ЩО ТАКЕ «РОСІЙСЬКА ІДЕЯ»?

У ґрунтовній статті «Що таке «російська ідея»?» постійний ав­тор «Дня», відомий російський вчений та громадський діяч, доктор філософських наук Ігор Чубайс розглядає загаль­ні питання національної пам'яті та національної ідентичності, вплив самосвідомості нації на конкретний перебіг епохальних іс­торичних подій.

Найважливіші складові, що формують російську національ­ну самосвідомість, — наші культура й мистецтво, система освіти, соціальна наука, наші ЗМІ. Про соціальну науку можна сказати зовсім коротко — її немає. Немає тому, що ми дотепер не осмис­лили, що ж сталося з Росією у XX столітті й куди ми йдемо тепер, у столітті XXI.

Десятки окремих, незалежних дослідників у нас працюють, але їхні голоси залишаються самотніми, вони не створюють нові наукові школи. Навіть О.І. Солженіцин не сформував новий нау­ковий напрямок. У нього не з'явилися учні та продовжувачі, його роботи існують як індивідуальний особистий внесок у науку про Росію — росієзнавство.

Тим більше результати, отримані звичайними — назвемо їх несистемними — дослідниками (системні взагалі не створюють, а відтворюють), як правило, не накопичуються й не засвоюються іншими авторами. Тому в кожній новій роботі попередні резуль­тати доводиться відтворювати заново...

ЧАСТИНА 1. ПРО РОСІЙСЬКУ ІДЕЮ ТА ЇЇ КРИЗУ

Якщо трохи пофілософствувати (Введення в тему)

А як улаштовані штучні утворення, чому діють і зберігають­ся системи, створені людьми, чому живуть і зберігають себе на­роди, держави, цивілізації? Чи можуть вони розпадатися, зника­ти, трансформуватися? Поки зберігаються закони й цінності, на яких вони побудовані, зберігаються й самі штучні системи.

Із сказаного випливає висновок — будь-яка штучна система існує за своїми власними закономірностями й правилами. Дити­на, яка збирає з деталей дитячого конструктора модель лінкора, має діяти не довільно, а в відповідності до схеми-інструкції, інак­ше ніякий лінкор їй не зібрати. Але й набагато складніші штуч­ні утворення — країни, культури, нації — існують відповідно до своїх внутрішніх правил, які зазвичай мало хто помічає. Існуван­ня цих специфічних законів і цінностей починають усвідомлюва­ти лише тоді, коли відбувається збій, коли вони перестають пра­цювати.

1.1 Що таке національна ідея, що таке ідентичність

Якщо кожна окрема країна не зливається з іншими й відріз­няється від інших, то так відбувається тому, що існують Ті власні — зовсім не виняткові, як дехто полюбляє фальсифікувати, але й не загальнолюдські — цінності-правила. Отже, є специфічні цін­ності й у Росії. І вони дійсно існують або, скажемо акуратніше, існували. Саме ці правила ще в XIX столітті Федір Михайлович Достоєвський першим назвав «російською ідеєю».

Російську, або, як тепер часто кажуть, національну ідею (це для нас вузлове поняття) необхідно визначити, і я ось-ось це зро­блю. Тільки спочатку поясню — не чим вона є, а — це не менш важливо — чим вона не є. Багато хто вважає, що під «російською ідеєю» слід розуміти суто етнічну, вузьку російськонаціональну ідею. Це неправильно. Слово «національний» має в нашій мові двояке значення — це подібність за кров'ю, збереження дітьми етнічності своїх батьків. Але є й друге значення — набагато шир­ше — коли ми говоримо «національна безпека», «національна збірна» або «національний проект», йдеться про загальнонаціо­нальну, загальноросійську безпеку, збірну і проект. Також і під «російською ідеєю» розуміється «загальноросійська, загально­національна ідея».

