§ І. Ольговичі й Давидовичи

Від Любецького з'їзду до 1123 р. чернігівським князем був Давид Святославич. За часи правління Володимира Мономаха, коли центральна влада тимчасово значно посилилась, представники чернігівської династії в політичні події активно не втручалися, а в цілому поводились мирно.

Після смерті Володимира Мономаха київський стіл зайняв його старший син Мстислав. "Зазвичай підкреслюють, що це був останній київський князь, який ще міг тримати вкупі всі землі величезної багатоетнічної імперії Рюриковичів... сприймаючи його в ліпшому разі як епілог батькового правління" [ 65, с. 10]. Зазначимо, що на той час старійшим у роді Рюриковичів був молодший брат вже померлих Олега і Давида Святославичів - Ярослав. Спочатку він князював у Рязані, а після смерті у 1123 р. старшого брата Давида став чернігівським князем, тобто ще за правління Володимира Мономаха.

У прихильному до роду Мстиславичів літописі, а згодом і в історичній літературі традиційно знаходять виправдання тому, що київський стіл зайняв Мстислав Володимирович, а не Ярослав Святославич, як це слідувало з родового старійшинства, тому, що "...цей незначний князь був не в змозі утримати-старійшинства і в своєму роді", пояснюючи такий вибір народною любов'ю до Мономашичів [ 33, с. 399 ]. Однак, нагадаємо, що під час смерті Мономаха (1125 р.) Ярослав сидів саме в Чернігові, а тому мав усі підстави наслідувати київський стіл. Отже, зайняття великокнязівського столу Мстиславом, дійсно було актом узурпації влади з боку Мономашичів.

Саме цей приклад порушення родового старійшинства надихнув Всеволода Ольговича на рішучий крок у політиці.

Звісно, що Мстиславу більш вигідним був програш справи Ярославом. Після фактичної санкції захвату Чернігова Всеволодом Ольговичем з боку київського князя Ярослав пішов до Мурома. Його лінія фактично була виключена зі старійшинства в своєму роді, а Муромо-Рязанська земля політично й династично відокремилась від Чернігівщини. Переступивши дану Ярославу присягу, Мстислав не лише значно послабив свого політичного конкурента, але і залишив у своєму роді чернігівські володіння - Подесення з Курськом. М.С.Грушевський підкреслює: "Талановита лінія Олега здобуває собі крок за кроком місце в сій лінії, щоб потім сягнути й по гегемонію на цілій Русі, перейняту лінією Всеволода" [ 33, с.

Наслідував Мстислава, який помер у 1132 р., його брат Ярополк, "князь-братолюбец". Саме за часів його правління почалися великі князівські усобиці. На думку С.М.Соловйова, якщо раніше усобиці відбувалися через ізгойства князів, то згодом їх причиною стала боротьба "племінників, синів від старшого брата, з молодшими дядьками" [ 43, с. 404 ]. Після смерті Мстислава "...відцентрові тенденції взяли гору не лише в масштабах імперії, а й у рамках України... Тоді ж завоювала самостійність Чернігівська земля..." [ 65, с. 11 ].

Скориставшись чварами в родині Мстиславичів, Ольговичі 1134 року втручаються в міжусобну боротьбу з метою повернути собі Посейм'я, яке було відібрано Мстиславом. Зробити цього їм не вдалося через примирення молодших і старших Мстиславичів. Однак вони не заспокоїлися і знову розпочали боротьбу з Мономаховичами. У 1135 р. Всеволод Ольгович з братами здійснив напад на Переяслав, три дні бився біля його брами. Коли вони почули

І про наближення допомоги оборонцям на чолі.з великим князем Ярополком, мусили відійти до верхів'я річки Супою. Чернігівці завдали поразку Мстиславичам, перейшли в наступ і воювали вже біля Києва. Ярополк замирився з Ольговичами і віддав їм міста по Сейму. "Це викликало незадоволення всіх Мономаховичів, але і розпалило апетити Ольговичів, яким навіть удалося тимчасово здобути Новгород" [ 65, с. 12 ].

