§ 2. Особливості політичного розвитку українських князівств-земель

Перш, ніж розглядати, особливості політичного розвитку Чернігівської землі, треба звернути увагу на феодальний розвиток інших земель. Відносно Київщини, можна стверджувати, що вона так і не створила окремого князівства з власною династією.

Південно-східну частину "Руської землі" займало Переяславське князівство, розташоване на землях полян і сіверян. У стратегічному відношенні положення князівства було дуже небезпечним, оскільки воно практично завжди першим приймало на себе вторгнення кочовиків. Небезпечне сусідство зі Степом зумовило необхідність створення надійної лінії укріплень, покликаних захищати Київську землю від постійних нападів.

За володіння Переяславською землею завжди йшла запекла боротьба, особливо багато зусиль для оволодіння даним форпостом прикладали суздальські князі. Характерно, що переяславські князі потім часто ставали київськими. Коли відбувалося закріплення князівських династій за певними землями, переяславці зупинили свій вибір на суздальських князях.

Прикордонне положення землі обумовлювало посилення ролі дружини, військово-феодального управлінського апарату. М.П.Кучера підкреслює, що головною особливістю розвитку Переяславської землі було значне посилення князівської влади, пов’язане, перш за все, з функціями оборони краю.

Державотворчі процеси на Волині почалися набагато раніше, ніж вона була приєднана до Київської держави. До середини XII ст. Волинь не мала своєї князівської династії. Вона відокремилась від Києва за Мстислава Ізяславича і відтоді була самостійним князівством. Географічне положення Волині сприяло розвитку торгівлі, а також зменшувало небезпеку половецьких нападів. Земля мала багато міст, а її князі проводили енергійну колонізаційну діяльність. Гарантом міцної князівської влади був великий і потужний домен.

Волинське боярство, хоч і мало значну економічну силу, проте не відігравало такої ролі, як галицьке з-за частої зміни династій, а в цілому було лояльним до князівської влади [33,c.401]. Важливим інструментом, що значно підсилював князівську владу, була колонізація, особливо внутрішня. Колонізаційні процеси в Волині набували великого значення, а значне підсилення князівської влади за рахунок інтенсивної колонізаційної діяльності має пряму аналогію з Суздальщиною Іншим шляхом розвитку пішла Галичина, князі якої із самого початку намагалися проводити незалежну від Києва політику. Ще за часи правління Ярослава Осмомисла почалися сутички з могутнім місцевим боярством. Найбільший вплив на поразки князівської влади в боротьбі з могутнім боярством мала відносна слабкість княжого домену. Проте боярські верстви перетворилися на вотчинників, мали міста, села, займалися прибутковою торговельною діяльністю. Суттєве значення князівські лени мали лише для представників дружини, яка і підтримувала свого сюзерена [ 62, с. 23,25, 32 - 33].

Великі землевласники князівства намагалися створити свої округлі земельні комплекси, а на їх основі - власні територіальні володіння. Саме тому і не була утворена боярська республіка на зразок новгородської.

Підкреслимо, що доба розвиненого феодалізму зумовлювала посилення окремих регіональних утворень, юридичний статус яких постійно змінювався у. зв'язку з поступовим послабленням центральної влади. Окремі князівства складались внаслідок наділення старшим з роду Рюриковичів своєї родини ленами. В XI ст. це були "сеньорії- напівдержави" [24, с. 233], які згодом перетворились у "князівства-королівства" [11, с. 93]. Найбільш стійкими та потужними були територіальні утворення, в яких політичні кордони співпадали з етнографічними. Взагалі, вони визначаються терміном "землі-князівства", хоча більш вдалою назвою є "територіальне князівство".

Таких князівств-земель було небагато. Серед них провідні позиції мало Чернігівське князівство. Ще у дореволюційній історичній науці цьому князівству приділялось багато уваги в плані "лествичного" сходження його князів. Цю особливість пересування чернігівських князів з молодшого столу на старші вчені переносили й на інші князівства, а коли дана теорія фактами не підтверджувалась, вона спрощувалась винятками. Відзначали дослідники й інші особливості політичного розвитку Чернігівщини. Різні землі- князівства Київської Русі мали притаманні їм особливості, які зумовлювались, перш за все, відмінностями в економічному, соціально-політичному та культурному житті, а також умовами їх становлення і відокремлення. Виявити ці відмінності - головне завдання сучасних історичних досліджень регіональних утворень удільної доби.

Дослідники одностайно підкреслюють, що чернігівські князі завжди проводили дуже активну зовнішню політику, але практично ніде поза межами своїх земель вони так і не закріпилися.

Дійсно, активна зовнішня політика чернігівських князів зумовлювалась двома чинниками: їх виключно вигідним стратегічним положенням та значним економічним потенціалом. Захищена від степу кордонами інших князівств Чернігівщина мала більш сприятливі умови для розвитку ремесел і сільського господарства. Вона також єднала південні та північні князівства, а тому мала змогу контролювати важливі торговельні шляхи. Боротьба за контроль над ними - ще один із чинників активної зовнішньої політики, тому що торгівля в житті князівства відігравала важливу роль [ 63, с. 28].

