2. Боротьба Ольговичів за гегемонію в Південній Русі.

Чернігівська династія завжди проводила агресивну зовнішню політику, намагаючись при нагоді поширити свої впливи на будь-яку землю, навіть якщо з нею не існувало спільного кордону.

Головною рисою міжнародного положення давньоруських князівств кінця XII - першої половини XIII ст. було гостре суперництво двох ворогуючих феодальних центрів: Володимиро-Суздальської і Чернігівської земель. Причому, запекла боротьба відбувалася в багатьох напрямках, починаючи з Новгороду і Рязані, закінчуючи Києвом і Галичиною. Лише з 20-х років XIII ст. постає нова міцна сила, що стає головним суперником Чернігівського князівства на півдні, третій центр боротьби за політичну гегемонію - Галицько-Волинська земля [ 46, с. 116].

Дослідники звертають особливу увагу на політичну лінію суздальських князів. Наприклад, М.С.Грушевський підкреслює: "В результаті утворилася дуже сильна, автократична влада, і спираючись на неї Андрій зажадав для себе першого місця в руській політичній системі... і Андрій змагає до того, аби знищити, понизити Київ... хоче надалі розпоряжатися ним зі своїх ростово-суздальських країв, передаючи його підручним, другорядним князям" [ 33, с. 192 ]. М.Антонович констатує: "Суздальська гегемонія затяжіла над Україною... Зручна політика північних князів та великі ресурси, що вони могли витягнути зі своєї землі, якої пасивне фінської крові населення дозволяло на початки князівської централізації, допомогали їм до успіхів. Змякшувала цю гегемонію лише чисто мілітарна краща боєздатність українців..." [ 68, с.

Ю.О.Лимонов особливо наголошує на даті 1157 р., яка, на його думку, є не тільки "символом початку державної самостійності на північному сході, але і утворення вогнища руської нації" [ 69, с. 46 ]. Щодо відмінностей політичного життя, то вчені схиляються до думки, що дійсно в Суздальщині було створено авторитарний тип правління. Н.Д.Полонська-Василенко вважає, що Андрій Боголюбський "...взагалі настоював на своєму праві призначати князів до різних міст України й позбавляти їх княжінь" [ 70,c.l55]. Однак, на думку Ю.О.Лимонова, для існування авторитарного типу правління ще не склалися економічні й політичні підстави. Він підкреслює, що князь-самовладець "...у добу розквіту феодальної усобної боротьби - "нонсенс" [ 69, с. 76 ].

Взагалі більшість дослідників процес становлення російського деспотизму все ж таки пов'язують з добою господарювання в Русі монголів. На нашу думку, проблему становлення деспотизму в Росії дійсно потрібно пов'язувати з татарськими впливами, а також з процесами централізації держави. Відносна стабілізація князівської влади в Суздальщині другої половини XII ст. була пов'язана, перш за все, з порівняльно низьким рівнем економічного і політичного розвитку колонізованих земель, становленням князівської територіальної зверхності, зростанням ролі князівської влади в процесі освоєння нових земель. Без сумніву, агресивна зовнішня політика як Андрія Боголюбського, так і його брата Всеволода була вирішальним фактором, що затримував об'єднавчі процеси в землях Південної Русі. Звертаємо увагу на застереження Д.І.Дорошенка: "Хоча виразні риси окремого етнографічного типу, окремого побуту й своїх окремих політичних понять на північній Русі вже зовсім ясно виступають в другій половині XII в., хоча між Київом та північним осередком - Суздаллю наростає все гостріший антагонізм, що виявився так болюче для Київа в його погромі 1169 р. військами суздальського князя Андрія Боголюбського, одначе і південна, і північна Русь усе ще належали до одної спільної державної системи, мали тих самих князів, того самого голову церкви - Київського митрополита, в значній мірі жили спільним культурно-духовним життям" [ 71, с.

Зі смертю Андрія Боголюбського зменшилися суздальські впливи на Південну Русь, оскільки на півночі розпочалася міжусобна боротьба за спадщину. Київську землю захопили Ростиславичі, але існував ще один реальний претендент на давню столицю - Святослав Всеволодович з чернігівської династії Ольговичів. За думкою О.К.Зайцева, період другої половини XII - початку XIII ст. характеризувався відносною міцністю державної влади в Чернігівській землі, що пояснюється відсутністю військових вторгнень на її територію і міжусобних бійок" [ 46, с. 112]. Святослав не лише зазіхав на Київ, але приймав активну участь у суздальських справах, підтримував Всеволода Юрійовича в боротьбі з родиною.

