§ 2. Особливості політичного розвитку.

Здійснювати державне управлння велетенською імперією з Києва було важко, тому Володимир Святославич ставив синів в окремі землі намісниками. Зазначимо, що Чернігівщину ніхто з них не отримав.

За князювання Ярослава Мудрого значно зросла політична роль Чернігівщини. Ярослав Мудрий доклав багато зусиль, борючись з братом Святополком за великокняжий стіл, який йому вдалося посісти в 1019 р. У боротьбу втручалися кочовики. Літопис свідчить: "Святополк же став княжити в Києві, та пішов Ярослав на Святополка, і втік Святополк у Печеніги... Прийшов Святополк із печенігами, з великою силою" [26, с. 83].

Згодом спокій держави порушив другий з братів Ярослава - Мстислав Володимирович, який до того сидів у Тмуторокані. Літописець дає Мстиславу таку характеристику : "Бе же Мьстислав дебел теломь, чермен лицем, великыми очима, храбор на рати, милостив, любяше дружину по велику, именья не щадаше, ни питья, ни едецЩяґбраняше" [27, с. 101]. Спочатку він домагався від Ярослава Мудрого розширення своїх володінь, а коли великий князь запропонував йому лише Муромську землю, Мстислав розпочав військові дії. Напередодні він наніс поразку касогам, які разом з хозарами згодом підсилили князівську дружину. На думку Л.М.Гумільова, на Русь "...пішли походом хозари і касоги, а щоб залучити до свого боку частину руських, привели з собою Мстислава Володимировича" [28, с. 314]. Можливо, що М.Ф.Котляр має рацію, доводячи родове старійшинство Мстислава по відношенню до Ярослава Мудрого. Лише за таких умов можливе було здійснення його претензій до розподілу влади [29, с. 135].

У 1024 р. Мстислав зайняв Чернігів і намагався за відсутності Ярослава в Києві оволодіти містом, але кияни його не прийняли: "Ярославу сущю Новегороде, приде Мьстислав ис Тмутороканя Кыеву, и не прияша его кыяне.

Дослідників шокують слова Мстислава після бійки: "Мьстислав же, о свет заутра, видев лежачие сечены от своих север и варягы Ярославле, и рече: "Кто сему не рад!? Ce лежить северянин, а се варяг, а дружина своя цела!" [27, с. 100]. За думкою Л.М.Гумільова, такий цинізм показав сіверянам, нащадкам савирів, що їх не звільнили, а використали. Безтактовність тмутороканського князя була наслідком виховання в умовах іноетнічного оточення [28, с. 313 - 314]. Іншу трактовку промови дає М.Ф.Котляр: "Лише дружинний князь, істинний нащадок Святослава, міг віддати перевагу перед своїми підданими-сіверянами етнічно, культурно і релігійно чужим найманцям, приведеним ним з Кавказу. Ці найманці були Мстиславові дорожчими від усього, оскільки становили його дружину, що була в розумінні князя такого типу й ударною силою в бою, і власним захистом, і апаратом збирання данини, вершения влади й суду на місцях" [ 29, с. 139 ].

Ярослав після поразки втік до Новгорода. За мирною угодою між братами в Городці 1026 р. Мстислав до самої смерті був володарем Лівобережжя: "И разделиста по Днепръ Руську землю. Ярослав прия сю сторону, а Мъстислав ону. И начаша жити мирно и в братолюбстве..." [27, с. 100]. В цілому брати проводили спільну політику. Наприклад, у 1031 р. "Ярослав і Мстислав зібрали воїв многих і пішли на Ляхів. І зайняли вони городи червенські знову, і спустошили Лядську землю, і багатьох ляхів привели, і розділили їх" [26, с. 87]. Ярослав оказав допомогу Мстиславові в боротьбі проти ясів, що докучали мешканцям Тмуторокані. З 1036 р., коли вмер Мстислав, Чернігівщина, до того цілком самостійна, увійшла до складу великокняжого домену.