Нова війна розпочалася 1138 р. Приводом до неї послугувало вигнання Святослава Ольговича з Новгорода. Знову разом із половцями Ольговичі пустошили Переяславщину. Однак цього разу київському князю вдалося зібрати великі військові сили, і він рушив на Чернігів. Перед такою силою Всеволод хотів тікати до половців, але чернігівці примусили його укласти мирну угоду з Ярополком. Великий князь, як підкреслює М.С.Грушевський, "...розумів всю небезпечність династичної боротьби та робив усе можливе, аби не розбудити нової боротьби, подібної до війни Олега з Мономахом" [ 33, с. 136 ].

У лютому 1139 р. помер великий київський князь Ярополк. Змінив його на княжінні молодший брат В'ячеслав, який до цього сидів у Турові. Мономашичі були не дуже задоволені такими подіями, чим і скористався Всеволод Ольгович. Він зайняв київський стіл, а В'ячеслав вимушений був знову податися до Турова. Літопис повідомляє: "Всеволод вниде в Киев марта 5, а в Чернигове посади Давыдовича Воло димера" [ 66, с. 110 ]. Згодом низкою дипломатичних заходів Всеволод Ольгович зумів заспокоїти інші династії, які теж домагалися Києва, що дозволяло більш жорстко обходитись зі своїми родичами. Він не наділив їх як слід волостями, затримавши за собою чернігівські володіння. Звісно, що така політика з'єднала претензії Давидовичів і Ольговичів, які почали спільні військові дії і намагалися отримати Переяслав.

Дослідники дають таку характристику Всеволоду Ольговичу: “Хижий, товстий і лисий розпусник, підступний і рішучий Всеволод всю свою суспільну діяльність підпорядкував боротьбі за владу, нехтуючи всякими сумнівами і етикою” [10, с. 60].

Великий дипломат Всеволод Ольгович завдяки укладенню сепаратної угоди з Давидовичами, яким він дав по два міста, переміг братів. Давидович! відступилися від Ігоря і Святослава Ольговичів. Ігорю Ольговичу, який мав Путивль, великий київський князь надав Юрьїв, Городець і Рогачів, а також пообіцяв передати після своєї смерті Київ, про що Всеволод зробив заяву на князівському з'їзді 1143 р. [ 24, с. 106 - 107 ]. М.С.Грушевський стосовно правління Всеволода Ольговича підкреслює: "...його вічна система - розділяти й пересварювати - вповні осягнула свою мету, хоч результати її були дуже нетривкі, а в загальній еволюції руського державного життя його діяльність мала дуже шкідний, руїнний вплив" [ 33, с. 143 ]. С.Федака дійшов висновку, що "...суть Всеволодової політики була доволі проста: перетворити адміністративно-політичну структуру України-Русі з дуальної на унітарну, зруйнувати протистояння між Ольговичами та Мономашичами, зруйнувати жорстку прив'язку окремих родів до певних земель...

Літопис стверджує, що "Седя Олгович в Киеве и нача замишляти на Володимировича и на Мстиславича, надеяся силе своей и хотя всю землю сам держати..." [ 66,?c. ПО ]. Різними заходами Всеволод Ольгович, який був "...чи не найбільшим еквілібристом на київському столі", [ 67, с. 33 ] намагався забезпечити панування в Києві своєї династії: укладав з князями мирні угоди, потребував присягати, що стіл передадуть саме Ігорю. На думку П.П.Толочка, "...на Русі середини XII ст. не знайшлося князя, який міг би суперничати з цим талановитим політиком у державних справах. Навіть коли смертельно хворий Всеволод оголосив, що передав київський стіл Ігорю, ніхто з князів не спротивився цьому рішенню" [12, с. 110-111 ].

