирську в'язницю, а його дружини прогнали на Чернігівську зем­лю, пограбувавши дотла [ПСРЛ, II, 329].

Таким чином чернігівським Ольговичам не вдалося закріпити своє князювання в Києві. З трьох братів за­лишався лише один Святослав Ольгович, який володів землями Новгород-Сіверського князівства. Двоюрідні брати Давидович! — Володимир та Ізяслав володіли зем­лями чернігівськими; в тісному союзі з ними перебував онук Давида Святослав Володимирович [докладніше див. генеалогію князів Чернігівських: Багалей, 1882].

БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

Святослав Ольгович докладав багато зусиль, щоб визволити свого брата Ігоря. Між тим, його двоюрідні брати Давидович! входять у змову з Ізяславом Мстис- лавичем з метою заволодіти новгород-сіверськими зем­лями. Вони мотивували свій союз з київським князем, якщо вірити літописцеві, тим, що Ігор був ворогом Mo- номаховичам і так само їхнім. Давидович! радили Свя­тославу Ольговичу залишити Новгород-Сіверський і йти до Путивля, де були ніби-то кращі землі, на що сівер- ський князь відповів відмовою, мовляв, ніяких волостей йому не потрібно, а лише тільки-но відпустили б його з полону брата.

Давидович! вирішили використати сприятливу ситуа­цію, щоб покінчити з останнім з Ольговичів і заволодіти всіма чернігово-сіверськими землями. Київський князь Ізяслав Мстиславич не був проти того, щоб позбутися ще одного претендента з Ольговичів на великокняжий престол. Він, погодившись з Давидовичами, разом зі сво­їм сином Мстиславом та допоміжними загонами переяс- лавців і берендеїв пішов на Новгород-Сіверський. Тут уже були зі своїми дружинами Давидович!. їхні військові сили зупинилися в лісі в Порахні — на березі річки Рахна. Потім просунулись до Мельтекового сільця, а звідти по­слали своїх воїв захопити Ігореві та Святославові табу­ни — стадних кобил 3 тисячі та жеребців 1 тис. [ПСРЛ, II, 331-332]. Давидович! взяли Ігореве сільце; тут було зібра­но величезні багатства — вина і меду, всякого «тяжкого» товару — заліза, міді. Все це князі -звеліли завантажити на свої вози; потім наказали запалити двір Ольговичів, церкву і тік з хлібом, де стояло близько тисячі стогів. Зго­дом Давидович! пішли на Путивль.

Ізяслав Мстиславич звелів, як свідчить літописець, від­дати йому все майно, що належало Ігореві, а те що було Святославове, поділити на чотири рівні частини^[9]. В льо­хах виявилося 500 берковців меду, 80 корчаг вина. З церк­ви вивезли геть усе до нитки: срібний посуд, золототкані предмети, образи тощо. З маєтку Святослава Ольговича біля Путивля забрано 700 душ челяді [ПСРЛ, II, 333-334].

Тим часом Ігор Ольгович був привезений з Переяслава до Києва і пострижений у ченці в Київському монастирі св. Федора, а Святослав за порадою своїх знатних мужів змушений був утікати в «лісну» сторону, тобто в область ростово-суздальських земель. Тут князював його дядько Юрій Володимирович (Довгорукий). Так, війна Давидови- чів з Святославом Ольговичем була перенесена в землі в'ятичів (Ростово-Суздальське князівство). Ізяслав Мстис­лавович повернувся до Києва.

Святослав тоді стояв у Колтеску; сюди Юрій Володими­рович прислав йому на допомогу тисячу берендеїв та бі- лозерські дружини, а сам пішов на Новгород. Захопивши Новий торг і область, що лежала вздовж р. Мста, він звелів Святославу воювати Смоленськ, де сиділи родичі Давидо- вичів. Святослав розпочав воювати з племенем голядь, полонивши велику кількість людей. Юрій Володимирович послав своїх людей до Святослава з проханням завітати до нього в Москву. Це перша літописна згадка про Мо­скву, датована 1147 роком [ПСРЛ, II, 339].

Москва була тоді невеликим князівським сільцем, об­несена дерев'яним частоколом; вона розташовувалась у гирлі р. Неглинної при її злитті з р. Москвою. Тож сюди й запрошував Юрій Довгорукий свого родича та спільни­ка в міжусобній війні з києворуськими князями.

Які справи вирішував князь Юрій з Святославом і які взагалі конкретні причини цього заклику, для нас зали­шилися невідомими, проте вони могли зустрітися тут, слід думати, з приводу зміцнення їхнього союзу для боротьби з племінниками ростово-суздальського князя Мстис- лавичами — внуками Володимира Мономаха. Відтепер уже стояло питання не про інтереси Ольговичів. Юрій Довгорукий сам намагається захопити Київ, щоб посісти княжий стіл свого покійного батька Володимира Моно­маха. Поки що він діяв через Святослава Чернігівського, який, без сумніву, за згодою Юрія Довгорукого ввійшов

БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

у змову з половцями. Літописець розповідає про це так: Святослав прийшов і став навпроти Неринська. Згодом прийшли до нього половецькі посли від дядьків його, тобто від половецьких ханів — Святославових родичів по лінії дружини-половчанки, запропонувавши тому свої послуги: якщо він звелить, вони негайно прийдуть зі сво­їми військами. Святослав дав згоду, а сам пішов до Ді- дославля, куди прибула орда хана Токсобокича. Згодом до них приєдналися орди Коучевича та Горина. Незалеж­но від цього інші половецькі орди спустошували черніго- во-сіверські землі [ПСРЛ, II, 341-342].

А тим часом у Києві стало відомо, що Давидович! по­мирилися з Святославом Ольговичем і разом вступають у змову з Юрієм Довгоруким, щоб іти на Київ проти Мстиславичів. Тож кияни нагадали своєму князеві про випадок, коли 1068 р. було випущено з ув'язнення Bcec- лава Полоцького і поставлено князем, а через це стало­ся багато зла їхньому місту. А тепер Ігор — ворог наш і не ув'язнений, а в монастирі ченцем, тож, мовляв, уб'ємо його і затим підемо на Чернігів з метою розправитися з Ольговичами. Отже, не зважаючи на вмовляння з боку митрополита та тисяцьких Лазара й Рагуйла не робити цього, кияни рушили до монастиря св. Федора, схопили Ігоря, кинули на землю й потягли зв'язаного через Бабин торжок на князівський двір і там з ним без ніяких вагань покінчили. Згодом труп Ігоря на возі було перевезено на Поділ і кинуто на торгу. Через деякий час за велінням тисяцького Лазаря тіло було поховано в Семенівському монастирі.