Можна погодитись, що справді “у міжусобицях виявлялися не кращі риси людського єства, в т. ч. і князівської еліти. Чернігівські князі тих часів були всякі: великі і нікчемні, талановиті і бездарні, енергійні й індиферентні (байдужі), підприємливі і безініціативні, чуйні і бездушні, патріоти і зрадливо-корисні. Протягом майже півтораста років політика Чернігівських князів щодо своїх сусідів була агресивною, проте, як правило, невдалою щодо досягнення кінцевої мети” [10, с. 55].

Велике значення мала внутрішня консолідація, так зване "одиначество" династії. За умов придбання київського столу всі представники династії пересувались на один щабель угору, а їх уділи надавались молодшим князям. Тому агресивна зовнішня політика лише згуртовувала династію, а круговий оберт князів "зв'язував до купи всі волості землі і не давав їм відокремлятися" [33, с. 327]. Щодо територіальних набутків, то нікому з могутніх династів провідних князівств суттєво поширити свої володіння за рахунок волостей інших земель не вдалося. Така можливість практично існувала лише у випадку вигасання місцевої династії.

Активна зовнішня політика чернігівських князів була до вподоби всім верствам населення. М.С.Грушевський звертав увагу на “значну солідарність чернігівської династії та її тісний союз з людністю, великою й сильною" [33, с. 324]. На відміну від галицького, чернігівське боярство значною активністю не відзначалось, що свідчить про міцні позиції князівської влади у цьому регіоні. Княжа династія, яка б за таких умов розвитку землі не проводила активну зовнішню політику, не мала б авторитету серед боярства та провідних верств купецтва.

Щодо церковної політики чернігівської династії, то ззовні вона нібито мала особливу прихильність до церкви. З XII ст. династії князівств-земель намагалися мати повну зверхність над місцевою церковною організацією. На той час церковні ієрархи також перетворились на сильних князів і вели боротьбу за поширення своїх впливів у політичному житті Русі. Остаточно церква отримала перемогу над князівською владою за умов великих пільг з боку монголів. А до того часу перевагу мали князі. Досягненню компромісу між світськими та духовними князями також сприяла активна експансія династії.

А.П.Пономарьов зазначає: "Починаючи з XI ст. зростає роль Чернігівської землі, що сформувалася на території племінних союзів полян і сіверян. По мірі зміцнення самостійності Чернігівська земля отримує назву Сіверської, що включала дві землі: Чернігівську та Новгородську. Остання у ХП ст. здобуває "княжий стіл", тобто незалежність і відокремлення від Сіверської землі. Внаслідок цього визначилися кордони між Чернігівською та Новгород- Сіверською землями: Чернігову (Сіверщині) стали належати території у пониззі Десни, а Новгороду - в районі Сновська та Стародубу. Новгородська земля дістала назву Сновської. Згодом ці дві самостійні області чимдалі віддаляються від Києва, а за етнокультурним розвитком відпадають од колись єдиної Наддніпрянщини [ 58, с. 134 - 135]. Таким чином, етнокультурний розвиток різних регіонів значною мірою обумовлювався темпами розвитку окремих князівств-земель, держав у мініатюрі.

Ми вже зазначали, що в зовнішній політиці досягти значного успіху можна було лише у складі міцної коаліції, коли у випадку перемоги відбувався розподіл земель, прерогатив та регалій. Існувала ще і друга умова. Закріпитись у Києві князі мали змогу в значній мірі за умов підтримання їх династії з боку київського боярства, яке використовувал] свою надзвичайну роль у власних політичних цілях. Дослідники традиційно підкреслюють, що чернігівська династія була не до вподоби київському боярству. Як наслідок, створюються різні теорії тлумачення даного факту. На нашу думку, пояснення того, чому київські боярські верстви практично завжди були проти чернігівської династії, дуже просте: краще було мати сюзерена з далеких країв, ніж поруч, коли князівська влада буде відчуватись постійно. Хоча боярські верстви Києва й прагнули використовувати справи княжого столу, але головний вплив все ж мали обставини міжкняжих відносин [ 63, с. 29].

Також дослідниками одностайно засуджується половецька політика чернігівської династії. Зазначимо, що й інші князі використовували половецькі орди, тому що відносини землеробів зі Степом були різні, а визначались вони конкретним співвідношенням сил. Хоча й інші князі час від часу звертались за допомогою до половців (наприклад, на Чернігівщину їх спрямував Володимир Мономах), у пам’яті киян дійсно половецькі напади пов’язувались з боротьбою чернігівських князів за Київ. Справа в тому,' що той, хто володів Києвом, мав змогу використовувати у міжусобних чварах чорних клобуків, котрі являли собою значні військові сили. "Коуї чернігівські", підпорядковані безпосередньо чернігівському князю, мали вежі по Десні [ 64, с. 81, 87]. Однак їх загонів для боротьби за Київ було недостатньо, тому чернігівські князі й спирались на допомогу половців. Як правило, кінні загони вирішували долю війни, а тому без допомоги половецьких вершників сподівання на перемогу були марні. Все ж не половецька політика чернігівської династії відштовхувала симпатії київського боярства, а небезпека позбутись свого виняткового становища в стольному місті Київської Русі. На думку О.М.Рапова, навіть Русь "остаточно розпалась на окремі самостійні в політичному відношенні княжіння", коли київський стіл посів Всеволод Ольгович [24, с. 235]. Проте напередодні монголо-татарської навали чернігівські князі намагалися проводити об'єднавчу політику українських земель, але в них, як і у галицько- волинських князів, для цього не вистачало сил.