Після смерті Ярослава Мудрого між його синами почалася запекла боротьба за владу. Політична ситуація давала змогу старшому в роді бути лише сюзереном над іншими князями, тобто великий київський князь займав становища першого серед рівних. Міжкнязівські відносини зумовлювались васально-ленними зв'язками. Це відбувалося тому, що "...кожний з синів Ярослава, які вже давно сиділи в своїх князівствах, встиг пустити там міцне коріння, встиг міцно зв'язатись з феодальною верхівкою свого князівства... Тому усунення братів з земель стало надзвичайно складною справою" [ЗО, с. 229]. Як бачимо, подальший розвиток феодальних відносин країни зумовлювався піднесенням окремих регіонів, а темпи процесу залежали від закріплення за землями певних князівських династій. Першою обособилась Полоцька земля, згодом - Галицька.

Після смерті Ярослава Мудрого Чернігівську волость прийняв Святослав Ярославич, який до цього володів Володимиро-Волинськими землями. Четвертий син Ярослава Мудрого Святослав отримав окрім Чернігівщини "всю страну восточную и до Мурома" [31, с. 160]. Приблизні кордони володінь Святослава: на заході - лівий берег Дніпра, північ - до Москви, схід - по Оці, Воронежу, Дону до впадіння в нього Сіверського Дінця, північні кордони проходили по Керченському півострову, узбережжю Озівського і Чорного морів [24, с. 45].

Про засновника чернігівської династії Святослава Ярославича можна сказати, що “успіхами своєї політики по збиранню земель на Русі Святослав нагадував батька. Він дуже цікавився книжками, турбувався про освіту... Разом з тим він був хвальковитим, підступним, несправедливим, жорстоким.

Очевидно, в зв’язку з цим народ не зберіг доброї нам’яти про Святослава “ [10, с. 57].

Політичну організацію країни очолював тріумвірат старших синів Ярослава: Ізяслав, Святослав і Всеволод. У 1073 р. Святослав з Всеволодом усунули від влади старшого брата Ізяслава і створили дуумвірат. Тоді Святослав поміняв у брата Всеволода Чернігівську, Муромо-Рязанську і Тмутороканську землі на Переяславську і Володимиро-Суздальську.

Великим київським князем став Всеволод Ярославич, однак він не наділив Святославичів волостями, а навпаки забрав собі всі їх володіння. Святославичі фактично перетворилися на ізгоїв. Ізяслав, який не змирився із втратою великокняжого столу, прийшов з польським військом відстоювати свої права. Обережний Всеволод битися з братом не став, а уклав мирну угоду. Доля великокняжого столу знову вирішувалася в Чернігові [32, с. 36].

Гліб Святославич, який зі сходженням його батька на великокняжий стіл князював у Переяславі, був змушений після захоплення влади в Києві Всеволодом боротися за Новгород. Однак новгородці йому відмовили, а невдовзі Гліба вбила чудь. Олег Святославич разом з двоюрідним братом Борисом В'ячеславичем у 1078 р. захопив Чернігів. Загроза втрати частки володінь привела до зближення Ізяслава і Всеволода Ярославичів. Вони згодом відбили Чернігів, але боротьба тривала. З жовтня 1078 р. у битві при Нежатиній Ниві дядьки розбили військо небожів. У битві загинули і Борис В'ячеславич, і великий князь Ізяслав Ярославич. Переможений Олег Святославич втік у Тмуторокань, але згодом потрапив до хозарського полону, а потім - до Царгорода і острова Родос. Його на певний час позбавили можливості боротьби за волості. 1079 р. Роман Святославич покинув Тмуторокань, сховище всіх ображених ізгоїв, і намагався за допомогою половців захопити Переяслав-Руський. Однак, уклавши сепаратну угоду із Всеволодом Ярославичем, колишні союзники підступно його вбили.

