РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА ДОБА

Населення Чернігівщини здавна звикло до боротьби з нападами кочовиків, мало необхідні навички, добре знало кочівничий світ. Однак у 30-х рр. XIII ст. йому пришилося боронитися від ворога, який організацією, жорстокістю і люттю перевищував усі відомі орди степовиків.

Монгольська держава склалася внаслідок бурхливих процесів розвитку феодальних відносин, а також агресивної зовнішньої політики ханів на початку ХІП ст. Саме тоді земля стала власністю феодалів, які визначали населенню шляхи пересування скотарів. Кочування відбувалося вже не родами, як раніше, а сім'ями (айлами). Внаслідок подальшого розвитку власної державності та під впливом сусідніх розвинених держав у монголів з'явився дієздатний адміністративний апарат, формувалася феодальна драбина, на верхньому щаблі якої знаходився хан, а нижче - його васали. Монгольську економіку було засновано на екстенсивному скотарстві з чіткою спеціалізацією праці. В Монголії в залежності від особливостей ландшафту існували й інші господарські групи населення, але швидкий економічний розвиток країни забезпечували саме номади. Зазначимо, що між номадами землеробством були змушені займатися лише найбідніші, а тому суспільне ставлення до такої праці було дуже низьким. Коли жебрак мав змогу придбати необхідну кількість худоби, він знову ставав на шлях кочівництва. Ідеологічно такі поняття щодо праці підтримувалися дуже розвиненим культом вершника, лицаря степу.

Коли Чингісхан об'єднав племена, то одразу ж розпочав політику військової експансії. Війни швидко з засобу захисту молодої держави перетворилися на імперські та загарбницькі. Без сумніву, войовнича політика ханів зменшувала соціальну напругу в суспільстві та спрямовувала енергію народних мас проти сусідніх народів. Проте вона призводила до консервації суспільно-політичних відносин, на сторіччя було затримано осідання кочовиків на землю. Багатіли лише феодали і купці, а більшість населення перетворилася на жебраків.

Засновник імперії Чингісхан помер у 1227 р. Після його смерті лише 1229 р. великим ханом став м'який та толерантний Угедей. Дослідники одностайно підкреслюють, що управління імперією при ньому погіршилось, однак політика експансії продовжувалася. Можливість проведення активної войовничої політики обумовлювалась створенням ранньофеодальної держави з чіткою організацією всіх військових сил, побудованою на улусному принципі. Швидкий розвиток улусної системи спирався на інтенсивну феодалізацію суспільства.

1235 р. хан Угедей зібрав курултай, на якому було прийнято рішення щодо проведення військових дій в чотирьох напрямках, між якими був і західний (проти країн Європи). Західний похід планувався як панмонгольський, тому всі улуси надіслали його керівнику Бату допомогу. Є різні оцінки чисельності військ Бату. Проте, безперечно, головними чинниками успіхів монголів на Русі були: відсутність єдності серед князів, ворожнеча та міжусобні чвари. Саму монголо- татарську навалу взагалі не можна розуміти лише як жорстоку бійку протягом чотирьох років, адже це був тривалий процес.

1237 р. війська Бату почали підкорення князівств Північно-Східної Русі. Потім вони несподівано змінили напрям походу. 1238 р. на шляху до степу монголи пройшли через Подесення, коли знищили його міста. Найбільший опір завойовникам вчинив невеличкий Козельськ. Літопис свідчить: "Козляни бо вчинили раду - не здатися Батию, сказавши: "Хоча князь наш молодий є, та положимо життя своє за нього" [ 80, с. 56]. Інше писемне джерело розповідає: "А о князя Василии неведомо есть, инии глаголаху, яко в крови утопи єсть, понеже мал бе, 12 легг. И оттуду в татарах не смеаху назвати град той Козлеск, но зваху теи Злый град, понеже бишяся 7 недель" [88, с. 25].

Воскресенський літопис констатує: "Батий же вземъ Козелеск, и поиде въ землю Половецку" [89, с. 143]. Такий крок хана можна зрозуміти як спробу дати своєрідний перепочинок війську. Але це не так, оскыльки літопис подає: "Батий же, узявши Козельськ, пішов у землю Половецьку, а звідси став посилати (війська) на городи руські" [ 80, с.

1238 р. Михайло Всеволодович оволодів Києвом. У Галичі з переходом Михайла до Києва князював його син Ростислав. Під час походу Романа Михайловича з галичанами на литву, яка дуже докучала місцевим жителям, Данило Романович скористався зручною ситуацією, оволодів містом і остаточно сів у Галичі. П.П.Толочко зазначає: "На нетривалий час Південна Русь перейшла під контроль чернігівського князя Михайла Всеволодовича, але нова роль виявилась для нього непосильною. Спершу втратив Галич його син Ростислав і втік до Угорщини, а згодом те саме сталось і з Михайлом.

Причому, як це завжди з ним бувало, Київ він залишив добровільно" [87, с. 121].

