2. Подільський маєток панів з Бучача[389]

Після вдалої акції з повернення Поділля під владу Владислава II Яґайла Теодорик отримав у червні 1431 р. у заставу за чималі на той час і для цього регіону кошти 400 гривень у монеті польської лічби на місто Ялтушків із прилеглими селами Тріхівцями, Дробишівцями, Тимановцями, Ровом, Іва- никівцями, Внучківцями, Комаровцями, територією Хомина під лісом Старі Голизинці у Кам янецькому повіті (... in oppido Yolthoszow et villis Truchowcze, Drobissoweze, Tymankoweze, Row, Iwankoweze, Wnuezkoweze, Komarowcze, Chomina area sub silua Sthari Holisczyneze districtus Camenecen[si]...)^[400]. Приблиз­но в той час король позичає у нього під заставу замку в Кам янці 500 гривень, які 1436 р. Владислав III, перенесе на замок у Червоногроді^[401]. Після цього у 1440 р. на цьому ж таки Червоногродському замку разом з прилеглими селами король записав йому ще 300 гривень.

Ця акція була обумовлена тим, що король ще отримав шовковий плащ, тканий золотом і підбитий хутром з ласки, дві соболині шуби і т. д. Назагал серед цього було всього 80 соболиних шкур. За це староста отримував пра­во збирати зерновий податок (yulgaliter sep) і поральне у Червоногродсько­му повіті¹.

7 березня 1440 р. Владислав III, взявши від Теодорика з Бучача 4 шуби, ткані золотом, і 2 коней, пообіцяв на найближчому сеймі (коронному з’їзді) перевести йому на дідичне право 17 сіл або відповідно розплати­тися за подарунок. Села, про які йшлося, розміщувалися у Червоногрод­ському та Коропецькому (вже не у Подільському воєводстві) повітах (in terra Russie et districtibus Czerwonogrodensi et Cropicziensi sitas)^{[402] [403]. Того ж дня король записав йому вже вкотре на Червоногроді 200 гривень та за плащ, підшитий соболями, 100 гривень[404]. Цей приклад засвідчує нам ціну коштовних подарунків Теодорика. Адже переважна більшість сіл, які за­ставлялися Владиславом III на території Західного Поділля, оцінювалися в 20-100 гривень[405]. Це може бути непрямим доказом співпраці Теодори­ка з купецькими корпораціями у містах на узбережжі Чорного моря та контролю над всією східною торгівлею, адже основні торговельні шляхи проходили через Кам’янець, Снятии і Коломию, які перебували під кон­тролем братів[406]. Ще двома актами у 1442 р. король записав на замку і місті Червоногроді 122 гривні, взявши на себе борг галицького каштеляна Яна Влодковича та 200 гривень боргу Павла з Сенна[407].}

Ключовим моментом у кар’єрі Теодорика стає надання йому 29 вересня 1442 р. у Буді Кам’янецького генерального староства з надзвичайно широ­кими повноваженнями за фантастичні як на той час гроші - 3000 гривень польської монети. А коли наступного дня за чергові 3000 гривень він отри­мав ще й міста Караул, Чорногрод, Качебіїв, це поставило його чи не на пер­ше місце серед королівських кредиторів якщо не в Короні Польській, то на руських землях точно. Лише Одровонжі могли тримати більші суми коро­лівського боргу, але випадок Теодорика цікавий тим, що впродовж нетри­валого правління Владислава ПІ він віддав за маєтки та уряд королівського намісника у Кам’янці суми набагато більші, ніж усе, що було заставлено на території Західного Поділля й Подільського воєводства протягом XV ст.

