§ 3. Про вірогідність реформ київської адміністрації в Новгородській землі

Правдивість викладених у літописі географічних реалій, у яких відображено похід Ольги на північ, викликала й викликає сумнів. Чи не першим про цей сюжет як пізнішу вставку з ле­генд Новгородсько-Псковської области висловився архимандрит Леонід^[377].

Утім, і текст ПВЛ зазнав пізніших редакційних втручань. Низку таких правок навів той-таки О. Шахматов. Маючи сумнів у достовірності слів “и сани еѣ стоят Пльсковѣ и до сего дьнѣ”, пізніший редактор Іпатіївського списку їх закреслив^[379]. У втраче- ному Троїцькому літописі замість “по всей земли” читалося “и до сего дни по всеи земли Русьтѣи и Новогородьстѣи”, а закінчен­ня аналізованого артикула “и есть село еѣ Ольжичи и до селѣ” у ньому змінилося на “И есть село ея у Кыева близь на Деснѣ Ольжищи и до сего дни”^[380].

Аналізуючи літописний текст про мандрівку княгині Ольги, О. Шахматов довів, що укладач новгородського зводу не випадко­во не виділив в окремий артикул повідомлення про північну ман­дрівку княгині Ольги та заснування погостів й ловищ по Мсті та Лузі, а пов’язав його з походом на деревлян ще тісніше, аніж це було викладено у “Початковому зводі”. На думку науковця, нов­городський автор уважав, що Деревська земля межувала з Новго­родськими володіннями. Про варіанти локалізації Деревлянщини відомо вже зі Степенної книги: “И иде Ольга съ сыномъ своимъ и воинствомъ по Деревской земли, уставляючи уставъ и уроки и ловища. Нѣцыи же глаголютъ, яко Деревская земля бѣ иже во об­ласти Великаго Нова града, нынѣ же Пятина Деревская именуема. Иніи же глаголютъ, яко Сѣверская страна бѣ, идѣ же Черниговъ градъ”^[385]. Проте автор Степенної книги не сумнівався, що рефор­маторська діяльність Ольги поширилася далі на Новгородщину: “И пріиде Ольга въ Кіевъ градъ съ сыномъ своимъ Великимъ Княземъ Свѣтославомъ. И пребывъ лѣто едино, остави сына въ Кіевѣ, а сама иде къ Новуграду, и нача уставляти по Мѣстѣ по­госты, и отъ луговъ и отъ ловитвъ дани и оброки”^[386].

У XVI ст. було поширене тлумачення, що Деревлянська земля відповідала пізнішій новгородській Деревській п'ятині, територія якої відмежовувалася руслами рік Мста та Ловать. Аргументуючи свої висновки, О.

Наївні намагання новгородських літописців приписувати Новгородській землі не властиві цьому терену події відзначав ще В. Татіщев: “Новгородские же писцы, не зная сих обстоятельств Древлян, толковали в области Новгородской быть, еже тамо Де- ревская пятина именуема, и город вместо Коростень Торжек, ко­торое сочинителя гербов градских обмануло, что Торжку поло­жил три голубя и три воробья, нимало не приличное”^[388].

Ймовірність того, що літописець “скомбінував” подорож Оль­ги на північ “к Новугороду” на підставі якихось неокреслених слідів діяльности в Новгородських краях припускав і М. Грушев- ський. Проте він уважав, що виконана О. Шахматовим реконструк­ція літописного тексту, з якої вилучено подорож Ольги в Новго­родську землю, навертає на думку про те, що до Деревлянської землі належало також Подесення^[389].

