РОЗДІЛ П’ЯТИЙ. ЛИТОВСЬКА ДОБА

Балтські племена здавна мешкали в південнім узбережжі Прибалтики. Згідно повідомлень археологічних джерел, балти на теренах сучасної Литви чітко розподілялися на три групи: жемайти, аукшайти і власне литву.

Майнове розшарування населення прискорювалося перетворенням родової громади на сусідську. Відокремлена від народу знать, спираючись на замки, оточювала себе дружиною. Остання виконувала як військові, так і адміністративні функції, примушувала населення збирати подарунки та відбувати певний час на громадських роботах. Поступово складалася феодальна драбина. Процес збирання данини представниками князівської влади відбувався в формі полюддя. Князі безперервно починали міжусобні бійки для поширення земель, що знаходилися під їхнім контролем. Якщо вони перемогали сусідів, то змінювали підкорених князів на своїх намісників, які виконували функції тіунів давньоруських земель. Поступово почали складатися і перші державні утворення. Розвиток власної державності значно прискорила зовнішня загроза.

Спочатку литовські загони вели війни лише з метою захопити здобич. Територіальних замахів дрібні литовські князі не мали, про що розповідають джерела:”Руским княжатам на неприятеля помогали, волости мазовецкие наезджали, здобычи и полон выводили, и с того живилися “[ИЗ,с. 18]. Литовці при нападах використовували міжкнязівські чвари. Розбити таких ворогів було не можливо тому, що вони “...и до лесов густых як до замку утекали... в лесах и болотах гнати их надаремно [113, с. 17].

У 30-х роках XIII ст.

З'єднані в єдиному державному утворенні литовці мали змогу не лише успішно давати відсіч нападам хрестоносців, але з часом і перейти до активної експансії в сусідні землі. В цілому міжнародні обставини для підкорення литовцями давньоруських земель були дуже сприятливими. Експансії сприяли як феодальна роздробленість і нескінченні чвари між давньоруськими князями, так і наслідки монголо-татарської навали [114, с. 12]. На початку XIV ст. Литовська держава значно посилилась і почалась її активна експансія в давньоруські землі, які зараз відносяться До сучасної України.

Розвиток феодальних відносин значно прискорила експансіоністська політика Литовської держави. Феодальна драбина зростала в процесі підкорення білоруських і українських земель, а синтез молодої литовської державності з давньоруською сприяв поглибленню феодалізації суспільства. Великі князі надавали своїй родині уділи. Не лише князі, але і бояри наділялися ленами в підкорених землях за умов військової служби. Князівський адміністративний апарат формувався на основі функцій посад, що вже існували в окремих племінних князівствах ще до часів об’єднання країни. Назви посад урядовців зафіксовані давньоруською мовою за аналогією з існуючими в Русі. Можливо, це лише їх приблизний переклад. Дослідники звертають увагу на великі впливи норм давньоруського права і практики управління князівствами на діяльність литовської адміністрації. Автори “Історії держави і права України” підкреслюють:” Зрештою, вони сприйняли державну організацію на зразок сусідніх князівств, засади християнства, україно-білоруську мову як мову знаті, наблизилися до побуту і культурного життя Білорусі та України” [115,с.

Також значні впливи на литовську державність оказував Тевтонський орден з його більше розвинутою адміністративною системою, притаманної країні з більшим рівнем феодальних відносин. У подальшому житті на державотворчі процеси BKJI найбільший вплив мала Польща.

Зазначимо, що в багатьох працях стверджується, ніби литовського завоювання українських земель не відбувалося, а було мирне приєднання до великої поліетнічної держави на чолі з енергійною династією. Влада литовців була більше привабливою, ніж татарська. Українців приваблювала антиординська спрямованість політики великих литовських князів. А.М.Киридон і П.В.Киридон зазначають, що литовські князі "... застосували для ідеологічного обгрунтування своєї експансії політичну програму відновлення єдності Русі, яка полягала в оригінальній і сприйнятий ідеї зміни егіди династії Рюриковичів на династію литовців - Гедиміновичів" [116, с. 39]. О.В.Нерушимцева підкреслює, що київський князь і боярство владу Ольгерда визнали добровільно, завдяки "тихій експансії" [117, с. 8]. Є й інші думки: “...будь-яка чужа влада ніколи не дбає про благополуччя поневоленого народу і розквіт загарбованих земель... У всякому випадку, час перебування України у складі Литви можна поділити на декілька періодів... Панувала ілюзія збереження давньоруської державності” [118, с. 122].

Різні українські землі приєднувалися до Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ) за різних обставин. Наприклад, Волинь дісталася Любарту за спадщиною. Можливо, якісь землі були приєднані за князювання Гедиміна. Щодо Сіверщини, то повідомлення про її підкорення до середини XIV ст. є намаганням довести литовські права на неї [98, с. 46-47].

