§ 4. Шлях княгині Ольги на волинську Лугу після деревлянської помсти

Як же тоді бути зі згадкою про Мсту та Лугу? Хоч є чима­ло аргументів, аби вслід за авторитетною думкою О. Шахмато­ва вважати цілий уривок про подорож Ольги на північ пізнішою вставкою, однак, гадаю, що аналізований текст не вичерпав своєї інформативности.

Тим паче, що вірогідну причину появи версії про мандрівку Ольги на північ визначив А. Нікітін: “В плане географическом вся эта статья основана на недоразумении, обусловленном зна­комством “краеведа” с географией Новгородской земли, в частно­сти, Деревской пятины, из-за чего выражение “по мсте” (т. е. - “по отмщении”) было понято в качестве указания на реку Мсту”^[417]. І справді, увесь текст попередньої оповіді пронизано мотивами помсти деревлянам. Слово ‘помста' (‘мьсть', ‘мѣсть', ‘мьстд'^[418]) фігурує відразу після звістки про смерть князя Ігоря. На думку А. Поппе, автором деревлянської помсти був воєвода Свенельд, названий у літописі її батьком - “шць мьстишинъ” (“шць мьсти

Територія деревлян за даними археології та писемних джерел: 1 - городища ІХ- початку ХІ ст.;

2 - поселення VIII-Х ст.;

3 - курганні могильники;

4 - кордони племінної території деревлян

(за Б. Звіздецьким)

сыи”)^[419]: “погребенъ бы^с игорь • и • єсть могила єго оу искоро- стина города • в деревѣхъ и до сего дни • шльга же бАше в кие- вѣ • съ сномъ своимъ дѣтьско^м • стославомъ • и кормилець бѣ его асмудъ • и воевода бѣ свинделдъ • то же шць мьстишинъ”^[420]•

Якщо ‘мьста’ (‘мьста’^[421]) - це помста деревлянам, то наступ­ний етап реформаторської діяльности мав би безпосередньо бути пов’язаним із попередніми організаційними діями Ольги на пле­мінній території деревлян І цю історичну реалію засвідчуе сам літописний текст Фраза “и оустави по мьстѣ • погосты и дань” стоїть відразу після встановлення уставів та уроків у Деревлян- ській землі та організації на підвладній території княжих стано­вищ та ловищ.

Трактування літописної ‘мьсти' як помсти ще тісніше пов'я­зує подальші дії княгині Ольги з Деревлянською землею. Зв'язок оповіді у тексті про реформи Ольги з деревлянськими подіями, який наштовхнув О. Шахматова на думку, що в первинному лі­тописі взагалі не було аналізованого тексту про реформи по Мсті та Лузі, і є ключем до його розуміння. Які ж перспективи, крім збільшення зборів, відкривало перед київською адміністрацією упокорення деревлян? Аби відповісти на це запитання, слід спер­шу розглянути територіальні межі Деревлянщини.

Спроби визначити кордони Деревлянської землі на підставі археологічних матеріалів розпочалися ще наприкінці ХІХ ст. й дискутуються до сьогодні. Спираючись на розробки В. Антоно­вича, І. Русанової, Є. Тимофеєва, В. Сєдова, О. Моці, М. Кучери та П. Толочка, до питання меж Деревлянщини звернувся Б. Звіз- децький. Масове картографування городищ, поселень і курганних могильників та аналіз пізньосередньовічного адміністративного поділу дало можливість дослідникові узагальнити інформацію про старожитності ІХ-Х ст. й визначити на цій підставі рубежі Деревлянської землі^[422].

На сході деревляни межували з полянами, від яких їх відділя­ли лісові масиви та заболочена заплава Здвижу. За даними архео­логічних досліджень, їм належав лівий берег Тетерева. Кордон пролягав від місця його впадіння в Дніпро, звідки вгору за течією названої річки доходив до гирла Білки. Далі вздовж Білки до її верхів'я і - до верхів'я Дубовця, виходячи на вододіл Тетерева й Ірпеня. На північному сході кордон проходив від гирла Тетерева вгору за течією Дніпра і правим берегом Прип'яті аж до впадіння в неї Славечни.

З півночи сусідами деревлян були дреговичі. Кордон між пле­менами проходив від гирла Славечни до її середньої течії і пря­мував на захід, перетинаючи середню течію Уборті та Стрвиги. На північному заході кордон проходив лінією Копище - Глинне - Рокитне.

Розмежування територій між деревлянами і волинянами на заході проходило у межиріччі Случі й Горині. Деревлянськими племенами були заселені ліві притоки Случі, хоча, можливо, що деревлянськими були також і поселення вздовж течії Горині, яка могла слугувати природним рубежем із Волинською землею.

