1. Слов'янська колонізація і зміни в господарстві

Під час великого переселення народів почали рухатися і велетенські маси слов'ян. Одним із напрямків руху було освоєння Лівобережжя, насамперед, його лісової і лісостепової смуги.

За лінгвістичними даними, східнослов'янська мова почала відокремлюватися з праслов’янської приблизно у УП - VIII ст. [ див.: 1, с. 152 -190]. У третій чверті 1 тис. існувало кілька великих етнокультурних слов'янських груп. Старожитності празько-корчакського типу охоплювали територію розселення так званих склавинів. Інша велика слов'янська етнокультурна група має назву пам'яток празько- пеньківського типу і належить антам писемних свідоцтв. Анти відрізнялися від склавинів не лише територіальним розташуванням племен, але і етнографічно. Дане племінне групування праслов'янського періоду також прийняло участь у слов'янському етногенезі.

За Іорданом, анти оселилися в землях "від Данастру до Данапру, там, де Понтійське море робить кут” [2, с. 72]. Багато кераміки празько-пеньківського типу знайдено по Дніпру і його притоках. На Лівобережжі слов'янські поселення празько- пеньківського типу існували лише в нижній течії Сули, Псла, Ворскли і Орелі. На північ від вказаного району знайдені пам'ятки колочинського типу. На сході відбувалася інфільтрація слов'ян у коло носіїв салтовської культури [3,c,19].

М.С.Грушевський вважав антів за предків українського народа: "Анти" можуть відповідати тільки східній групі, але й то з певним ограничением: ми не знаємо, як далеко сягало ім'я антів на північ; теоретично беручи воно могло обіймати всі східно-слов'янські племена, але в наших звістках стрічаємо се ім'я тілько в подіях і комбінаціях, які дотикають ся самої лише полудневої, чорноморської колонізації східно-слов'янської галузі.

На думку В.В. Седова, коріння празько-пеньківської культури слід шукати в черняхівських старожитнощах. Слов'янське групування У - УП ст., археологічно просліджуване як культура празько-пеньківського типу, походить від слов'ян Подільсько-Дніпровського регіону черняхівської культури. Проте анти не мали міцної політичної організації [ 3, с. 28]. Інші автори доводять, що в антів "...виникає перехідна форма управління суспільством... в результаті посилення соціальної диференціації в союзах слов'янських племен усе більше зміцнювалася державно- правова основа, що зумовлювало поглиблення класового поділу суспільства і утворення держави" [5, с. 21]. В.Й. Борисенко називає союз антів "праукраїнським антським об'єднанням" і вважає, що анти "...розмовляли мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі" [6, с. 37].

Представники колочинської групи також ще не були слов'янами, а лише фізичними пращурами частки східного слов'янства. Пам'ятки колочинського типу зустрічаються в Подесенні, на верхньому Дніпрі, в верхів'ях Сули і Псла. В генетичному відношенні вони багато в чому пов'язані з попередньою зарубинецькою культурою. Зазначимо, що знахідки колочинського типу в подальшому їх розвитку зовсім не схожі на роменські, а тому їх слід віднести до культур дослов'янського населення. Лінгвістичний аналіз також підтверджує можливість віднесення культури колочинського типу до балтів [3, с. 37].

Археологи зауважують, що “на полянській землі - Київщині - у VI - VII ст. сходилися кордони трьох культурних груп пам’яток - празької, пеньківської та колочинської, а в VIII - X ст. - Луки-Райковецької та волинцівської. Звідси випливає, що Київ з самого початку свого виникнення був центром не одного, а кількох племінних угруповань східних слов’ян” [7, с. 88].

У VII ст. під тиском хозар і слов'ян південно-східний степ залишили булгари, що склало сприятливі передумови для поширення слов'янської колонізації.