Приєднання Сіверщини до ВКЛ пов'язується з діяльністю великого литовського князя Ольгерда. В.П.Шевчук і М.Г.Тараненко зазначають, що сприятливі умови для литовської експансії виникли після смерті хана Джанібека, коли Ольгерд "у 1355 - 1356 рр. поширив свою владу на Чернігівщину та Сіверщину, а в 1362 р.

Дослідники намагаються довести, що у складі BKJI українці мали непогані умови для збереження і розвитку власної мови, культури, віри. Зазначимо, що дослідники іноді змішують поняття розвитку української державності й сприятливих умов щодо збереження національної культури, мови, релігії тощо.

Державотворчі процеси, що відбувалися в Литві, вимагали прийняття суспільством нової релігії. Спочатку існувала реальна можливість утворення теократичної держави під зверхньою владою язичницьких жерців, як це ми спостерігаємо у сусідніх прусів, однак цьому перешкодила агресійна зовнішня політика, яку проводили литовці в землях колишньої Київської Русі. Литовська держава протягом тривалого часу розвивалася за умов збереження язичництва. Вона була з самого початку поліетнічною, тому в ній одразу ж вироблялися певні форми існування різних етносів, що вело до релігійної толерантності. Суворе дотримання власної релігії було засобом збереження національної самобутності в складному поліетнічному оточенні. Спостерігалися спроби модернізації язичницької релігії, хоч існували дуже сприятливі умови щодо розповсюдження християнства, яке приймали окремі члени князівського роду.

Перші спроби хрещення Литви відносяться до 1251 р., коли особисто охрестився великий князь Міндовг, зацікавлений обіцянками з боку римського папи надати литовському князю королівську корону, отримання якої дорівнювалося визнанню суверенності молодої держави в Європі. Через 11 років Міндовг зрекся християнства з політичних мотивів, а подальші спроби хрещення Литви успіхів не мали.

Було дуже добре для українців, коли литовські князі, маючи українські уділи, приймали православну віру. Проте слід пам’ятати, що питання віри для литовських князів було, перш за все, політичним, а приймали вони таку віру, яка була потрібна в конкретній місцевості. Наприклад, Жемайтія протягом тривалого часу відмовлялася приймати князів, окрім язичників. Лише таким і. давали там лени. Хто сідів у білоруських, і українських землях, ставав православним. Ті литовські князі й бояри, лени яких знаходилися під зверхністю польської корони, переходили до католицтва. Ягайло, в зв’язку зі зміною політичної орієнтації перехрестився з православного на католика. Те ж саме можна сказати і про Вітовта: "... преже убо был князь Витовть христьянин, а имя ему Александр, и отвержеся православной вере, крестьянства, и прыать латыньскую веру, княженья ради великого, и церкви святыя преврати на богомерское служение, а помыслилъ тако: хотел пленити Рускую землю, и Новъгородъ и Псков..." [96, стб. 145].

Характерно, що литовські князі втручалися в релігійні справи приєднаних земель, намагалися замістити посади церковних ієрархів своїми прихильниками. Наприклад, Гедимін "хотел поставить Арсения на владычество в Пскове... Арсений же с Пъскова поиде, посрамлен от митрополита..." [96, стб. 163]. Між єпископами, які обирали нового митрополита, був і Ісакій Чернігівський. Проте нового митрополита не було затверджено: "... яко то мятежникъ церковный... а поставлен есть отъ неправедного съборища в литовском Новегородке..." [96, стб. 166].

Оскільки Литва володіла землями Західної і Південної Русі, а митрополит проводив промосковську політику, то литовські князі намагалися утворити для цих земель окрему митрополію. Така нагода з’явилася після смерті митрополита Олексія у 1378 р. Суперництво з Москвою і протидія константинопольського патріарха, який відстоював єдність руської митрополії, не дали змоги здійснитися таким планам. Новим митрополитом було поставлено болгарина Кипріана, який 1390 р.

Якщо мова і культура справді не зазнавали утисків з боку правителів ВКЛ, то державне життя великі литовські князі в українських землях спочатку сильно обмежували, а згодом і зовсім втиснули в рамки своєї державницької схеми [119, с. 4].

Оскільки BKJI було конгломератом приєднаних земель з різним рівнем розвитку, то місцеве управління дійсно завойовники спочатку не змінювали, а обмежилися новою деформацією васально-ленних зв'язків. Сюзеренами стали не ординські хани, а Гедиміновичі. На відміну від татаро- монголів, нові володарі змінили територіальних правителів окремих земель на представників своєї династії. Зазначимо, що характер української державності не змінювався, вона зоставалася територіальною. Українських князів ми не бачимо, лише литовських, які прийняли нові імена по хрещенні. Однак зі зміною володаря сутність влади місцевих князів не змінювалася. Литовські князі швидко пройнялися інтересами князівств-земель, почали виконувати волю місцевого боярства. В силу державного характеру територіальної влади вони мали багато зверхніх прерогатив. Наприклад, Володимир Ольгердович карбував у Києві власну монету. Такий характер влади сприяв проявленню партикуляризму князів, що багатьма дослідниками розуміється як обласний патріотизм.