Згодом Святослав втручається в рязанські справи, що привело до ворожнечі зі Всеволодом, якого підтримували Ростиславичі. Святослав вирішив спочатку виступити проти Ростиславичів, які "во всемъ пакостять", а вже потім розпочати масштабну війну проти суздальського князя. Війна проходила з перемінним успіхом, а закінчилася політичним компромісом: Святослав сів у Києві, а волості "Руської землі" передав Рюрику Ростиславичу. Новим чернігівським князем став Ярослав, однак землю вятичів Святослав Всеволодович затримав за собою.

На думку М.С.Грушевського, компроміс 1181 р. означав замирення двох найвпливовіших українських династій - Ольговичів і Ростиславичів, а також "...привів українську політику до рівноваги, що й потрівала до смерті Святослава Ольговича" [ 33, с. 207 ]. Характеризуючи період правління Святослава, він доводить: "Святослав мусив задовольнитися сею роллю напів номінального київського князя і такого ж номінального "старійшини" між князями, досить поважного, але не дуже впливового патріарха, яким малює нам цього "грізного великого князя київського" сучасне Слово о полку Ігоревім. Дійсне ж старшинство опинилося в руках суздальського Всеволода" [ 33, с. 207 ]. С.Федака таким чином характеризує положення дуумвірів: "У цьому дуумвіраті економічно сильнішим був Рюрик, що володів багатими

київськими містами і контролював придніпровські торгові комунікації.

Перемога давньоруських князів у боротьбі з половцями за часи життя Володимира Мономаха мала велике значення в політичному відношенні, тому що розпалася попередня організація степового населення. Князівські напади мали велику ефективність. Удари, які завдавалися половцям, були чинниками, що не лише здійснювали підрив економіки кочовиків, але і не давали можливості розвитку половецької державності [ 64, с. 60 ]. Після цього половці на ЗО років втратили ініціативу. Більш усього постраждали кочовики, вежі яких знаходилися біля Дінця.

З другої половини XII ст. поступово відновлювалися економіка і військовий потенціал половців. Більше того, окремі князі зверталися до половців з проханнями допомоги в міжкняжих чварах. Літопис свідчить, до чого приводила половецька допомога. Наприклад, у підсумку військових дій 1177 р. "...и села пожже боярская а жены и дети и товар дасть поганым на щит" [ 33, с. 383 ]. Тобто половці грабували землі різних князівств у складі ворогуючих коаліцій. Феодальна роздробленість Русі сприяла нападам кочовиків, складала для пограбунків так би мовити легальні можливості [ 73, с. 77 ]. Від такої князівської політики більш за все страждали прості люди.

З 70-х років ХП ст. почав здійснювати грабіжницькі походи на Русь хан донського об'єднання половців Кончак з роду Шаруканів. Часто він діяв разом з ханом лукоморського союзу Кобяком. Під 1183 р. літопис повідомлює: "...прийшли ізмаїльтяни, безбожні половці, на Русь пустошити... з окаянним Кончаком і з Глібом Тирійовичем. Але через боже заступництво і не було шкоди од них" [ 26, с. 332 ].

Слід звернути увагу на думку С.Федаки щодо походу Ігоря Святославича проти половців: "У літературі утвердилася переважно негативна оцінка Ігоревого задуму. Насправді ж Ігор був поставлений перед обличчям жорстоких обставин і не мав реального вибору. За половцями стояв Всеволод, котрий уже підпорядкував собі Переяслав і тепер зазіхав на Сіверщину. Він хотів розправитися з нею руками союзних йому половецьких ханів, як зробив незадовго перед тим з Рязанщиною. План Ігоря полягав у тому, щоб розпорошити половецькі сили ще до того, як вони об'єднаються" [ 72, с. 7 ].

Іноді дослідники дивуються, чому представник чернігівської династії, яка традиційно спиралася на половецьку допомогу в міжусобній боротьбі, почав активну боротьбу з половцями. Справа в тому, що в другій половині XII ст. відновилися старі й складалися нові половецькі союзи, активно відбувалися об'єднавчі процеси в степу. Впливи з боку розвинених феодальних держав сприяли прискоренню процесів складання класового суспільства, тобто в другій половині XII ст. у степу кочували вже орди, на чолі яких знаходилась феодальна знать [ 64, с.145]. Останнім кроком на цьому шляху було створення половцями власної державності. Це добре розумів великий київський князь Святослав, тому він і змінив традиційну чернігівську половецьку політику.

