§ 1. Формування князівств-земель

Взагалі дослідники датують початок доби феодальної роздробленості переважно з 30-ми роками XII ст. Більш обережні датують її серединою XII століття. Проте дата 1054 р. має мало підтримки на відміну від часу проведення Любецького з'їзду 1097 р.

Феодальна роздробленість була явищем прогресивним, оскільки її початок - свідоцтво того, що країна ввійшла у нову фазу історичного розвитку - добу розвинутого феодалізму. Л.І.Кормич і В.В.Багацький підкреслюють, що “величезні розміри Київської Русі не давали змоги налагодити нормальний спосіб феодального виробництва. Це завдання виконали у своїх землях незалежні давньоруські князівства. Поява цих князівств-держав знаменує початок пріоду зрілого феодалізму на Русі” [48,с. 89]. Суттєві зміни в економіці й соціальній структурі суспільства обумовили появу нових явищ у політичній сфері. Подальший розвиток феодальної власності і феодальних відносин "... примусив князів і на свій уділ подивитися як на вотчину: феодальний економічний паптикѵляпизм виливається в політичне дроблення" [49, с. 155]. Очевидно, князівства за сто років протягом XII ст. пройшли значний шлях у своєму розвитку, а князівства-землі XIII ст. багато в чому відрізнялися від утворень XII ст., перш за все, за своєю внутрішньою структурою. Кордони їх практично не змінювалися. Відокремлювалися лише ті частини, які завдяки своєму економічному та географічному положенню "тягнули" до інших земель.

Доба феодальної роздробленості характеризувалася подальшим розвитком економіки, але в межах окремих регіонів; ринків та торгівлі, але тільки місцевих. Бурхливо з'являлися нові економічні центри за рахунок підупадання старих.

З переміщенням торговельних шляхів менш помітну роль у житті міст почала відігравати купецька верхівка, пов'язана з транзитною міжнародною торгівлею. Тому життя міст вже очолювали більш широкі прошарки купців та ремісників. Хоч головна роль в управлінні містами завжди належала князям та фундаторам, все ж міська верхівка оказувала значні впливи на князівську політику. У розбудові міст археологічно просліджуються значні зміни: поруч із князівським палацом з'являються чисельні садиби бояр і церковних ієрархів. Нові міста почали відігравати значну роль і в культурному житті суспільства.

Як ми бачили, удосконалювалися знаряддя виробництва, підвищувалась продуктивність праці. Хоча ці зміни і відбувалися дуже повільно, однак вони суттєво впливали на процес виробництва. Зростання населення, темпи якого в значній мірі обумовлювалися господарськими змінами, призводило до пошуку нових площ для землеробства. Колонізація відбувалася як зовнішня, так і внутрішня. Напади кочовиків обмежували зовнішню колонізацію (простежуються міграції населення в більш небезпечні райони), але в значній мірі завдяки даному фактору зростала колонізація внутрішня. Наслідками інтенсивної внутрішньої колонізації були: наступ людини на ліси, поширення фонду обробляємих земель, загальне зростання економіки. Проте колонізація проходила під суворим контролем з боку князівської влади в кожній землі-князівстві, яка вбачала в цьому процесі можливість поширення прибутків від осадницької діяльності та зміцнення своєї ленної зверхності в краю. Взагалі, стосовно загальноєвропейським юридичним поглядам, усі підлеглі колонізації землі знаходилися під зверхністю князя, а тому розглядалися як вакантні лени.

Церква також проводила активну колонізаційну діяльність, особливо монастирі. Об'єктивно осадницька діяльність церкви вела до ленної залежності її ієрархів від місцевих династів, володарів земель-князівств.

Зростаюча продуктивність праці руйнувала селянську спільність, а також надавала феодалам можливість швидше збагачуватися. Залишки продуктів поступали до місцевого ринку. Прогрес у розвитку та його значна спеціалізація вели до товарного виробництва, оскільки продукція міських ремісників переважно також поступала до місцевих ринків. Всі перелічені процеси сприяли створенню регіональних ринків. За існування натурального характеру господарства інші ринки місцевій люднощі були не потрібні.

Зростання місцевих ринків сприяло розвитку міст, а відповідно і складалася нова система торговельних шляхів. Таким чином, економічне життя концентрувалося в масштабі окремих земель, феодали яких відчували свою силу і намагалися відігравати більш значну роль у політичному житті держави. Збагачувалися купецькі верстви міст, швидко зростали володіння церкви. Все це разом з наступом феодалів на селянство створювало певну атмосферу соціальної небезпеки, а тому місцеві феодали відчували велику потребу в захисті їх виключного положення з боку держави. Але київський князь був дуже далеко, а його дружина більше думала про власне збагачення за рахунок данин з окремих земель, ніж про захист їхніх землевласників.