Ізяслава Мстиславича, коли відбувалися ці трагічні події, в місті не було; він перебував у війську, що стояло в верхів'ях р. Супою, на порубіжжі чернігівських та переяс­лавських земель. Він ретельно готувався до походу проти об'єднаних сил чернігово-сіверських князів та їх союзни­ків половців. Невдовзі війська Ізяслава пішли на південні міста Чернігівщини і деякі з них захопили. На допомогу прибуло підкріплення в особі дружин брата Ростислава Мстиславича зі Смоленська та полків його дядька Вячес­лава, і всі вони повернулися до Переяслава. Коли половці дізналися, що йдуть об'єднані сили на чолі з київським князем, вони покинули своїх спільників Ольговичів і Давидовичів і відступили в степи. Давидович! з Ольго- вичами змушені були повернутися до Чернігова.

Наступала нова фаза в боротьбі за князівський стіл у Києві. З новою силою розв'язалась боротьба Юрія Дов­горукого з союзом князів Мстиславичів на чолі з київ­ським князем Ізяславом. Юрій тричі ходив на Київ.

У запеклій боротьбі Юрія Довгорукого зі своїми племін­никами Мстиславичами вирішальну роль відіграли його родичі по лінії дружини-половчанки. В розпалі боротьби Юрія за Київ половці не примусили себе довго чекати і негайно втрутилися в міжкнязівську боротьбу. В 1150 р. вони з'явилися на р.Супої і пішли відомою їм дорогою через низину Ворскли, Псла й Сули. Невдовзі поблизу Переяслава з'єдналися з дружинами Юрія Володимиро­вича. Об'єднаним силам київського князя на цей раз вда­лося дати гідну відсіч своїм супротивникам. Характерно, що половці не грабували населення й не спустошували києворуський край. Юрій зумів відвернути їх від цього. У другому своєму поході на Київ він намагався залучити на свій бік напівкочові тюрські племена чорних клобуків, які мешкали, як відомо, у Пороссі. Проте князь Довгору­кий не врахував того, що чорні клобуки ворогували здавна з половцями. Тож намагання Юрія Володимировича по­єднати свої інтереси й водночас примирити два тюркські табори зазнали невдачі. Це успішно використали проти­вники Юрія — Мстиславичі. Вони попередили можливий наступ половців в басейні р.Супою, зосередивши тут свої потужні військові сили. Син київського князя Мстислав, що княжував тоді в Переяславі, ставши на чолі бойових дружин, зумів залучити до свого військового союзу тор- ків, берендеїв та залишки орд печенігів, які кочували за межами Київщини і завдав сильного розгрому полов­цям на рр.Углі та Самарі [Ляскоронский, 1907, с. 31-32].

Переможний похід об'єднаних сил наддніпрянських князівств на чолі з Мстиславом Ізяславичем і їхня пе­ремога спонукали половців до помсти. 1153 року вони страшенно спустошили міста і села Посулля. Цей спус­тошливий напад половців був такий блискавичний і не­сподіваний, що військові загони Мстислава, які поспішили прибути на місця половецьких спустошень, не змогли на­здогнати половецьку кінноту й повернули назад. У 1154 р.

БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

об'єднані сили Мстиславичів відбили ще один потужний наступ з боку половців на Переяславщину. Цією надзви­чайно складною обставиною в наддніпрянських землях вдало скористався Юрій Довгорукий і в своєму третьому поході захопив Київ (1155-1158pp.). Він чудово розумів, що половці будуть вимагати від нього немалої винагоро­ди за надану йому допомогу в битві за Київ, тож роз­садив своїх синів у найважливіших стратегічних містах, укріпленнях — Вишгороді, Білгороді, Переяславі, Каневі та інших місцях. Ці міста забезпечували надійну охорону Києва від навали кочовиків. Він укріпив також деякі міс­та Лівобережжя. Серед подібних укріплень відоме таке місто на Подесенні, як Остер.

У всіх своїх спробах організувати великі походи на Русь після 30-х рр. XII ст. половці зазнають невдачі, оскільки об'єднані сили руських на чолі з Володимиром Монома­хом нанесли кочовикам смертельний удар, що так і не дав відродитись численним обезкровленим ордам ко­човиків. Натомість бурхливий розвиток феодальних відносин на Русі викликав крайню ступінь не лише те­риторіальної, а й політичної роздробленності та військо­вої послабленності в порівнянні з XI — початком XIIct., тож і Київська Русь не в силі була виступити організо­вано для остаточного знищення половців — найнебез- печніших з кочовиків-сусідів.

З метою збільшення своїх сил половецькі хани не тільки грабували слов'янське населення, а й намагалися поверну­ти в свою залежність ті племінні тюркські угруповання, що відірвалися від половецьких об'єднань — торків, берендеїв та половців, що покинули кочовища й оселилися на ки- єворуських землях Поросся, Посулля, Ворскли та Десни. Але на Пороссі половці зустріли рішучу відсіч населення та князівських дружин, очолених Васильком Юрійови­чем. Отримавши відсіч на Пороссі, половці зосередили свою увагу на чернігово-сіверських землях, де в цей час княжив Ізяслав Давидович (1151-1158 pp.). Чернігівське князівство межувало на півночі з Ростово-Суздальською землею і Смоленським князівством; на заході — з По­лоцьким князівством і Північною Киевщиною; на пів­дні — з Переяславським князівством; на північному сході його межі сягали землі в'ятичів і Муромо-Рязанського князівства. З південного сходу широкими просторами чернігово-сіверські землі прилягали до Половецького степу. Звідси їм безперервно загрожувала навала грізних степняків.

У 1154 р. половці втрутилися в боротьбу києворуського князя Ростислава Мстиславича (1154-1155 рр.) з чернігів­ським князем Ізяславом Давидовичем (1151-1158 рр.) — спільником Юрія Довгорукого. Через загрозу з боку половців Ростислав Мстиславич змушений був зняти облогу Чернігова, але це не врятувало його становища. Використавши невдачу Ростислава Юрій Довгорукий за­хопив київський стіл (1154-1158pp.). На київському столі Довгорукому вдалося на короткий час досягти становища старійшини руських князів, але вже 1157 р. проти нього склалася ворожа коаліція на чолі з смоленським князем Ростиславом Мстиславичем. У Києві, в свою чергу, мала місце змова проти великого князя. Наслідком цього стала загадкова смерть Юрія Довгорукого після бенкету в київського боярина Петрила. Він був похований у церкві Спаса на Берестовім [ПСРЛ, II, 488-489].

На великокняжий стіл запросили Ізяслава Давидовича, коли він активно готувався до наступу на Київ. У столь­ному граді під час похорону Юрія Довгорукого відбулися масові заворушення киян. Вони пограбували великокня­жий двір і кілька заміських резиденцій. Отже, князівські міжусобиці тяжко відбивалися на становищі народних мас. Князі та їх знатні мужі збагачувалися за рахунок на­роду. Всякий можливий випадок послаблення князівської влади давав сприятливий привід для виразу класової не­нависті експлуатованих до експлуататорів. Народні маси розправлялися зі своїми класовими ворогами.