М.С.Грушевський підкреслює, що все князювання Всеволода "...пішло на те лише, аби охоронити зібрані землі, відбитися від позбавлених земель князів, так званих в історії князів-ізгоїв" [33. с. 71]. На той час ізгоями були: Святославичі, Ігоревичі й Ростиславичі. їм не залишалося нічого іншого, як боротися з Всеволодом і його сином Володимиром Мономахом, які тримали батьківські волості. Головними ворогами Всеволода були Святославичі, він навіть задовольнив вимоги інших ізгоїв з метою їх послаблення. На думку М.С.Грушевського, "...коштом Ярополка задоволив він дві ізгойські родини, заробивши притім чимало і для себе, а тим часом родина Святославичів, зіставшися сама з своїми претензіями, затихла по нещасливім кінці Романа і засланню Олега, та мовчки виглядала ліпших обставин в своїм Тмуторокані та Муромі" [33, с. 78].

Після смерті Всеволода Мономах мав змогу посісти великокняжий стіл, але саме загроза з боку Святославичів, які опирались на половецьку підтримку, не давала йому можливості боротися зі Святополком за владу. Останній і став київським князем, а Мономах і далі сидів у Чернігові. Так, вдруге поспіль, доля великокняжого столу вирішувалась на Сіверщині. Зазначимо, що ці часи характеризуються значною активністю половецьких об'єднань і їх безперервними набігами на Русь. Невдачі центральної влади у боротьбі з кочовиками підштовхнули Олега Святославича до рішучих дій. Заручившись половецькою відтримкою, він у 1094 р. почав облогу Чернігова, де засів Володимир. Згодом Мономах розпочав з ним переговори, завдяки чому облишив Чернігів і відійшов з дружиною до Переяслава.

Володимир Мономах намагався повернути собі Чернігівщину. Він звинуватив Олега в дружбі з половцями, що послугувало новим приводом для нападу на Чернігів. Олег Святославич втік з Чернігова до Стародуба, де тримав оборону. Великий київський князь Святополк і Володимир Мономах примусили його капітулювати і зобов'язали їхати на князівський з'їзд. Однак Олег не скорився. Найбільш енергійний з ізгоїв, прозваний за свої митарства "Гориславичем", він пішов на Смоленськ, де сидів його брат Давид Святославич, намагаючись відбити братове володіння [24, с.

Остаточно всі крапки повинен був розставити з'їзд князів у Любечі. Никонівський літопис свідчить: "В лето 6605. Пріидоша Святополк Изяславич, и Володимер Манамах Всеволодич и Давыд Игоревич, внуци Ярославли, и Василко Ростиславич, правнук Ярославль, и Давыд Святославич и брат его Олег, внуци Ярославли, и сняшася Любьчи ко устроению мира, и глаголиша к себе сице: "пошто губим землю Русскую, сами на ся котору деюще? а половци землю нашу несуть роздно, и ради суть яже межи нами рать; да ныне отселе имемся во един ум и сердце, и блюдемъ земли Русскыа, и кождо да дръжить отчину свою: Святополк Изяславич Кіевъ, Володимеръ Манамахъ Всеволодичь, Давыдъ и Олегъ и Ярослав Святославичи, а им же раздавал Всеволод городы, Давыду Володимерь, Володарю Перемышль, Василку Теребовль Ростиславичемъ" [35, с. 129]. На думку М.С.Грушевського, Давиду Святославичу ще до подій 1097 р. Мономах віддав Чернігів, а Олегу Святославичу повернули Муром [33, с. 90]. За рішенням князів у Чернігові сидів Давид Святославич, а Олег Святославич отримав частку вотчини ("вятичі"). Також він володів Муромською землею і Тмутороканню. Рязанська земля дісталася Ярославу Святославичу.

Важко переоцінити значення Любецького з’їзду, оскільки він "... набрав значення всеруської події, хоч надій, які на нього покладались його учасниками, певною мірою і не справдив" [36, с.9]. З’їзд відбувся в літописному Любечі, який належав саме Олегу Святославичу, котрого вже запрошували з’явитися на суд князів, але він відмовлявся. Тільки в своїх володіннях йому було "не соромно і не страшно” [36, с.11]. В усякому разі, Святополку і Мономаху важливо було залучити до з’їзду Олега як головного порушника спокою в державі. Зазначимо, що після Любецького з’їзду великими темпами почало розвиватися місто Новгород-Сіверський, оскільки на з’їзді його було вирішено зробити "стольним містом удільного князівства, вдвічі збільшується міць укріплень, _b на Замку зводиться князівський двір" [37, с.22].