Інша особливість націдеї полягає в тому, що її, як і закони природи, не можна вигадати, але можна виявити. Закони фізи­ки не створені самими фізиками, вони лише ними відкриті. Ми розуміємо, що Архімед не створив, але виявив закон, названий на його честь. «Тіло, занурене в рідину, втрачало у вазі...» ще до того, як виштовхувальна сила була помічена й обчислена вченим із Сі­ракуз. Національна ідея розчинена у всій тканині національної культури, у соціальних стосунках і традиціях будь-якого народу. Тому не можна винайти її на політичній кухні й укинути в сус- 512

пільство, як це в нас неодно­разово робили високопосадові держкерівники. Її «обчислює» і виявляє соціальна наука з породжуваних і збережених суспільством культурно-духо­вних носіїв.

Перейдемо до дефініції. Національна ідея (далі ми бу­демо говорити про російську ідею) — це сукупність гранич­них (тобто не виведених з ін­ших підстав), глибинних норм і правил, які характерні для даного суспільства і відрізня­ють його від інших суспільств;

— це норми й правила, що існують об’єктивно (незалеж­но від того, чи усвідомлені вони кожною окремою людиною), що тривалий час передаються з покоління в покоління;

Федір Достоєвський — письменник і мисли тель, з-під пера якого вийшов термін «росій­ська ідея»

— це такі норми, на яких вибудовуються інші норми та пра­вила даного суспільства.

Знання національної ідеї дозволяє адекватно зрозуміти істо­рію даного народу й держави та ефективно прогнозувати май­бутнє. Справедливим є і зворотне — нерозуміння націдеї тієї або іншої країни не дозволяє вибудувати концепцію минулого й уне­можливлює вибудовування адекватного стратегічного прогнозу. Відсутність націдеї або її деградація веде до руйнування країни.

І ще: нав’язування штучної, псевдонацідеї породжує нароста- ючу соціальну кризу. Нав’язування протиприродної націдеї при­зводить до її краху або до краху держави, якій вона нав’язується, або до краху і ідеї, і держави.

Тепер треба пояснити, що концепт, словосполучення «націо­нальна ідея» — це особливість російської гуманітарної традиції. У США, ФРН або Великій Британії не говорять про англійську, ні­мецьку або американську ідею, але та сама проблема описується тут через термін «ідентичність». Ця категорія близька до націдеї, але все ж таки їй не тотожна. Визначимо й це важливе поняття.

Соціальна ідентичність — це сукупність властивостей, якос­тей, характеристик об’єкта або системи, які вони зберігають протягом усього свого існування. Утрата значної частини таких характеристик або поява принципово нових характеристик та якостей призводить до зміни ідентичності. Якщо в різних систе­мах вирішальна кількість властивостей та якостей збігається, можна говорити, що вони ідентичні одна одній.

Співвідношення націдеї та ідентичності нагадує співвідно­шення задуму, проекту, ескізу об'єкта й самого виниклого об'єкта; можна сказати, що націдея — це ніби ген організму, а виниклий організм можна порівняти із самою ідентичністю.

1.2. Російська ідея та її криза

Характерно, що термін «російська ідея» народився з-під пера Ф.М. Достоєвського 1862 року, через рік після скасування кріпос­ного права, коли Росія почала замислюватися про нові принци­пи свого існування. Услід за ним про «російську ідею» майже сто років писали найвидатніші мислителі — В. Соловйов, брати Тру- бецькі, І. Ільїн, М. Бердяев. Щоправда, після Жовтневого держпе- ревороту робити це можна було вже тільки за кордоном.

Чому ж про «російську ідею» ніхто не писав ані в XII, ні в XV, ні в XVIII столітті, але всі дружно заговорили про неї з кінця XIX століття? Справа в тому, що цей період став часом її кризи, що виявилася найглибшою в історії нашої цивілізації. (Адже й сенс життя, як запевняють екзистенціалісти, людина усвідомлює на межі її втрати.) Подивимося, як і в чому виявилася криза.

Остання третина XIX століття — період виникнення в Росії, уперше в її історії, атеїзму, а разом із ним бомбизму й тероризму. Людині, далекій від історії країни й церкви, такий зв'язок вида­ється дивним.