Загалом практика, яку провадив Владислав ІП на руських землях, була цілком орієнтована на інтереси можновладців, що обрали нові території для своєї економічної та політичної експансії. Неодноразово згадувані пани Одровонжі зі Спрови демонстрували аналогічні панам з Бучача прагнення. Ще 26 березня 1439 р. король записав на замку і місті Галичі (центр землі

¹ іродового повіту) та прилеглих селах 1500 флоренів львівському воєводі Пйотрові зі Спрови¹, 18 травня заставу було збільшена на 500 флоренів^{[408] [409], а 17 серпня - ще на 600 гривень[410]. Протягом наступного року суму коро­лівського боргу було збільшено ще на 900 гривень[411], незважаючи на гігант­ську суму в 2000 гривень, записану на замку в Самборі та прилеглих селах у 1439 р., а також ще двома документами на 3000 і 2000 гривень у 1442 р.[412] Вершиною фінансових справ Одровонжів, з огляду на статус міста, були ве­личезні записи на Руському старостві, зроблені у тому ж таки 1442 р., суми яких перевищувала 2200 флоренів та 2500 гривень[413]. У такий спосіб моло­дий король оплачував своє угорське панування за рахунок руських земель Польського королівства.}

Такі приклади практики застави головних адміністративних центрів, що панувала у той час у сусідньому воєводстві, демонструють нам не так ви­нятковість позиції панів з Бучача (імовірно, вони не могли становити кон­куренції не тільки за можливістю залучення готівки, а й статусом при дворі панам Одровонжам зі Спрови), а насамперед Теодорика, як те, що його та брата Міхала Мужили перевагою був прикордонний статус території, нада­ної йому королем.

Варто зазначити, що претензії панів з Бучача, a отже й Корони Поль­ської, принаймні на Білгород були не такими вже й безпідставними. За угодою від 15 квітня 1412 р. між Владиславом II Яґайлом та Сигізмундом

Люксембурзьким, місто Білгород відходило до польського короля та Поль­ського королівства (Itaque Fayerwar alias Bologrod сит equali medietate pro ipso domino Rege Polonie et corona regni Polonie), тоді як місто Кілія - до Угорсько­го королівства¹. Прикметною ознакою є поділ порівну території, означеної в документі.

² Не вдаючись до питання про реальне посідання, а тим паче урядування Теодорика з Бучача на чорноморському узбережжі, варто вказати на той факт, що одним з основних товарів, що постача­лися з руських та причорноморських територій, починаючи від середини XIV ст., були невільники. Тут відсилаю до праці Данути Квіріні-Поплавської про торгівлю ними, де на підставі матеріалів з архівів Венеції та Генуї показано організацію постачання невільників на ринки Середземномор'я аж до останньої третини XV ст., часу експанції османів на цю територію. Див.: Quirini-Poplawska D. Wloski handel Czarnomorski niewolnikami w p6znym Sredniowieczu. - Krakow, 2002. - S. 146-196 та ін. Суперечка між братами Бучацькими, зафіксована у галицькому ґроді у 1472 р., частково була повязана з причорноморськими містами. Див.: AGZ. - Т. XII. - № 3586. - S. 349. На завершення варто додати, що у 1483 р., описуючи своє посольство до Менґлі-Ґірея, генуезець Вінчецо де Домініко (Vencentius de Dominico) згадав про недавню втрату (у 1482 р.) польським королем міста Аккерман, тобто Білгорода, а отже, можна припустити, що й згадуваних міст, які отримав Тедорик з Бучача у 1442 р. Разом з тим він наголосив, що це місто було ключем до Литви (vocatum Mancherman_j quem funditus everit_j et in maximam iacturam Lithphaniae_j cuius erat clavis,..): Wincentego de Dominico Iisty о Polsce pisane do senatu genuenskiego r. 1483-1484 // Biblioteka Ossolinskich. Pismo historyi, Iiteraturze, umij^tnosciom i rzeczom narodowym poswi⅞cone. Poczet nowy. - T. 2. - Lwow, 1863. - S. 344. Більшість досліджень відносять втрату молдавським господарем міст і портів Білгорода та Кілії на 1484 або 1485 р. Реакцією Казимира IV на військові дії з боку османів є документ кінця 1485 р., який вписано до Коронної Метрики і де наголошується на втраті вищезгаданих міст, а також оголошується збір коштів на плановану виправу з повернення цих міст. Див. розлогий реґест: MRPS. - Pars І. - № 1812, а також № 1814. У реґесті № 1812, окрім причини, якою став напад османів на Молдавське князівство та захоплення міст Білгорода і Кілії 12 липня 1485 р. (...Turcarum impe­ratore terram Valachiae ingrediente_j posteaque diebus proximis eadem invasione castrum Byalograd et Kylio in vigilia s. Margarethae (12 iul.) expugnante et recipiente...), подано й адміністративний поділ Корони на той час. Цікаво, що Теребовля зазначена у Кам янецькій землі, а поруч із нею - Подільська або Камянецька земля з повітами (In Trebowla terrae Cameneczensis: terra Halicziensis сит districtu eodem; terra Podolye alias Cameneczensis cum districtu eodem.). А от реґест № 1814 подає нам місця стацій, де серед іншого зазначені подільські міста: Ольчедаїв (Helczydayow), Червоногрод (Czyrwony grod), Скала (Skala), Камянець (Kamyenyecz), Смотрич (Smotrycz), Рів (Row),Хмільник (Chmyelnyk). Під час ревізії листів у 1564 р. Єжи Язловецький представив перед комісарами привілей на міста: P [an] Iaslowieczki Czarnigrod, Kaczibiow, Karaow. «Okazal summi stare па thi wrocziska_j summi stare dobre, na skupie>>.: BibliotekaXX. Czartoryskich. - Sygn. 1725/IV. - S. 272.