Боротьба за землі Південної Русі почалася навесні 1239 р. Місто Переяслав було захоплено 3 березня, причому оборону очолював не князь, а єпископ Симеон, якого за це татари стратили. Никифоровський літопис розповідає про оборону Чернігова, якому спробував допомогти князь Мстислав Глібович, так: "и Чренигов приаша оружием, бившимся с князем Мстиславом Глебовичем... и побежден бысть Мстислав, и множество вой его избиша, и град запалиша огнем, а епископа оставишя жива и ведоша и в Глухов" [88, с. 25]. Інший літопис уточнює: "...лют бо бе бой у Чренигова... но побежденъ бысть Мстислав, и множество отъ вой его избиено бысть, и градъ взяша и запалиша огнемъ, а епископа оставиша жива, и ведоша и во Глуховъ и оттоле пустиша..." [89, с. 144]. За думкою О.Задорожного, Мстислав Глібович, який героїчно намагався рятувати Чернігів од монголів, князював у Гомію [ 90, с. 10].

Про київські події літопис розповідає, що Михайло Всеволодович “з-за страху перед татарами” збіг в Угри, в Києві сів смоленський князь Ростислав Мстиславич.

До Києва першими прийшли війська під проводом хана Менгу, однак боротьбу за місто монголи почали лише тоді, коли зібпалися ппактично всі війська загапбників. У стратегічному плані така операція дуже нагадує штурм монголами китайської столиці. Облога була тривалою. Відомий археолог П.П.Толочко визнає* як очевидне: "... повідомлення про тривалу оборону Києва, що був на той час першокласною фортецею, не здаються сумнівними" [ 12, с. 149]. Керував обороною міста тисяцький Дмитро, бо князя там не було. Літопис свідчить, що Київ зайняли монголо-татари на Миколин день. Вони "святую Софью разграбиша и монастыри вся и иконы и кресты честныя и вся оузорочья церквная взяша а люди от мала и до велика вся убиша мечем" [34, с. 470]. Інший літопис розповідає про долю керівника оборони міста: "...и прият бысть Киев на Николин день. Дмитра же изведоша язвена, не убиша его мужества ради”. Далі "Батии же вызем град и слышавшу ему о Даниле, яко в У грех есть, и поиде сам к Володимерю, и приде к городу Колодяжну, и постави пороки 12 и не могы разбита стены, и начят перемолъвливати люди, они же послушавше съвета его, и предашася, и сами избъни бышя. И приде к Каменцу; видев же Кременець град тверъд Данилов, яко невозможно прията его, и отиде от него. И придя к Володимерю, и взят я, також и град Галич и ины грады многы, им же несть числа" [88, с. 26 - 27].

Никифирівський літопис повідомлює, що рішення йти з військом до Угорщини хан Бату прийняв з підказки воєводи Дмитра: "Дмитрови же, тисячьскому Данилову, рекшу Батыеви: "Не мози стряпати з земли сеи много, время ти есть уже на угры поити, аще ли умедлишь, земля та есть велика и силна, съберутся на тя и не пустят тя в землю свою".

Коли Михайло повернувся з-за кордону, то не пішов до Києва. Літопис подає: "Даниил же совет сотвори со братом и обеща ему Киев Михайлови а снови его Ростислави вдасть Луческ. Михаил иже за страх татарский не сме ити Кыевоу" [ 85, стб. 783]. Після взяття Києва монголами Михайло з сином вдруге залишили Русь. Помандрувавши за кордоном, вони повернулися. Батько жив біля Києва на острові, а Ростислав князював у Чернігові. Характерно, що коли "...великий князь Михайло, возвратився къ Кіеву и вси людіє съ ним, и еже бяху розбеглися на чюжей земли пріидоша на свою землю" [ 85, стб. 783].

Аналізуючи втрати від Батиєвої навали, можна дійти висновку, що постраждали практично всі землі колишньої Київської Русі. Нашестя призвело до значних втрат серед населення, руйнування міст і осередків культури. Однак монголо-татарська навала не мала змоги змінити державний та суспільний устрій українських земель [ 92, с. 4]. Оскільки монголо-татари були кочовиками, вони лише намагалися пристосувати політичний устрій і економічну систему землеробських народів відповідно до своїх методів експлуатації. Щодо її способів, то монголи вже мали достатній досвід (Середня Азія, Китай).

На думку П.Голубовського, більшість удільних князівств піддалася монголам добровільно, лише менша частина чинила опір, що призводило до руйнування міст і смерті князів [ 93, с. 194]. В.І.Посухов дійшов висновку, що в місті Воїнь (гирло Сули) "...поселення було вщент зруйноване, але кістяков загиблих не зустрічається. Певно, мешканці встигли заховатися в навколишніх болотах, а потім повернулися на старе місце. Не має слідів руйнування Сніпород і Лтава" [94 с. 79]. Сучасний дослідник історії Києва Г.Ю.Івакін стверджує, що "...теорія, про повне запустіння Південної Русі й Києва давно ввійшла ѵ ппотипіччя з відомими і знову здобутими науковими фактами" [95, с.

Пограбована монголами Чернігівщина не задовольняла Ростислава Михайловича. Він знову втручається в галицькі справи, спільно з часткою боярства бореться за Midro. Зазнавши поразки, Ростислав втік до Угорщини. Коли він одружився з дочкою угорського короля, то знову намагався оволодіти Галичем. Рішуча битва відбулася 1245 р. біля Ярослава. Цього разу Ростиславу допомагали угри і поляки. Романовичі перемогли, і ця битва була "... останньою в історії галицьких заворушень по смерті Романа" [60, с. 62].