Питання маршруту Ольги порушив і Д. Лихачов у коментарях до видання ПВЛ. Покликаючись на “Разыскания” О. Шахматова, цей дослідник також схилявся до думки, що діяльність княгині не поширювалася на такі значні території, як це зазвичай подають, а маршрут Ольги вздовж Мсти та Луги є, імовірно, домислом літо­писця, що виник на підставі роз’яснень якогось новгородця, яким міг бути і Вишата. Цей новгородець і міг вирішити, що Ольга відвідала ту частину Новгородської землі, яка мала назву ‘Дерев- ської землі’ або ‘Дерев’, а пізніше ‘Деревської п’ятини’. До того ж, як наголосив Д. Лихачов, так можна пояснити граматичну не­узгодженість слів “и по Дънѣпру перевѣсища и по Дєсні, и есть село єѣ Ольжичи и до селѣ” з попереднім текстом. І далі, всупереч висновку М. Грушевського, він указує, що їх слід було б пов’язати з продовженням фрагмента з 946 р.: “и иде Олга по Деревьстѣи земли съ сыномъ своимъ и съ дружиною, уставляющи уставы и урокы; суть становища еѣ и ловища [...]”^[390].

Натомість О. Карпов, критикуючи позицію Д. Лихачова, стверджував, що фраґмент 947 р. не може бути продовженням фрази з уривку 946 р., оскільки у першому йдеться про поїздку Ольги Деревлянською землею разом із сином, а в наступному про повернення княгині в Київ до сина^[391]. Проте коментар Д. Лихачо- ва пов'язано з “Разысканиями” О. Шахматова, де мовиться про реконструйований текст. Прикінцевий вираз “възвратисА къ сну своєму в Киевъ. и пребываше с ни^м въ любви” О. Шахматов не ввів до відтворених текстів найдавнішого “Київського” та “Нов­городського зводу”. Дослідник не вважав цю фразу первісною. Вона корелюється лише зі вставкою “Иде Ольга къ Новугороду, сына своего Святослава оставивше Кыевѣ”^[392], відомою за Троїць­ким літописом та текстами, що його наслідували - за Ніконов- ським^[393] та Львовським літописами^[394].

Незважаючи на розлогу аргументацію, думки О. Шахматова в історичній літературі майже проігноровано. Літописне свідчення 947 р. про мандрівку Ольги на північ стає для низки авторів, пе­реважно російських, своєрідною знаковою подією, до якої вони намагаються прив'язати будь-який зримий прояв змін у матері­альній культурі Новгородської землі.

Зокрема, відзначалося, що момент активного перетворення первинної доміської структури майбутнього Новгорода (яка спо­чатку складалася з кількох локальних різноетнічних поселень) на єдиний міський організм збігається з часом літописної згад­ки 947 р. про реформаторську мандрівку Ольги в Новгородщину. На думку В. Яніна, до результатів діяльности київської княгині належить поява найдавнішого дерев'яного покриття двох магі­стральних новгородських вулиць - Великої в Неревському кінці (датованого 953 р.) та Пробойної в Людиному кінці (поч. 50-х ро­ків Х ст.)^[396]. Намагання пов'язати похід Ольги з найнесподівані­шими виявами матеріальної культури російської Півночи набуває іноді курйозного характеру. Так, В. Повєткін поєднав його з пи­танням початків музичної культури Новгородської та Псковської земель: “напрашивается вопрос: каким же “гусленным гласам” внимали в дохристианское время русские князья? Княгини Ольги этот вопрос касается особо. [...] Ольга, устанавливая по Мсте и Луге погосты и дани, прошла вплоть до Пскова, опять-таки по тем местам, где поныне памятна игра на традиционных гуслях”^[397]. У висвітленні російських істориків мандрівка Ольги 947 р. стає чи­мось на взірець сакрального акту, який начебто “освячує” тради­ції російської Півночи й робить їх питомо руськими.

Та чи можна такі вияви (подібні до акцентованої у працях В. Яніна появи найдавнішого шару мощення Новгорода) пов'язу­вати з адміністративно-фіскальним втручанням Києва? І чи таке втручання взагалі можливе? Від далекого походу на північ для Київської адміністрації не було жодного видимого зиску, адже, як свідчать літописи, всі новгородські посадники аж до часів Яро­слава стабільно давали Києву ті самі 2 тис. грн. уроків “Ярославу сущу в Новѣгородѣ и оурокомъ дающю. ^в • гривенъ. w года до года. кьієву • а тысдщю новѣгородѣ гривенъ раздаваху. и тако даху вси посадницѣ новьгородьстии”^[398]. До того ж від часів Олега, аж до правління Ярослава, новгородці платили ще й 300 грн. варя­гам: “и оустави (князь Олег. - Ю. Д.) варлго® дань даяти. w Но- вагорода • т • гривенъ на лѣ^т • мира дѣлд єже до смрти Ярославлд даяше вардго®”^[399].

