3. Служба королю чи собі? Міжнародні справи

Кордон Польського королівства з Молдавським князівством від кінця ХГѴ до початку XV ст. стабілізувався на правому березі Дністра в околицях м. Снятии, яке стало прикордонним форпостом на цьому напрямку на на­ступних кілька століть.

Цей стан справ зберігався протягом 50-х - першої половини 80-х років XIV ст. і був пов’язаний з бажанням Людовика Угорського до гегемонії у цій частині Європи. Після об’єднання під свою владою ще й Польського коро­лівства зробив вибір молдавських господарів безальтернативним.

Плани щодо цієї території були частково ігідкориговані у 70-ті роки брата­ми Коріатовичами, родинна заангажованість якиху справи князівства призвела до появи нового чинника у цих справах - роду Ґедиміновичів. Юрій Коріатович, пробувши кілька місяців у 1374 р. господарем у Молдавському князівстві, був отруєний місцевими боярами. Це не завадило, у свою чергу, шлюбові сестри Коріатовичів Анастазії з молдавським господарем Петром (1375-1391)^[426].

Смерть Людовика у 1382 р. підштовхнула молдавських володарів до змі­ни сюзерена. Імовірно, що цей вибір був пов’язаний з одруженням королеви Ядвіґи з Яґайлом і вибором останнього польським королем.

Одним із перших актів, який засвідчив нову васальну залежність мол­давського господаря, був акт від 26 вересня 1387 р. у Львові, яким воєвода Петро присягнув у Львові на вірність Короні Польській та Владиславу II Яґайлові у присутності київського митрополита Кіпріана¹.

Ця присяга збіглася у часі з двома важливими подіями. Насамперед з підпорядкуванням руського домену короля Ядвіґою та Владиславом II Яґайлом і остаточне підпорядкуванням його Короні Польській, а також шлюбом Сиґізмунда Люксембурзького з донькою Людовика Угорського Марією, сестрою Ядвіґи².

Стосунки у цій парі сюзерен-васал були надто хисткими, зважаючи на нетривалість перебування на престолі кожного з молдавських господарів (за винятком декількох осіб) та появу з середини XV ст. нового небезпеч­ного сусіда - Османської імперії. Адже саме в той час османи змарґіна- лізували Візантійську імперію до невеликої території довкола Констан­тинополя, підпорядкували собі Болгарське Царство, а влітку 1389 р. на Косовому полі, розгромивши сербські війська, підкорили собі й цю час­тину Балкан.

Усе це змушувало молдавського господаря шукати протекції у польсько­го короля. Інтереси, які переслідували господарі, різнилися, але формальна зверхність польського короля над Молдавським князівством залишалася протягом усього XV ст. та більшої частини наступного XVI ст.

Кам’янець, столиця Поділля, як місце принесення васальної прися­ги господаря королеві з’являється у документах від самого початку XV ст. Вже 1 серпня 1404 р. молдавський воєвода Олександр разом з найближчим

Ejusdem. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczdw // Biblioteka Genealogiczna. - Poznaii-Wroclaw, 1999.-Т. 2.-S. 188-189.

¹ Уляницкий В. Материалы для истории взаимных отошений. - № 1. - С. 1-2.

² FelczakW. Historia W⅞gier. - Wroclaw etc. 1983. - S. 69.

оточенням (панове Воласкыіа и земляны Молдавъскыіа) склав присягу вір­ності королеві Владиславу і Короні Польській¹. Такий самий акт у Львові відбувся 6 жовтня 1407 р.² Як свідчить укладений Антонієм Ґонсьоровським королівський ітінерарій Владислава II Яґайла, в обох цих актах король не був присутній на цих актах³.