Зі становленням влади монголів князі почали пошук найкращої моделі взаємин з ханами. Суздальські князі, починаючи з Ярослава Всеволодовича, першими поспішали за ярликами до Орди. Можливо, що й справді Батий дав Ярославу старейшинство між руськими князями. М.С.Грушевський підкреслює: "Тяжко сказати, о скільки реальна ся остання звістка, але коли щось подібне сталося дійсно, то інші князі, зачувши про це, і без татарських візвань мусіли поспішити в Орду, щоб не стати підручниками Ярослава" [60, с. 64].

За таких обставин крокували до хана й інші князі, в тому числі й українські. їздив до Батия і Данило Галицький, якому прийшлося виконати всі принизливі поганські звичаї. Літопис повідомлює, що Данило Романович "... нині сидить на колінах і холопом себе називає. А вони данини хотять, і погрози ідуть, (і) він на життя не надіється. О, лиха ти, честь татарськая" [ 80, с. 75].

Поїхав до Батия і Михайло Всеволодович. Спонукали його їхати до хана родові зобов'язання. Ольгович відмовився виконувати принизливі язичницькі обряди і кланятися кущу. За це його монголи 1246 р. стратили. Загинули в Орді й інші князі. Літопис Авраамки свідчить: "Убиенъ бысть в орде князь великий Черниговский, и Федора, боярина его, за веру Христову убиша... Царь Батый уби князя Андрея Мстиславича и Михаила Киевского; а князь Ярославъ преставися у Батыя" [96, стб. 52]. Характерно, що чернігівського князя Андрія Мстиславича було звинувачено у крадіжці татарських коней. Хоча його вину не довели, князя було страчено [97, с. 29 - ЗО]. О.В.Русина зауважує: "Очевидно, за бажання в цих фактах можна угледіти натяк на цілеспрямоване "очищення" Чернігівщини від князів, котрих могла заступити монгольська адміністрація... що ж до Чернігова, то він і надалі залишався князівським осередком" [98, с. 20].

Існують різні погляди щодо вчинка Михайла Всеволодовича. На думку П.П.Толочка, чернігівський князь "... сприйняв перспективу стати христовим мучеником з усією серйозністю" [87, с. 124]. Проте Б.Тимошенко, характеризуючи особистість Михайла Всеволодовича, підкреслює: "Це була смілива, мужня людина... Він загинув не через політичні прорахунку не через бажання отримати князівство, а став жертвою колоніальної політики Батия, яка вимагала знищення всіх, хто проявив непокору його волі" [99, с. 23]. Звертаємо увагу на думку Б.Тимошенка щодо втечі Михайла Всеволодовича з Києва: "Є всі підстави вважати, що не був боягузом князь Михайло і не страх примусив його залишити Київ... Його бойовий досвід підказував, що не вистояти киянам під натиском татар... Характерно, що коли Данило Галицький залишить місто перед нашестям орд Батия, то ставлення до цього рішення і у літописців, і у істориків буде іншим: від'їзд Данила вже не назвуть "бежа въ Угри" [99, с. 21].

Плано Карпіні стверджував, що монголи кілька разів попеоеджѵвали чеонігівського князя, шо в оазі відмови виконати звичай його стратять. Проте він також свідчить, що за винятком Михайла монголи нікого не примушували зректися віри [97, с. 29]. З часом чернігівський князь Михайло Всеволодович був канонізований православною церквою як мученик за віру. Автор спеціального дослідження про життя і політичну діяльність Михайла Всеволодовича С.О.Павленко, характеризуючи подвиг князя, підкреслює: "Цей вчинок без перебільшення слід розцінювати як мужній виклик смерті, поневолювачам, політичний протест загарбнику. Мученицька загибель чернігівського князя стала для православ'я тієї доби рятівним символом нескореності віри, цементуючої духовної єдності русичів" [ 91, с. 4].

О.П.Добриця таким чином характеризує вчинок Михайла Чернігівського: “Він надто настраждався у житті і багато чого втратив, аби зараз відрікатися від останнього, що в нього залишилося - батьківської віри... звістка про героїчну загибель Михайла блискавично поширилася серед скривдженого народу, який сприйняв її як моральну перемогу Святої Русі над підступним ворогом “[42, с. 50]

Підкреслимо, що з початком монголо-татарської навали ніяких міграційних рухів не відбувалося. Пересування населення мало лише регіональний характер. Надалі кочовики зайняли всю степову смугу і частину лісостепу. Практично, монголам вдалося досягти того, про що мріяли половецькі хани. Як підкреслює С.О.Плетньова, розподіл східноєвропейського степу на улуси проводився монголами з урахуванням етнополітичного розділу половців, які продовжували мешкати в межах старих кордонів, "прикриті новим ім’ям, очолювані чужими феодалами". Багато половців перейшло до Волзької Булгарії, найбільш розповсюдженою мовою якої стала половецька. Зміни відбувалися не лише територіальні, але й господарські. В українських землях половці, яких монголи витурили з найкращих пасовищ, переходили до осідлості. Вони жили біля річок, а головним господарським їх заняттям було рибальство. Причому перехід до нових форм господарської діяльності простежується археологічно: померлим замість частки коня клали рибу [ 64, с. 184 - 185]. Значна частина половців, яких монголо-татари витурили зі степового Криму, змушена була осісти в його містах, займатися ремеслами і торгівлею. Половецька мова і надалі залишалася міжнародною. На думку С.Р.Ізидинової, сполучення ефективного землеробства з навичками скотарства сприяли дуже високому рівню економічного розвитку осідлих кочовиків [ 100, с. 10].