Племена сіверян рухалися в напрямку до Дону, куди з іншого боку просувалися вятичі, носії борщевської археологічної культури. Сіверяни, для племен яких характерна так звана роменська культура, вже з VIII ст. жили не лише в долинах Сейму, Десни, Сули, але також у верхів'ях Псла, Ворскли і Сіверського Дінця, який завдяки ним отримав свою назву. Згодом кордони словянських поселень дійшли до сучасного міста Змієва, однак за межі лісостепу вони не виходили навіть у XIII ст. [8, с. 296]. Аналіз гідронімів вказує, що дослов'янським населенням краю були балти й іранці. Останні протягом тривалого часу співіснували зі слов'янами. Надійною етнографічною ознакою сіверян є спиральні височні кільця, завдяки яким можна впевнено окреслити територію їх розселення. Сіверяни в цілому "...посідали окреме місце в етногенезі українців... Певний вплив на сіверян справила алано-болгарська салтово-маяцька культура... праукраїнські елементи поєднувалися з ірано-аланськими і навіть тюркськими (хозаро-болгарськими)"[ 9, с. 8].

М.К.Бойко і В.О.Євстратов підкреслюють, що “складні колонізаційнй процеси формувалися і ширилися під тиском південно-східних войовничих кочових сусідів. Захищаючись від них природньою перепоною - Дніпром, східні слов’яни, уникаючи небезпеки, рухались Правобережжям на північ,у надійні сховища - ліси. Ймовірно, цим фактом пояснюється і назва лівої притоки Дніпра - Десни (правиця), тобто по праву руку на шляху просування... значна частина нашого краю заселялася повторно, втретє і вчетверте... Слід погодитися з С.М.Соловйовим, який аналізуючи літописні джерела, прийшов до висновку, що слов’янське народонаселення, рухаючись спочатку Правобережжям Дніпра на північ, а потім по Лівобережжю у зворотньому напрямку (з сівера), через те й набуло ім’я сіверян.

Заселення території представниками роменської культури особливо активно відбувалось у VIII ст. Роменські поселення датуються ѴПІ - X ст. Складання сіверян "...було результатом взаємодії носіїв дніпровської групи роменсько- борщевської культури з місцевим населенням" [3, с.136]. За своїми характеристиками близькими до роменських є пам'ятки борщевського типу, що свідчить про єдність їх походження і подальше територіальне розходження в процесі колонізації. Кордон з полянами проходив по лінії, що єднала гирла річок Удай і Сейм [3, с.133].

Роменські поселення головним чином були розташовані на високих правих берегах річок. Часто вони засновувалися на місці колишніх скіфських городищ, переважно мали надійний природний захист, однак завжди ще й додаткові укріплення. Селища знаходились поруч з городищами. Слов’яни займалися землеробством, мисливством і рибальством, мали власну металургійну базу, про що свідчать чисельні археологічні знахідки.

Відбувався розпад родо-племінних зв'язків і зростала господарська самостійність окремих сімей, що з'єднувалися вже не на родовій основі, а на господарській. Виникала сусідська община. Ще більше сприяли розпаду родового устрою вдалі військові походи, коли насамперед збагачувалась племінна знать - князі й бояри. Війна поглиблювала майнове розшарування суспільства. З'явилась постійна племінна дружина, яка вже протистояла рядовим членам племені. Суспільну структуру ускладнювало створення як тимчасових, так і постійних племінних союзів. Завдяки цьому вдосконалювався управлінський апарат, а також підсилювалась племінна знать [11, с. 50-51].

З'явилась нова форма поселень, пов'язана зі слов'янською колонізацією, - град. Вони були "...насамперед адміністративно-політичними і культовими центрами союзів племен, а також порубіжними кріпостями, пунктами збирання данини, общинними осередками.

Племенні союзи слов'ян практично в усіх ареалах їх розселення складаються наприкінці УІ - у УП ст. Деякі археологічні пам'ятки дозволяють зробити припущення, що існували й інші східнослов'янські племенні союзи, крім об'єднання русів. Можливо, племінний союз кривичів існував у регіоні розповсюдження так званих "довгих курганів", аналогічне об'єднання вятичів - у смузі розташування "сопок". Також висувається припущення, що колись існував радимичсько-вятичський союз, до якого входила і частка сіверян [13, с. 19 - 20].

Степ займали носії салтово-маяцької культури, переважно алани і решта булгар, що не пішли з Аспарухом до Дунаю. Археологи визнають пам'ятки лісостепового характеру гданськими, а степового - булгарськими зі слов'янськими впливами [14, с. 25]. Всі вони входили до складу хозарської держави. Дослідники згодні, що успішна слов'янська колонізація була можлива завдяки факту створення Хозарського каганату, що затримував безперервний рух зі сходу нових кочівничих орд.