Владу в Києві на один лише рік зайняв чернігівський князь Ізяслав Давидович, залишивши в Чернігові свого племінника Святослава Володимировича. Однак об­ставини склалися так, що таке порушення престолонас- лідування треба було виправляти, бо вони викликали незадоволення всіх Ольговичів. Отже, Чернігівська земля дісталася Святославу Ольговичу, а Новгород-Сіверська Святославу Всеволодовичу.

У Києві знову влада перейшла до Мстиславичів. Спочат­ку правив Ростислав Смоленський. 1166 року він очолив

БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

великий воєнний похід на південь Київської Русі для охо­рони її ключових торговельних шляхів, що потерпали від кочовиків, закликавши майже всіх південноруських кня­зів: «Посла Ростиславъ к братьи своей и к сыномъ своимъ, веля имъ всимъ съвъкупитися у себе съ всѣми полкы своими; и приде Мьстиславъ из Володимиря, Ярославъ братъ его из Лучъска, Ярополкъ из Бужська, Володимиръ Андреевич, Володимиръ Мьстиславичъ, Глѣбъ Гюргевичь, Рюрикъ, Давидъ, Мстиславъ, Глѣбъ Городеньский, Иванъ Ярославичъ и Галичьская помочь; и стояша у Канева дол­го время, дондеже взиде Гречникъ и Залозникъ».

1167 року князь Ростислав несподівано помирає, і ве­ликокняжий стіл переходить до Мстислава Ізяславича, незважаючи на реальну наявність претендентів з більши­ми правами. Новий київський князь примусив іменитіших старших родичів відмовитись від своїх законних претен­зій. У 1168 році він скликав до Києва князів на черговий з'їзд, щоб разом обговорити його далекоглядні наміри щодо походу на половців з метою покінчити з ними остаточно. В тому ж році об'єднані руські сили рушили на південь. До складу військових сил входили не лише ополчення київські, а й дружини чернігівських Ольгови- чів, удільних князів Гліба й Михайла Юрійовичів та ін. Ось як обумовлювалася в літописі необхідність такого походу: «Братье! Пожальтеси о Руской земли и о своей отцинѣ и дѣдинѣ, оже несуть хрестьяне (половці. — П.Т.) на всяко лѣто у вежѣ свои, а с нами роту взимаюче, всегда преступаюче, а уже у насъ и Гречьский путь изъотымають, Солоный и Залозный» [Толочко, 2000, с. 342].

З піднесенням Володимиро-Суздальського князів­ства з середини XII ст. політичне життя в Київській Русі не тільки не занепало, а дедалі пожвавлювалося. Придніпров'я і Подесення залишалися опорою боротьби з кочовиками. Провідну роль у цьому відношенні віді­гравав Київ, хоч він і був спустошений Андрієм Бого- любським у 1169 р. Прикладом цьому може бути саме об'єднаний під зверхністю Києва похід на половців у 1170 р. У цьому поході брали участь дружини всіх пів- денноруських князів, а також смоленських. Похід тривав три з половиною тижні і завершився великим успіхом. Об'єднані руські сили повернулися з походу з великою здобиччю до Києва якраз на Великдень. У літопису опові­дається, як половці повтікали, залишивши на поталу своїх жінок, дітей і вози свої. Було захоплено половецькі вежі на р.Углі, а інші — на Сніпороді, що біля Чорного лісу. Тут руські дружини притиснули половців до лісу, розби­ли їхні сили вщент, захопивши в полон безліч ворожих воїнів, їхніх дітей, жінок, челяді, коней та іншої худоби [ПСРЛ, 1962, II, 540].

За всіх обставин активної боротьби києворуських кня­зів з половцями слід підкреслити, що з 70-х рр. XII ст. роль Києва та Переяслава в боротьбі з половцями дуже посла­бла. Тільки окремі військові епізоди нагадували про ми­нулу їх славу і героїку. Водночас, починаючи з 70-х рр. того ж сторіччя в половецькому таборі відбувається зміцнення Східного (Донського) об'єднання кочівників, яке стало найнебезпечнішим для Київської Русі. На бо­ротьбу з Руссю постають і ті групи кочівників, що не на­лежали до будь-яких конкретних великих об'єднань. В літописах їх згадують під іменем «дикі половці».

Донське об'єднання відтепер (1172-1187 рр.) відіграє провідну роль у боротьбі з Руссю. Об'єднувачем половців, що кочували в межах Дону й Сіверського Донця, став войовничий хан Кончак. Він прагнув об'єднати під своїм самовладдям половецькі орди, що кучно розташовували­ся зі своїми вежами вздовж Дону та правої нижньої течії Волги.

Номінальним зверхником західнополовецьких орд (Дні­провське об'єднання) був хан Кобяк, який так і не зміг створити сильного об'єднання. Ця група половців не була згуртована в єдине ціле. Поза нею або безпосередньо в її середовищі саме й існували так звані дикі половці.

1172 року, скориставшись послабленням єдності вій­ськових сил Русі і подальшими міжкнязівськими чвара­ми, як свідчить літопис, «прийде множество Половец», що насувались у двох напрямках. Одна частина пішла до Переяслава й стала біля Пісочина, а інша посунула правим берегом Дніпра й стала поблизу Корсуня [ПСРЛ, 1962, II, 555]. Тут смертельні вороги господарювали на свій власний розсуд: вони діяли безкарно в самому серці землі Руської. Київський князь Гліб Юрійович (1171-1173 рр.) змушений був їхати в половецький табір, що знаходився

БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

біля Переяслава, з покорою; в Переяславі номінально кня­зював тоді його 12-річний син Володимир Глібович.

До іншого угруповання половців, що перебувало в Кор­суні — «к Руським», тобто до тих, які чинили свою волю «в Русі» — в землі Київській, Гліб послав передати, щоб його чекали: «Йду в Переяслав замиритися з тими полов­цями і повернуся до вас з миром» [ПСРЛ, 1962, II, 556]. Помирившись з половцями біля Переяслава й щедро обдарувавши їх різними дарами, він зголосився поїхати до половців, що стояли в Корсуні. Разом з ним перебував і брат Михалько зі своєю бойовою дружиною, який сто­яв перед цим на Перепетовому полі — околиці Василь­кова. Натомість половці попередили Гліба й Михалька, щоб вони не ходили до Корсуня; мовляв, ті не будуть з ними розмовляти, поки не нападуть на Київ і не ві­зьмуть полон великий, та не повернуться з ним у По­ловецький степ. Половці й справді рушили величезною ордою в київському напрямку; вони захопили укріплене місто Полонне та спустошили навколишні села, а потім підступили до старокиївських укріплень, захопивши в по­лон велику кількість людей з табунами коней, отарами овець та іншу худобу [ПСРЛ, 1962, II, 559]. Страшна звіст­ка про лихо, що скоїлося, застала князя Гліба на Пере­петовому полі, і він волів було особисто йти на половців з дружиною. Проте слуга з берендеїв умовив київського князя не йти, а послати вслід половцям Михалька зі сво­єю дружиною та берендейським військом. Гліб дав згоду і об'єднане військо, активно підтримане населенням, до­гнало половців за Бугом, розбивши останніх ущент, а по­лонених повернуло до своїх домівок.