Поясню, чому я це стверджую. Для щиро віруючого Бог — це вище, нескінченне, нічим не обмежене начало. І через перера­ховані характеристики правила соціального життя в історичній Росії, а вона століттями існувала як держава-церква, абсолютно надійно скріплювалися Біблією та вірою. (Поясню: я розглядаю цікаву нам проблему не з позиції віруючого й не з позиції неві­руючого, але з погляду нейтрального соціального спостерігача.) Чому слід було підтримувати моральні норми — та тому, що в Бі­блії сказано — шануй батька, шануй матір. Чому нерушимі норми права? — Правильно, тому що в заповідях написано: не лжесвід- чи, не вкради, не вбивай. А як ставитися до влади, до імператора — у православній Росії, звісно ж, як до помазаника Божого. До­дам, що богопомазаність накладала величезну відповідальність на підданих, але насамперед — на самого імператора.

А якщо існування Бога ставиться під питання, понад те, Для деяких і питання немає, а є негативна відповідь — тоді всі норми й правила втрачають свої основи. Причому основи не у вигля­ді якоїсь масивної колоди або бетонної основи, хай міцної, але у принципі обмеженої, котру можна демонтувати або зруйнувати. Основа у вигляді релігійної віри — абсолютно надійна, незламна, безмежна (звісно, допоки віра зберігається). Але щойно віра зни­кає — і імператор стає ніким, тому разом з атеїстами приходять нігілісти й терористи.

Отже, перша сторона російської ідентифікаційної кризи полягала в тому, що віковічні норми й правила втрачали свою основу, для багатьох вони немов повисали в повітрі. Ці правила, якщо й залишалися у свідомості людей, то не у вигляді категорич­ного імперативу, а як традиції та звички.

1.3. Що ще містила в собі російська ідея.

Відповімо на запитання: що саме скріплював, чому був осно­вою божественно-православний фундамент, яка конструкція, яка саме система цінностей і норм становила «російську ідею»? Тобто, крім загальнолюдських засад — моралі, права тощо, що ще специфічно російське фундирувало православ’я? Для відповіді на це запитання автор зробив свого часу чотири взаємодоповнюючі дослідження: філософськи проаналізував всю російську історію — з VIII століття до наших днів, за допомогою контент-аналізу розглянув 1100 російських прислів’їв зі збірника В.І. Даля, на підставі вивчення російської поезії XIX століття вибудував се­мантичне поле слова «Росія» й, нарешті, вивчив усі вислови ро­сійських мислителів про «російську ідею». Результатом роботи стало виявлення трьох основ — Бог, збирання земель та общин­ний колективізм. Вони й становлять «російську ідею».

Про кризу віри я вже написав. Додам, що й дві інші ключові цінності й у той самий період (кінець XIX — початок XX століт­тя) потрапили в «зону турбулентності». Збирання земель у XIV столітті розпочав Іван Калита. Перетворюючи Москву на стольне місто, він став розширювати своє князівство й надав розвитку держави такий стратегічний імпульс, який діяв п'ять століть. Од­нак до кінця XIX століття стратегія кількісного зростання себе вичерпала. Російські дипломати в повідомленнях до Петербур­га писали про безперспективність нових територіальних при­єднань. Російський генштаб у 1903 році прийняв резолюцію про остаточність кордонів.

З кінця XIX століття країна переходить від стратегії кількіс­ного зростання до філософії облаштування та якісного розви­тку. Починається бурхливий народногосподарський підйом, Ро­сія стає країною першого в Євразії економічного чуда, з 1890-го по 1916-й середньорічні темпи розвитку економіки в нас — най­вищі в світі. Аналітики прогнозують вихід Імперії на перше місце у світі за рівнем ВВП до 1930 року.

Що ж стосується общинного устрою, що зберігався багато століть, то й він на зламі століть перетворюється на гальмо роз­витку. Росія традиційно входила до зони ризикованого землеко­ристування. Для виживання в умовах досить суворого клімату потрібно було підстрахування, і ним стала опора на культиво­вані громадою колективізм і взаємопідтримку. На Русі сільські жителі об'єднувалися й жили миром. Але з кінця XIX століття швидко зростає енергооснащеність сільської праці, з'являється якісно нова техніка, у рази збільшуються обсяги застосовуваних добрив... Зрештою, одні працюють ще енергійніше, виробляють товарну продукцію на продаж, їхні доходи зростають. Інші почи­нають байдикувати, знаючи — У разі чого сусіди й так прийдуть на допомогу. Громада розшаровується. Запропонована й розпо­чата 1906 року П. А. Столипіним аграрна реформа, розселення із громади на сімейні хутори, перехід до фермерського господар­ства вирішували й цю найскладнішу соціальну проблему. Росія знаходила свою модель виходу з глибинної кризи.