Зазначимо, що булгари Acnapyxa відходили не лише під тиском хозар, але і слов'янської колонізації. М.І.Артамонов підкреслював, що в Середньому Подніпров'ї у УІ - УП ст. існувала сарматська за походженням культура, споріднена зі салтовською. В підсумку хозарської експансії вона загинула, а лісостеп Подніпров'я почали освоювати слов'яни, які підпали під хозарську владу [15, с.

Спочатку хозари і слов'яни мали союзні відносини, що підтверджують події 737 р., коли після оволодіння арабами на чолі з полководцем Мерваном Ібн Мухаммедом хозарської столиці Самандара каган відступав саме до північного сходу держави, де жили слов'яни. Причому, араби взяли в полон кілька тисяч слов'янських сімей. Лише з другої половини VIII ст. починається хозарська експансія в слов'янські землі, чому в значній мірі сприяло прагнення кагана закріпитися на головних торговельних шляхах Східної Європи. Саме тоді до каганату були приєднані землі буртасів і волзьких булгар, а хозарську данину сплачували поляни, вятичі, сіверяни і радимичі [16, с. 202].

Стосовно хозарських впливів на суспільний розвиток сіверян існують різні точки зору. Археологи стверджують, що сіверянські племена з-за влади каганату відставали в своєму розвитку від інших племен, що спостерігається в архаїчності культур роменського і борщевського типів [17, с. 212]. Проте дослідник історії хозар А.П. Новосельцев має сумніви щодо цієї тези [16, с. 201]. На думку М.С. Грушевського, хозари відігравали на відміну від інших кочовиків позитивну роль в "історії слов'янської колонізації і культури". Політичний устрій Хозарії "...мав загалом визначатися великою толерантністю для різноплеменних підданих, хоч у теорії власть кагана була вповні деспотичною". Слов'яни відігравали важливу роль в каганаті, з них комплектувалося боєздатне військо [4, с. 195, 229-230]. В.Й. Борисенко зазначає, що Хозарський каганат "прикривав праукраїнську державу від вторгнення середньоазійських кочівників, що сприяло її відносно мирному розвиткові" [6, С.44].

Велику роль в історії регіону відігравали угорські племена, які за вказівкою каганату зайняли степ між Доном і Дніпром. Оскільки головними носіями салтовської культури були іранці й булгари, саме вони розглядалися хозарами як головна сила на північно-західному кордоні. В цьому прикордонні каганат розбудував систему укріплень, яку боронили загони, складені з представників салтовської культури. Однак найбільша загроза як для слов'ян, так і для інших мешканців степу існувала під час нападів печенігів, які в останній чверті IX ст. з'явилися в нашому степу. До цього вони займали землі, розташовані на північ від Аральського моря, а печенізьке об'єднання було відомо як кангли-кангар. Етнічно воно складалося з тюрків і сарматів, проте невдалі війни з гузами штовхали печенігів до пошуку нових земель. Такі території знайшлися в степу між Волгою і Дінцем, ала вони були заселені напівосідлим населенням Хозарського каганату. Оскільки печеніги знаходилися на стадії табірного кочівництва, а тому все нищили на своєму шляху, вони ці поселення пограбували і спалили. Степ знову перетворився на дикі пасовища. Угорці також були вимушені вдатися до пошуку нових земель, тому що печеніги знищили їхні зимівки разом з дітьми і дружинами, коли угорські війська були в поході.

Ми так докладно розглядаємо історію взаємин сіверян з різними кочовиками для розуміння відмінностей в етнічному розвитку населення Чернігівщини від жителів інших українських земель, а також особливостей політичної лінії чернігівських і новгород-сіверських князів по відношенню до номадів, наприклад, половців. Висловлюємо припущення, що дружба з половцями була головним фактором винищення під час правління хана Бату кількох чернігівських князів, оскільки "хан кипчаків" саме тоді намагався остаточно придушити антиординські виступи половецької знаті.

А.П.Новосельцев вбачає відмінність варягів від хозарів у тому, що "...варяги з'явилися не як загарбники, а скоріше за все як союзники місцевої знаті в боротьбі "племен" одних з другими і з хозарами" [16, с. 208]. Аскольд і Дир вели бійки з хозарами і їхніми спільниками - чорними болгарами, які знаходилися в політичній і данницькій залежності від каганату. Боротьба з хозарами особливих успіхів не мала, доки Олег не з'єднав північ і південь слов'янських земель. Під час походів 884 і 885 рр. він звільнив від хозарської данини сіверян і радимичів. Причому, це стало можливим лише завдяки військовій підтримці з боку печенігів [16, с. 210-211].