Оскільки саме половці являли собою головне податне населення степу, а також складали основу військових формувань, то вони швидко пристосувалися до монгольської системи правління, а представники знаті почали займати важливі посади в адміністрації. На думку М.Д.Полубояринової, загони баскаків складалися, головним чином, з кипчаків або інших народів [ 101, с. 43]. Відбувалася асиміляція монголів. С.Р.Ізидінова підкреслює, що оскільки "військо хана Мамая складалося виключно з половців- кипчаків, то можна казати про татаро-половецьке іго" [ 100, с. 111].

Поступово встановилися кордони між кочовиками і землеробським населенням, але не безпосередньо, а за допомогою буферних смуг, які проводили розподіл перших з другими. Більш за все страждали землі Чернігівщини і Переяславщини, тому що були розташовані поруч зі шляхами пересування орд. Характер господарювання номадів вимагав постійного переміщення людей з тваринами у напрямку з півдня на північ і навпаки в залежності від пори року. Тому постійне кочування поруч з землеробами грабіжницьких орд завжди було небезпечне. Становище покращилося лише тоді, коли відбувся перерозподіл прикордонних земель на улуси, які надавалися за спадщиною. Звичайно ж, що спадкові володарі улусів не давали чужинцям грабувати податне населення своїх наділів [ 92, с. 4].

Небезпечне сусідство змусило прикордонних князів переносити свої резиденції у більш безпечні райони. Про це свідчить родовід князів Одинцевичів: "Кн. Михаила черниговский, его же замучил царь Батый за веру крестьянскую, и с ним замучил боярина его Хведора. А кн. Михайлов сынов,,кн. Юрьи, остался и оставил отчину свою пусто, и пришол в'Tapyc и в Тарусе господарыл и родил сынов пять: старшаго звали Орехва, а прозвище ему было Всеволод, а другим был Семен, а третий Михайло, а четвертый Иван, а пятый Костянтин. И розделил им после своего живота отчину. Старшому, Всеволоду, Тарусу, Семену Канинъ, Михаилу Мьппагу, а Ивану Волкона, а Костянтину Оболенеск. Всеволодов сын кн. Андрей Шутиха, а брат его был кн. Дмитрий" [88, с. 282].

За князями рухалося й інше населення. В захищених від нападів районах швидко відроджувалися ремесла, поступово складалися нові місцеві ринки, з'являлися нові княжі столи. Спираючись на археологічні матеріали, С.О.Беляєва дійшла висновку, що спочатку відновилося сільське господарство, як менш складне за своєю структурою. Також мало постраждало і сільське ремесло. Запустіння південно-руських земель взагалі не було [ 102, с. 11 - 14]. Тому і немає підстав говорити про тотальне переселення населення.

Князі проводили колонізацію, внаслідок чого відбувалися міграції сільського населення. Але колонізація - це процес довготривалий, пов'язаний з великими труднощами. Закордонний досвід свідчить, що такі переселення завжди проходили в межах земель пануючої династії. Ніколи князі не дадуть згоди, щоб їхні підлеглі пересувалися у володіння інших династій. Такий рух можливий лише за умов придбання ними нового лену. Коли чернігівські й переяславські князі наділялися з боку своєї родини ленами у більш північних районах, тоді за ними рухалося і населення. Але зовсім неможливо, щоб селяни з володінь новгород-сіверських князів опинилися у Москві, або в Твері. Економічні й політичні стосунки феодалізму такі явища заперечують.

Природним кордоном між номадами і землеробським населенням завжди була річка Ворскла. Тому кордон на Лівобережжі Дніпра В.Л.Єгоров проводить по нижній течії річки Псел, Ворсклі та району, розташованому на південь від сучасного Харкова. Такі ж буферні смуги існували в Тульському і Коломенському баскачествах [ 103, с. 39 - 43]. О.В.Русина зазначає: "Аналогом болохівських громад подеколи вважають так звані Ахматові слободи в Посейм'ї, на теренах давньої Чернігівщини" [98, с. 37]. Буферні смуги були призначені для контролю за торговельними шляхами і виконували важливі стратегічні функції.

Давньоруська державність зазнала з боку монголо- татарських завойовників значного удару. Перш за все, була обмежена суверенність князівської влади. Звісно, що монголи вимагали покірності й регулярної сплати податків. Князі, як ханські васали, були зобов'язані надсилати військову допомогу. Окрім того, вони змушені були допомагати татарам у військових операціях. Під 1287 р. літопис повідомлює: "А коли Телебуга ішов у Ляхи, то з ним ішли всі князі через неволю татарську" [ 80, с. 133]. Але, як підкреслює Г.В.Вернадський, "... внутрішнє політичне життя Русі ніколи не припинялося, а лише було обмежене і деформоване монгольським правлінням" [104, с. 352].

Головною метою монголо-татарів було затримання об'єднавчих процесів, що практично здійснювалося політикою надання ярликів на княжіння та підтримкою міжусобних війн. Васальні відносини регулювалися ярликами, які надавалися кожним новим ханом 'окремо. Так би мовити, вони постійно оновлювалися. Дослідники одностайно звертають увагу на надто велику роздрібленість володінь чернігівських князів. Це пов'язане з тим, що ханам було вигідно мати у своєму підпорядкуванні слабких місцевих володарів. Особливо це відносилося до чернігівської династії завдяки винятковому стратегічному значенню краю з боку контролю за євразійським степом.