Став-таки Ігор Ольгович київським князем, але князював лише ІЗ днів. Київські бояри переступили присягу і запросили до столиці Ізяслава Мстиславича. У кривавій битві війська Ольговичів були переможені. Ігоря схопили і заточили в поруб, звідки лише завдяки дуже поганому стану здоров'я його визволили і дозволили піти в ченці. Однак при загостренні політичної ситуації кияни його підступно вбили. Характеризуючи династичну політику Всеволода Ольговича, М.Антонович підкреслює: "Видатний політик, втримався він у Києві аж до смерті, але його спроби забезпечити тут панування своєї династії не вдались, не дивлячись на те, що він готовий був окупити це забезпечення від київських міщан значними обмеженнями княжої влади в їхню користь. Київщина не спокусилася ніякими привілеями, щоби лише зберегти вірність молодшій лінії Ярославичів: інтересний приклад інтенсивності партикулярного патріотизму в поодиноких землях" [ 68, с. 38 - 39].

Київський стіл знову перейшов до Мономашичів, причому племінник обійшов двох дядьків.

На той час чернігівські волості тримали Давидович!, а Новгород-Сіверською землею володів Святослав Ольгович, який хотів помститися за брата Ігоря. Він звернувся за допомогою до Даниловичів, які обіцяли підтримку, але розробили- підступний план, як стратити Святослава Ольговича і захопити сіверські волості. Вони побоювались, що Ольговичі, які втратили можливість поширити свої володіння на правому березі Дніпра, почнуть домагатися чернігівських уділів. Для здійснення своєї мети Давидович! використовували допомогу з боку великого київського князя Ізяслава, який ворогував з Ольговичами.

Святослав Ольгович до 1146 р. володів Курськом з Посейм'ям, Новгородом-Сіверським, Колтеськом і Дедославлем [24, с. 107]. Давидович! почали міжусобну війну, їм допомагали син Ізяслава Мстислав, переяславські загони і орди берендеїв. Ці великі військові сили вигнали Святослава Ольговича з Чернігівської і Сіверської земель, причому його володіння були дуже пограбовані. Здобич переможці розподіляли на чотири частки, а все, що належало Ігорю, діставалося великому київському князю.

У 1147 р. Святослав Ольгович втік на північ, де звернувся за допомогою до Юрія Довгорукого. З того часу він спирався в боротьбі з Давидовичами на суздальців і половців. Юрій Довгорукий допомагав Святославу Ольговичу повернути свої володіння, а новгород-сіверський князь сприяв утвердженню суздальських впливів у Південній Русі. Союз вони скріпили династичними шлюбами.

Якщо Ольговичі були розгромлені суперниками і не зазіхали вже на Київ, то такі спроби зробили Давидовичі. Можливо, "таке вперте домагання Києва можна тлумачити лише єдиним чином: відбувалася перебудова імперських структур України-Русі у структури моноетнічної держави - потенційно зі статусом королівства" [67,c.34]. 1151 р. у міжусобній боротбі загинув Володимир Давидович. Чернігівським князем став його брат Ізяслав. Він затримав за собою "отчину" Ольговичів - землю вятичів, яку в тому ж році дав Святославу Ольговичу, а собі повернув свої землі. Через три роки Ізяслав Давидович намагався сісти в Києві, але спроба не вдалася через протидії В'ячеслава Володимировича. Лише після його смерті Ізяслав трохи покнязював у Києві, але звідти його вигнав Юрій Довгорукий. 1156 р. почалася міжусобна боротьба Ізяслава з племінником Святославом Володимировичем, який захопив у чернігівського князя міста Подесення, а також Всеволож і Вщіж. Він навіть перейшов до іншого сюзерена - смоленського князя Ростислава. Почалася міжусобна боротьба. У підсумку військових дій Святослав Володимирович повернувся до міста Березий, де він князював до свари.