Авторитет Святослава Всеволодовича дуже підвищувала його антиполовецька політика.

У липні 1194 р. Святослав Всеволодович вмер. За думкою С.Федаки, "з об'єктивних причин діархія не змогла закріпитися в Україні-Русі як новий спосіб правління. Якщо співправління Рюрика і Святослава ще було можливим, то співправління Україною Рюрика і Всеволода Суздальського було б уже нонсенсом - Всеволод був для України абсолютно чужим... Дуумвірат був компромісним механізмом, і зі смертю Святослава його часи минули.

Зі смертю Святослава Всеволодовича міжнародні обставини змінилися. 1194 р. великим київським князем став Рюрик Ростиславич. Суздальський князь Всеволод Велике Гніздо почав вимагати у київського князя волості в "Руській землі", які Рюрик вже дав своєму зятю Роману Мстиславичу. Рюрик виконав вимоги суздальського князя, а зятю дав гірші волості, що призвело до загострення взаємовідносин з Романом. Зазначимо, що після смерті Ярослава Осмомисла почалася часта зміна князів у Галичі. Волинський князь Роман Мстиславич у 1188 р. також оволодів Галичем, але його звідти вибили угорські війска. Після повстання проти влади чужинців за допомогою суздальського князя Всеволода Галичем оволодів Володимир Ярославич. М.Ф.Котляр зауважує: "Певно, Володимир Ярославич розраховував на те, що Всеволод, котрий перебував на далекому руському Північному Сході, мав набагато менше можливостей для втручання в галицькі справи, ніж Святослав Всеволодич і Рюрик Ростиславич" [75, с. 130 - 131]. Коли він помер, не залишивши законного сина, то місцева династія вигасла. Почалася тривала боротьба за галицьку спадщину.

Ольговичі завдяки родинним зв'язкам (Ігоревичі були онуками Ярослава Осмомисла) мали реальні претензії на галицький стіл. Проте волинський князь Роман, що був найближче всіх до Галича, опанував містом. Коли Роман оволодів Галичиною, Рюрик заключив союз з Ольговичами. Вони спільно намагалися вибити Романа з Галича, але галицько-волинський князь випередив союзників і без опору зайняв Київ. Можливо, Роман пішов на загострення ситуації задля помсти за образу, заподіяну йому тестем 1195 р. [ 75, с. 156]. Мабуть, кияни сподівалися, що сильний і впливовий князь забезпечить їм спокій і захист. Роман Всево/ Мстиславич, побоюючись суздальського князя Всеволода, не сів у Києві, а передав місто другорядному князю Інгвару Ярославичу, який князював у Луцьку. Погляд, що Роман не сів у Києві завдяки втрати містом значного політичного і економічного становища, не відображає історичних реалій.

1203 р. Рюрик з Ольговичами помстилися киянам: "Генваря 2 взят бысть Киевъ Рюриком и Олговичи и всею половецкою землею. И сотворися велико зло в Рускои земли, якого же зла не было от крещения в Рускои земли" [ 66, с. 154]. Можливо, що дійсно суздальський князь Всеволод зумів посварити Романа з Рюриком. У всякому разі галицько- волинському князю вдалося розірвати союз Рюрика з Ольговичами, а згодом і постригти тестя в ченці. М.С.Грушевський дає таку характеристику політичним відносинам у південних землях Русі: "З Рюриковими союзниками Ольговичами Роман установив добрі відносини, правдоподібно - змусивши їх виріктися усяких претензій на Галичину, а з Всеволодом суздальським, що претендував на роль сеньора українських князів, прийшов до близького порозуміння... не лишив Київ собі: не хотячи ані накликати конфлікту з Всеволодом, ані підпорядкувати себе його претензіям на старшинство, він задоволився ролею фактичного господаря на всій правобічній Україні" [ 60, с.8 - 9 ].