Спочатку монголи збирали десяту частину від усього. З метою поліпшення збору данини в українських землях у 1245 р. вони проводили перепис населення. Літопис дає змогу уявити, як проводився перепис населення у Новгороді: "... число, творяху бо себе бояре легко, а меншим бе зло; и поча окаяніи, ездяще по улицам, писати домы христианськія" [89, с. 162]. Завдяки перепису населення були утворені своєрідні військово-фінансові регіони, з яких набиралися рекрути і стягувалися податки. Наступні переписи не проводилися, а тому податки збиралися, немовби кількість населення з часом не змінювалася. Одиницею сплати податків був тумен, тобто кількість населення, яка мала змогу зібрати військовий контингент у 10 000 військових. Тумен (або тьма) приблизно складав регіон з населенням у 200 000 мешканців. Наводимо розташування туменів як татарських адміністративних округів в українських землях (за Г.В.Вернадським): Київ, Чернігів, Брацлав, "Тьма Еголдея" (північний схід Переяславщини), Oxypa (біля сучасного Харкова), Галич, Львів, Санок [104, с. 224 - 225].

На чолі туменів і тисяч були монгольські військові. Такі посади розглядалися як лени і з часом передавалися за спадщиною. Темникам товарищили податкові інспектори, які у монголів називались "даруга", а на Русі - "баскаки". Ці урядовці мали різні ранги, а призначалися на відповідну посаду в залежності од власного походження. Баскаки мали невеликі та мобільні військові загони. Адміністрація, що збирала податки, підпорядковувалася лише ханському уряду. О.В. Русина зазначає: "Система баскацтва передбачала створення на підлеглих Орді землях укріплених поселень - осередків татарської воєнно-служилої людності; про існування одного з таких містечок, мабуть, нагадує село Батиєве на Київщині, відоме з документів литовської доби. Можливо, з плином часу населення цих невеликих стратегічних пунктів, асимілюючись, еволюціонувало в так званих "слуг ординських" - дрібних бояр, чиї обов'язки полягали в супроводженні до Орди послів та гінців великого князя литовського; таке припущення великою мірою пояснює існування значних контингентів цієї категорії слуг навіть у досить віддалених від традиційних шляхів до Орди районах України" [98, с. 20 - 21].

З підкорених народів монголо-татари збирали такі податки: десятина, тамга, мито, поплужне, ямська, підводна, сухий мит (деньга з возу), мостовщина, рекрутство, ловитва ханська, а також подарунки і прибутки [103, с. 20 - 21]. Щодо ямської служби, то поштам надавалися найкращі пасовища. Якась кількість населення приписувалася до ямських станцій, обслуговувала коней та постачала мандрівникам провізію. Міста сплачували податок, який мав назву "тамга". Все ж найбільш обтяжливим податком було постачання рекрутів війську. Навіть коли хани не збирали військові загони, цей податок однаково сплачувався, але грішми.

Щодо постачання харчування представникам монгольської адміністрації, то були встановлені норми. Темник, наприклад, мав отримати на добу ЗО дзиній борошна, З доу (ЗО літрів) зерна та ще й ЗО дзиній горілки. Тисячник - вдвічі менше, а сотник - менше, ніж темник у чотири раза. Були й інші обов'язки населення, наприклад, полювання разом з татарами (ловитва ханська). Тим, хто звільнявся від податків, татари давали ярлики. Найприкріше, що баскаки не лише збирали означені ханські податки, але й набагато більше привласнювали собі. Взагалі монголи користувалися послугами, при стягуванні податків тих особистостей, які обіцяли найбільший прибуток.

Спочатку князівська влада була суттєво обмежена, особливо у військовій і фінансовій сфері. Проте і тоді князі мали невеличке військо і збирали другорядні податки, а їхня доменіальна влада ніколи не обмежувалася. Наприкінці XIII ст. князі отримали більше свободи в діях, почали самостійно збирати податки для ханів. Звісно, що функція збору монгольських податків сприяла збагаченню князів, оскільки данини почав збирати князівський адміністративний апарат. Також монголи з самого початку свого панування визнали легитимні права Рюриковичів. За ярликами прямували в Орду лише "великі" князі. Справи розподілу уділів та нагляду за виконанням обов'язків васалами виконували династи. З часом, були визнані такі ж права і представників роду Гедиміновичів. Таким чином, наприкінці XIII ст. князівська влада значно посилюється.

На думку М.С.Грушевського, після монголо-татарської навали у Чернігівщині залишалися і множилися далі княжі династії, оскільки вони пустили "... в землі своє коріння глибоко" [60, с. 176]. Послаблення чернігівського столу він пов'язує зі зменшенням князівського домену за рахунок землі вятичів. "Лествічне сходження" більше не практикувалося. Чернігівські князі відігравали значну роль в політичних подіях, а також користувалися міжнародним авторитетом. Про це свідчить факт одруження Андрія Всеволодовича з донькою волинського князя. Чернігівський стіл залишався найстаршим у землі, але, діставши його, князі зберігали за собою і попередню волость. Можливо, лише у володіннях великого

чернігівського князя налічувалося 120 тисяч мешканців [60, с. 177 - 179].