Характерно, що 1096 р. Олег не пішов до з’їзду в Київ, як свідчить літопис, оскільки не бажав, щоб його судили єпископи, мужі, люди градські. Літописи й історики пояснюють такий крок князя його гордовитістю і страхом перед родиною. Проте, на думку російських дослідників, пояснення слід шукати в ігноруванні Олегом нової тоді форми правління феодалів (з’їзди) і апеляції до родового старійшинства, за яким він перевищував Мономаха [38, с.21].

З’їзд проголосив дотримання принципу: "Каждо да держить отчину свою", згідно з яким князі підтверджували своє право на батьківську спадщину. На думку П.П.Толочка, на з’їзді "... принцип старійшинства був доповнений вотчинним правом, яке також не відзначалося конкретною юридичною визначеністю... Доводиться визнати, що практика руського державно-політичного життя не випрацювала чіткого юридичного змісту поняття "вотчина" ні до Любецького з’їзду, ні на ньому, ні після. Є всі підстави стверджувати, що князі не вкладали в нього змісту довічного спадкового володіння окремої князівської гілки, тобто генеалогічної вотчини" [36, с.12]. За В.П.Коваленко, опис подій 1070 - 1090-х рр. суперечить точці зору, що до 1097 р. на Русі не існувало поняття "вотчини" [39, с.25].

О.П.Толочко доводить, що єдина вотчина Ярослава Мудрого зі з’їзду офіційно розпалась на три відокремлених вотчини: Ізяславичів, Святославичіві Всеволодовичів зі статусом, якого набули значно раніше вотчини полоцьких князів. Від того рішення з’їзду мали, перш за все, династичний характер [ 40, с.37]. Все ж, на його думку, принципове рішення Любецького з’їзду просліджується в констатації "порушення родового сюзеренітету і виникнення нового типу земельного держання - бенефіція..." [40, с.38].

Проте нас більше цікавлять не загальноруські проблеми, які вирішувалися на з’їзді, а політичне становище Святославичів і розподіл володінь між братами. Дослідники зазначають, що після Любеча, “згідно з рішенням з'їзду Чернігівське князівство навічно закріплювалось за Олегом та Давидом. Над Чернігівщиною, здавалося, на певний час запанувала тиша. Але вже наступного року Олег забрав собі Новгород-Сіверське князівство, відділивши його від Чернігівського, очолюваного Давидом Святославичем. Із цього часу Новгород-Сіверський став “родовим гніздом” династії Ольговичів - активних учасників князівських усобиць, носіїв нещасть на Pyci^,,[l 0, с. 59].

Канадський вчений М.Домінік зазначає, що літописні джерела не пояснюють суті розподілу володінь між трьома братами - Святославичами. Він не має сумнівів лише стосовно володінь Ярослава, який одразу ж відбув до Мурома. На його думку, “...князі Русі дивилися на Давида та Олега як на співправителів... Однак, щоб уникнути в майбутньому будь- якої непокори чернігівського князя, вони офіційно позбавили Олега політичного верховенства в його роду. Проголошенням миролюбивого Давида главою Святославичів вони сподівалися отримати податливого князя в Чернігові, який підтримуватиме їх антиполовецьку політику... Ось важливий наслідок пониження статусу Олега і Святославичів: Мономаха було поставлено на друге місце за політичною вагою... Замінивши генеалогічний порядок успадкування поточною політичною ієрархією, Мономах міг стати наступним у списку після Святополка” [41, с. 16 - 17]. Проте, за В.П.Коваленко, дуже сумнівною виглядає теза про співправління Олега з Давидом [39, с. 28].