У цитованих літописних свідченнях виявилася низка супе­речностей, що спричинило розлогу наукову дискусію. Зокрема, В. Пархоменко звернув увагу на той факт, що князь, який начеб­то прийшов із Новгорода, змушує переможців платити данину^[400]. Зняти цю суперечність намагався Г. Ловмянський, стверджуючи, що Олег княжив не в Новгороді, а в Смоленську^[401]. Натомість В. Мавродін уважав, що накладаючи данину на новгородців й змушуючи платити їх варягам, Олег проявив державну мудрість, діючи “не как завоеватель, а как государственный деятель, опре­деляющий повинности и обязанности своих подданных”^[402]. Од­нак намагання В. Мавродіна згладити відзначену В. Пархомен- ком дратівливу суперечність літописного повідомлення видалося І. Фроянову недостатнім, і дослідник запропонував “радикальне” вирішення. Незгода з літописною вказівкою літописця, що Олег зобов’язав новгородців виплачувати данину Києву та варягам, змусила його вдатися до своєрідної історичної еквілібристики й стверджувати, що “Олег повелел выдать дань тем представи­телям северных племен, которые приняли участие в походе на Киев и обеспечили ему победу, т. е. словенам, кривичам и чуди (западной веси)”^[403]. На це О. Поляков резонно зауважив, що “из такого объяснения вытекает новая странность: Кого Олег застав­ляет платить дань словенам и варягам? Самого себя? Ведь “Олег - Киев - поляне - Русь” составляют в словаре летописця нерас­торжимое единство, так что, когда он пишет об Олеге, часто по­дразумевает Киев, а вместе с ним полян и Русскую землю. Не заметить это сложно”^[404].

Отже, зафіксована в літописі тривала стабільність данницьких стосунків між Києвом та північно-західними племенами від часів Олега до часів Ярослава, що залишається науково неспростова- ним фактом руської історії, суперечить літописному повідомлен­ню 947 р. про поїздку княгині Ольги в Новгородську землю з ме­тою встановлення оброків та данин й слугує істотним аргументом на користь припущення текстологів про його вторинність.

Сумніваючись у можливості проведення Ольгою масштаб­них політичних, фінансово-адміністративних та господарських реформ у Новгородській землі, І. Фроянов припускав, що роз­ширення київською адміністрацією податкової території на нов­городських землях відбувалося лише через оподаткування іншо­мовних племен - воді, яке обжило береги Луги, та весі, що засе­ляло береги Мсти. Однак дослідник змушений був визнати, що й такі заходи обмежували інтереси новгородців, оскільки данину з цих територій, яку раніше, ймовірно, відправляли в Новгород, частково чи повністю присвоїла княгиня Ольга^[405].

Додаткові побори Києва аж ніяк не могли позитивно вплину­ти на розвиток Новгорода. І саме ця обставина змусила В. Яніна трактувати діяльність Ольги в районі річок Мсти та Луги своє­рідною акцією з придушення потужних господарських центрів, конкурентних до новгородського осередку. Отже, описані під 947 р. фінансово-адміністративні заходи київської влади дослід­ник потрактував як її альтруїстичний крок, спрямований на роз­ширення податкової території Новгородської землі “не менее чем вдвое или втрое, что и создало необходимую материальную базу структурного преобразования Новгорода”^[406].

