Скити

Скитська державність з'явилися на території України в першій половині VII після повалення греками кіммерійської державності.

Назва скит походить від осель, які будували наші пращури на скитах круч і гір, що підтверджується археологічними знахідками іх поселень. Коли країною управляли царі-гіміри з роду кінних арійців (кіммерійців) скити разом з ними ходили в походи в міста розселення пращурів Передньої Азії, доходячи до Єгипту, землі яких захвачували іранські і сенітські народності. Наприкінці VII ст. до н.е. завершили політичне формування Скитії. Життя племен, що потрапили до складу Скитії, змінилося, скитські впливи поширились і за межі Скитії. Великий вплив на згуртування автохтонних племен, розвиток їх культури і соціального ладу Скитії наклала грецька колонізація Надчорномор'я, сприяючи пошуку направлень збереження автохтонної цивілізації, розвитку торгівлі у Скитії та далеко поза її межами. Античний світ знав двох славних скитів, відомого лікаря і мудреця Токсарія, який жив в Афінах і одного із семи найзнаменитіших мудреців – Анахарсія. У 512 р. до Р.Х.. скити остаточно об'єднавшись із усіма народностями нинішньої України, Криму і Кубані і перемогли величезне перське військо на чолі з Дарієм і Пстаспом. Ця скито-перська війна увійшла в історію як зразок воєнного вміння і мужності скитів. Самі скити також вели постійні, хоч і менші за розмахом війни то з сусідніми фракійцями, то з греками-колоністами, то з племенами сіндів і меотів у Приазовї. Військові виправи здійснювались і на підвладні, скитам племена за збором данини: збіжжя, худоби, хутра, меду, воску, можливо залізної криці, рабів. У IV ст. до Р.Х.. склалася Скитська держава - Велика Скитія, якою правив цар Атей. Він карбував свою монету, йому підлягала більшість населення Скитії.

В цей же час починається конфронтація між Македонією і Скитією за вплив у північно-західному Надчорномор'ї. Філіп П Македонський, батько Олександра, 339 р. до н.е. розбив скіфів у великій битві, де і загинув цар Атей, якому вже було 90 років. По імені цього славного царя скитів ще називали антами. За 22 км на північний захід від Нікополя розташований найбільший зі скіфських курганів — Чортомлик. Чортомлик — скіфський курган IV ст. до н.е. досліджувався І.Забєліним (1862–63), Б.Мозолевським (1979) та ін. Тут знайдено багато коштовних речей: посуд зброя, прикраси тощо. На думку дослідників багате поховання може свідчииь про те, що тут міг бути похований скіфський цар Атей, який загинув у 339 р. до н.е. у битві з царем Філіпом ІІ Македонським (батько Олександра Македонського).

У 331 р. до Р.Х. намісник Олександра Македонського у Фракії Зопіріон знову напав на Скитію та Ольвію, але цього разу його військо було знищене скитами. Наприкінці Ш ст. до н.е. Велика Скитія припинила своє існування. Однією з основних причин цього була всезростаюча цікавість до земель Скитії савроматів, кочового народу, який походив по Геродоту від амазонок і скитських батраків. Войовничі савромати влилися в скитську античну цивілізацію з безумовним своїм пануванням на скитській землі. Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скитії: в Дніпровському пониззі та північному Криму із столицею Неаполісом (сучасний Сімферополь) та на Нижньому Дунаї в Добруджі. Воюючи із грецькими містами, ці царства існували до II ст...після Р.Х., після чого припинили своє існування, поглинуті новими етносами, що претендували на панування на землях, звідки вони усі вийшли. Про всі ці події, а також про побут, звичаї, релігію, суспільний лад, зовнішній вигляд скитів докладно інформують античні письмові джерела, передусім "Історія" грецького історика і географа Геродота, який побував у Надчорномор’ї, в Ольвії і Скитії близько 450 р. до Р.Х.. Розповіді Геродота підтверджують археологічні дослідження скитських пам'яток.

