4. Особисті стосунки з господарями. Прихисток політичним ЕМІГРАНТАМ З МОЛДАВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА НА ПОДІЛЛІ

Теза про те, що Теодорик з Бучача був добре обізнаний в молдавських справах і знав особисто більшість тамтешніх основних дійових осіб, не потребує доведення. Цей стан речей призвів до певного феномену: гене­ральний подільський староста став ключовою фігурою у цьому напрямі зо­внішньої політики Польського королівства.

Інтерес до цього напряму послабився після смерті Яґайла, адже ні малолітній король Владислав III, ані представники малопольського мож- новладства, за винятком хіба що Одровонжів, що мали широкі інтереси і впливи на руських землях Корони, були зосереджені на інших, більш близьких і зрозумілих для них справах. Коронація Владислава III у 1440 р. ще й угорською короною, певною мірою загасила протистояння Поль­ського та Угорського королівств на цьому напрямі, що тривало з кінця XIV ст., а безкоролів’я 1444-1447 рр. тим паче не сприяло відновленню інтересу до свого ленника.

У цій ситуації ключовою особою в молдавських справах стає Теодорик з Бучача. Так, 22 травня 1443 року в Бучачі господар Еліяш записує тому ж таки Теодорикові двір Волховець із млином і два села Герман і Сочевиця за 500 татарських золотих. Ця акція була пов’язана з тим, що кам’янецький ста­роста дав прихисток політичному вигнанцеві^[446]. Зрозуміло, села знаходилися у межах князівства, і Теодорик міг реально їх посісти лише у разі повернен­ня Еліаша. Важко сказати, які політичні або економічні мотиви штовхали Теодорика до втручання у внутрішньомолдавське протистояння, адже, на відміну від Коріатовичів, він, не бувши князем від народження, навряд чи прагнув посісти господарський престол.

Цей документ, можливо, дає нам головну відповідь на те, чому саме Теодорик з Бучача був так сильно заангажованим у молдавські справи. На початку Еліяш називає його «...приятель наш милыи и кумъ, панъ Дидрихъ Бучачъскыи и Язловскый, староста Подолъскый...», тобто тут виразно подано причину) через яку Теодорик був настільки активним гравцем у цих справах. Пов’язавши себе у зазначений спосіб з Еліяшем, він із королівського намісника у Кам’янці ставав у широкому розуміні «членом родини» молдавських господарів. І тому на правах хрещеного батька був трактований як шанована синами Еліяша особа вже напри­кінці 40-х - на початку 50-х років XV ст.

Про те, що у цих справах здебільшого йшлося про гроші, свідчить кілька документів самого Теодорика стосовно господаря Петра. Останній в одно­му з них дає зобов’язання, в разі повернення на престол, сплатити Теодори- кові з Бучача (панъ Детрихъ) щороку (у кажъдый годъ) 1000 турецьких зо­лотих¹, імовірно, тим самим компенсуючи кошти, які той позичив йому для проведення акції на його користь. З березня 1443 р. молдавський господар Петро уклав угоду про приязнь і допомогу з Теодориком з Бучача^{[447] [448]. А вже 23 грудня 1447 р. Петро за 400 турецьких золотих відмовляється від попере­дніх записів, зроблених на користь Теодорика[449].}

Наприкінці лютого 1448 р. в Коломиї молдавський воєвода Роман за вірну службу та за допомогу для батька господаря Еліяша та матері Марії надав Теодорикові з Бучача низку сіл на дідичному праві^[450]. Опис цнот і за­слуг Теодорика у цьому документі настільки розлогий, що потребує окре­мого цитування: «...шже тотъ истиныи нашъ милыи штецъ, панъ Дидрихъ Боучаскыи, старосте Подолскои Земли и Каменскомоу, а то наи пръвы стоя подли моего ытъца, Илїа воеводы, и чинилъ емоу добро многы, а потомъ стоялъ подле моей маткы, на имя Марене госпожда, а теперъ стоитъ подли насъ, и стоитъ w нашемъ доброту, и прїял мя къ его велебности въ място сына, а его милости да ми будетъ въ място ытца...»^[451].