Входження сіверян до складу Давньоруської держави значно прискорило процеси феодалізації суспільства. Ще за часів складання перших державних утворень східнослов'янських племен головною формою відчуждення додаткового продукту, прозведеного населенням, було полюддя, коріння якого просліджуються з давнини. З часом полюддя з "добровільних" подарунків жерцям та родовій аристократії поступово трансформувалось у державні данини, які збиралися в значній мірі примусово та лише за допомогою князівської дружини. На думку А.В.Гудзь-Маркова, на Русі виникла традиція, що "...князі збором данин подібно до Ігоря не займалися" [18, с. 156]. Княгиня Ольга та її наступники зробили важливі відповідні кроки в процесі удосконалення збору данин. Л.В.Черепнін підкреслює, що до XI - XII ст. "...зверхньою формою феодальної власності була державна, а головною формою експлуатації - збирання данини" [19, с. 327].

Полюддя, як форма експлуатації населення поширювалося у зв'язку з охопленням феодальними відносинами нових регіонів, коли відбувався процес "окняжіння" земель. Щодо його інтенсивності, то відзначаються регіональні особливості. Більш інтенсивно він відбувався саме в українських землях, де знаходився осередок давньоруської державності. Процес поширення державної влади, а також феодалізації суспільства охоплював не лише слов'янські племена, але й інші. Звісно, що державна територія мала обмежені кордони свого поширення, а тому процес розвитку феодальних відносин надалі мав змогу розвиватися лише за рахунок удосконалення способів експлуатації населення та зміцнення влади феодалів на місцях.

Основу господарства східнослов'янських племен складали землеробство, скотарство і промисли, пропорція між якими різнилася в залежності від ландшафтного та географічного розташування регіону. Дослідники зазначають, що "північна частина Чернігівщини входила у лісовий пояс з пісним малородючим грунтом. Тому ця територія вирізнялася розвитком промислів, а не землеробства. Словом, про тогочасну Чернігівщину можна говорити як про край контрасний: вона простягалася через ліси, лісостеп та степ" [20, с. 152].

Оскільки водилося багато звірів, полювання відігравало значну роль. Існували в Чернігівській землі дуже цінні для великих київських князів "перевесіща по Десні". Розвинутим було бортництво. Знахідка біля села Старого Білоуса Чернігівського району комплекса із 7 ям, в яких добували дьоготь, свідчить про поширення цього промислу ямним способом [20, с.154].

В.Й.Борисенко зазначає: "За князювання Володимира Святославича київська знать активізувала господарське освоєння земель сіверян і одночасно почала захищати їх від нападів кочівників. Проте перетворення Чернігова й Переяслава на центри навколишніх округ послабило вплив Києва у віддаленому Лівобережжі" [6, с. 59]. Проте, зазначимо, що включення сіверян до складу Київської держави зумовило зникнення багатьох місцевих традицій, наприклад, у виробництві кераміки і ювелірному мистецтві. Навіть перехід країни до доби розвинутого феодалізму означав партикуляризм лише в політичному плані, в техніці й технології виробництва навпаки спостерігалася повна уніфікація [17, с. 404].

Однак територіям "Руської землі", до яких відносилися Київщина, Переяславщина і Чернігівщина, були притаманні більше прискорені темпи розвитку феодальних відносин, чому є безперечні археологічні докази. П.П.Толочко доводить, що у межиріччі Дніпра і Десни "...на площі понад 2 тис. кв. км. виявлено 24 городища і 120 неукріплених селищ IX - XIII ст. Розміри їх досить значні - від 2-Здо10-12і навіть 17 гектарів. В середньому на одне укріплене поселення припадає п'ять -шість неукріплених. Помітне їх своєрідне кущове розташування, сільські поселення ніби групуються довкола свого соціально-економічного центру - замку" [12, с. 165 - 166]. Звісно, що найбільша кількість укріплених поселень будувалася у Південній Русі на кордонах з кочовиками, а менш за все їх розташовано у північних районах. Багато замків побудовано на рівному місці, що пов'язано з поширенням процесів феодалізації суспільства. Активну роль у розбудові замків відігравало боярство [17, с. 386, 396]. Археологічні дослідження свідчать, що в добу розвинутого феодалізму змінюються і селища, відбувається їх подальша еволюція. Перш за все, вони зменшуються за площею, спостерігаються зміни в "демографічній структурі, житлово-господарському будівництві і в матеріальній культурі населення" [ 17, с. 404].