Кожній землі був потрібен свій князь, спроможний відстоювати інтереси її феодалів, а також захистити місцеві верстви населення від нападів чужинців, перш за все, кочовиків; а при щасливих випадках і поширити територію землі-князівства. Значно підсилилося земське боярство, яке бажало відігравати провідну роль у житті свого регіону, приймати активну участь в роботі князівського адміністративного апарату, займати важливі посади при дворі.

Місцева церква також сподівалася на надання з боку свого князя.

Зміни в економіці вимагали пристосування до них політичних структур. Головним осередком господарської і політичної діяльності стає земля. Відомо, що кожна доба розвитку феодальних відносин має свою форму організації політичної влади. Доба раннього феодалізму - це ранньофеодальна монархія, коли держава все непомірно централізує для проведення активної політики по розширенню своєї влади на землі, ще не піддані процесам державотворення. Період феодальної роздробленості характеризується швидким економічним розвитком окремих земель, міст та регіональних ринків і пристосованою до цього політичною системою з осівшими в землях-князівствах династіями. В кожній землі була своя ієрархія, але князь мав справи тільки з його васалами. Зверхність над іншими феодалами спиралася на засади васалітету-сюзеренітету. Фактично це "... був перехід до нової політичної системи" [ 50, с.20]. Інші автори зауважують:“Економічний і культурний розвиток окремих князівств йшов значно швидше і з більшим успіхом. Проте у нової системи були й свої недоліки... Та все ж нова політична система була закономірним етапом історичного розвитку українських земель”[48, с. 119].

Досить важко розібратися в заплутаній термінології доби феодалізму при визначенні статусу кожного князівства. Тому починаємо розгляд з визначення такої термінології. Історично створені області Київської Русі мали назву "землі". В.О.Ключевськиий зазначав, що "...волость - це князівство, на які розподілялася вся земля". Уділи - це князівства молодших князів певної династії. Далі він підкреслює, що "...земля Чернігівська розподілялася на волості: власно Чернігівську, Курську, Трубчевську; це волості, тобто князівства".

Сучасний дослідник генеалогії роду Рюриковичів В.М.Коган вважає, що уділ - це частка території, юридично закріплена як володіння визначеного князівського роду, його спадщина [ 47, с. 8 ]. Номінально уділи знаходились в певній залежності від князів земель-князівств, однак вони фактично мали певну самостійність. М.П.Павлов-Сільванський підкреслював, що удільні князівства дуже відрізняються від сеньорій притаманними їм державними рисами. Володарі великих князівств і найбільших з удільних мали владу над селянськими і боярськими землями та зверхні права державного характеру [ 52, с. 80 - 81 ]. Таким чином, стосовно самого терміну "уділ" можна визначити, що він означає другорядний стіл, який займають молодші книзі певної династії за спадщиною.

Дуже широке розуміння терміну "уділ" в історичній літературі, на нашу думку, йде від того, що до купи змішуються надання різного рівня: від великокнязівських до наділів молодших князів певної династії. З метою запобігання цієї плутанини треба розрізняти лени тих князів, хто мав сюзереном тільки великого київського князя, та лени їх васалів. Перших ("імперських") ленів було не дуже і багато, а їх надання - важлива прерогатива великого князя. Втручатися у внутрішні справи династій він не мав змоги, хіба що у випадках дуже великих міжкняжих чвар. Складається враження, що тримати по два "імперських" лена ніхто не мав права. Тому новгород-сіверський князь, посівши стіл у Чернігові, одразу ж передавав родині своє княжіння. Він мав можливість затримати за собою землі домену ("Вятичі"), однак новгородського лену - ніколи. З часом великокняжі лени зі всіма зверхніми прерогативами були узурповані представниками певних династій, які передавали їх своїм родичам за спадщиною.

Існували великокняжі лени, які надавалися з його домену як умовне володіння (частка "Руської землі") помічникам у боротьбі за владу. Як правило, ці надання отримували на нетривалий період, тому що новий великий князь, перш за все, впроваджував їх перерозподіл вже між своїми прибічниками.