До складу Скитії входило багато різних племен. Власне скитами, були племена царських скитів і скито-саків, які жили в надчорноморських та азовських степах (Кубань). Вони становили ядро Скитії і панували над усіма іншими племенами. Частина скитів змішалася з греками й осіла на чорноморському узбережжі між Дніпром ї Дністром, їх називали "калліпідами". Поблизу жили алазони, теж осіле, очевидно скіфсько-фракійське плем'я. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скити-землероби, а на захід від Дніпра – скити-орачі. Ці народи називали ще себе сколотами, бо зєднались „сколотились” для спільної боротьби з ворогами. Це осілі праслов'янські племена з віддавна традиційною для цих країв хліборобською культурою. Інші племена і народи, про які згадує Геродот, під владою скитів не були. У VI ст. до н.е. Скитія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя, але одне з царств було головним, і його цар (очевидно, вождь царських скитів) був головним царем Скитії. Така суспільна та політична організація відповідала космологічним уявленням скитів, згідно з якими Всесвіт складався з трьох сфер, кожна з яких також мала потрійну структуру. Царства складалися із округів (номів) на чолі з номархами. Цар мав величезну, рідко коли обмежену радою царів владу. Він очолював скитське військо. Все життя скитів було пронизане військовими традиціями і звичаями. В скитському суспільстві існував і демократичний орган – народні збори всіх воїнів, на яких обговорювались важливі справи і навіть вирішувалась доля царів. Більшість населення Скитії були вільними, біднішими чи багатшими людьми. Меншу частину становила знать: патріархи сімей, військові вожді, царські дружинники. Життя скитиів проходило в постійному русі з короткими зупинками, на тимчасових кочовищах. Житлом їм служили криті повстю і запряжені парами волів вози, основним харчем були м'ясо, сир і молоко, привізне грецьке вино, можливо, хліб, здобутий як данина від підвладних їм землеробів. Українські степи були чудовими пасовищами, де скити виплекали особливу породу коней- невеликих, але міцних і витривалих. Любили скити й полювання.

Звичаї скитів були суворими. Основний закон – жорстокість до ворогів і вірність бойовим побратимам. Скити пили кров першого вбитого ними ворога, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки зі шкіри правих рук убитих ворогів, прикрашали кінську збрую скальпами ворогів, носили плащі зі шкіри вбитих ворогів і робили з цієї шкіри рушники. Кожний дорослий скит був кінним воїном. Основною скитською зброєю були лук і стріли, і як лучники вони уславились на весь Стародавній Світ. Скитський лук мав особливу, складну кіммерійську конструкцію. При невеликих розмірах він відзначався дальньострільністю, збереглося свідчення, вибите на плиті в Ольвії, про те, що стріла, випущена із скіфського лука, пролетіла понад 521 м. Скитські наконечники стріл також відзначались чудовими балістичними якостями. Лук і стріли носили в спеціальному, прикрашеному золотими та срібними пластинами футлярі- гориті. На правому боці у скитського воїна висів довгий залізний меч-акинак у піхвах, зліва – кинджал. Скити також були озброєні дротиками, списами, бойовими сокирами. Голову захищав бронзовий шолом, тіло-пластинчатий панцир і округлий щит. Скити застосовували тактику раптових блискавичних нападів і не любили довгих облог і оборон. Зброю скіфи робили самі. Своїм богам степові скити не споруджували храмів. На чолі скитського пантеону стояла богиня домашнього вогнища Табіті, в ній втілювались уявлення про родову єдність; головним чоловічим божеством, родоначальником скитів і повелителем неба був грізний Лапай, його дружина Апі була богинею землі. До рангу богів піднесений Таргітай, один з героїв скитського епосу. Всім богам складали пожертви, найчастіше з домашніх тварин. Поважаним і грізним був бог війни Арей. Йому єдиному скити споруджували вівтарі – величезні кургани з хмизу зі встановленими зверху сторчма стародавніми залізними мечами – втіленням бога. В жертву Арею приносили людей-полонених і рабів, їх кров'ю скроплювали цей меч. Поклонялись також богові сонця Гойтосіру і Тагімасаду - божеству водяної стихії і покровителю коней.