Землеробам важко було освоювати край, особливо його лісову частину, де рільництво поширювалося дуже повільно. Перехід до прогресивних методів землеробства починається з кінця XI ст. Саме тоді сформувалися "основні риси східноєвропейського плугу" [21, с. 161]. Це головне знаряддя сільської праці практично без особливих змін протрималося до початку XX ст. Дослідники зазначають, що "система землеробства у сіверян розвивалася від вогнезрубної до лісового перелогу, а потім - до парового обробітку полів" [20, с. 154]. У такому переході від вогнезрубної системи до перебування її частини під паром спостерігається факт, коли землероб вже "цілеспрямовано домагався підвищення плодючості грунту" [22, с. 28]. Л.В.Черепнін звертає увагу, що на півдні Київської Русі жито "досягло значних обсягів вже у X-XI ст., а в ХП - XIII ст. воно становило майже 80% від усього хліба" [19, с. 320]. Посилення ролі жита в структурі сільськогосподарських рослин гарантувало більш стабільні врожаї, наскільки це було можливо в ті часи, а також постачало гарну за якістю солому для скотарства.

Прогрес у сільському господарстві, використання плуга з металевим лемешем, значне зростання населення призвели до активної розробки тих ланів, які раніше не можна було обробляти старими знаряддями праці. В соціальному і демографічному плані такі процеси об’єктивно призводили до значного поширення внутрішньої колонізації, яка тажож була міцним чинником укріплення влади феодалів на місцевому і регіональному рівнях. Останнє відігравало важливу роль в становленні таких нових політичних утворень як землі- князівства.

Проте рівень втілення прогресивних явищ у систему сільськогосподарського виробництва перебільшувати не можна. Нове впроваджувалося, перш за все, в князівських і боярських володіннях, тобто в значних за обсягом сеньйоріях. Згадаємо, наприклад, наявність у маєтку Ігоря Святославича 900 стогів сіна. Однак переважна більшість селян користувалася старими знаряддями праці, а перебудова селянського господарства відбувалася дуже повільно. Втілення нових агротехнічних методів вимагало як знань, так і нової організації праці.

Швидко розвивалися ремесла, які теж мали давні традиції ще з до державної доби. Головним чином осередками розвитку ремесел були міста. Сільські майстри робили на замовлення. Масовими представниками сільських ремесел були коваль і гончар. Важливе місце займала обробка заліза, широко були розповсюджені вироби як із заліза, так і сталі. Чернігівщина була багатою на сировину, мала велику кількість болотних залізних руд, існувала металообробна спеціалізація. Дуже розвиненою була обробка дерева, якісно виконувалася різьба по каменю. Кераміку в значній мірі складає посуд. З X ст. ліпна кераміка повністю зникає, а гончарі починають ставити на виробах власні клейма. Ремісна спеціалізація досягає значного розвитку з середини XII ст. Бурхливий розвиток міських форм життя був закономірним наслідком поглиблення процесів феодалізації країни, а також мав великий вплив на економічний, соціальний і політичний розвиток держави.

Виробництво ремісничої продукції досягло найбільших обсягів на початку XII ст., коли була найбільше розвинута і торгівля, як візантійська, так і європейська. Археологічні дослідження також свідчать про значне поширення торгівлі з Азією, в якій провідну роль відігравали київські купці. Про присутність у Подніпров’ї азіатських торговців свідчать знахідки кісток верблюдів у Києві та Вишгороді, що хронологічно відносяться до XI - XII ст. [17, с. 480]. Існували також налагоджені торговельні зв'язки між Києвом і Булгаром.