Що Теодорик провадив молдавську політику на власну руку, свідчить і документ, виставлений 2 грудня 1449 р. в Сучаві. Згідно з ним, вже наступ­ний господар Богдан, батько Стефана ПІ, укладає перемир’я з тим-таки

Теодориком з Бучача, а метою цієї угоди була взаємна допомога проти не- приятелів, а насамперед - проти Олександра Еліяшовича, брата Богдана, його матері (яка, як уже зазначалося, була тіткою по матері польського ко­роля Казимира IV) та їхніх прихильників¹. Самого Теодорика, окрім його урядів, означено «нашимъ милымъ отцемъ и приателемъ ис паном Детрихомъ Боучацким зЯзловца». Це означення «отець» не трапляється навіть у відо­мих присяжних грамотах молдавських господарів польським королям, по­чинаючи з 1387 р. і протягом усього XV ст. Але, як було зазначено, господар Роман у 1448 р. прирівнює Теодорика до свого батька Еліяша: «...а его ми­лости (Романові) да ми будетъ въ място мтца...»^{[452] [453].}

За заслуги перед Молдавією Теодорик отримав: чотири турецькі золоті (четири златыхъ оурецкихъ) та по десять діжок вина, дві діжки мальвазії (солодкого вина), десять мір камхи (камха, камка - турецька шовкова тканина з візерунками^[454]), п'ять - куфтери (коштовна турець­ка шовкова тканина^{[455] [456]) та п'ять речнихъ[457]. Важливими є два моменти цієї угоди, які стосуються обов'язків кам'янецького старости на вимогу і по­требу господаря приходити на допомогу з усією своєю радою (исъ оусею своєю радою)6, що може свідчити про наявність у Теодорика свого влас­ного дорадчого органу з найближчими співпрацівниками. Ідеться, най­імовірніше, про раду як дорадчий орган. Адже з тієї ж угоди випливає, що Теодорик має бути посередником у короля та в польської пани-ради (и оу панов рады Полскои)[458] [459]. Староста також мав би виступити зі своєю родиною та братією (стати... съ оусимъ своимъ родомъ и братиами)*, що демонструє нам колективну діяльність панів з Бучача у справах поза межами Польського королівства.}

Отже, протягом невеликого проміжку часу (менше семи років) докумен­ти демонструють нам, що кам’янецький генеральний староста підтримував стосунки майже з усіма претендентами і головними учасниками бороть­би за господарський престол у сусідньому князівстві та у той чи той спо­сіб впливав на перебіг подій. Упродовж 40-х - першої половини 50-х років XV ст. Теодорик підтримав Еліяша, сина Олександра Доброго, його брата Петра, Романа, сина Еліяша і Богдана сина, Богдана, брата Олександра Доб­рого. І якщо підтримка Еліяша, який називає Теодорика кумом, може бути пояснена прийняттям кам’янецького старости до князівської родини (ма­ється на увазі родина у її широкому розумінні, включно з хрещеними бать­ками, шваграми, свояками тощо), то, приміром, підримка Богдана у 1449 р. видається, на перший погляд, дивною.

Те, що всі претенденти шукали підтримки у Теодорика, свідчить про його міцні позиції у регіоні не тільки як королівського намісника (адже король до 1444 р. був далеко, а про наміри намісника у Польському ко­ролівстві Яна з Чижова протягом безкоролів’я до 1447 р. нам майже ні­чого невідомо внаслідок браку джерел), а й як чи не головного гравця.

Якщо припустити, що головні претенденти на молдавське господар­ство шукали опіки і допомоги при дворі польського короля, то власне кам’янецький староста мав би, на їхнє переконання, бути таким посеред­ником. Але реальний вплив Теодорика на короля і його близьке оточення у той час поступово зменшується. Це добре видно з тієї кількості приві­леїв, які він отримує з рук молодого володаря. Якщо порівняти їх з часом панування Владислава III, то і кількісно, і якісно вони значно поступали­ся документам з першої половини 40-х років XV ст. Винятком хіба може бути надання маґдебурзького права містові Червоногроду у 1448 р., про що йшлося.