У скитів існувала каста жерців і ворожбитів, становище яких було високе. Жрецькі функції виконували також царі. Вони були хранителями успадкованих від предків реліквій. У скитських землях існували особливі, священні місця, де проводились великі загальні свята. Найвідомішими серед таких місць була Гілея, де за легендою колись жила напівжінка напівзмія, прародичка скитів, та Ексампай ("священні шляхи"), де у Гіпаній (Південний Буг) впадало особливо гірке джерело. Віровідступництво та нехтування законами і звичаями каралося скіфами на смерть. Так були вбиті своїми ж братами знаменитий мудрець Анахарсій та цар Скіл, які дотримувались еллінських звичаїв. Скити шанували і оберігали могили предків. Віра в потойбічне життя і безсмертя душі, багата уява і бурхлива натура скіфів породила складний поховальний обряд: пишний, урочистий і жорстокий - він ніби віддзеркалював характер самого народу. Воїнів ховали разом із зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь. Особливо вражають похорони скіфських вельмож і царів. Бальзамоване тіло померлого, возили по всіх скіфських племенах, весь народ перебував у скорботі. Поховання здійснювали у великій могильній ямі, кладучи туди багато коштовної зброї, прикрас, одягу, посуду. Разом із померлими клали вбитих при поховальній церемонії слуг і верхових коней, іноді це були десятки людей і сотні коней. Могилу накривали дерев'яним настилом і насипали зверху величезний курган, оточуючи внизу насип кам'яними брилами (крепідою). Через рік на могилі справляли криваву тризну: вбивали 50 молодих вояків і 50 коней і ставили їх навколо кургану. Перших скитських царів ховали на окраїні Скитії, в загадковій місцевості Гірри, де протікала річка Гірр (можливо Сал-Гірр) і жили гірри - староотці скитів. Є припущення що скити звали так свої укріплення в Кримських горах і свої поселення тримали в таємниці від чужинців, оберігали їх. Гірри й досі не знайдено, незважаючи на широкі археологічні дослідження скитських пам'яток.

Чимало царських могил пограбовано. Скитські поховальні пам'ятки були і є найважливішим джерелом пізнання скитської культури. Дослідження в Україні таких грандіозних царських курганів, як Чортомлик, Солоха, Огуз, Куль-Оба, Гайманова Могила, Товста Могила, відкрили всьому світу чудові зразки скитського озброєння, посуду, одягу і, звичайно, скитського мистецтва, особливо торевтики. "Скитське золото", "скитський звіриний стиль" стали синонімами високої художньої і технічної досконалості де скитськими були сюжети і сам стиль виготовлення. Завдяки зображенням на золотому і срібному посуді, пластинах, гребенях, пекторалях, гривнах, бляшках ми знаємо про життя скитів, їх зовнішній вигляд: вони мали правильні риси обличчя, чоловіки носили пряме довге волосся, бороду і вуса. Одягнеш були в короткі підперезані вишиті каптани, вузькі шкіряні штани або широкі вовняні шаровари і м'які чобітки. Голову накривали гостроверхими шкіряними або повстяними башликами. Жіноче вбрання складалося з довгих широких суконь і плащів-накидок, кінчастих або плескатих шапок- тіар, часто прикрашених безліччю золотих бляшок. Вплив скитів на розвиток культури та на історичну долю багатьох племен і народів Європи та Азії беззаперечний. Окрім азійських походів, скити здійснювали виправи далеко на захід, на землі фракійців та іллірійців на Середньому Дунаї, на землі лужицьких племен у теперішній Польщі. Вирішального значення етнічному та культурному розвитку праслов'ян скити не мали, хоч скіфський стиль в озброєнні, прикрасах, кінському спорядженні, а також частина, скіфських звичаїв та релігійних уявлень поширилися серед багатьох нескитських племен у самій Скитії та далеко поза її межами.

<< | >>

↑

Источник: Володимир ЧОРНОМОР. ТАЄМНИЦІ ГЕОРГІЇВСЬКОГО МОНАСТИРЯ. Нариси. Севастополь, „ПРОСВІТА”. 2008 - 174 с. - Іл.. 2008

Еще по теме Скити:

- Давня історія України (до VI ст.) - Загальна історія України - Україна 1917-1921 рр - Україна за радянських часів - Україна у XVI - XVIII стст. - Україна у середні віки (VII-XV ст.) -

- Всеобщая история - История Древнего мира - История религий - История России - Історія України -