О.В.Русина зазначає, що до володінь Михайла Всеволодовича під час його повернення з Угорщини входили Брянськ, Карачов, Глухів і значні території у Верхньому Пооччі. Після загибелі в Орді Михайла Чернігів перейшов до його троюрідного брата Всеволода Ярополчича, хоч за родоводами, чернігівський стіл посів Роман Михайлович [98, с. 31]. Найбільше звісток у джерелах стосується брянського князя Романа, дуже енергійного і войовничого. Саме з цього вчені й роблять висновок, що політичний центр князівства перемістився у Брянськ. Все ж здається, що думка М.С.Грушевського про те, що чернігівський стіл і надалі зоставався головним, більш слушна. Д.Багалій вважає, що піднесення Брянська за князювання Романа Михайловича "не спиралося на його внутрішню силу" [106, с. 309]. На думку П.Голубовського, піднесення Брянська пов'язане з тим, яку позицію займав князь Роман по відношенню до татаро- монголів [ 93, с. 199]. Про це, мабуть, свідчить і те, що в поході 1275 р. проти Литви татари напередодні рішучої битви очікували сильного і войовничого брянського князя.

О.В.Русина зауважує: "Занепад Чернігова і піднесення Брянська потенційно вели до перебудови традиційних внутрішньодинастичних зв'язків, що склалися поміж Ольговичів - до закріплення родового старшинства за князями, які резидували в Брянську. Одначе, ставши в другій половині XIII ст. центром суспільно-політичного життя на Задніпров'ї, Брянськ так і не перетворився на головний стіл Ольговичів: наприкінці XIII ст. він був захоплений смоленськими князями. Як і чому це сталося, невідомо" [98, с. ЗІ].

Коли вмер хан Берке (1266 р.), новим ханом Золотої Орди обрали не Ногая, а Менгу-Тимура, онука Батия (Ногай був онуком сьомого сина Джучі, а тому поступався кандидату на престол у династичному старійшинстві). Як компенсацію Ногай отримав улус у нижньодунайському регіоні. Йому було доручено займатися балканськими справами. Успіхи Ногая в розбудові власного улусу і поширенні його впливів на інші землі значною мірою пояснюються послабленням сусідів і значними втратами населення степових районів під час Батиєвого нашестя. Дослідники одностайно визнають, що з посиленням Ногайського улусу в Золотій Орді утворилося два політичних центри, а політика золотоординців характеризувалася нестабільністю. Інколи називають Причорноморський улус окремою державою. З цим не можна погодитись [107, с. 8].

За часи правління Менгу-Тимура темник Ногай ще не виступав у якості ханського співправителя. Справді, Ногай фактично контролював політичну ситуацію в українських землях. Після смерті Менгу-Тимура новим ханом курултай обрав його брата Туда-Менгу. Хоч Ногая і цього разу не обрали ханом, він фактично стає співправителем Золотої Орди. Літопис його називає навіть царем. Ногай проводив цілком самостійну політику на Балканах, втручався у справи надання ярликів князям Північної Русі. Наприклад, він підтримав Дмитра Переяславського, якого Туда-Менгу позбавив ярлика на користь його молодшого брата, лояльного по відношенню до ординського хана. З метою прихилення до себе окремих князів Ногай давав їм пільги. Туда-Менгу прийняв іслам 1283 р., перетворився на палко віруючого і практично втратив будь- який інтерес до державної діяльності. Допомагав керувати державою його небож Телебуга. За таких умов влада темника Ногая лише зміцнювалась.

За часи правління Ногая є звістка про баскака Ахмата, який з братами намагався збагатитися за рахунок утворення слобод на землях рильського князя Олега. Липецький князь Святослав, "вдарив розбоєм на слободу". Надалі Олег вбив свого брата за царевим наказом. Святославів брат Олександр помстився і вбив Олега та двох його синів. Як свідчить літопис: "... и бысть радость дьяволу и угоднику его бессерменину Ахмату" [89, с. 178]. Д.І.Багалій підкреслює, що "татарські впливи виробили два типи князів: обережного Олега, підручника татарського, який нагадує московських князів-збирателів, вбившого за татарським наказом власного брата, і палкого, відважного, схожого на розбійничого отамана, Святослава" [106, с. 304 - 305].

Здавалося, що Ногай, коли переміг Телебугу, ствердив свою владу практично в усіх землях колишньої Київської Русі. Однак хан Тохта, якому Ногай надав суттєву підтримку в боротьбі за ханський престол, виявився дуже невдячною людиною. Спочатку Тохта запобігав сутичок із Ногаєм, навіть віддав йому кримську данину. Згодом він із союзника темника перетворився на його лютого ворога. Людина здібна і цілеспрямована, хан Тохта проводив реорганізацію війська і адміністративної системи. Протириччя в кримських справах, пов’язані з опором на різних торговельних партнерів, з’явилися приводом для військових дій хана з темником- сепаратистом. Рішуча бійка відбулася біля річки Прут у 1297 р. Повну перемогу одержав Ногай, проте він попри головному принципу кочовничої стратегії не переслідував решту загонів Тохти до повного знищення. Ця помилка дорого коштувала Ногаю. За два роки Тохта відновив боєздатне військо і повів його на захід. У 1300 р. біля річки Кагамлик (сучасна Полтавська область) Тохта розгромив армію Ногая, а сам темник загинув у бою. Під час військових дій дуже постраждали українські землі.