Чернігівщина характеризувалася інтенсивною місцевою торгівлею, головним чином по річках. Проте Чернігово- Сіверщина "...пересікалася найбільшими торговельними шляхами - Дніпром і Десною, які вели на північ та південь, схід та захід. Через Чернігівщину пролягав старий водний шлях "із варяг у греки"... Через Дніпро з Десни і навпаки Сіверщина втягувалася в торгівлю з Візантією, Балканами, Західною Європою та Близьким Сходом" [20, с. 156]. Перетинали.Чернігівщину й інші торговельні шляхи. В цілому вона була розташована відносно транзитної торгівлі дуже вигідно в стратегічному плані.

Проте, на нашу думку, не слід перебільшувати роль торговельної діяльності в житті населення Київської Русі. Якщо князі та дружина і приймали активну участь у торговельних операціях, то абсолютна більшість населення практично все необхідне для життя виробляла в себе вдома, оскільки існувало натуральне господарство.

Сучасні дослідники вказують, що у XI - XII ст. княжу дружину вже не задовільняли військові пограбунки і данини, тому що експлуатація селян давала більше прибутків, ніж військові операції. Князі та дружина охоче осідають на землю і "...розгортають своє вотчинне господарство. Відбувається перетворення дружинника-воїна на боярина-власника" [23, с. 227 - 228]. Зауважимо, що політика активної військової експансії взагалі притаманна кожній ранньофеодальній державі. Коли вона досягає можливих кордонів поширення, тоді єдиним резервом збагачення знаті завжди є лише удосконалення засобів експлуатації підлеглих. Головним завданням центральної влади було налагодження зв'язків по- горизонталі й вертикалі, тому і відбувався процес активного переміщення місцевої знаті, що ззовні помітно як "мобільність" дружини. Прогресивні явища в сільському господарстві неминуче призводили до більш ретельного господарювання феодалів.

Занепад торгівлі аж ніяк не вплинув на процес "осідання" дружини. Дослідники підкреслюють, що до середини XI ст. транзитною торгівлею "...займалися самі феодали. Пізніше вона переходить до рук професійних купців, яким князі та дружинники дають продукти до вивозу" [22, с. 78]. Дуже неймовірно, щоб купці мали змогу займатися активною торговельною діяльністю при постійній загрозі з боку номадів, коли навіть дуже могутнім князям з їхніми дружинами це було не під силу. Скоріше князі та бояри використали собі на користь загальноєвропейський підйом у розвитку землеробства, ремесел та міських форм життя. Так ними були використані економічні чинники, що сприяли початку важливих політичних змін у Київській Русі.

Міжнародні шляхи, порушені з боку номадів, компенсувалися новими торговельними зв'язками. Якщо й підупадали старі центри, то швидко зростали нові. Змінювалася система внутрішніх зв'язків завдяки інтенсивній колонізації нових земель, фундації міст і поселень. Головним осередком економічного життя стає земля-князівство. Боротьба між окремими містами і землями за торговельні інтереси суттєво впливала на князівську політику. Вона супроводжувалася постійними економічними блокадами, чому ми маємо багато прикладів. Характерно, що Михайло Всеволодович Чернігівський прикладав багато зусиль для налагодження торговельних зв'язків з Новгородом Великим, навіть пропонував режим торгівлі без мита.

Отже, в економічному житті Київської Русі наприкінці XI ст. - у першій половині XII ст. дійсно відбулися значні зміни, які призводили до змін у соціальному житті. Об’єктивно такі процеси, враховуючи поширення сеньоріальної системи, натуральний характер господарства, соціальні зміни, неминуче призводили до початку доби феодальної роздробленості й потребували відповідних політичних змін. Подальша доля країни в значній мірі залежала від її політичного розвитку.

Взагалі політична роздробленість у багатьох країнах закінчується централізацією держави. Однак існував й інший шлях розвитку, коли феодальна роздробленість переходила в територіальну, а замість єдиної централізованої держави виникало кілька територіальних князівств, тобто князівств- земель.