Імовірно, було продовжено традицію, яка сягала часу Слиткового воло­діння Західним Поділлям, коли він прибрав до своїх рук ведення політики Корони Польської щодо своїх нових васалів - Молдавського та Валасько- го князівств⁴. Про те, що королівські намісники були основними дійовими особами у молдавських справах, свідчить документ (без денної дати) від 1411 р., яким король доручає на той час теребовельському і камянецькому старості панові Пйотрові Влодковичу врегулювати давній борг воєводі Олександрові у 1000 карбованців фрязького срібла, де фінансовою гаран­тією цієї угоди були заставлені королівські міста Снятии, Коломия та уся Покутська волость. Ця прикордонна територія мала перейти у володіння

¹ Уляницкий В. Материалы для истории взаимных отошений. - № 18. ~ С. 15-16. Певну пастку щодо термінів, які наявні у цих документах, можна побачити на прикладі вживання терміна «Валахія», «валаський» у документах, писаних латинською мовою. Адже у пер­шому з них, від 1387 р., у його латинській версії, на окреслення території господаря Петра зазначено, що робить він це зі своєю Валаською землею (terram nostram Valachie)*. Там само. - № 1. - С. 1. Ще виразніше це видно у присяжному документі молдавських бояр, які тоді ж присягнули на вірність королеві. У документі зазначено, що Петро є воєводою Молдавсь­кого князівства (domini Petri Woyeuode Muldauiensis) і що присягають усі зем’яни Валаської землі (omnium terrigenarum terre Valachie): Там само. - № 2. - С. 2. Цей дуалізм зберігається і в кириличних документах. У присязі 1393 р. він іменує себе як Романъ воєвода Молдавьскии и дедичъ оусей земле Волошьскоі: Там само. - № 8. - С. 6-7.

² Уляницкий В. Материалы для истории взаимных отошений. - № 19. - С. 16.

³ G¾siorowski A. ItinerariumkrolaWladyslawaJagieHy-S. 45-45 (1404); S. 48-49 (1407). Інформація про те, що у 1404 р. король був у Кам'янці-Подільському, з посиланням на акт присяги Вітовта, потребує додаткової джерельної верифікації, що принаймні ставить під сумнів факт перебування під цією датою на Поділлі короля, бо, як видно з маршруту Яґайла у цьому році на руських землях, він проходив після відвідин Нового міста Корчина (29.VIII-2.IX) до Кам янця-Подільського (20.ІХ), потім був Львів (7-8.Х), Городок (11.Х), Медика (19.Х), Перемишль (21.X), Кросно (ЗО.Х).

⁴ DworzaczekW. Leliwici Tarnowscy. - S. 115.

воєводи у разі несплати боргу¹. Справа тяглася вже майже 20 років, що свід­чить про гострий брак коштів у королівському скарбі, який був виснажений війною з Орденом у 1409-1411 рр.

Довге правління Владислава II Яґайла певною мірою устабілізувало ситуацію на молдавському напрямку, хоча конкуренція з боку Сиґізмунда Люксембурзького за вплив на цю частину Європи була відчутною. Та й таке ж тривале правління господаря Олександра І, за яким закріпилося прізвись­ко Добрий, було одним з найспокійніпіих в історії васальних стосунків між Польським королівством та Молдавським князівством.

Правління Владислава III з його запальною антитурецькою орієнтацією після прийняття ним угорської корони поставило правлячу верхівку кня­зівства у доволі складне становище. Корона Польська не мала ані людських, ані фінансових ресурсів для ведення активної східної політики, яка на той час уже не концентрувалася тільки на Молдавії, бо мусила зважати на новий у регіоні татарський чинник, який активізувався у 30-ті роки XV ст. Тому досить логічною видавалася передача повноважень для ведення «східної політики» у руки місцевих королівських урядників для ведення східних справ. Прикладом королівської винагороди за прийняття формальної при­сяги на вірність від молдавського господаря Еліяша (qui hic Solemnitate (h) omagii magnifici Iliae woiewodae Moldauiae) може бути документ від 6 травня 1436 p., яким Теодорик з Бучача, на той час тільки червоногродський старо­ста, отримав запис на Червоногроді й прилеглих селах у 500 гривень^{[427] [428].}

Важливим моментом у праві кам янецьких королівських намісників став привілей Теодорикові з Бучача на Кам янецьке генеральне староство від 29 ве­ресня 1442 р. Одне з його положень покладало на старосту обов’язок спла­ти упоминків татарському ханові. Згідно з ним, до суми 500 гривень король додавав ще 200 гривень на згадані щорічні упоминки ханові «в знак стійкої приязні» (amicitiae continuandae causa); після трьох років таких виплат Теодо­рик мусив сплачувати упоминки власним коштом^[429] (на це положення привілею звернув свого часу увагу Оскар Халецький^[430]). Як бачимо, у цьому конкретному випадку йшлося про перенесення фінансових забов’язань від короля до компе­тенції подільського старости на східному пограниччі Корони.