Дослідники дають високу оцінку факту утворення Галицько-Волинської держави і об’єднавчій політиці Романа Мстиславича. Сучасні вчені дійшли висновку, що "... у разі приєднання до Галицько-Волинської держави ще й Чернігівського князівства в її межах опинилися б фактично всі етнічні українські землі. Тож під час правління князя Романа існувала можливість утворення єдиної української держави... Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності. На відміну від поліетнічної Старокиївської держави, відтепер вона розвивалася на одній українській основі" [ 5, с. 45 - 46 ]. Саме тому "...створенню об’єднанного князівства певною мірою сприяли тенденції політичних зв’язків і етнічної близькості населення цієї території" [ 76, с. 25]. На думку С.Федаки, ще події кінця XI - початку XII ст. "...переконливо довели, що Україна-Русь надалі повинна розвиватися в межах української етнічної традиції...Нагальною потребою стала консолідація держави національного типу..." [ 77, с. 4 ].

Дійсно, потребою подальшого розвитку територіальної державності ставала необхідність об’єднання земель-князівств на етнічній основі. М.С.Грушевський попереджує: "Всеукраїнською, якою була Київська, Галицько-Волинська держава стати не подужала, обмежилася західною Україною... на перешкоді стали різні причини й пригоди, але і без них таке розширення впливів на Подніпров’є утруднялося тим, що підставою держави стала Галичина - західний край української території" [ 60. с. 1 ]. Проте існувала можливість утворення держави національного типу і на базі Чернігівського князівства, але Ольговичам також не пощастило.

Галицько-Волинський князь Роман Мстиславич склав проект утворення "доброго порядку" на Русі. На думку дослідників, В.М.Татищев запозичив зміст Романового проекту з якогось втраченого давньоруського джерела. Постає питання довіри повідомленню видатного історика, оскільки воно є лише в його працях. Є вчені, які з довірою ставляться до повідомлення історика, проет існують і ті, хто має сумніви. Знаходяться дослідники, які гадають, що В.М.Татищев списав проект з "Саксонського дзерцала". Справа в тому, що суть проекту дуже нагадує порядок обрання імператорів у Німеччині. Останнє йде від доброго знайомства Романа Мстиславича з досвідом державного будівництва в Європі. Князь закликав утворити порядок, який "в інших добропорядних державах чиниться". Ейке фон Репков склав "Саксонське дзерцало" вже після смерті князя Романа, однак подібні правові норми впроваджувалися в життя набагато раніше цієї кодифікації. Проект князя Романа Мстиславича був більш прогресивним для подальшого розвитку феодальної держави, ніж існуючі правові норми в Німеччині.

В.ГЯценко стверджує: "... нема підстав вважати, що стаття 1203 р. була доповнена В.М.Татищевим" [ 78,с. 122]. На його думку, проект "... був розроблений і запропонований ще тоді, коли Роман князював у Володимирі-Волинському, до утвердження в Галичі (1199), а пристосований літописцем до подій 1203 р." [ 78, с. 127 ]. З останнім припущенням погодитися важко, тому що між шістки князів, які обирають великого київського князя, ми не бачимо саме волинського.

Великий київський князь Роман Мстиславич закликав князів приїхати на з’їзд з метою учинити "розсуд про порядок руського правління". На його думку, великого київського князя повинні обирати шість князів найбільш впливових земель: суздальський, чернігівський, галицький, смоленський, полоцький і рязанський. "Молодших же князів до того обрання не потрібно". Обраний великий київський князь замість себе оставить князювати старшого сина, а молодшим дасть в уділи міста в Руській землі. Роман запропонував впровадити принцип майорату, а також організацію колективної оборони від ворогів [ 56, с. 170 ].

Без сумніву, якби князі цей проект прийняли, то припинилися б постійні міжкнязівські чвари, а вороги побоювалися б робити напади на давньоруські землі. Однак князі їхати на з’їзд для обговорення проекту відмовились, а суздальський князь Всеволод прямо був проти, тому що "побоювався старейшинство іному дати". Державотворчий проект Романа Мстиславича було відхилено, однак князь ввійшов в історію не лише як видатний військовий і державний діяч, але і як прогресивна мисляча людина свого часу.

Коли Святослав Всеволодович перейшов князювати до Києва, то Чернігівську волость отримав його молодший брат Ярослав, який помер у 1198 р. Чернігівським князем став герой половецьких війн Ігор Святославич, але князював він мало і помер 29 грудня 1202 р. Новий чернігівський князь Олег Святославич князював лише два роки. Ці князі не дуже мріяли про Київ і боротьбу за гегемонію в Південній Русі. Положення суттєво змінилося, коли чернігівським князем став енергійний Всеволод Чермний.