Економіка окремих регіонів мала новий поштовх для розвитку, чому сприяло значне посилення князівської влади на місцях. Нові династи почали проводити активну колонізацію, засновували міста і замки. Вони намагалися проводити незалежну від великого князя політику, відстоювати, перш за все, цілі свого князівства, а також мріяли передавати князівську владу безпосередньо своїм нащадкам [120, с. 114].

Дослідники підкреслюють, що з другої половини XIV ст. великокняжа влада почала значно посилюватися [115, с. 63]. Після смерті Ольгерда відбувалась запекла міжусобна боротьба з приводу порушення принципу родового старшинства. Боротьбу ускладнила Кревська унія 1385 р. Кінець-кінцем Вітовт "поиде в Литву и сьде в Вилни, на великом княжении". Влада великого князя за часи правліня Вітовта значно посилилася, з часом мова йшла навіть про його коронацію.

Політику централізації країни почав ще Ольгерд, але значних успіхів вона набула за князювання Вітовта. На думку А.Г.П'янкова, "ліквідація значних князівств в українських і білоруських землях була нерішучим кроком на шляху переборювання феодальної роздробленості Литовської держави" [120, с. 68]. Литовські вчені підкреслюють, що влада великого князя над васальними князями була обмеженою. Тому потрібно було відібрати у князів право спадковості на земельні володіння шляхом заміни їх намісниками. Саме тому Вітовт і проводив у 90-х роках XIV ст. так звану адміністративну реформу. Князі також лишалися змоги керувати військом, а ця важлива функція надавалася урядовцям. Зазначимо, що функції урядовців значно обмежувалися. Розподіл влади між представниками знаті, переведених до службовів уряду, сприяв посиленню центральної влади [121, с. 55-56].

Офіційно великий князь потребував од удільних князів "послуху". Така формула на той час була універсальною в системі васально-ленних відносин. Здійснення адміністративної реформи Вітовт почав з Сіверщини. Відмова в "послуху" новгород-сіверського князя Дмитра-Корибута Ольгердовича призвела до війни з Вітовтом. Хроніка Биховця подає, що Дмитро-Корибут "почав щось замишляти і не виказував послуху", зібрав військо і пішов проти великого князя. Бійка відбулася в місті під назвою Докудово (біля річки Неман). Вітовт одержав перемогу, а Корибут втік до Новогрудку з дітьми і княгинею. Згодом Вітовт з військом зібрався до Новогрудку, захопив його разом з Корибутом і його сім'єю [122, с. 72]. Таким чином, великий князь у військових діях отримав перемогу, землі бунтівника було конфісковано і передано Федору Любартовичу. Ці події відбулися в 1393 р.

Надалі Вітовт усунув з князівства подільського князя Федора Корятовича. Великий князь змінював не лише князів, але і місцеву адміністрацію. На черзі було Києвське князівство. Усунений з київського столу Володимир Ольгердович отримав незначний уділ у білоруському Поліссі з містами Копиль і Слуцьк. Зазначимо, що місцеве боярство в переважній більшості було лояльним по відношенню до великокняжої влади, а за умов надання місцевих привілеїв являло собою головну соціальну базу централізаторських зусиль великих литовських князів.

Адміністративна реформа проводилася не лише в українських землях. Дослідники по-різному оцінюють наслідки реформи Вітовта. На нашу думку, була остаточно ліквідована сама українська державність завдяки змінам у князівствах династичних спадкоємців на простих намісників. До реформи Вітовта обмежена українська державність ще трималася у формі влади удільних князів, які підпорядковувалися великому литовському князю на засадах сюзеренітету-васалітету. Значне посилення центральної влади за рахунок ліквідації удільних князівств із територіальною владою вказувало на перехід суспільства до нової доби політичного розвитку. Про це свідчить і прагнення Вітовта домагатися королівської корони: "Князь великий Витовт держал Великое князство Литовское и Руское и иное земли много. И мешкаючи ему в Великому Луцку и хотел был на себя коруну возложити..." [88, с. 209].

Централізація країни сприяла значному поширенню експансії. Вітовт проводив активну татарську політику, допомагав ханам посісти ординський стіл. Литовська держава підтримала одного з претендентів на Золотоординське ханство. Ця політика й привела Вітовта до поразки в битві на Ворсклі в 1399 р. Наслідком поразки литовців стало, страшне спустошення українських земель аж до Луцька. Значно похитнулися і політичні позиції великого князя. На думку П.М.Савіцького, "латинство" виявилося несумісним зі здійсненням об'єднавчої політики в євразійському світі [123, с. 309].

Однак великокнязівська влада залишалася міцною, а політичні та військові поразки вже ніяк не допомагали відновленню української державності. Доба розвитку територіальних князівств закінчилася.