У літописах, як і в історичній літературі, в цілому склалося досить негативне відношення до особистості Олега Святославича. Але знаходяться й інші характеристики цього князя. Наприклад, О.П.Добриця зазначає, що “його суперники за владу приклали немало зусиль, навіть сфальсифікували літопис, аби тільки довести сучасникам та нащадкам, що саме він приніс розбрат на Руську землю. Та свідоцтва ворогів не в змозі були приховати правду про цю мужню і нескорену людину, “останньго лицаря Русі”, який гідно проніс крізь життя та страждання своє чесне ім’я” [42, с. 23]. В.П.Коваленко заперечує думкам, що Олег Святославич “...відчував себе зламаним поразками і відмовився від продовження будь-якої подальшої боротьби... Продовжувати ж боротьбу після 1097 р. означало б почати війну проти рідного брата Давида, на що Олег, попри всю приписувану йому агресивність і кровожерливість, ніколи не пішов. Джерела не зберегли свідчень про будь-які прояви ворожнечі між ними” [39, с. 32].

Наведемо також думку М.Домініка:“Незважаючи на принизливі умови, нав’язані йому Любецьким з’їздом, Олег чесно дотримувався пунктів угоди до кінця життя. Але все ж він страждав від облудних звинувачень літописців та істориків у залученні половців задля досягнення справедливості. У світлі генеалогічного старшинства Олега його покірність вироку князів у Любечі має додаткову пікантність: це демонструє його готовність визнати спільну волю князів для закріплення миру. Це піе збільшує покарання, накладене на нього рівними йому... Його зусилля повернути Чернігів були вмотивовані не лише його власними цілями, але і також бажанням повернути справедливість династії Святославичів” [41, с. 18-19].

Таким чином, Чернігівська земля наприкінці XI ст. вже мала власну династію Святославичів, до яких була дуже прихильна. Внаслідок ізгойської політики великих київських князів Святославичі були виключені з боротьби за київський стіл, тобто позбулися старшинства у роду Рюриковичів. Тому "...їх плем'я повинно було обмежитися однією Чернігівською волостю..." [43, с. 390]. Однак така ситуація сприяла значному економічному розвитку Чернігівщини, зростанню її військового потенціалу і політичного авторитету. Все це разом зі зміцненням становища князівської династії Святославичів у своїй зейиіі згодом надало змогу чернігівським князям розпочати успішну боротьбу за великокняжий стіл.

М.С.Грушевський підкреслював, що з Любенького з'їзду відбувся "... поділ землі на сі два головних князівства - Чернігівську і Новгородську волость" [33, с. 318]. Ми бачимо два князівства-волості, побудованих практично на однакових правових засадах. Фактом, підтверджуючим це, є участь Олега Святославича у з'їздах князів: 1100 р. у Витичеві та 1101 р. на Золотчі. Між тими, хто приїхав на такі з'їзди, "подручников" не бувало.

Новгород-Сіверське князівство мало дуже велику площу та багато населення. Природно, маючи такий потужний потенціал, воно відігравало значну роль у міжкнязівських стосунках. Та в історичній літературі це княжіння традиційно завжди має назву уділа. Чернігівське, навпаки, подається як самостійне, а то й "велике" княжіння. Підкреслимо, що в писемних джерелах багато інших князівств, у суверенітеті яких ніхто не має сумнівів, теж не "великі" [44, с. 29 - ЗО].

На думку М.Ф.Котляра, Новгород-Сіверське княжіння спочатку було волостю Олега Святославича, а десь між 1141 та 1151 рр. відбулося його відокремлення від Курського. З того часу воно і стає окремим політичним утворенням, як удільне князівство землі Чернігівської [45, с. 59]. Дійсно, на цей час закінчується формування внутрішніх структур землі. О.К.Зайцев вважає, що в Чернігівщині формування волостей завершується у середині XII ст., а уділи з'являються тільки у першій половині XIII ст. Причиною їх появи була практика наділення разом зі збереженням князями своїх вотчин [46, с. 110, 113]. На думку О.М.Рапова, князь Володимир Давидович мав у 20 -30-х рр. XII ст. "якийсь уділ у Сіверській землі". Потім він був князем чернігівським. Одночасно його брати мали: Ізяслав Давидович - "наділ" у Сіверській землі, а Ростислав Давидович - "невеликий уділ у Чернігівській землі" [24, с. 104 - 105]. Як бачимо, досить важко розібратися у заплутаній термінології феодалізму при визначенні статусу кожного князівства.