Після смерті Романа Мстиславича "рухливі Олеговичі" спільно з Рюриком, який одразу ж зрікся примусового пострижения, пішли здобувати Галич. Невеликі сили, які вони встигли зібрати, були вкрай недостатні для боротьби за місто, яке боронила угорська залога. Невдача призвела до більш ретельної підготовки до нового походу. У 1206 р. "Совокупишася Ольговичи вси в Чернигове на снем" [ 34, с. 426 ]. Романова вдова з малими дітьми втекла з Галича до Володимира, хоч угорський король і поспішав до неї з допомогою. Згодом відбулося порозуміння між поляками і угорцями. Було вирішено посадити на галицький стіл переяславського князя Ярослава, сина Всеволода Юрійовича. Ольговичі вичікували і не наважувалися боротися з угорським королем. Коли поляки і угорці пішли з військом додому, Ольговичі використали свій шанс. На запрошення галицьких бояр, між якими чернігівська династія мала своїх політичних прибічників, Володимира Ігоревича, який зумів скоріше за всіх потайки дістатися до Галича, влітку 1206 р. було оголошено галицьким князем. Володимир посадив брата Романа в Звенигороді, а також намагався другому брату Святославу здобути Володимир. Мета галицького князя Володимира Ігоревича і прихильної до нього боярської партії заключайся в намаганні "искоренити племя Романове", посісти їхні володіння.

Всеволод Чермний, порушивши угоду з Рюриком, несподівано зайняв Київ. Дорікаючи переяславському князю Ярославу за претензії на Галичину, Всеволод наказав йому покинути Переяслав, в якому посадив князювати свого сина. Таким чином, після смерті Романа Мстиславича Ольговичі зібрали всі значні лени південних, південно-західних і централних земель колишньої Київської Русі. Володіння Ольговичів включали не лише всі українські землі, але і багато інших. їм практично вдалося здійснити те, про що і не мріяв галицько-волинський князь Роман Мстиславич.

Обурений діями Ольговичів Рюрик Ростиславич одразу ж зібрав військові сили своєї династії і вигнав Всеволода Чермного з Києва, а його сина примусили покинути Переяслав. Війна між династіями тривала, і Ольговичі невдовзі повернули всі втрачені волості. Зазначимо, що значне економічне і політичне піднесення династії Ольговичів злякало суздальського князя Всеволода, родина якого не тільки лишалася сподівань на галицьку спадщину, але і Переяслава, головного форпосту для втручання в справи півдня Русі. З приводу того, що чернігівці спільно з половцями під час останньої військової кампанії сильно спустошили Київщину, Всеволод розпочав проти них військові дії.

Утриматися в Галичині Ольговичам було важко. їм приходилось і проявляти великі дипломатичні здібності, і задарювати поляків та угорців. Гірше за все, що між Ольговичами почалася міжусобна боротьба, в підсумку якої Звенигородський князь Роман Ігоревич зайняв Галич. Ця усобиця "... рішуче захитала становище Ігоревичів і той лад, який установився з ними в галицько-волинських землях" [60, с.23]. Перш за все, Святослав Ігоревич втратив Володимир. Його захопив белзький князь Олександр, скориставшись усобицею між Ольговичами. Роман, який став у 1208 р. галицьким князем за допомогою угорців, у міжусобній боротьбі втрачав Галич і знову до нього повертався, доки його не захопили в полон угорці.

Тільки угорці на чолі з воєводою Бенедиктом пішли додому, Ольговичі знов опанували втрачені столи. Роман Ігоревич втік з угорського полону. Загроза втрати володінь сприяла примиренню братів. Володимир сів у Галичі, Роман - у Звенигородці, а Святослав - у Перемишлі. Завдяки багатим подарункам вони забезпечили нейтралітет угорського короля Андрія. М.Ф.Котляр зазначає, що головним у тривалій боротьбі було "намагання короля і польського князя, галицьких і, меншою мірою, волинських бояр та запрошуваних ними зі сторони князів за всяку ціну не допустити до Галича і Володимира нащадків Романа" [ 75, с.168].

Оскільки Галичина своїми боярськими впливами дуже відрізнялася від родових володінь Ольговичів, князі, обурені підступністю бояр, розпочали з ними рішучу боротьбу. Фізично було винищено до 500 бояр, у тому числі й дуже впливових, а майно бунтівників і втікачів підлягало конфіскації. М.Ф.Котляр підкреслює: "Повернувшись до Галичини, Ігоревичі вирішили помститись на боярах. Крім сильного почуття образи на зрадників, ними, гадаємо, рухало бажання зламати шию боярській опозиції й стати єдиновладними князями. Мабуть, їх надихав приклад масштабного придушення й винищення боярських родів, проведених Романом Мстиславичем. Але до Романа їм було далеко, як показали наступні події. Хоча сама каральна акція була задумана й здійснена Ігоревичами блискавично і з розмахом" [ 75, с.169 - 170].