Окремої уваги потребує й ситуація з першим періодом панування Вла­дислава III. Адже у період від 1435 до 1440 рр., коли малолітній володар лише номінально приймав рішення у державних, а тим паче у міждержав­них справах, а реальна влада знаходилася у найближчого оточення короля, вирішення тих чи тих справ потребувало, ймовірно, колегіального рішення у Кракові. Подальше поєднання Владиславом III двох престолів у Кракові та Буді перетворило вирішення будь-яких справ на східному кордоні королів­ства у доволі дивну річ. З одного боку, король, який постійно перебував поза межами Польського королівства, формально вирішував ці справи, з друго­го - шлях з Буди на Поділля і назад робив більшість із них беззмістовними. Тому тут усі карти були в руках королівських намісників на прикордонні.

Не дивно, що така ситуація призвела до специфічного розуміння своєї ролі у цих стосунках, які, як це добре видно з номенклатури старостинських урядників, цілком зосереджувалися у той час в руках братів Міхала Мужили та Теодорика з Бучача, а пізніше - представників родини панів з Ходчі та Одровонжів зі Спрови.

Майже кожен з наступників господаря Петра мусив і приносив васальну присягу польському королеві. Такі акти часто відбувалися у прикордонних містах - Снятині, Кам’янці, Хотині тощо.

Тривалі стосунки представників родини панів з Бучача з молдавськи­ми господарями сягають ще часів панування Владислава II Яґайла, коли у 1426 р. галицький староста Міхал з Бучача їздив з посольством до мол­давського воєводи Олександра^{[431] [432]. Справа, яку доручив король своєму по­слові, стосувалася турецької загрози, адже османи, перейшовши чорно­морські протоки і залишивши на певний час питання остаточної ліквідації того, що зосталося від Візантійської імперії, спрямували свою експансію на Балкани.}

Для Польського королівства одним з важливих на той час аспектів, яко­му приділялася особлива увага у першій третині XV ст., була й прибутко­вість торгівлі через місто Білгород. У цьому було зацікавлене і Молдавське князівство¹. Справа, імовірно, стосувалася майбутньої військової кампанії у Трансільванії, до якої король просив долучитися Вітовта. Адже єдиним контрольованим уже на той час шляхом для ведення торгівлі була дорога, що йшла правим берегом Дністра від міста Тягиня (Бендери) до Сучави, а звідти йшли два розгалуження на Хотин і далі на Кам’янець, а друге - на Чернівці, а потім на Снятии, Коломию і Галич й до Львова. Це робило мол­давського господаря ключовою особою у цьому напрямку трансєвропей- ської торгівлі.

Владислав II Яґайло від кінця 20-х років XV ст. багато уваги приділяв легітимізації у питанні наступництва на престолі після своєї смерті не тіль­ки всередині королівства, про що свідчить знана присяга руської шляхти 1428 р., а й за межами країни. Зокрема, молдавські бояри 4 червня 1433 р. у Сучаві присягнули на вірність королеві та його спадкоємцям^{[433] [434]. Наступно­го ж дня аналогічну присягу склав і син Олександра Еліяш[435]. Ще принаймні два документи від 13 грудня 1433 р. свідчать, що молдавський господар мав бути вірним Короні Польській після смерті Яґайла та його дітям. Окремо зазначено, що вони мають вірно служити королеві з дітьми, з намісниками[436]. Інший документ, який є угодою коронних єпископів та панів з молдавським господарем Стефаном, подає інформацію про складання присяги польсько­му королеві та Короні перед галицьким старостою Міхалом з Бучача. Угода могла бути укладена у першій половині 1433 р., тобто після смерті батька Стефана Олександра.}