О.К.Зайцев звертає увагу на те, що у першій половині XII ст. чернігівський та новгород-сіверський столи були фактично рівнозначні, навіть існувала тенденція до обособления останнього. З другої половини того ж століття послаблений за рахунок Сновської тисячі новгород-сіверський стіл стає "...не тільки юридично, але і фактично молодшим". Він дуже залежить від надання йому держань з боку чернігівського князя [ 46, с. 112 ]. У кожній землі була своя ієрархія, але князь мав справи тільки з його васалами. Зверхність над іншими феодалами спиралася на засади васалітету-сюзеренітету. Нагадаємо, що лише завдяки наданням держань тільки і було можливо запроваджувати таку систему. Тому чернігівський князь давав лени новгород-сіверському. Так само і чернігівський князь без наділення його володіннями від київського князя ніколи б не визнав останнього за сеньора. Суттєвих обмежень суверенітету новгород-сіверських князів ми не бачимо.

З вигасанням лінії Давидовичів єдність династії забезпечували "лествичное восхождение" і агресивна зовнішня політика, котра давала можливість пересування князів з молодших столів угору. Саме тому й проявлялося чернігівське "одиначество", яке так вражало сучасників. Однак і в другій половині XII ст. новгород-сіверські князі, отримавши стіл у Чернігові, одразу ж передавали комусь із родини своє княжіння. Це ще раз свідчить про те, що Новгород-Сіверське князівство складало, так би мовити, "імперський" лен.

М.С.Грушевський підкреслює, що "... до Чернігівської волості в тіснійшим значінню належали радимицькі городи і земля Вятичів, тим часом як до Новгорода належало, бодай часами, Посемє і район р. Снові. Таким чином Сіверщина була поділена між сими двома волостями, але аннекси належали до Чернігова... Остаточно границею Чернігівської і Новгородської волості бачимо р. Убедь а пограничним чернігівський городом Сосницю... Як меньші волості знаємо Вщиж, Посемє і дрібнійші волости на Посемю - Рильськ і Путивль, на Подесеню Трубчевськ" [33, с. 327 - 328]. У своєму дослідженні О.М.Рапов формування уділів пов'язує з поглибленням процесів феодального дроблення. Основу Чернігівського князівства складали землі по нижній течії Десни. Іноді до володінь чернігівських князів входили Вщижська і Стародубська волості. Остання включала Ропеську волость. Путивльська волость була в складі Новгород- Сіверського князівства. До Курського князівства входили Посем’є і Трубчевська волость. Згодом з'явилися інші уділи. Можливо, що до монгольської навали з'явилися Брянське, Глухово-Новосильське, Карачевське і Таруське князівства [24, с. 115,134].

На думку В.М.Когана, Вщіж у 1156 р. перетворився на самостійний уділ. Після розгрому останнюго татарами від нього відокремився Брянськ. Курське князівство припинило своє існування після його розгрому в 1278 р. Ногаєм. У Путивлі власний княжий стіл з'явився в середині XII ст. Появу Новосильського, Карачевського і Таруського самостійних уділів В.М.Коган пов'язує з розподілом "отчини" вбитого в Орді Михайла Всеволодовича Чернігівського [див.:47, с. 77 - 86].

Історія формування і відокремлення уділів Чернігівщини, як і багатьох інших князівств-земель Київської Русі удільного періоду, ще остаточно не досліджена. Саме від успіхів регіональних досліджень і залежить вирішення багатьох проблем історії земель-князівств.