Стосовно наслідків ліквідації автономії Ногая можна стверджувати, що з’єднана Золота Орда значно посилилась, а її політика відтепер дійсно носила загальноруський характер. Хани, використовуючи досвід існування двох політичних центрів, продовжували підтримувати ворожнечу між різними князівствами. Головним для ханів і надалі зоставалося збереження васальних відносин залежних від них князів.

Щодо церкви, то монгольська політика після бурхливих подій Батиєвого нашестя змінилася. Спочатку церква зазнала великих матеріальних втрат.Звісно, що багато представників духівництва загинуло, в тому числі й переяславський єпископ Симеон, який за відсутності князя особисто очолив оборону міста. Було страчено і митрополита, а новий з'явився лише в 1250 р.

Небезпечне сусідство примусило прикордонних князів переносити свої резиденції у більш недосяжні для нападів кочовиків райони. Наприклад, політичний осередок чернігівського князівства було перенесено до Брянська, куди згодом перейшла і єпископська кафедра. Значно запустіла Переяславська земля, у з’вязку з чим було ліквідовано відповідну єпархію.

Першими до системи монгольського панування пристосувалися князі й бояри, а головний тягар податків несли міста і селяни. Стосовно відносин православної церкви з монгольською адміністрацією в перші роки панування золотоординських ханів нічого не відомо. Значно покращилося становище православної церкви за чиси правління Менгу- Тимура, який надав її представникам відповідний ярлик про охорону церковних володінь. Під час перепису населення монголи, слідуючи Великій Ясі Чингісхана, не включали до переліку духівництво. Відома толерантність монголів до різних релігій, завдяки якій вони надавали представникам інших культів пільги і привілеї. Згодом до цього приєдналися політичні мотиви, оскільки хани намагалися забезпечити лояльність православної церкви, яка користувалася дуже великим авторитетом у населення, намагаючись за допомогою духівництва утримати народ у покорі, відвернути його від виступів проти ханської влади. В самій Орді також було багато християн, функціонувала єпархія в Сараї.

Починаючи з Менгу-Тимура, хани давали церкві привілеї. Ханські ярлики охороняли землі, води, млини, садиби духівництва, про що прямо говориться в ярлику хана Узбека, даному митрополиту Петру:”...да не вступается никто же, ни чем, в церковныя и в митрополичи, ни в волости их, и в села их... архимандриты, и игумены, и попы, и вся принты церковныя, ни чем ни кто да не будет изобижен” [108, с. 114]. Виступи проти віри каралися смертю.

Ярлик Тайдули митрополиту Феогносту наказує молитися за хана щирим серцем:” Бога молять стояще, и нас благославляюще; аще ли кто имать неправым сердцем за нас молити Бога, ино тот грех на нем будет” [108, с. 125]. Великі пільги мали монастирі, кількість яких значно зростала. Церковні ієрархи, як і князі, постійно вимушені були звертатися до ханів за підтвердженням своїх імунітетних прав. Гарне становище до православної церкви з боку монголів було лише в мирні часи.

Дослідники часто наводять факт переїзду митрополита до північних земель як доказ значного погіршення положення жителів українських земель після міжусобної боротьби претендентів на ханство, утисків з боку татаро-монголів. Проте вони цитують лише першу частину повідомлення літопису:” Въ лето 6807. Того же лета митрополит Максимъ, не терпя насильи татарскаго, остави митрополью, иже въ Кіеве, и беже изъ него, тогда же и весь Кіевъ разбежался “ [89, с. 182]. Проте літопис свідчить, що така фраза є лише спробою ідеологічного обгрунтування вчинка церковного ієрарха як вимушеного. Насправді в основі рішення митрополита ми бачимо чисто меркантильні інтереси: він відібрав у володимирського єпископа міцний і важливий політично лен, а дав йому гірший. Літопис прямо вказує:”...а митрополитъ шедъ седе в Володимери и со всем клиросомъ своимъ, месяца априля 18, а Семену епископу Володимерьскому дастъ епископью Ростовскую” [89, с. 182].

Важко казати і про “татарське насилля”, а також про запустіння Києва. Новий митрополит Петро брав активну участь у татарській політиці. Він бував у Києві, їздив до Орди, навіть змінив сарайського єпископа. Справді його наступник “...митрополит Гречинъ, именем Феогностъ, той на Киеве не бывал” [109,с. 116]. Не слід кидати з рахунків і церковну політику московських князів.

До церковних земель, захищених від різних поборів, тягнулися селяни. Церква проводила активну колонізаційну діяльність, особливо монастирі, завдяки чому відроджувалося господарство, з'являлися нові поселення, відбувалося загальне зростання економіки. Економічне підсилення було підгрунтям для духовного відродження країни. Завдяки енергійним зусиллям духівництва стала більше піддана християнізації сільська людність. За підтримки церкви розвивалися писемність і мистецтво. Православна церква підтримувала морально людей в тяжку годину, духовні ієрархи були арбітрами в міжкнязівських справах, особливо митрополити, які часто мандрували по країні, намагаючись виправити недоліки в роботі місцевої церкви, боролися з пороками в діяльності духівництва.

Дуже цікавим є питання про долю Києва. Після татаро- монгольського нашестя князі по-різному намагалися пристосуватися до системи правління завойовників. Суздальські князі першими зрозуміли, що завдяки покорі й сприятливим відносинам з ханами можна обійти своїх конкурентів. 1243 р права на Київ отримав Ярослав Всеволодович. Проте містом керував князівський намісник. На думку М.С..Грушевського, "... затверджений за Ярославом, Київ зіставався якийсь час за суздальською династією, бодай номінально. По за впливами Галицько-Волинської держави він зістався вповні" [60, с. 165]. Згодом Київ дістав Олександр Ярославин, та насправді доля міста зовсім не цікавила суздальських князів, зайнятих міжусобною боротьбою в північному краї [110, с. 3].