Таким чином, похід половців на Русь у 1172 р. був від­битий, хоч і з великими втратами. Проте, починаючи з 1172 року, половці з угруповання хана Кончака майже щорічно нападають на Київську Русь. Наприклад, у літо­пису під датою 1174 р. ми натрапляємо на образний запис про те, що поки Святослав Всеволодович сидів у Черні­гові, а Роман Мстиславич — у Києві, половці розпочали «пакость творити» по Росі. Водночас плюндрувалися зем­лі чернігівські й переяславські. На жаль, як розгорталися події на Росі, в літопису не згадується. Однак яскраво висвітлюється боротьба з половцями на Лівобережжі, зокрема похід Ігоря Святославича (героя «Слова о полку Ігоревім») за Ворсклу. Поблизу Лтави він перерізав до­рогу половцям, що йшли на Переяслав на чолі з ханами Кобяком та Кончаком, нав'язав бій і здобув цілковиту перемогу, відбивши награбоване у навколишніх селах. Наздогнавши рештки половців, уцілілих на полі битви, руські вої частково побили, а частково захопили в полон [Багалей, 1882, с. 236-237].

Слід підкреслити, що поблизу Санджара (недалеко від сучасної Полтави) існувала усталена для половців пере­права через Ворсклу. Насамперед звідти в ті давні часи завжди можна було чекати на небезпеку з боку Поло­вецького степу. Саме звідти дорога вела половців на Пе­реяславську землю. Тож щоб забезпечити свої землі від несподіваного нападу кочовиків, переяславські князі віддавали у володіння своїм васалам землі між Лтавою й Санджаром лише за однієї умови: охороняти як зі­ницю ока місця ймовірної переправи половців на землі Київської Русі. Почасти великі князі київські покладали цей обов'язок безпосередньо на переяславських князів, їм доручалося також охороняти кордони й на право­му боці Дніпра. Так, Ростиславичі з цією метою віддали Михайлові Юрійовичу (Михалкові) Поросся і Переяслав [Ляскоронский, 1907, с. 40].

Наприкінці третьої чверті XII ст. настав деякий спокій у міжкнязівських стосунках на Русі; притлумились було бурхливі усобиці між Ольговичами та Мономаховичами. Київський стіл посів уже підстаркуватий Святослав Все­володович (1176-1180pp.) з династії чернігівських князів. Після вбивства Андрія Боголюбського (1174р.) і втихо­мирення народних бунтів у Ростово-Суздальській землі також наступив відносний спокій. Усе це не могло не від­битися сприятливо на зовнішньому житті Київської Русі, зокрема, на відносинах з половцями-куманами. Хоч Рю­риков! Ростиславичу і вдалося вдруге підступно захопити київський стіл (1180-1181 рр.), але спокій у середовищі кня­зівських верхів знову відновився з поверненням на вели­кокняжий стіл Святослава Всеволодовича (1181-1194).

У таборі половців також концентрувалися й зміцню­валися військові сили на чолі з амбіційним ханом Кон­чаком. Половці, об'єднані Кончаком у відносно могутнє

БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

централізоване державне утворення, відкривають у остан­ній чверті XII ст. нову сторінку активної боротьби з Київ­ською Руссю. Вони відтоді починають свої хвильоподібні походи на києворуські землі не розрізненими окремими ордами, як це було раніше, а організовано, за заздалегідь виробленим планом.

Так, 1177 року половці напали на Поросся і взяли штурмом шість міст, підлеглих союзникам Київської Русі берендеям. Не зупиняючись, вони пішли на Росто­вець, де нанесли удар руським військам, взявши у полон багато бояр з челяддю та худобою [ПСРЛ, 1962, II, 603]. Метою цього вторгнення в землі Русі було захоплення якнайбільше полону, послаблення сил руських та роз­чищення шляху для майбутнього ешелонованого на­ступу кочовиків. Тож у 1179 р. великі сили половців, цих, за виразом літописця, «нечистих» і породження сатани, під проводом хана Кончака вступили на територію Пе­реяславського князівства. Цей потужний наступ Кончак здійснював у союзі з найорганізованішим Донським об'єднанням кочівників. Половецький хан звелів ордам спустошувати околиці багатостраждального Переяслава. Дізнавшись про це, Святослав Всеволодович вийшов з Києва, щоб негайно почати переговори з Кончаком. Та дійшовши до Треполя, київський князь несподівано, а чи навмисне, чи з інших якихось тільки йому відо­мих міркувань не пішов далі. А коли дійшла звістка, що половецькі орди, не дочекавшись дружин Святослава, спустошили переяславські околиці, він рушив пришвид­шеним кроком у напрямкові Канева. Тут київський князь вірогідно переправився на лівий берег Дніпра і зі своїми дружинами дістався Сули й став навпроти Лукомля, де мали повертатися половці до свого Половецького степу. Проте половці розгадали наміри руських і організовано та блискавично відступили в іншому напрямкові. Руським дружинам не залишалося нічого іншого, як повернутися, піймавши облизня, до своїх рідних володінь [Голубовский, 1884, с. 80-81; Ляскоронский, 1907, с. 40-42].

У 1180 році внаслідок тимчасової змови між Кончаком та Святославом Всеволодовичем, а також недавнім сво­їм супротивником Ігорем і в боротьбі за київський стіл, києворуські князі на чолі з Рюриком Ростиславичем наносять нищівний удар об'єднаним русько-половецьким силам на р.Чорториї, ледь не полонивши Кончака та Ігоря Святославича [Моця, 2000, с. 565]. А вже влітку 1184 року великий князь Святослав Всеволодович, розірвавши союз з Кончаком, і князь Рюрик Ростиславич, що поріднився зі Святославом через шлюб їхніх дітей, вирішили висту­пити разом проти половців, які знов зібрали свої потужні сили на чолі з Кончаком. Вони закликали інших князів. До цього союзу приєдналися Мстислав і Гліб Святослави- чі, Володимир Глібович з Переяслава, Всеволод Яросла- вич з Луцька та його брат Мстислав, а також інші удільні князі [ПСРЛ, 1962, II, 630-631]. Натомість князь Ігор, що володів Новгород-Сіверським князівством, відмовляється йти або виставити хоча б заслін проти половецьких орд, за що переяславський князь Володимир Глібович нищить кілька його прикордонних міст, караючи в такий спосіб за зраду.