Проте гіпотетична можливість втручання Києва в справи пів­нічно-західних племен заперечується усім перебігом договірних стосунків еліти цих племен із запрошеним князем. Власне, і сам В. Янін наголошує, що пізніші новгородсько-князівські “докон­чанія” демонструють, що “одним из основных конституционных требований Новгорода был сбор податей с территории Новгород­ской земли не княжескими людьми, а самими новгородцами, даже в тех случаях, когда речь шла о суммах, следующих князю. И в древнейший доступный для археологического изучения период - Х-ХІ вв. - новгородцы осуществляли сбор пошлин и контроль за их распределением”^[407].

Відзначені обставини слугують додатковим підтвердженням аргументації О. Шахматова та інших дослідників щодо сумнівної достовірности діяльности Ольги зі встановлення оброків і дани­ни в Новгородській землі. Крім того, діяльність Ольги, за літо­писом, розгорталася не лише у фінансовій, але й у господарській сфері. До літописного переліку реформаторських заходів княги­ні входить установлення погостів та облаштування мисливських угідь (“ловища”). Але й ця діяльність вступає в суперечність з другим важливим пунктом вихідної угоди. Згадані новгородські “докончанія” “запрещают князю, княгине и княжеским людям иметь какие-либо земельные владения в пределах Новгородского государства, за исключением резиденций и пожен - предостав­ленных князю луговых угодий для обеспечения кормом коней. [...] Полное отсутствие княжеских владений даже в реликтовой форме свидетельствует о том, что такой запрет был изначаль- ным”^[408]. Як стверджує В. Янін, будь-які формули, що торкалися питання приватних прав князя на землі в Новгородській землі, не могли виникнути раніше зламу ХІ-ХІІ ст., а доменіальних кня­жих володінь у Новгородській землі не було до ХІІ ст.^[409]

Отже, ні в середині Х ст., ні пізніше київська адміністрація не мала реальних важелів, аби активно втручатися в економічний розвиток північно-західних земель, тому достовірність мандрівки Ольги на ці території з метою здійснення будь-яких адміністра­тивно-правових заходів не підкріплюється жодними переконли­вими доказами. Такого роду втручання натрапили б на серйозний опір місцевої еліти. Нагадаю, хоча б, що порушення данницьких зобов’язань між Ігорем та деревлянами призвело до драматичних перипетій масштабної та кровопролитної війни. І лише перемо­га Ольги (значними військовими зусиллями) стала підставою до збільшення поборів із деревлян. З часів Олега північні племена незмінно виконували фінансові зобов’язання перед Києвом, і гі­потетична спроба княгині Ольги порушити цю стабільність більш ніж непевна. Очевидно, що саме ця стабільність і слугувала еко­номічною основою зростання заможности еліти та розвитку бла­гоустрою прото-Новгорода, зафіксованого археологами в середи­ні Х ст.

Припущенню щодо можливого включення княгинею Ольгою територій по Мсті та Лузі до контрольованої Києвом економіч­ної системи суперечить й топографія давніх монетних знахідок, на підставі аналізу якої В. Янін довів, що у Східній Європі в ІХ, Х і навіть в ХІ ст. існували дві економічно “замкнуті” області з власним особливим грошово-ваговим обігом: північно-західна (Новгородська) та південна (Київська)^[410]. Те, що обидві незалежні системи почали формуватися вже в Х ст., заперечує можливість існування на згаданих теренах як єдиного внутрішнього ринку, так і функціонування єдиного зовнішнього ринку за слабкости внутрішнього товарно-грошового обігу. Цей факт відзеркалено і в договорі Ігоря з греками 944 р., у якому руський князь піклується лише про три міста: Київ, Чернігів та Переяслав. Порівняльний аналіз розвитку Новгородської землі та Руси (у вузькому значенні цього географічного терміна) демонструє, що “территория Севе­ра на протяжении определенного времени эксплуатировалась как периферийная зона, богата ценными промышленными ресурса­ми, но именно это обстоятельство стимулировало урбанизацию, обеспечила быстрое накопление прибавочного продукта и устой­чивость товарно-денежных отношений на Севере”^[411]. Відмінності між новгородською Північчю та руським Півднем у матеріальній культурі дуже виразні, і дослідження їх потребує врахування гео­графічного фактора^[412].