Кожна земля знаходилась під зверхністю окремого роду, старший у якому і був носієм державної влади, а як територіальний зверхник мав змогу збирати податки та військові сили зі всієї землі, а не тільки з одного домену [ 44, с. 31 ]. Таке з'єднання територіальної влади з доменіальною і робило князя справжнім господарем землі. Династи намагалися утворити округлі земельні комплекси, де б вони займали домінуюче положення. їх родина утримувала уділи з обмеженням прав за рахунок прерогатив династа. З часом відбувалося переміщення молодших князів нагору, змінювалися власники уділів (хто був ображеним при цьому, починав міжусобні бійки), але все це відбувалося у межах взаємовідносин пануючої династії. "Сукупність таких удільних князівств, що належали до одного з родів династії Рюриковичів, і складала "велике князівство", яке дорівнювало і за розмірами, і за сутністю своєї державності західноєвропейським королівствам" [ 50, с. 21 ].

Відбувалася запекла боротьба між центральною владою і сепаратизмом князів на місцях. Її підсумки багато в чому залежали від того, як швидко місцеві династії пустять глибокі коріння у землях-князівствах. їхній потенціал значно підсилювався за рахунок ресурсів усіх землевласників території регіону; ресурси центральної влади лише постійно зменшувалися. У цій боротьбі перемога була за князями- сепаратистами. Київськими князями ставали лише наймогутніші володарі земель, які в боротьбі за владу спиралися на сили всіх феодалів регіону.

Щодо церкви, то вона, без сумніву, сприяла прискоренню процесів феодалізації суспільства, а її структурні підрозділи зміцнювали державність. Однак церква не оказувала впливів на структуру влади. Проте "... державна структура, вже розроблена до часу створення церковної організації, виявляла форми та напрямки розвитку, по якому йшла церква" [ 53, с. 58 ]. Характерна думка М.М.Нікольського, що "...клірики уявляються скоріше як княжі слуги, ніж слуги божі" [ 54, с. 36 ]•

Церква поступово перетворювалася на дуже міцного феодала. Наділена імунітетними правами організація, корпоративний власник, церква практично ніколи не зменшувала своїх багатств при розподілі князівств. Якщо спочатку діоцези створювалися переважно там, де місійна діяльність була конче необхідною, то з початком доби феодальної роздробленості кожне князівство прагло мати власну та окрему від інших земель єпархію. Про це свідчить, наприклад, прагнення смоленського князя Ростислава уникнути можливого з'єднання смоленського та переяславського діоцезів.

Здавалося, що духовні князі в питаннях утворення незалежних князівств ніби мали реальну перевагу над світськими феодалами. Однак реально цього не відбувалося. Церковні ієрархи в Київській Русі були в своїй масі більше бідні, ніж їхні колеги на Заході. Лише деякі монастирі та єпископства відрізнялися своїми багатством і значенням. У цілому імунітет та інші пільги не мали змоги суттєво допомагати церкві в боротьбі з князями, тому що в Київській Русі на відміну від західних країн князі мали всі головні прерогативи як Рюрикович! та підтвердження своїх прав не потребували. Таким чином, у Київській Русі світська, тобто князівська, влада була вищою за церковну. Особливості створення та розвитку церковної організації лишали церкву можливості мати власні незалежні від князівської влади володіння, як це відбувалося в європейських країнах [ 55 ]. Положення змінилося лише за монгольське панування. Причому справа тут не тільки в кількості пільг, наданих церкві з боку завойовників, скільки в значному послабленні влади світських феодалів, обмеженні їхнього державного суверенітету.

Економічні й соціальні процеси, які відбувалися в давньоруському суспільстві XI - XII ст., призвели до відповідних політичних змін. Державність розвивалася однак не централізовано, а шляхами створення регіональних утворень. Тобто феодальну роздробленість доцільно було би назвати територіальною, коли з'явилося кілька територіальних князівств, які мають у вітчизняній історичній науці назву "земля-князівство". Найближча аналогія такому державному устрою бачиться в територіальній роздробленості середньовічної Німеччини. Про це свідчить повідомлення В.М.Татищева [ 56, с. 170 ].

Тотожність процесів розвитку феодальних відносин на Русі й в західних країнах, що відбувалися в удільні часи, доказав М.П.Павлов-Сільванський. Він підкреслював, що немає ніякої різниці між державною владою "найбільших територіальних князівств і графств" і владою наших князів, які схожі, "як рідні брати чи як близька родина" [ 52, с. 95]. -ХиВ.Юшков також дійшов висновку:"Руські князівства XI - ХУ ст. характеризуються тим, що зверхня влада у нйх належить князям, до яких вона переходить за спадщиною, тобто вони являються феодальними монархіями" [ 25, с. 80 ].