Дізнавшись про підготовлене для контрудару руське во­їнство, Кончак вирішує повернутись назад. Решта полов­ців на чолі з Кобяком, що не встигла відступити вчасно, зіткнувшись з рішуче налаштованою дружиною Воло­димира Глібовича, не витримала й відступила за Орель, де зустріла руських стрільбою з луків. Проте на допомогу переяславцям підоспіли полки Святослава й Рюрика. По­чалася жорстока січа. Руські ввірвалися в половецький стан і почали рубати наліво й направо ненависних своїх ворогів. Перемога була на їхньому боці. В полон було за­хоплено багато половецьких воєначальників, у т.ч. й са­мого Кобяка. За словами літописця, число полонених досягало 7 тис. чоловік [ПСРЛ, 1962, II, 632]. Слава про цю та інші перемоги Святослава розлетілася в усі закутки Київської Русі і пізніше знайшла відображення в шедеврі києворуської поезії «Слово о полку Ігоревім»: «Святославъ Великий Киевский, — співається в поемі, — грозою бя- шеть, притрепал своими сильными пълки и харалужными мечи, наступи на землю Половецкую, притопша хълмы и яруги, взмути рѣки и озеры, иссуши потоки и болота, а поганого Кобяка из Луку моря от жѣлезныхъ великихъ пълковъ половецкихъ, яко вихрь вторже; и падеся Кобяк, во градѣ Киевъ, в гриднице Святославлѣ». Черговий по­хід половецького зверхника Кончака цього ж таки року

БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

також закінчується поразкою на р.Хорол. Як і раніше в битві проти половців, тут особливо відзначився пере­яславський князь Володимир Глібович, що йшов в аван­гарді руських дружин, який як свої п'ять пальців чудово вивчив і знав місцевість. Він також був відважним вої­ном і великим стратегом. Коли руські дружини вийшли на рубіж р.Хорол, то не зустріли жодного половця. Вони форсували річку й зійшли на висоту, де побачили зблизь­ка скупчення половців та самого Кончака, що гарцював на баскому коні. Руські навально наступали, вдаривши всіма своїми силами. Ворог не витримав і почав відсту­пати, не дивлячись на те, що в половців була на той час передова й нечувана до цього зброя — потужні луки, тя­тиву яких натягувало аж вісім воїв. І стріляли вони також «живим вогнем». Святослав захопив у полон і бусурмена, відважного слугу Кончакового. Це був той самий воїн, що влучно й дошкульно стріляв «живим вогнем». Кончак зумів утекти. Руські захопили багато коней, зброї і поло­нених [ПСРЛ, 1962, II, 636]. Сили половецькі були значно послаблені.

Скориставшись істотним послабленням половців, нов- город-сіверський князь Ігор Святославич, закликавши на допомогу свого брата Всеволода та сина Володимира, також вирішив іти в 1185 р. походом на далекі половецькі вежі, що були віднині беззахисні. Спочатку сіверські князі зустріли недобитих під Переяславом половців за Мерлом, розбили їх і спокійно повернулися додому. Цей легкий успіх запаморочив їхні гарячі голови. У вівторок, 23 квіт­ня того ж таки 1185 року, честолюбивий князь Ігор удруге виступив у похід на половців, вирішивши перейняти сла­ву великого князя Святослава. Допомагали йому і ковуї, що отаборилися в межах Чернігівського князівства, яких привів під знамена Ігореві старійшина Ольстин Олексич. Дев'ять діб тривав похід, і 1 травня дружина Ігорева та його союзники вже стояли на березі Сіверського Дінця [Кудряшов, 1959, с. 26; «Слово о полку Игореве», 1965, с. 43-94]. Переправившись на протилежний берег, вони рушили в напрямку р. Оскол. Про ці драматичні події роз­повів нам невідомий автор у своєму безсмертному творі «Слово о полку Ігоревім». Вони згадуються також у літо­писі й уміщені під 1185 р. І в «Слові», і в літопису йдеться про знамення, яке начебто побачив князь та його спо­движники, але, проігнорувавши його, виладналися супро­ти половців. А ось як оспівав ті далекі події великий поет Микола Зеров у своєму чудовому сонеті «Князь Ігор»: «Князь Ігор очі до зеніту звів ПІ бачить: сонце під покро­вом тьмяним. 11 Далека Русь за обрієм багряним, НІ горе чорний накликає Див». Або: «В стременах став, зорить. А кінь гребе НІ ловить ніздрями далеку вогкість Дону...»

Шість руських полків стали напоготові. Праворуч — вій­сько племінника Святослава; попереду — син Володимир зі своїми хоробрими воями; поряд з ним — ще один полк Ярославів з ковуями; інший полк, що складався з дружин союзних князівств, був в авангарді. Вони разом рушили до невеликої річки. Під градом стріл руські полки перетнули річку й атакували ворога. Половці не витримали й по­чали втікати до Дону. Лаврентіївський літопис свідчить, що руські дружини, полонивши багато половців, стояли три дні на вежах половецьких, пили й гуляли, і мріяли ді­йти Дону, а там до Лукомор'я, тобто до Азовського моря, куди і їхні діди не ходили. Якщо прийняти цю оповідку за вірогідну, виходить, що дружинам Ігоря запаморочила голови перша перемога, яку святкувати було ще перед­часно [ПСРЛ, 1962, І, 397].

В Іпатіївському літописному зводі, власне, в його скла­довій частині — Київському літопису, епілог першої пере­моги над половцями трактується так, що нібито сам Ігор звернувся до своїх дружин і нагадав їм про половецьке військо, яке оговталось і ось-ось загрожуватиме по- справжньому. Ігор думав повертатися додому в ту ж ніч. Але Всеволод заперечив йому, мотивуючи втомою коней і війська. Вої заночували в полі. Тут за словами автора «Слова» задрімало «Ольгове хоробре гніздо, що далеко залетіло». Оця затримка й обернулася для Ігоревого вій­ська трагедією.