Чергове протистояння на початку 1450 р. спровокувало військовий конфлікт. Корона Польська, котра змушена була вдатися до військового втручення у Молдавське князівство, яке завершилося поразкою. Виглядає так, що, виконуючи зобов’язання від 1449 р., у цій виправі взяли участь представники родини панів з Бучача. Кам’янецький староста Теодорик з Бучача очолив загін подільської шляхти, який був одним з трьох підроз­ділів війська. Згідно з інформацією Длуґоша, під Кам’янецьким замком з’єдналися три частини війська: валаська частина, загін шляхти Львівської та Перемишльської земель на чолі з руським воєводою Пйотром Одро- вояжем і сандомирським каштеляном Пшедборем із Конєцполя та власне загоном шляхти Подільської землі (сит gentibus Podolie)¹.

Додатковим заохоченням для учасників виправи стали документи, ви­ставлені у таборі під Хотином, у яких шляхті, яка взяла участь у поході, га­рантувалася оплата. Зокрема, на документі для шляхти Белзької землі, ви­ставленому 2 серпня 1450 р. біля Хотина від імені Пшедбора з Конєцполя, серед свідків бачимо Теодорика і Міхала Мужилу^{[460] [461].}

У цьому поході разом з Пйотрем Одровонжем загинув 6 вересня Міхал з Бучача, син Міхала з Бучача, старшого брата Теодорика і Міхала Мужи- ли, якого, за інформацією Длуґоша, було поховано у Львові (et Michaelis Buczaczki in Leopoli sepulture mandata sunt cum luctu ingenti)^[462]_f де Бучацькі мали від 1440 р. приватну каплицю у катедрі^[463].

24 березня, найімовірніше 1455 р., у Коломиї Міхал Мужило з Бучача та його племінник, син Теодорика Бартош, уклали угоду з молдавським канц­лером (логофетом) Михайлом, на той час політичним емігрантом. Цим документом екс-канцлерові надано на вибір дім, млин і половину мита або у Снятині, або у Коломиї, або у Коропці. До цього Бартош додавав два села Новоселиця та Космирин разом зі Сновидівським млином^[464]. Усі зазначені міста на той час перебували під контролем Мужили з Бучача.

Про певну можливість панів з Бучача вільно комунікувати з молдавським господарем свідчить документ від 1 квітня 1457 р. Документ у коронному архіві було озаглавлено так: Pacta Petripalatini Moldaviae cum Muzylo Buczacki et Georgio Jaslowieczki. На початку його сказано: «оже пришли до насъ пріяте- леве наши милы панъ Мужило Вучацского, староста снетинскы и коломыйской и коропецкы и панъ Бартош (!) изъ Іазловце, староста подолскы...», зі скаргою на те, що на королівське місто Снятин було здійснено напад якимось Левом, який був покараний. Як видно з тексту угоди, справа стосувалася ще й пока­рання винних у бандитських нападах з обох сторін. Тобто і панам з Бучача, і господареві йшлося про відновлення справедливості.

Наступна проблема, яка була окреслена в угоді, стосувалася мирних від­носин з Молдавією, Угорщиною і татарами, яких названо (тогтокомановичъ). Мужила визначено головним суддею у цих стосунках: «а правый покой оучи- нити и сами оу нашемъ покоя быти оу нашей земли, тогди имаемъ звати до насъ нашего милого отце и пріятеле пана Мужила и оучинити ему правду Божію на тихъ оусихъ, кому имущъ они вину дати...», а вирішення суперечок покладено з молдавського боку на хотинського та чернівецького старост.

У документі знайшлося місце і для проблеми взаємної екстрадиції зло­чинців, де вдруге Мужила було названо «нам наш милы отецъ панъ Мужи- ло». Прикінцеве положення стосувалося допомоги з боку снятинського і коломийського старости, яку він мав «подлугъ своею моци наиболшей», а в разі чого надати прихисток йому з родиною та панами і слугами у містах Бучачі, Коропцю, Снятині та Коломиї¹.