13 січня 1434 р. у Сучаві галицький староста Міхал з Бучача прийняв присягу воєводи Стефана^[437]. Тут цікаво, що на означення статусу Міхала ви­користано термін «пасований» (писанного пана), що вдруге трапляється

у документах того часу дотичних до родини панів з Бучача¹. Ще одним під­твердженням того, що уряди у прикордонних староствах були важливими у молдавських справах, є документ воєводи Стефана від 26 серпня 1435 р., де з коронного боку реципієнтами були подільський воєвода пан Пйотр Одровонж зі Спрови (пан Андроваш) та подільський староста пан Дерслав Влостовський (пан Влостовскии)^{[438] [439]. 26 листопада 1445 р. одним з учасників угоди був подільський воєвода Грицько Кірдейович з Поморян, галицький каштелян Ян Влодкович з Княгиничів та ін. Репрезентував Корону Поль­ську також краківський староста Ян з Чижова, на той час її намісник[440].}

Наступного разу представники родини панів з Бучача згадуються під час укладання угоди з воєводою Олександром 24 березня 1455 р.; тут з боку коронних панів присутні пан Мужило, на той час снятинський та коломийський староста, пан Бартош з Язлівця, подільський староста^[441], се­ред коронної шляхти зазначені подільський підкоморій Миколай Подо- лець та кам янецький земський суддя Зиґмунт з Новоселиці та подільський зем янин Ян Бахавський (пана Іана Баговского), який належав до оточення Бартоша і володів селом Баговиця над Дністром^[442].

Те, що у 30-ті - 40-ві роки підтримка була надана Стефану, а не Еліяшу, котрий, як старший син, був першим у черзі на вакантне після смерті бать­ка Олександра місце на престолі, імовірно, і спровокувало тривалу 25-річну боротьбу за владу в Молдавському князівстві. Це видається досить дивним, адже Еліяш був одружений на Марії Гольшанській, яка була рідною сестрою дружини польського короля Владислава П Яґайла і, відповідно, тіткою Ка­зимиру IV.

Для прикладу вже у другій половині XV ст. маємо лише опосередковане свідчення про присутність представників родини панів з Бучача у молдав­ських справах, а саме: участь галицького каштеляна Якуба з Бучача у посоль­стві до Валахії 1483 р. або на початку 1484р., за яке він як винагороду отримав запис у 10 гривень на с. Литвиновці у Подільській землі¹. Можливо, це посоль­ство було пов’язано з турецькою експансією у Північному Причорномор’ї, а з цим - втратою виходу до Чорного моря для Корони Польської.

Виглядає так, що королівські намісники на східному кордоні Поль­ського королівства, уже з початку XV ст., мали своєрідний карт-бланш на ведення східної політики. Особливості перебування того чи того волода­ря з династії Яґеллонів на престолі практично не змінювали ключової ролі панів з Бучача для ведення східної, насамперед молдавської, політики аж до початку 70-х років - де вони брали активну участь у стосунках (кому­нікаціях) між Польським королівством та Молдавським князівством. Це здебільшого пов’язано з тим, що впродовж того часу вони були королів­ськими намісниками у прикордонних староствах - Кам’янці, Снятині, Коломиї, Червоногроді. Перше місце тут посідав Кам’янець, не тільки як столиця Поділля і воєводства, а через те, що власне на генерального старосту було покладено певні обов’язки з ведення справ у цьому регіо­ні. Певну конкуренцію з середини XV ст. століття склали Бучацьким пани Одровонжі зі Спрови, а з втратою першими впливових урядів на руських землях у 70-ті роки - і пани з Ходчі.

Така практика тривала і надалі, зокрема у XVI ст. кам’янецькі генераль­ні старости продовжували бути репрезентантами королівської політики на східному напрямку. Прикладом може бути прийняття у 1552 р. прися­ги молдавського господаря Олександра IV на вірність польському королеві, яку він склав, за старою традицією, перед кам’янецьким старостою Маце­ем Влодком з Германова у Бакоті^{[443] [444], а також активна участь Яна Потоцького у молдавській політиці Яна Замойського наприкінці XVI ст.[445]}