1.4, Початок XX століття - час модернізації та нових проблем

Опис процесів, що відбувалися на початку століття, необ­хідно доповнити новими важливими сюжетами, породженими зміною місця й ролі церкви. Одночасно з переходом від кількіс­ного до якісного розвитку, паралельно із загостренням і посту­повим вирішенням земельного питання, в імперії позначилися ще дві проблеми. Російські люди на повний голос заговорили про бажання мати політичні права й свободи, починалося активне політичне життя. У релігійній державі соціальні відносини ре­гулюються церквою або від імені церкви. Але коли починається секуляризація, коли частина соціального простору, що був зайня­тий православ’ям, переходить до громадянського суспільства, постає питання про політичні права.

Такий поворот був новим і несподіваним в історії Росії. До початку XX століття вічові традиції виявилися напівзабутими, а виборів до земств та деяких інших структур було недостатньо. Соціальна напруженість, що виникла, вилилася в Першу росій­ську революцію. Врешті-решт країна отримала Основний Закон і скасування цензури, влаштованої за прусською подобою. Відбув­ся перехід від самодержавства до думської монархії, до громад­ського життя легально долучився десяток молодих політичних партій.

Інша серйозна проблема, породжена релігійною кризою, — проблема національна. «Немає в Бога ні елліна, ні іудея», у ре­лігійному суспільстві етнічні розбіжності мають не друго-, а де­сятирядний характер. Але секуляризація християнського світу привела до усвідомлення народами імперії міжнаціональних роз­біжностей, національна самосвідомість уперше почала переважа­ти над релігійною, потенціал міжетнічних конфліктів наростав...

На тлі позначених проблем, частину яких Росія успішно вирі­шувала (земельні й політичні права), а вирішення інших (релігій­них і національних) — лише шукала або намацувала, у суспільстві сформувалося два підходи до їхнього подолання. Усвідомлюючи, що стара система правил починає рухатися й розхитується, ра­дикали пропонували її добити й революційно відкинути. їм опо­нували реформатори, які пропонували шлях модернізації. «Вам потрібні великі потрясіння, — говорив Петро Аркадійович Сто- липін, звертаючись до опонентів-революціонерів, — а нам по­трібна Велика Росія. Дайте мені 20 років без війн і революцій — і я перетворю країну». Але у 1911 році Столипіна вбили.

Ще через три роки почалася Перша світова. Німці з часів Біс- марка розуміли, що одночасне ведення бойових дій на Заході й на Сході для них є згубним. Через кілька місяців після початку ві­йни зрадники-революціонери знайшли фінансових заступників у Берліні. З 1915 по 1917 роки німецька скарбниця виплатила Пар- вусу та Леніну 60 мільйонів дойчмарок (за нинішніми цінами це близько півмільярда доларів). До кінця Першої світової деструк­тивні революційні політики, які активно й зовсім вільно діяли в Росії, узяли гору над реформаторами.

1.5. Жовтень 1917-го, Росія - розділена в часі країна

Більшовицький переворот жовтня 1917 року розірвав іс­торію держави. Замість історичної Росії — Російської імперії — було створено принципово інше утворення — Радянська Росія, Що стала незабаром Радянським Союзом. Про розрив, здається, першим повідомив світові російський поет і мислитель Василь Розанов. В «Апокаліпсисі нашого часу» він писав: «Із брязкотом, скрипом, вереском опускається над Російською Історією заліз­на завіса». Сьогодні, після 90 років терору й неправди, далеко не всі усвідомлюють, що ж це за розрив, хоча навіть школяр розуміє — ФРН і Третій Рейх — держави різні. Як то кажуть, у чужому оці... З боку видніше, ніж зблизька. Тому основну тезу — про роз­ділення — я постараюся коротко розкрити й обгрунтувати.