у Причорномор'ї, що без участі або невтручання татар було би проблема­тично, тоді зрозумілою є наявність у Теодорика з Бучача значних сум готів­ки, які він позичає королеві та шляхті¹.

Те, що охорона цих портів могла бути покладена частково і на подільське зем'янство та найманців із польських земель, видно з листування Владисла­ва II Яґайла із Сиґізмундом Люксембурзьким улітку 1420 р.^{[414] [415]}

Можливо, певним відголоском прагнення Корони Польської утвер­дитися на чорноморському узбережжі є фрагмент промови краківського єпископа Збіґнєва Олесніцького під час коронного з'їзду 27 березня 1446 р. у Пиотркові, на якому йшлося про обрання польського короля. Агітуючи за бранденбурзького маркграфа Фрідріха, він, зокрема, заохочував його, у разі обрання, проводити локацію міст, упорядковувати морські порти й загос­подарювати руські землі та Поділля (locatione urbium, in portuum maris et terrarum Russie et Podolieprovisione instauratorem)^[416]. Тут Олесницькому навряд чи йшлося про балтійське узбережжя. Можна припустити, що згадка про руські землі та Поділля разом з портами демонструвала прагнення Корони Польської утвердитися на узбережжі Чорного моря.

Під 1447 р. Ян Длуґош фіксує подію, яка демонструє боротьбу не тільки за подільські міста і замки, а й за далекий Караул^[417]. Прагнучи забез­печити спокій. Короні і Литві, Казимир IV, який тільки-но об'єднав під своєю владою величезну територію, погодився (за Длуґошем, пробачив), на прохання коронних панів, на зміну статусу кількох подільських міст. Отже, імовірно, у першій половині 1447 р. Теодорик підпорядкував міста Меджибіж, Хмільник, Караул, які були недавно відібрані литвинами ра­зом з подільськими землянами (castra terre Podolie_j Myedziboze_j Chmyelnik_j Karawul que Lithuani noviter occupata detinebat_j cum terrigenis Podoliae recuperavit)¹. Наявність Караула у цьому переліку подільських міст, може бути свідченням того, що Теодорик послідовно прагнув реалізувати поло­ження як привілею на генеральне подільське староство, так і наступного за ним документа на причорноморські міста. Сумнів викликає лише чима­ла віддаленість подільських замків від Чорного моря й неможливість од­ночасно провести кампанію з їх підпорядкування.