Таким чином, доба зрілого феодалізму в Київській Русі характеризується створенням самостійних князівств-земель. тобто державність концентрувалася на регіональному рівні й створювала умови розвитку країни відповідно змінам, ще відбувалися в економічній і соціально-політичній сфері [ 57 ]. Утворилися повністю суверенні держави - територіальні князівства, володарі яких мали фактично всі прерогативи державної влади, самостійно вирішували всі питання внутрішньої і зовнішньої політики.

У зовнішній політиці досягти значного успіху можна було лише у складі міцної коаліції, коли у випадку перемоги відбувався розподіл земель, прерогатив та регалій. Підкреслимо, що локаторські регалії в значному торговельному місті приносили більше прибутку, ніж земельні володіння. Тому метою зовнішньої політики багатьох династів була "Руська земля" на чолі з Києвом.

Київська земля в удільний період не створювала самостійного князівства. Традиційно всі Рюрикович! мали право на її частку, що призводило до нескінченних чвар і не дозволило будь-якій династії закріпитися в Києві. С.В.Юшков дав яскраву характеристику політиці династів окремих земель: "Процес дальшої феодалізації, остаточне оформлення князівського домену і розпад Київської держави на ряд земель - усе це зумовило появу нового типу князя, який найбільше відповідає типові феодального монарха... Князь цієї епохи є князь місцевий або всіляко намагається стати таким. Він намагається пустити глибоке коріння в своїй вотчині. Якщо князь бере участь у якійсь складній політичній комбінації, мета якої - захоплення київського столу, то він звичайно черпає силу в цій вотчині. В неї він повертається, зазнавши невдачі. Бувши князем, міцно зв'язаний з землею-князівством, зі своєю вотчиною, князь змушений основну увагу звернути на безпосереднє управління його доменом... Князі в значній мірі погоджують внутрішню й зовнішню політику з інтересами свого феодального господарства" [ ЗО, с. 240 - 241 ].

Київ притягував Рюриковичів не лише тому, що за традицією.київський князь був головним серед інших. Володіння Києвом давало змогу збагачуватись. Хрестоматійний приклад відбувся з чернігівськими князями, коли Всеволод Ольгович надавав родині київські міста, а вони намагалися отримати "чернігівські й новгородські волості". Хоч великий князь і справді образив родину при розподілі, справа була ще й в тому, що при зміні князя київські володіння повинні були змінити і господаря, а тому таке наділення було не дуже тривалим. Митрополіча кафедра давала змогу "...сильному князю використовувати в своїх інтересах не лише єпископа столиці князівства, але і голову всієї руської церкви" [ 53, с. 62 ]. В цьому була додаткова притягувальність Києва в міжкнязівській боротьбі.

Закріпитись у Києві князі мали змогу в значній мірі за умов підтримки їх династії з боку київського боярства, яке використовувало свою надзвичайну роль у власних політичних планах. Хоч боярські верстви Києва і прагнули впливати на справи великокнязівського столу, але обумовлювали їх вирішення головним чином міжкнязівські відносини. Могутні династії підтримки киян не потребували, хоч вона і не була зайвою.

Володіння Києвом давало не тільки моральні переваги над іншими дннастами, тому що київські князі традиційно визнавалися за "старійших" між Рюриковичами, володар Київщини ще мав і значні матеріальні прибутки. Окрім того, частками "Руської землі" він наділяв за службу своїх прибічників і підручників. Той, хто володів Києвом, мав змогу використовувати в міжусобних чварах чорних клобуків. З точки зору васально-ленних відносин чорні клобуки в Пороссі складали окремий лен, який взагалі терміново надавався молодим і енергійним князям.

Етнографічні процеси в окремих землях відбувалися бурхливо і ще були далекі від свого завершення. А.П.Пономарьов дає їм таку характеристику: "Під дією внутрішніх та зовнішніх чинників етнічна кристалізація проявлялась чарез утворення етнотериторіальних об'єднань — земель, котрі являли собою мікродержави. Не буде помилкою стверджувати, що українська народність як первинна фаза розвитку етносу сформувалася саме на основі земельних субетнічних утворень... На терені етноплемінних об'єднань утворювалися етнотериторіальні та етнополітичні одиниці - землі, що, власне, і стали субетносами українського етносу. Це і сіверяни, і волиняни, і подоляни, і буковинці, і бужани, і перемишляни тощо" [58, с. 107].