В суботу на світанку почала наступати орда половецька «акъ боровѣ»; князі руські розгубилися й не знали, що далі вдіяти, бо ворогів — безліч [ПСРЛ, 1962, II, 641]. Тут і справді зібралися всі орди половецькі, що складали Донське угруповання під проводом самого хана Кончака. Відповідно з літописом, Ігор звернувся до своїх князів- спільників із закликом: «Пойдемъ, но или умремъ, или

БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

живы будемъ на единомъ мѣстѣ» [ПСРЛ, 1962, II, 641]. І руські дружини пішли в нерівний бій. Ігор отримав тяжке поранення в цій битві, котра стала жорстоким ви­пробуванням для його дружин. Вирішувалася доля хоро­брого гнізда Ольговичів у далеких степах ворожих десь біля р. Каяли, що коло Дону Великого [Федоров, 1956]. З невимовною тугою за долю землі Руської переживає давньоруський поет у «Слові». Він згадує давні віки Tpo- янові, які минули як добрі і мирні літа старого Яросла­ва, без міжкнязівських чвар; хто ж порушив цей спокій на Русі? З сумом і жалем за втрачену єдність на Русі автор «Слова», як щирий патріот, докоряє Олегу Святос­лавичу за те, що він «мечемъ крамолу коваше и стрѣлы по землѣ сѣяше»... Співець-автор згадує і велич Русі, коли були часи перемог над різними ворогами. В «Слові» по­стає жахлива картина битви, коли військо Ігоря зазнало жорстокої поразки, а сам князь попав у полон разом із сином Володимиром.

Спочатку половці обмежувались обстрілом руських дружин градом стріл, не наважуючись застосовувати коротку зброю; вони не вступали в рукопашний бій до того часу, поки не підійшли основні сили. А 12 травня, на світанку, коли підійшли великі й свіжі сили половців, вони налягли на кількісно менші бойові дружини руських князів і стали ламати їх відчайдуш­ний опір. Першими не витримали ковуї і кинулися врозтіч, але княжі та боярські вої стояли насмерть. Серед них був і брат новгород-сіверського князя Все­волод — курський князь, якого автор «Слова» шано­бливо називає Буй Тур Всеволод і який разом зі своїми воїнами-«кметами» (кмітливими) бився до останнього. Ось його звертання до Ігоря, де він славить своїх воїв [Брайчевський, 2005, с. 520]:

«А мої ті куряви — воїни вправні:

під трубами сповиті,

під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані, путі їм відомі, яруги їм знайомі, луки у них напружені, сайдаки створені,

шаблі вигострені;

самі скачуть, як ті сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князю — слави».

Як засвідчує літописець, Всеволод, наділений від при­роди силою тура, поламавши зброю, бився з половцями голими руками... Такі деталі оповідки про битву могли потрапити в літописну оповідь тільки від очевидця.

Внаслідок триденної битви на р.Каялі всі руські князі опинились у полоні; бояри та всі інші вої або загинули під час битви, або пораненими попали в полон, бо, як за­нотовує літописець-очевидець, військо Ігоря було оточене половцями наче щільним і міцним частоколом. З поля бою врятувалися лише п'ятнадцять знатних мужів, а «про­чий в море истошна» [ПСРЛ, 1962, II, 644]. Останні слова літописця про те, що багато воїв утонуло в морі свідчать: річка Каяла, на якій відбувалася битва і де розлилася рікою кров руська, була в межах гирла Дону і впадала в Азовське море. Багато дослідників вважає, що битва відбулася на річці, сучасна назва якій Кальміус, хоч іс­нують і інші точки зору з цього питання [див.: Кудряшов, 1948, 1959; Федоров, 1956].

У «Слові» так закінчується розповідь про кінець битви на р.Каялі [Брайчевський, 2005, с. 524]:

«Билися день, билися другий;

третього дня під полудень упали стяги

Ігореві.

Тут два брати розлучились на березі

Бистрої Каяли; тут кривавого вина недостало; тут пир докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягли за землю Руськую».

Київський князь Святослав Всеволодович, коли від­бувалася кривава битва на р. Каялі, саме повертався від в'ятичів, де був у якихось справах. Він дійшов до Чер­нігова по дорозі на Київ якраз у ту годину, коли, як пише літописець, прибіг один з учасників трагічних по­дій на Каялі і розповів про все, що сталося з військом

БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

Ігоря та іншими князями. Святослав, почувши, тяжко зітхнув, утер сльози і мовив: «О любі браття мої і сини, і мужі Землі Руської! Дав мені Бог придушити поганих, а ви не втрималися, отворили ворота на Землю Руську»... [ПСРЛ, 1962, II, 644-645].

А давньоруський літописець змалював жахливу кар­тину поразки: «Взмятошася городи Посемьские, и бысть скорбь и туга люта, якоже николи же не бывала во всемъ Посемьи, и в Новѣгородѣ Сѣверськомъ, и во всей волости Черниговьской, князи изымани дружина изымана, изби­та»... Розійшлася туга землями руськими...

За літописною хронікою після тяжкої поразки дружин Ігоря Святославича половецькі орди організували великі спустошливі напади на Київську Русь у двох напрямках. Хан Кончак пішов на чолі великого угруповання, націлю­ючись на Київ. Інший нищівний напад половці вчинили під проводом хана Кза на Посем'я. Кончак взяв в об­логу Переяслав, але захопити його не зміг. Переяславці героїчно оборонялися на чолі зі своїм хоробрим князем Володимиром Глібовичем. На допомогу переяславців прийшли київські князі Святослав Всеволодович та Рю­рик Ростилавич. Половці змушені відступити від Пе- реялава і підійшли до Римова, який взяли лише після запеклого опору; населення містечка було винищене. Тільки незначна частина змогла врятуватися, втікаючи через так зване «Римове болото». Автор «Слова» не оми­нув і цієї трагічної події: «Це у Римі кричать під шаблями половецькими»...

Хан Кза пограбував Путивльську землю і дотла спалив передмістя Путивля. У літописі є згадка про те, як Свя­тослав Всеволодович послав свого сина Олега і переяслав­ського князя Володимира Глібовича на Посем'я боронити Руську землю [ПСРЛ, 1962, II, 645-646]. Половці змушені були повернутися в Степ на свої вежі, захопивши в полон багато людей.

Ігор Святославич оповитий смутком, томився в по­лоні ворога. Проте він ходив вільно; до нього хоч і була приставлена варта, але не чіплялася, зважаючи на те, що князь Ігор був відважний і видатний воїн. Хан Кончак готовий був одружити свою доньку на Ігореві. Та князеві згодом вдається втекти на Русь, а через два роки з полону повертається і його син Володимир разом з...донькою Кончаковою та дитиною [Данилевич, 1905, с. 3-5]. Так, відігравши весілля, новгород-сіверський князь з ханом поріднилися. Однак у цьому нічого дивного не було, оскільки наведені тут факти лише підкреслюють характер діалектичних взаємовідносин двох народів та демонстру­ють насправді їхню складність. Про такі контакти між руськими князями й ханами кочових племен згадувало­ся вже нами вище. Існує навіть особлива думка про те, що Київська Русь і Половецький Степ у XII-XIII ст. були одним поліцентричним державним утворенням [Гумилев, 1989, с.327].