На просторовій ізольованості новгородської Півночи та київ­ського Півдня значною мірою базувалася їх економічна самостій­ність. Дослідники доходять висновку, що торгова й економічна роль шляху “з варягів у греки” перебільшена. Не можна не зва­жати на низку аргументів, які переконують у складності його екс­плуатації як постійно чинної торгової артерії^[413]. Про це свідчать:

• брак прямих історичних свідчень про функціонуван­ня транзитного торгового шляху з “варягів у греки” як у скандинавських, так і у візантійських джерелах. В істори- ко-географічному трактаті Константина Багрянородного “Про управління імперією” (948-952) мовиться лише про торгівлю з Візантією київських русів. На думку А. Нікіті- на, географічна складова літописного “ходжєнія” апостола Андрія з вказівкою на шлях “з варягів у греки” - перене­сена на руський історіографічний ґрунт відомість агіогра­фічного твору про мандрівку апостола вгору Дунаєм^[414];

• незначна кількість археологічних знахідок візантійсько­го походження (порівняно зі знахідками арабського срі­бла) як у самій Скандинавії, так і вздовж усього гаданого маршруту, за винятком Києва та Смоленська;

• наявність коротших та доступніших транзитних водних шляхів, поєднаних із Дніпром, та пов’я­заних із Балтійським морем, - Прип’ятського та Двінського. З Києва Прип’яттю коротким воло­ком можна було потрапити в Буг, а звідти Віслою - в Балтику. Північні притоки Прип’яті з’єднувалися також із Німаном, що впадає в Куршську затоку Балтійського моря. Верхів’я Дніпра безпосередньо з’єднуються з Дві- ною. Порівняно з Двінським маршрутом, шлях із верхів’їв Дніпра Ловаттю через Новгород у Балтику довший більш ніж уп’ятеро;

• несприятливі природні умови північної частини шляху роблять перехід надзвичайно складним. Система з 150-ти порогів та перекатів на Ловаті між високими обривисти­ми берегами має довжину 20 км. На деяких ділянках цієї частини глибина не перевищує 30 см. Волок від Ловаті до Двіни болотистою місцевістю має довжину 15-20 км. Шлях перетинає Двіна з її прямим шляхом до Балтики. Во­лок між Двіною та Дніпром становить 30 км;

• кліматичні умови північної ділянки шляху значно звужу­ють хронологічні рамки можливої навігації. Так, Ловаттю перехід можливий лише повною водою у травні-червні. Та й крига на Неві і Ладозі скресає не раніше першої декади травня. Крім того, мандрівка північною частиною шляху становила близько півтора місяця. Фактично за навігацій­ний сезон можна було добратися щонайбільше до Києва;

• сучасні спроби пропливти маршрут човнами невеликої вантажности вимагали технічної підтримки, так що на значних ділянках шляху плавзасоби перевозилися сучас­ним транспортом.

Усе це свідчить про складність контактів між Києвом та Нов­городською землею. У такому разі, можливо, похід Ольги в Нов- городщину мав за мету облаштування шляху задля пожвавлення торгівлі між Києвом та Новгородом? Пригадаймо у цьому контек­сті хоча б вимогу Володимира Святославовича, висловлену перед наміченим походом суходолом проти сина Ярослава, який у той час перебував у Новгороді: “теребите путь и мосты мостите”^[415]. Проте торговельні шляхи р. Мстою та Лугою є складовою Вол- го-Балтійської водної системи, і їх облаштування очевидної ко- ристи для Києва не давало.

Таким чином, реформаторська діяльність княгині Ольги та відзначений В. Яніним початок процесу активного перетворення первинної доміської структури майбутнього Новгорода у єдиний міський організм є, найімовірніше, явищами, хоч і зближеними хронологічно, проте незалежними у своїх причинах. Викладене дає достатньо підстав, аби стверджувати, що висвітлена у літопи­сі активна діяльність княгині Ольги у фінансовій, адміністратив­ній та господарській сферах, яка за літописом розпочалася відра­зу після завершення деревлянської війни, навряд чи пов'язана із територією Новгородської землі.