Ця інформація хроніста демонструє нам як прагнення кам’янецького старости до реалізації положень вищезгаданих королівських привілеїв, так і можливості мобілізації місцевого зем’янства, що за старими звичаями було зобов’язане до несення служби верховному володареві, зважаючи ж на його відсутність (ідеться про період міжкоролів’я, адже коронація Казимира від­булася 25 червня 1447 р.^{[418] [419]), цілком підлягало старості - репрезентантові верховного володаря на цій території.}

Поєднання головних урядів у Подільському та Руському воєводствах (здебільшого у Галицькій землі), імовірна співпраця з татарами та неабия­кий хист родини панів з Бучача зумовили те, що вони стали першими на По­діллі землевласниками і спромоглися утриматися у цій ролі аж до початку XVI ст., коли роль і значення Кам’янецького староства почали поволі змен­шуватися (про це див. далі).

13 серпня 1448 р., за нового володаря Казимира IV, у Кам’янці місто Червоногрод було переведено з польського на магдебурзьке право^[420]. Це було своєрідним продовженням уже відомої на Поділлі практики, яку, імовірно, принесли сюди Одровонжі. 1444 р. Пйотр Одровонж зі Спрови домігся переведення свого Сатанівського та Зіньківського комплексів на німецьке право та запровадження маґдебургії у відповідних містечках¹ (принагідно зазначимо, що ці маєтки були дідичною власністю Одровонжів, на відміну від решти його подільських землеволодінь, що являли собою умовні дер­жання). Така активність Одровонжів щодо «закорінення» на цій терито­рії була наслідуванням малопольської, чи то коронної, практики організації власної волості, яка сягає ще у XIV ст. її основні механізми, на думку Яна Вронішевського, були такими: а) створення господарського «запліччя» (упорядкування чи підтвердження права власності на цю територію та роз­виток осадництва) (про це див. далі); б) переведення маєтку на німецьке право; в) локація міста; г) побудова замку; ґ) заснування локальної церков­ної структури; д) у випадку шляхти - викуп війтівства і посади сільського старости, тобто підпорядкування собі судівництва^{[421] [422]. У випадку Теодорика з Червоногродом усі пункти програми, здається, були виконані. Єдине, чого бракує, - це матеріалів щодо самого міста і замку. Одна з небагатьох згадок у джерелах про місцевого урядника - інформація щодо Павла з Петрилова, який був означений у 1472 р. червоногродським войським (gener. Paulus de Petrilow Tribunus Czyrwonogrod.)[423].}

Одним з останніх записів на Червоногроді у XV ст. для панів з Бучача був запис для Міхала з Язлівця 2 листопада 1481 р.^[424] На жаль, зі збереженого реґесту ми не знаємо про суму, на яку його було зроблено.

Принагідно зазначу, що майже одночасно з Червоногродом, 15 серпня 1448 р. м. Смотрич, перша столиця Коріатовичів, було також переведено з польського на німецьке право^[425]. Тобто майже усі тогочасні повітові центри

Західного Поділля змінили свій юридичний статус. Винятком може бути Летичів, про який, на жаль, не маємо інформації, але який за логікою роз­витку подій довкола подібних міст мав би також отримати привілей на маґ- дебургію.

Отже, розлогий маєток у межах Західного Поділля, а після 1434 р. - По­дільського воєводства, дав змогу представникам родини панів з Бучача, на­самперед Теодорику і його нащадкам, посісти чільне місце у місцевій шля­хетській корпорації та протягом тривалого часу бути на верхньому щаблі місцевої урядницької драбини, що давало, своєю чергою, неабикі можли­вості для проведення справ на власну руку. Це і зробило їхнекоронованими володарями Західного Поділля у 1430-1470 роках, коли представники роду завдяки власному хисту створили великий маєток родини і забезпечили без­бідне існування нащадкам в наступному XVI ст., коли на ці землі прийшли нові люди (Лянцкоронські, Струсі, Мелецькі та ін.) і нові суспільно-полі­тичні практики.