Катастрофа, якої зазнала Київська Русь на Каялі, спри­чинила деяку перерву в наступальній боротьбі проти по­ловців, що була викликана ще й кількома поважними обставинами. Необхідно було полагодити господарчі справи в південних та південно-східних землях Переяс­лавського князівства й Чернігово-Сіверщини, де лежали в руїнах міста й села; тут значно зменшилося населення, частково винищене та забране в полон. У літописах нові виступи руських дружин проти половців знаходять своє відображення лише з 1187 р. і відтоді, коли, як пише літо­писець, «здумав Святослав зі своїм сватом Рюриком піти на половців» [ПСРЛ, 1962, II, 652]. їм стало відомо, що по­ловці з'явилися на переправі Татинець^[10] [Ляскоронский, 1907, с. 51]. Шлях київських князів, до яких приєднався і переяславський князь Володимир Глібович, а також чорні клобуки, пролягав старою дорогою, якою ходи­ли в Степ понад Дніпром майже всі їхні попередники. Він (шлях) ішов вздовж правого берега Дніпра до За­руба, вниз до Ворскли. Дорогою несподівано захворів Володимир Глібович, і його доправили до Переяслава, де він і помер 18 квітня 1187 р. та похований з почестями в церкві св. Михайла. Очевидці, як оповідає літописець, не соромлячись плакали за своїм князем, адже він був для переяславців мужнім князем, бо золота не збирав і майна не шкодував для війська («мужьствомъ крѣпкомъ

БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

показался, и всякими добродЬтелми наполненъ, о немже Украйна много постона»). Цікава деталь: назва «Украйна» тут уперше була вживана й дедалі ширше буде вживатися в літописах протягом усього XIIIст. [ПСРЛ, 1962, II, 653].

Поки князі були зайняті похороном переяславського князя, хан Кончак підступно встиг спустошити міста і села на Пороссі й перейшов на землі чернігівські [ПСРЛ, 1962, II, 653]. Цього року, як свідчить літописець, зима була вельми зла, якої ще не було ніколи [ПСРЛ, 1962, II, 654]. Князі київські Святослав і Рюрик та чернігів­ські на чолі з Ярославом Всеволодовичем пішли тією ж дорогою вниз по Дніпру, а сніг був великий; вони дійшли до р. Самари, де зустріли свою сторожу і дізна­лись, що біля Голубого лісу розташовані половецькі вежі та численні табуни коней. Ярослав Чернігівський, який і раніше відзначався боягузством, відмовився йти далі, мотивуючи, що земля його вже далеко та й дружина стомилася. Рюрик присоромив його, але той не зважав. Тож і не відомо, чи пішли далі київські князі на половців у 1187 р.

15 вересня 1187 р. літописець засвідчив затемнен­ня Сонця в Галичині і, як завжди при спостереженні подібних явищ природи для того часу, він зауважив, що це недобрий знак. А вслід за цим літописець умістив оповідь про передчасну смерть галицького князя Ярос­лава Осмомисла 1 жовтня того ж таки року. На зразок повісті про смерть Ярослава Мудрого літописець розпо­вів, як Ярослав Осмомисл, помираючи, розподілив га­лицькі землі між своїми спадкоємцями і як після його кончини почалися великі заворушення, внаслідок чого навіть змушені були втрутитися київські князі Святослав Всеволодович та Рюрик Ростиславич. У зв'язку з цими подіями боротьба з половцями зайняла другорядне міс­це. Київські князі обмежувалися лише тим, що посилали проти половців окремі дружини на чолі воєвод та чорних клобуків. Відомо, наприклад, про похід воєводи Романа Нездиловича за Дніпро разом з чорними клобуками на половецькі вежі. Взявши вежі, де знаходилися лише жінки й діти, а все чоловіче населення було відсутнє, бо пішли походом на Дунай, вони повернулися додому [ПСРЛ, 1962, II, 659].

А напади половців наприкінці 80-х рр. та впродовж 90-х у XII ст. відбуваються майже безперервно. Особливо вони набули загрозливих розмахів на Переяславщині та Київ­щині після того, як були поруйновані руськими дружи­нами половецькі вежі під час походу половців на Дунай. Це примусило київських князів Святослава та Рюрика повернутися до питання оборони Київської Русі від зо­внішніх нападів. Вони вживають заходів у цьому напрям­кові, щоб мирно розв'язувати конфлікти з кочовиками. Влітку 1190 р. Святославу і Рюрику вдалося досягти миру з половцями, але вони встигли посваритися з чорни­ми клобуками — своїми надійними союзниками, і їхні окремі зверхники заключили союз з половцями. Останні скористалися зі слушної нагоди й почали спустошувати Поросся, не припиняючи вдалих походів у Подунав'я. А проте перед руськими дружинами вони здебільшого залишаються не в міру полохливими. Якщо раніше ще наприкінці ХІст. половці не задумуючись застосовували тривалі облоги багатьох міст Русі, наприклад, Переяслава, Торчеська та ін., то віднині, угледівши руські дружини, швидко відступали до своїх «ватаг», як називає літопи­сець половецькі табори [ПСРЛ, 1962, II, 669].

У 90-х рр. XII ст. києворуських князів займають питання вже не стільки проблем оборони порубіжних територій, скільки питання далеких походів у Степ, а саме: в степи північного й західного узбережжя Чорного та Азовсько­го морів — «Лукомор'я». Все частіше молодше покоління військових проводирів — сини руських князів, на свій роз­суд і ризик вчиняють сміливі походи проти половців. При­кладом таких дій може слугувати сміливий випад проти кочовиків молодого Ростислава Рюриковича в 1193 р. зі своєю дружиною та чорними клобуками [ПСРЛ, 1962, II, 676-679]. Цей похід у половецькі степи був успішний, і руські воїни повернулися зі славою і честю великою, як пише літописець, полонивши переважно дітей і жінок та пригнавши багато худоби. Підоспілі половці не нава­жилися вступити в бій, а назирці брели слідом за дружи­ною Ростислава аж до Росі, так і не посмівши напасти.

Святослав висловив своє незадоволення Рюрикові і дорікнув йому, що це його син зачепив половців і «за­чал рать», тобто розпочав війну, а також застеріг його

БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

від походу на Литву й порадив стерегти відтепер свої землі [ПСРЛ, 1962, II, 678]. Тож Рюрик залишив думку про «свій путь» у Литву й змушений був запобігати на­падам половців на свої землі. Тієї ж зими 1194 р. половці захопили в полон чорних клобуків, які чомусь опинили­ся на узбережжі моря. А Святослав і Рюрик ще довго стояли на сторожі земель руських у південних районах Київщини.

25 липня 1194 р. помер великий князь Святослав, який був без перебільшення одним з провідних героїв «Слова о полку Ігоревим». Наш староруський літописець також віддав йому належне, прославляючи його як державного діяча й полководця, захисника землі Руської та охоронця великих політичних, державних і культурних традицій стольного Києва. Київський княжий стіл за заповітом пе­рейшов до Рюрика Ростиславича (1194-1202).