Постжовтневий розрив — це розрив на рівні держустрою та держсимволіки. Думська монархія перетворилася на «радянську республіку», на «державу робітників і селян», а ще точніше — на диктатуру над пролетаріатом. Радянська Росія затвердила новий герб, гімн, прапор. Замість колишніх силових структур з'явилися нові — міліція (жандармерію й поліцію розпустили), РККА (за­мість російської армії) — докладніше про це пізніше. Утворена й зовсім невідома в історичній Росії організація під назвою ВЧК.

30 листопада 1917 року голова Раднаркому видав декрет, яким скасовувалася дія всього корпусу російських законів, що формувався 1000 років. Відбувся правовий розрив. Замість ко­лишньої моралі — шануй батька, шануй матір — пріоритетом оголошувалася відданість справі революції. На комуністичний іконостас потрапив Павлик Морозов, який уславився лише тим, що «в ім'я справи робітничого класу» зрадив власного батька.

Більшовики змінили соціальну структуру російського сус­пільства, вони скасували всі стани. Щоправда, замість проголо­шеної ідеї рівності — той, хто був ніким, насправді зовсім не став усім, а ті, хто були усім, перетворилися на ніщо. Натомість над країною піднісся новий правлячий клас, який пізніше отримав назву «номенклатура». Його існування в СРСР було держтаємни- цею, номенклатурники мали особливі права й особливі привілеї, список яких донині не опубліковано.

Скасувавши стани, більшовики націоналізували всю влас­ність, на словах оголосивши її народною, а фактично — взявши її під номенклатурний контроль. Повсякденним проявом розриву є, при­міром, те, що в російських містах і селах є тисячі пам'ятників, безліч вулиць і площ, що мають імена героїв Великої Вітчизняної, але, на відміну від Парижа або Лондона, в Москві немає жодного топоніма, що зберігає пам'ять про Першу світову. Само за себе промовляє й «співвідношення масштабів святкування» ювілеїв двох війн.

1.6. Розрив у часі: з російської ідеї - у комідею й комідеологію

Здійснені силовим шляхом трансформації вимагали фунда­ментальних обґрунтувань. Із цією затребуваністю пов'язана зміна самої національної ідеї, самого фундаменту, на якому вибудову­валися російське, перетворюване тепер на радянське, суспільство й держава. На місці російської ідеї з'явилася комуністична ідея та ідеологія. Нові ключові поняття необхідно пояснити й дефіну- вати. Утім, із концептом «комідея» справа досить проста. Росія жила під девізом «З нами Бог!», співвітчизників об'єднував Бог, оскільки «Бог є любов», а Радянська Росія прийняла девіз «Про­летарі всіх країн, єднайтеся!».

Говорячи про соціалізм і комунізм, мають на увазі формацію, у якій відсутня експлуатація, де ніхто не привласнює продукти чужої праці. Тут реалізований принцип «оплата — за працею», а при комунізмі вже й «за потребою», тобто здійснена ідея соці­альної справедливості. Однак насправді у СРСР експлуатація не просто існувала — її рівень був набагато вищим, ніж на Заході. Був і клас, що привласнював продукти чужої праці — та сама но­менклатура, тобто радбюрократія, партдержапарат.

Фальсифікація всенародно проголошуваних принципів, спо­творення самих засад нового ладу не могли залишатися непоміче­ними й вимагали додаткових дій з боку влади. І Володимир Ілліч не розгубився, він оголосив про народження комідеології. На відміну від комідеї, розкрити, пояснити зміст і значення цього терміна в СРСР було неможливо. Протягом усього періоду існування СРСР ситуація залишалася парадоксальною — значення комідеології підкреслювалося безупинно, цей термін був найчастіше вжива­ним, але що таке комідеологія — ніхто зрозуміло не відповідав.