Ця угода підтвердила тогочасну, принаймні за наявними у нашому роз­порядженні джерелами, практику допомоги господарям у разі небезпеки і закріпила за приватними і підконтрольними Бучацьким містами означен­ня центрів молдавської політичної еміграції у XV ст. Цим вона повторювала майже повністю відповідне положення угоди від 2 грудня 1449 р. між Teo- дориком з Бучача та господарем Богданом.

Про те, що Бартош з Бучача перейняв від батька роль активного грав­ця на молдавському напрямку, свідчить документ від 1458 р., виставле­ний у Кам янці господарем Петром разом зі своїми пани-радою про те, що кошти, видані на жолд, який він передав Бартошеві (злати и пине- зи, коториесмы были дали на жолдъ оуроженому паноу Бартъшовы (sic!) з Боучача), повернув йому брат Бартоша Міхал з Бучача, на той час по­дільський староста^{[465] [466]. Бартоша уже не було серед живих, адже про нього сказано добрая памети та й старостою названо його брата Міхала. З цьо­го можна припустити, що Бартошу з Бучача, імовірно, було доручено зі­брати наймане військо, або це була плата йому і зібраним ним для служ­би молдавському господареві підрозділам. А сам Кам 'янець, з огляду на природні особливості рельєфу і наявність замку, розглядався як надійне місце збереження грошей та коштовностей різних молдавських угрупо­вань, які вели боротьбу за престол господаря. Тут пани з Бучача не тільки виконували роль посередників у найманні війська, а й були своєрідними скарбничими, що давало їм чималі важелі у веденні своєї і коронної полі­тики в Молдавському князівстві. У рішеннях Пйотрковського коронного з'їзду 1459 р. міститься положення про те, що королівські посли до Вала- хії - львівський та подільський воєводи Анджей Одровонж зі Спрови та Грицько Кірдей мають бути посередниками у поверненні воєводі Петру жолду, імовірно, притриманого Бучацьким1.}

12 квітня 1461 р. Міхал Мужило з Бучача дає молдавському канцле­ру Михайлові 50 флоренів (ЗО угорських і 20 турецьких). У відповідному квиті Міхал називає канцлера своїм братом і приятелем (fratrem et amicum nostrum)^{[467] [468]. Підтримка політичних емігрантів давала можливість панам з Бучача, як і королю, мати у своєму розпорядженні угруповання, яке в разі зміни на престолі було б більш лояльним, ніж Стефан III. Прикла­дом може бути період життя канцлера Михайла та його кілька еміграцій на терени Польського королівства. Про те, що король був зацікавлений у підтримці цих емігрантів, свідчить приязний лист Казимира IV тому ж таки Михайлові від 10 січня 1459 р., в якому висловлено йому всіляку під­тримку та обіцяно поінформувати про події з найближчого коронного з'їзду[469]. Не забув король Міхала і через 23 роки, коли у 1482 р. зробив за­пис для екс-канцлера на суму ЗО гривень на селі Савинці Смотрицького повіту Подільського воєводства[470].}

У ревізії 1469 р. згадується село Волоське Дворище (Woloszka Dworzyska), яким володів на той час Ілля Челищевич або Еліяш (Ilia Czelyszczewicz alias Elias) і на якому він мав запис 60 гривень^[471]. Тут сама назва населеного пункту промовисто говорить про те, хто був його дер- жавцею. Документи на Дворище представив шляхтич з іменем Еліяш, а за­значена форма патроніма Челищевич може бути, найімовірніше, варіан­том Еліяшович і свідчити про сина господаря Еліяша, котрий посідав цей маєток на еміграції.

Активна політика на молдавському напрямку для панів з Бучача була своєрідною гарантією збереження політичного впливу на сусідній регіон, і цим самим підкреслювалася її незамінність чи то важливість для короля у цих справах. Ситуація докорінно змінюється після вторгнення османів на ці терени у 80-х роках XV ст. Панів з Бучача ці події змусили по-новому подивитися на свої економічні інтереси і шукати нових можливостей зба­гачення.