Наприкінці XII ст. час від часу на боротьбу з половцями виступали також ростово-суздальські князі. Так, 1199 р. суздальський князь Всеволод Юрійович зі своїм сином Костянтином Всеволодовичем — переяславським кня­зем, організував похід у Степ Половецький, який не мав якихось істотних наслідків [ПСРЛ, 1962, І, 414-415]. Після смерті Святослава Всеволодовича особливо в боротьбі з половцями прославився князь Галицько-Волинського князівства Роман Мстиславич, син київського князя Мстислава Ізяславича. Літописець на початку XIII ст. (1201р.) у панегірику, присвяченому Роману Мстислави- чу і внесеному в Іпатіївський літописний звід, порівнює його з Мономахом, що погубив половців і «изгнавшю Отрока во Обезы за Желѣзная врата, Сърчанови же оставшю у Дону, рыбою оживъшю; тогда Володимерь Мономахъ пилъ золотомъ шоломомъ Дон, и приемшю землю ихъ всю, и загнавшю окаяныя Агаряны» [ПСРЛ, 1962, II, 716].

Як відомо, князь Роман близько 17 років князював на Волині. До кінця XII ст. літописи не зафіксували будь-якої участі в походах на половців; невідомо навіть яку участь він брав у політичному житті впродовж цих років, окрім того, що був зятем великокиївського князя Рюрика Ростиславича. Після приходу до влади великий князь Рюрик дає своєму зятеві міста на півдні Київської землі — Торчеськ, Треполь, Корсунь, Богуслав, Канів. Правда, невдовзі Рюрик передав їх Всеволоду Юрійови­чу — ростово-суздальському князю, а Роман отримав інші володіння. З цього випливає, що він належить до складу тих князів, які живуть політичним життям Київщини. 1199 р. Роман Мстиславич, як відомо, після вигнання галицькими боярами свого князя Володимира Ярославича, об'єднав Галицьку і Волинську землі й став на чолі відомого Галицько-Волинського князівства. Отже, відлік слави ратної цього видатного політичного й військового діяча начебто слід починати саме з цьо­го часу. Але обізнаний знавець минулого й сучасного Київської Русі, автор «Слова о полку Ігоревім» ще за де­сять років до утворення великого Галицько-Волинського князівства оспівував його як буя-воїна та героя, що про­славив себе в боротьбі з багатьма зовнішніми ворогами Київської Русі, в т.ч. з половцями.

Галицько-Волинське князівство за часів Романа Мстис- лавича виступає на перше місце серед давньоруських кня­зівств. Тож цілком справедливо літописець називає князя Романа Мстиславича «самодержцем» всієї Русі [ПСРЛ, 1962, II, 615]. Подальші свідчення про князів Романа та його сина Данила Романовича зафіксовані під різними іншими датами, що, на жаль, протирічать одна одній. Проте відомо цілком достеменно, що Галицько-Волин­ський літопис до відкриття його М. Костомаровим являв собою суцільну оповідь без будь-якої логічної хронології. Тож хронологія цього літопису носить загалом штучний характер, а не означена самим літописцем. Така наявна умовність змушує нас відноситися зрештою до неї з ве­ликими застереженнями. Зокрема, про боротьбу Романа Мстиславича з половцями галицький літописець гово­рить у минулому, а не в сучасному. Таким чином, не слід гадати, що князь Роман міг ходити вперше на половців лише в 1197 р., як пише М. Котляр у своїй замітці «Чи міг Роман Мстиславич ходити на половців раніше 1197 р.?» [Котляр, 1965, с. 119-120].

У літопису вміщена патріотична легенда, де йдеться про те, як Володимир Мономах прогнав половців на Кавказ (ми вже цитували її фрагмент. — В. T.); він вигнав і ве­ликого хана Отрока. Після смерті Мономаха половецький

БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ

ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РУСІ З ПОЛОВЦЯМИ В XI ДО ПОЧАТКУ XIII СТОЛІТТЯ

хан Сирчан послав до Отрока гудця^[11] Орева, щоб той пе­редав, мовляв, Володимир помер, тож він мусить поверну­тись негайно у свою землю. А ще наказав, щоб той співав йому половецьких пісень. Та якщо він і після цього не захоче повернутись, слід дати тому понюхати євшан- зілля. Співак-музика так і зробив. Урешті-решт Отрок, понюхавши євшан-зілля, розплакався і заявив рішуче: «Краще на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій слав­ним бути!» І повернувся Отрок на свою землю та зачав Кончака — героя народу половецького, що ходив Сулою пішки та носив казани на плечах. Така легенда ймовірно була поширена серед половців. Літописець закінчує по­хвалою на адресу князя Романа, який прагнув подолати всіляких чужоплемінників, що зазіхали на землі руські. Зовнішня політика галицько-волинського князя Романа Мстиславича під кінець його князювання була спрямова­на не лише на боротьбу з половцями, але й проти агресії тодішньої Польщі.

А натомість боротьба з половцями не випадала з поля зору князів Наддніпров'я та Галичини. Яскравим при­кладом може слугувати тут великий похід у Половецький Степ 1205 р., в якому прийнявши активну участь майже всі давньоруські князі йшли в далекі степи добре відо­мими їм шляхами; вони розбили вщент половців і захо­пили багатьох у полон, а також захопивши силу-силенну худоби. Ця подія знайшла своє яскраве відображення на сторінках Лаврентіївського літопису у найдрібніших деталях. Завершується ця оповідь тим, як Рюрик, Роман і Ростислав, повертаючись зі Степу, гостювали в переяс­лавського князя, а затим переїхали до Треполя. В тому ж таки 1205 році Роман Мстславич загинув у битві з по­ляками. Смерть під Завихвостом перервала блискучу ді­яльність тонкого дипломата й полководця.

Ціле десятиліття після цього літописи не засвідчили серйозних битв і навіть сутичок з половцями.

Князівські міжусобиці початку XIII ст. знову нада­ли можливість нападам половців. У 1215 р. половецькі орди напали на Переяславську землю з півдня вздовж р. Ворскли. Однак переяславському князю Володимиру Всеволодовичу вдалося меншим числом своїх бойових дружин відбити цей наступ.

У XIII ст. сутички половців з Руссю становляться дедалі рідшими й зовсім незначними. Причини такого затухан­ня половецьких нападів слід шукати в змінах соціально- економічного й політичного життя половців. Половецькі вежі помітно перетворюються на постійне місце прожи­вання їх поселенців, що переходять до осідлого життя. Половецькі угруповання перетворюються з паразитичних грабіжницьких напівдержав в об'єднання багатьох родин колишніх кочовиків, на колективи осідлого населення, основою якого ставало землеробство. Трудове життя половецького населення змінює його побут і культуру. Грабіжницькі війни перестають бути смислом життя вчо­рашніх кочівників. Але цей прогресивний процес був пе­рерваний монгольською навалою.