Тоді бояри вирішили помститися Ольговичам, для боротьби з якими вони залучили великі сили. Ігоревичі не встигли сформувати широку власну базу опору в землі. За думкою М.Ф.Котляра, "... закликані галицькими і частиною волинських бояр у князі Ігоревичі не мали опори серед земельної аристократії, не кажучи вже про народну масу. Вони походили з небагатого княжого роду й не володіли достатніми коштами, щоб набрати великі дружини. Тому їм не пощастило стати самовладними князями" [ 75, с.167]. Угорці намагалися взяти Перемишль, але його мешканці без бою здали місто і видали князя Святослава Ігоревича. Проте звенигородці вирішили битися, і облога міста затягнулася. Головну боротьбу з Ольговичами вели давньоруські князі.

М.С.Грушевський підкреслює, що це була боротьба "...волинських Мономаховичів з приходними Ольговичами, що влізли їм на грунт" [33, с.27 - 28].

У підсумку військових дій, навіть користуючись половецькою допомогою, Ольговичі зазнали поразки і потрапили в полон. Бояри їх викупили за великі гроші й стратили. Справді, "цей єдиний у давньоруській історії факт привселюдної страти васалами своїх князів зайвий раз свідчить про величезну силу галицького боярства [ 75, с.171]. Галицько-волинський літопис розповідає: "Князів же, що були схоплені, - Романа, Святослава (і) Ростислава (Ігоречів), - угри хотіли ото вести до короля. Але галичани просили їх, щоб вони їх повісили задля помсти. І угри, переконані бувши великими дарами, (згодилися). (Князі) оддані були на повішення, місяця вересня" [ 80,c.l6]. Таким чином, спроба Ігоревичів закріпитися в Галичині й на Волині закінчилася трагедією. Трьох братів у 1211 р. було повішено за вироком галицьких бояр, лише Володимиру Ігоревичу вдалося втекти до Путивля [ 79, с. 7 ].

Боротьба між Ольговичами і Ростиславичами тривала. Проте вона закінчилася досить несподіваним компромісом: Всеволод Чермний сів у Києві, а Рюрик - у Чернігові. У 1212 р. вмер Всеволод ПІ, який багато років "... вміло маніпулював політичними силами на півдні" [ 81, с. 97 ]. Вмер і Рюрик, а Чернігівщина перейшла до брата Всеволода Чермного Гліба. Політична ситуація змінилася, особливо після смерті суздальського князя Всеволода. Спочатку Ольговичі зайняли Київщину, однак внаслідок невдач у міжусобній боротьбі з посилившимися Ростиславичами вимушені були відмовитись від Києва, а втрату володінь компенсували Переяславом. Д.Феннел підводить підсумок політичним змінам: "1212 - 1223 рр. - період піднесення Ростиславичів і упадку Ольговичів. Лише три князівства знаходились поза межами управління Ростиславичів: Чернігівщина, Рязань і Муромщина... Стабільність положення на півдні досягалася завдяки спритності й згуртованості Ростиславичів і занепаду Ольговичів" [ 81, с. 97,214 ].

Таким чином, боротьба чернігівської династії Ольговичів за гегемонію в Південній Русі в другій половині XII - на початку ХІП ст. обумовлювалась об’єктивною необхідністю з’єднання південно-руських земель у єдиній державі. Закінчилася вона невдачею як і спроби політичного об’єднання країни з боку інших династій. Особливості державного розвитку територіальних князівств, слабкість економічних зв’язків між різними землями, а також безперервне втручання з боку впливових суздальських князів заважали проведенню успішної об’єднавчої політики в південно-руських землях, також як і в інших регіонах колишньої Давньоруської держави.

Упродовж XII - прешої половини ХПІ ст. політична боротьба за гегемонію в Південній Русі ніколи не вщухала. Вона точилася між різними гілками розгалуженого роду Рюриковичів, що створювали тимчасові коаліції, згодом перегруповували сили. Спільники перетворювалися на лютих ворогів, непримиренні супротивники замирювалися. Навіть перший і другий походи монголів неспроможні були припинити цю ворожнечу.