Південні межі Деревлянської землі формувалися під впливом широкої смуги степового масиву, що зі сходу вклинювався в лісо­ві масиви. З метою захисту від кочовиків, які проникали степовим коридором, деревлянські поселення розташовувалися глибше в лісовій зоні, на межі поширення хвойних та широколистих лісів, між поліською зоною та зоною лісостепу. Орієнтирами цієї межі зі сходу на захід були: Грубське городище - городище в с. Райки - городище поблизу с. Великі Коровинці - курганні могильники в районі Мирополя - Ульха. У цій крайній точці кордон повертав на північ, захоплюючи ліві допливи Случі - річки Смолку, Церем і Корчик.

Саме в географічному розташуванні Деревлянської землі, кордони якої підходили до стольного Києва, слід дошукуватися причин подій, висвітлених у літописі під 946 та 947 рр. Уже ран­ні києво-деревлянські стосунки важко назвати добросусідськими. Недатована частина ПВЛ містить згадку про утиски полян дерев­лянами. Невідомо, скільки тривала така ситуація, але внаслідок походу, здійсненого через рік після вокняжіння у Києві, князь Олег примусив деревлян давати данину - чорною куною. 907 р. деревлянські війська брали участь у поході Олега на греків. Але вже в 914 р. князь Ігор знову воює з деревлянами і, перемігши, накладає на них данину більшу, ніж визначив Олег. Цю данину Ігор передав воєводі Свенельду. Проте у 945 р., підбурений своєю дружиною, сам збирає данину з деревлян. Спроба зробити це вдруге призвела до трагічної розв'язки - обурені деревляни вбили Ігоря під Коростенем.

За літописом, саме вбивство Ігоря спонукало його вдову до безжального та руйнівного походу на деревлян. І в наслідок цієї війни деревлян було остаточно підкорено, а Деревлянську зем­лю, яка, за підрахунками Б.

Проте навіть не помста і данина спричинили каральну експе­дицію Ольги. Далекоглядні причини війни з деревлянами розкри­ваються в наступному кроці київської володарки. Повернувшись до Києва й пробувши там лише рік, Ольга ініціює другий етап своєї реформаторської діяльности, котрий у літописі, як слушно зауважив А. Нікітін, розпочинається зі згадки про нещодавно за­вершену помсту: “иде Млга к Новугороду. и оустави по мьстѣ. погосты и дань”. То в якому напрямку була спрямована реформа­торська активність київської княгині після упокорення деревлян, якщо вірогідність подорожі до Новгорода на Волхві наражається, про що вже йшлося, на вагомі критичні аргументи?

Наступні дії Ольги розгорталися у тому ж, західному, напрям­ку від Києва. До того ж - буквально за текстом літопису - на Лугу! І йдеться про Лугу волинську. Після утвердження влади Києва в Деревлянській землі Ольга закріпила кордони Руси Бугом, стра­тегічно важливим правим допливом якого є Луга. Це зумовила низка обставин, вирішення яких було для Києва справою дер­жавної ваги. Важливо відзначити, що ті мотивації, що спонукали київську адміністрацію до її західних устремліннь, відповідали власне на ті питання, котрі загалом підважують вірогідність пів­нічного маршруту подорожі київської княгині.

Помста княгині Ольги за смерть чоловіка стала лише фор­мальним приводом для акції, яка мала по-державному масштабні причини. Вимога закріплення досягнень деревлянської війни у західному напрямку лежить у площині торговельно-географіч­них реалій півдня Східної Європи середини Х ст., і головна мета київської адміністрації полягала у контролі над трансконтинен­тальним торговельним шляхом, яким володіли деревляни та во- линяни. І мовиться, звичайно, не про шлях “із варягів у греки”, торговельна ефективність якого, окрім південного його відтинку, доволі сумнівна. Деревлянські події середини Х ст. безпосеред­ньо пов'язані із боротьбою за контроль над широтним торговель­ним шляхом, який від Волзької Булгарії прямував до Києва, звід­ки деревлянськими та волинськими землями аж до Реґенсбурґа й далі, вглиб Західної Європи.

Саме цим шляхом утікав 962 р. із охопленого язичницьким бунтом Києва висвячений для Руси єпископ Адальберт. І того ж року й у тому ж напрямку відправила княгиня Ольга з Києва ва­гітну Малушу. Метою цієї мандрівки були батьківські маєтності, розташовані в межиріччі Бугу та Луги, зокрема - село Будятичі, знане літописцеві під назвою Будятине/Будутине село.