Писемні джерела не розповідають, хто володів Києвом після бурхливих подій середини ХІП ст. Не можна не погодитись з думкою Д.ГБагалія, що "Київська земля була ханським улусом" [111, с. 258]. Г.Ю.Івакін дійшов висновку, що "... Орда безпосередньо не здійснювала управління Києвом. Вона робила це руками місцевих феодалів" [95, с. 20].

На думку М.С.Грушевського, в Києві не могли князювати представники ні суздальської, ні галицько- волинської, ні старшої лінії Ольговичів. Проте є звістка в Любецькому синодику, завдяки якій можна зробити припущення, що містом володіла путивльська лінія Ольговичів. Записка синодика заслуговує на довіру, але важко припустити, щоб ця династія панувала в Києві протягом тривалого часу. Проте в поминальній записці "... між пізнішими чернігівськими князями читаються імена: "князя Івана-Володимира Івановича київського і сестри його Єлени, князя Андрія вручського і сина його князя Василія, забитого в Путивлі" [60, с. 169]. Якби М.С.Грушевський визнав тривале правління в Києві представників путивльської династії, то потрібно було б відмовитись від теорії, що Київщина і Переяславщина перетворилися на групу міських громад, які знаходилися під безпосередньою владою татаро-монголів. Він доходить висновку: "Княжичі з різних династій могли купувати або шляхом яких-небудь протекцій здобувати собі ярлики на Київ, чи на котрийсь київський пригород. Такими могли бути князі, записані в новгородському синодику: Іван- Володимир київський і Андрій овруцький - правдоподібно з путивльських князів, що могли княжити наприкінці ХНІ або на початку XIV ст." [60, с. 172].

Сучасний дослідник О.Задорожній намагається довести, що в Києві протягом тривалого часу сиділи князі з путивльської династії, нащадки Ігоря Святославича. Путивльське князівство було дуже могутнім. "Навколо Путивля були об'єднані землі від Сейму до верхів'я р.Самари і до нижньої течії р.Осколу. Саме у такому складі вони увійшли після литовського завоювання до Путивльського повіту, величезна територія, до якої слід, очевидно, додати ще й деякі землі центральної Переяславщини" [112, с. 47]. Він також висловлює припущення, що "... до самого кінця XIV ст. це князівство залишалося в руках Ольговичів" [112, с. 49]. О.В.Русина вважає, що путивльські князі утвердились у Києві "за умов феодальних усобиць в Орді кінця XIII ст.... провідну роль тут відіграла підтримка татарських феодалів, які осідали у Посейм'ї, котре впродовж XIII - XV ст. було зоною активних тюрко-слов'янських контактів" [98, с. ЗІ - 32].

Протягом XIII ст. обмеження суверенності князівської влади поступово скасовувалося. Панування ординців після численних чвар їхніх феодалів втрачало силу. Все більше обмежень адміністративної діяльності місцевих князів скасовувалося, вони навіть самостійно вже збирали данини. Наприкінці XIII ст. головні бунти відбувалися на теренах Північно-Східної Русі, а тому ті землі й були ареною запекло? боротьби за владу. В другій половині XIV ст. ординці здійснили проти них 14 каральних походів. Бурхливо розвивалися політичні події у Брянську, князі якого використовували в міжусобній боротьбі татарські військові загони, як це, наприклад, трапилося в 1310 р. У цілому політичне становище князів на початку XIV ст. було більше вільним, ніж до того.

За словами М.С.Грушевського, "славна колись династія Ольговичів маліла і сходила на ніщо" [60, с. 181]. О.В.Русина дійшла висновку, що з'явилися численні "верховські" княжі роди, "які з часом не втратили усвідомлення спільності свого походження, однак не підтримували зв'язків із родовим гніздом - Черніговом. їхнє середовище було світом архаїчних відносин... Що ж до інших ліній Олеговичів, то після Батиєвого нашестя вціліли, принаймні, путивльські, курські, липовецькі, рильські й воргольські князі. Характерно, що в пізніші часи, за доби литовської зверхності, жоден із них не згадується в джерелах; до причин вигасання князівських родів на Чернігівщині слід, мабуть, віднести воєнні напади монголів і литовців, міжкнязівські конфлікти, епідемії..." [98, с. 32].

Слід звернути увагу на думку М.Ф.Котляра, що в удільний період “...закладаються підвалини формування української етнокультурної спільності, яку в науці заведено називати середньовічною народністю. Галицько-Волинська Русь стала однією з підвалин української народності. Але - не єдиною, в чому здавна прагнуть нас переконати своєрідні галицькі патріоти. Ще в кінці минулого століття з’явилася мало наукова, проте дуже політизована теорія, за якою Галицько-Волинська “держава” начебто стала спадкоємницею держави Київської або Давньоруської, коли та занепала після Батиєвої навали, й була головним і єдиним осередком творення українського народу. Насправді... державне життя увалося в XIII ст., хай і не в повному обсязі, як у Галицько- Волинській, так і в інших південноруських землях - Київській і, особливо, Чернігівській” [75, с.328].