Традиційно князі в міжусобних чварах використовували половецькі загони. С.М.Соловйов підкреслював, що "... в степу завжди можна було набрати чисельний натовп, ладний під будь-якими прапорами кинутися до Русі з надією пограбувати" [ 43, с. 643 ]. Боротьбу ускладнювали напади литовських племен. З другої половини XII ст. посилився тиск литовців на Полоцьку землю, володарі якої допомагали Ольговичам у боротьбі з Ростиславичами. Однак наприкінці XII ст. "Ярослав Новгородський разом із суздальським і смоленським князем ізолювали Полоцьк від Русі, від Чернігова... за таких умов полочани змушені були покликати на допомогу литовців, які й окупували всю землю... 1203 р. Олеговичі, об’єднавшись із полочанами, розгромили литовців і вигнали за межі Русі" [ 82, с. 12].

у 1205 р. литовці, "зібравши великі військові загони, напали на руські князівства. Але руські князі Ольговичі в бою дощенту розгромили їх, хоча на полі бою полягло багато руського лицарства". Литовці, користуючись міжусобицями давньоруських князів,"... спонукані жадобою здобичі, вийшли зі своїх лігвищ у густих лісах... вторгнулися у руські землі, руйнуючи, спалюючи, грабуючи і спустошуючи все, що їм зустрічалося" [ 83, с. 113 ]. Найбільш за все литовці докучали волинським і галицьким князям. Полоцькі землі згодом стали базою формування Білорусько-Литовської держави.

Коли Мстислав Удатний у 1214 р. витурив з Києва Всеволода Чермного, то місто посів старший з Ростиславичів Мстислав Романович, який і князював до 1224 р. У Чернігові по смерті Всеволода Чермного князював його брат Мстислав, який до того був козельським князем. Він у 1218 р."... зі своїм лицарством і з Мстиславом Смоленським та з половцями без жодного опору спустошив Кам’янецький край у Польщі” [ 83, с. 115 ]. Незабаром литовці напали на Полоцьке князівство. 1219 р. "... приходиша литва, и воеваша волость Черниговскую, и много в плен поведоша. Мстислав же Святославичь гони по них из Чернигова и постиг их, изби всех, а полон опять возвратися к Чернигову" [ 35, с. 86 ].

Того ж року Мстислав Удатний вибив угорську залогу і сів у Галичі. Данило Романович одружився з його дочкою і князював у Володимирі. Характерно, що Мстислав Удатний практично всі політичні питання розв’язував за допомогою військової сили. Половецьке кінне військо постійно підтримувало загони Мстислава. Половців присилав його тесть, хан Котян. Мстислав Удатний був талановитим полководцем, але "... не мав хисту до керування державою... в політичних справах новий галицький князь не мав ясної програми і не відзначався послідовністю" [ 84, с. 4 ].

Співвідношення політичних сил подає Іпатіївський літопис, коли розповідає про перший похід монголів на Русь. "Приде неслыханна рать безбожний Моавитяне рекомые Татарьве, придоша на землю Половецькую" [ 85, стб. 740 ]. Половці, які понесли поразку від монголів, звернулися за допомогою до руських князів. Останні зібралися на снем, де вирішили битися разом з половцями проти монголів. Літопис підкреслює: "Тогда бо бывахоуть Мстислав Романович в Кыеве, а Мьстислав в Козельске и в Чернигове а Мстислав Мстиславич в Галиче то бо бяхоу старейшины в Роискои земли" [ 85, стб. 741 ]. Битися з монголами вийшли "... вся земля Половецкая и Черниговцем приехавшимъ и Кияномъ и Смолняном инымь странамъ... а галичане и волынцы киждо со своими князями..." [ 85, стб. 741 - 742 ].

Битва з монголами на Калці відбулася у травні 1223 р. Русько-половецькі війська, що мали велику чисельну перевагу, програли люту бійку з-за "... неспроможності до самої мінімальної організації" [ 86, с. 104 ]. Союзні війська понесли великі втрати. Загинули також чернігівський і козельський князь Мстислав Святославич і путивльський князь Ізяслав Володимирович.