В укріпленні князівської влади на місцях велику роль відігравало прийняття християнства. Чернігівська єпархія була заснована в 992 р., а першим єпископом поставлено Неофіта. М.К.Бойко і В.О.Євстратов зазначають, що чернігівські князі “відзначалися набожністю” [10, с. 41]. В усякому разі, вони покладали багато зусиль для церковного будівництва. Наприклад, Мстислав Ярославич заклав кафедральний собор Сё. Спаса, при Святославі Ярославичі будувалися Успенський Собор та Іллинська церква. Згодом Давид спорудив церкву Бориса і Гліба, а Святослав Всеволодович - Богородиці і Святого Михайла. Дослідники зазначають, що “ні один з Чернігівських храмів не є абсолютним відтворенням чужоземних зразків; вони свідчать про оригінальність і самобутність вітчизняного архітектурного будівництва княжої доби, адже хрещата-форма внутрішніх стовпів не характерна для візантійського двора. Отже, у Чернігові в XII ст. остаточно сформувалася архітектурна школа з характерним використанням білокам’яних деталей з мотивами язичницького “звіриного стилю” (тобто зображення звірів) тощо... Архітектурною перлиною кінця XII - поч. XIII ст. стала П’ятницька церква. Це чотиристовпна баштоподібна споруда з трилопастевим стрільчастим завершенням. Фасади розчленовані складнопрофільними пілястрами, аркатурними поясами, поребриком, нішами. Перспективні портали церкви заглиблені в товшу стін. В середині вона розписана фресками, мала майолікові підлоги” [10, с. 42 - 43].

Роль розбудови нових церковних споруд важко переоцінити, оскільки ще протягом тривалого часу після прийняття християнства зберігалося двохвірря, тобто народ в основній масі дотримувався поруч із християнством поганських звичаїв і обрядів. Звісно, що і церкви будувалися переважно біля старих поганських капищ. Наприклад, язичницьке святилище знайдене біля Спаського собору. Така практика розбудови християнських споруд біля поганських святилищ загальновідома.

Дослідники підкреслюють, що сіверяни “...були близьки до полян, радимичів, древлян і вятичів. Ця близкість підтверджується і археологічними матеріалами”. В подальшому своєму історичному розвитку вони змішувалися “...з хозарами, черкесами, касогами, готами... зазнали асиміляційного впливу болгар, мордви, угрів, муроми, мері і весі... Взаємоасиміляційні процеси активізувалися внаслідок міжетнічних шлюбів, які стали значною справою, особливо в часи половецької експансії... На асиміляцію сіверянського субстрату в середовищі інших племен і народів прямий вплив виявляла політична боротьба. Її наслідком стали спадщинні князівські традиції” [10, с. 7 - 8].

Зазначимо, що літопис подає ідеалізовану картину життя полян. Проте представників інших племен автор літопису лаяв за їхні поганські звичаї. “Безперечно, східнослов’янські племена стояли на різних рівнях культурного розвитку. Через те місцеві літописці намагалися гіперболізувати негативні риси інших Особливо це помітно в Київських літописах, де з позицій полянського сучасника оцінювалися сіверяни, що “жили по-звірячому, як скотина” на відміну від полян, які мали звичаї лагідні й сумирні. Йшлося, зокрема, про унормовані шлюби у полян. Це слабкий аргумент, якщо вважати що унормовані шлюби були невластиві не лише сіверянам, а й усім язичникам... Отже, кожному часові були властиві свої звичаї і мораль... Тому не слід локалізувати такі явища за етнічними ознаками” [10, с. 45 - 46].

Церква не лише боролася з поганськими звичаями, але і була дуже міцним феодалом. Окрім того, вона сприяла розвитку і укріпленню державності, впроваджувала в своїх володіннях лові методи ведення господарської діяльності. В першу чергу, такими осередками були монастирі. Старійшим із них на Чернігівщині є Воскресенський, розташований біля Любеча. В самому Чернігові існувало три монастирі: Богородицький, Єлецький та Бориса і Гліба. Іноді до числа ченців потрапляли і особи з князівського роду. Монастирі також були центрами писемності і культури, місцевого літописання.

Окремі частки чернігівського літописання ввійшли до Iπaτi⅛cbκoro і Никонівського літописних зводів. Літописи створювалися і в Новгород-Сіверському. Розвивалася і усна народна творчість. Зокрема, з Чернігівщиною повязано багато сюжетів билин. Із Чернігівщини походив відомий своїм твором “Житіє і хожденіе Данила, Руської землі Ігумена “ паломник, який у 1106 - 1107 рр. здійснив подорож до святих місць. Про події, пов’язані з невдалим походом новгород- сіверського князя, розповідає поетичний шедевр - “Слово O полку Ігоревім”. Справді, навколо авторства поеми здавна точиться наукова дискусія і все більше знаходиться дослідників, що визнають його за підробку XVIII ст.