У травні 1157 р. Ізяслав знову зайняв київський стіл, однак, за звичаєм, Чернігівську землю передав племіннику Святославу Володимировичу (представнику лінії Давидовичів). Обурений Святослав Ольгович став вимагати Чернігів собі. Ізяслав Давидович погодився, а Святослав Володимирович пішов князювати до Вщіжа. Новгород- Сіверське князівство яке складало окремий лен, Святослав Ольгович одразу ж передав Святославу Всеволодовичу. Згодом невдала спроба захопити Галицьку землю призвела до втрати Ізяславом київського столу в 1159 р.

Оскільки в Чернігові вже сидів Святослав Ольгович, а Новгородом-Сіверським володів Святослав Всеволодович, то Ізяслав Давидович спочатку зайняв "всі вятичі". Він намагався оволодіти Путивлем та іншими містами, але спроби були невдалими. Ізяслав закріпився у Вирі, яку згодом спалили в міжусобній боротьбі. Ізяслав Давидович казав: "... у Выри не могу голодом мерети". Дійсно, за таких умов династичної боротьби Ізяславу не залишалося нічого, окрім спробувати знову зайняти Київ. У цій спробі князь і загинув у 1162 р. Ізяславу активно допомагали половці, за що його осуджує автор літопису: "Изяславу ж, стоя с половцы, велику пакость сотвориша: села пожгоша, люди повоеваша... Изяслав же отступил в поле, наполнив руки половцем - о горе таковым князьям" [ 66, с. 130 ].

Фактично лінія Давидовичів вигасла, тільки останній її представник - Святослав Володимирович - князював у Вщіжі. Такого становища не терпів Святослав Ольгович, який двічі воював зі Святославом Володимировичем, доки не привів його до покори. Нарешті у 1167 р. Святослав Володимирович помер, а в підсумку міжусобної боротьби за Вщіж перемогу отримав чернігівський князь. М.С.Грушевський, характеризуючи боротьбу Ольговичів з Давидовичами, констатує: "Всеволод Ольгович, захопивши Чернігів у стрия Ярослава, відтиснув на другий план Давидовичів, старшу лінію. Вони одначе з тим не помирились і встигли були поправити свою позицію: коли Всеволод перейшов у Київ, він мусив віддати Чернігів Володимиру Давидовичу, а по смерті Всеволода Давидович! задумали навіть, користаючи з війни Святослава Ольговича з Мстиславичами, позабирати всі чернігівські волості від Ольговичів. Се, одначе, їм на удалося, а в кінці їх перфідна, цинічна політика пошкодила їх родині: Володимир Давидович загинув на Перепетовім полі, Ізяслав Давидович, що зайняв його місце в Чернігові, наложив головою під Києвом, стративши перед смертю й Чернігів в своїх заходах коло Києва, і останній з сеї лінії - Святослав Володимирович зістався другорядним князьцем на незначній волості Вщіжі (на верхній Десні), де й умер. З ним вигасла старша лінія, Давидовичів" [ 33, с. 325 ].

Після завершення Жорстокої міжусобної боротьби між Ольговичами і Давидовичами майже півстоліття не було ніяких чвар у Чернігівській землі, князі якої відрізнялися "одиначеством", а всі внутрішні проблеми вирішували на родинних снемах. М.С.Грушевський підкреслює, що чернігівські уділи "...зістаються в руках одної галузі - Ольговичів, що поділяється в другій половині XII ст. на дві лінії - старшу - від Всеволода Ольговича, і молодшу - від Святослава Ольговича. Хоч між сими двома лініями бували конфлікти і змішання при переміні столів, як ми бачили в старших поколіннях, але загалом узявши князі сеї лінії... трималися певного порядку в переході столів від князя до князя [ 33, с. 325]. Згуртована династія готувалася до нової боротьби за гегемонію в Південній Русі. На неї чекали великі успіхи і невдачі.