Після загибелі Мстислава Святославича в Чернігові почав князювати син Всеволода Чермного Михайло, який народився у 1179' р. Несподівано у 1225 р. за запрошенням новгородців Михайло Всеволодович пішов князювати до Новгорода Великого. Такий крок князя П.П.Толочко пояснює тим, що Михайло "... не вважав чернігівський стіл межею своїх князівських-претензій" [ 87, с. 117 ]. На думку С.М.Соловйова, дуже дивно, що Михайло змінив Чернігів на Новгород. Відомий вчений пояснює цей вимушений крок князя боротьбою за чернігівський стіл з дядьком - Олегом курським. Дійсно, у 1226 р. Михайло Всеволодович лишив Новгород і розпочав військові дії проти курського князя Олега. Михайло отримав перемогу завдяки підтримці з боку свого зятя, суздальського князя Юрія, який допомагав боротися з сепаратистом зі своїми племінниками. Таким великим силам курський князь не мав змоги протистояти, а тому визнав перемогу небожа в династичній суперечці [ 43, с. 607 ].

Чернігівський князь Михайло другого разу сів у Новгороді 1228 р. Новгородські періоди князювання Михайла Всеволодовича пов’язані з політичною лінією Юрія Всеволодовича, який намагався не дати можливості посилитись своєму молодшому брату Ярославу, князю Переяслава-Заліського. Михайло Всеволодович, навіть коли князював у Новгороді, дбав про Чернігівщину. Особливо він сприяв налагодженню торговельних зв’язків між обома землями, оскільки саме торгівля була важливою складовою могутності династії Ольговичів. Він звертався до новгородців: "А вы ко мнъ гость пускайте, а яко земля моя, якоже земля ваша, а ваша земля, яко же земля моя будета за един" [ 31, с. 268].

З 1224 р. у Києві князював Володимир Рюрикович. Проте Михайло Всеволодович ще не розпочинав боротьби за Київ, очікуючи більш сприятливих політичних обставин. Вони з’явилися після смерті у 1230 р. Мстислава Давидовича, коли розпочалася міжусобна боротьба в Смоленській землі. Згодом Ольговичі відновлюють змагання за гегемонію в землях Південної Русі.

Подій відбувалося багато, але головна боротьба точилася між Ольговичами і Мономашичами. Останні спочатку перемогали, підступилися до Чернігова, запалили місто. Однак у 1235 р. остаточно все ж перемогли чернігівський князь Михайло Всеволодович та Смоленський князь Ізяслав Мстиславич. За якоюсь домовленістю в Києві сів Ізяслав, а Михайло посів галицький стіл.

М.Ф.Котляр дає таку характеристику володінням Ольговичів і Романовичів: "Справді, держава - це соціально- політична й суспільно-економічна структура з централізованою владою, спільними для всієї території та обов’язковими для всіх її частин системами адміністрації, судочинства й збирання данин (податків). Головне ж - у державі має бути об'єднана вся її територія. У випадку з Галицько-Волинським князівством усе було навпаки... Отже, зі ста років XIII ст. лише двадцять чотири Галицько-Волинська Русь була об'єднаною. Для цього часу її справді можна було назвати державою - такою самою, якою було в XIII ст. Чернігівське князівство, що, однак, відзначалося більшим ступенем централізації й згуртованості" [68, с.154 - 155]. Дійсно, Чернігівська земля була класичним прикладом розвитку давньоруського феодалізму з міцною князівською владою.

Автори "Історії української державності" зауважують, що "... водночас із напруженою боротьбою за відродження Галицько-Волинської держави розпочався новий цикл змагання за об'єднання українських земель в єдину державу. В ньому, як і раніше, брали участь дві постійно конкуруючі сили - волинська і чернігівська" [5, с.47]. Цілком справедливе зауваження. Але дивують оцінки, які дають представники сучасної історичної науки діям обох династій, тримаючись за колись штучно створену за політичними мотивами теорію, згідно якої державність з Києва переходить до Галицько- Волинського князівства. Саме тому чернігівські Ольговичі - традиційні вороги централізації давньоруської держави, а галицькі або волинські князі уявляються як представники обєднавчої політики загальноруського масштабу.

Українські землі споконвіку мали справи зі Степом, чим вони були зобов'язані особливостям ландшафту та природних умов краю. З часом вже існуючі кочові об'єднання змінювалися іншими, але номади завжди були поруч. Відносини між землеробами та кочовиками не завжди були войовничими. Реально вони залежали від конкретного співвідношення сил на кожному етапі небезпечного сусідства. Послаблені номади завжди шукали замирення. Однак, як тільки сили кочовиків зростали, вони порушували мирні угоди.Найбільш реальну загрозу існуванню давньоруської державності несло моноло-татарське нашестя.