Хоча й із запізненням, зробимо це зараз. Якщо націдея — це фундаментальні засади, на яких вибудовується країна, ідентич­ність — це сукупність особливостей і характеристик держави, то комідеологія — це той спотворюючий фільтр, що оголошувався єдино вірним, тільки через нього дозволялося дивитися на світ і, насамперед, на самих себе. Хоч що б, де б і як би відбувалося на­справді, комідеологія зобов’язувала бачити радянську державу найпередовішою й прогресивною; хоч які б лиха звалювалися на наші голови, ми зобов’язані були вірити у світле майбутнє, у те, що перемога комунізму неминуча. Також і Захід був світом контрас­тів і протиріч, Америка загнивала, а СРСР, як жартував народ, мав ось-ось наздогнати й перегнати США, які стоять на краю прірви.

Якщо говорити більш формалізованою мовою, комідеологія

— це контроль за всією циркулюючою в суспільстві інформацією з метою підтримки міфу про будівництво комунізму. Але, оскільки не всі піддавалися умовлянням агітаторів, не всі погоджувалися з держбрехнею, у комідеології був і інший бік. Комідеологія означала вплив на інформацію, але, якщо цього для частини людей було не­достатньо, комідеологія впливала на самих цих людей, на тих, які не приймали або могли не прийняти офіційний міф. Уся радянська система репресій — ГУЛАГ, депортації, червоний і великий терори, Голодомор, розкуркулювання, розкозачування тощо — це друга незмінна складова комідеології. Комідеологія — це не що інше, як найуніверсальніша, всеохоплююча держцензура. Глибинна мета її створення та існування полягала в легітимації існуючої влади. Ра­дянський режим не був владою від Бога і не був владою виборною

— він був «вище» всього цього, він був політкримінальною владою від комідеології, яка самопроголошувала себе «владою борців за народне щастя, владою творців світлого майбутнього».

Частина II. КОМІДЕОЛОГІЯ І ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА. КОЛИ НАЦІДЕЯ НАВ'ЯЗАНА

2.1. Новий комідеологічний простір, деякі додаткові характеристики

Спочатку можна сказати, що вся дорадянська епоха в підруч­никах з «Історії СРСР» зображувалася як тривалий час, наповне­ний змістом лише тією мірою, якою ці століття наповнені праг­ненням до здійснення вікової «комуністичної мрії». Усі ті, кого в СРСР призначали героями російської історії, — Пугачов, Разін, декабристи, Герцен із неодмінними Добролюбовим і Чернишев- ським — всі вони оголошувалися близькими або далекими по­передниками Леніна й Великого Жовтня. До них додавався Іван Грозний як мудрий держбудівничий, що полюбив грубе насиль­ство. І, меншою мірою, Петро І.

Характерно, що в російсько-дорадянській суспільній свідо­мості Іван IV посідав мізерно мале місце як нетипова, одіозна й майже нічим не уславлена постать. У збудованому наприкінці XIX століття у Великому Новгороді пам’ятнику тисячоліттю Русі серед десятків історичних постатей фігура Грозного взагалі відсутня. Більшість же героїв та інших позитивних персонажів традиційного російського історичного простору здобували в комідеолоігічному описі-дискурсі негативну конотацію або просто безвісти зникали.

І ще одна важлива ідеологічна константа. Відмінність Вітчиз­няної війни 1941 —1945 років та війн історичної Росії полягала в тому, що в них брали участь по-різному організовані збройні формування — Російська армія та РККА. Остання зовсім не була спадкоємицею та продовжувачкою першої. Офіцерський корпус червоних, зрозуміло, не складався з найбільш освіченої частини суспільства — дворянства. Поняття «офіцерська честь», практи­ка дуелей у робочо-селянській армії не відомі, а Бога в ній заміня­ли людино-боги.

Нагадаю, коли й чому з'явилася армія червоних. У серпні 1914 року Росія в складі Антанти вступила в Першу світову. Війна завер­шилася перемогою Антанти, у листопаді 1918 року в Комп'єнському лісі під Парижем Німеччина підписала капітуляцію. Але за кілька місяців до цього, у березні 1918 року, у Бресті Радянська Росія під­писала договір про мир із Німеччиною, яка програвала. Договір рятував Берлін від війни на два фронти, надавав німцям величезні анексії й контрибуції. Проте навіть у цих ускладнених обставинах Антанта перемогла. Цілком очевидно: якби більшовики не підпи­сали Брестський договір, Росія опинилася б серед переможців, а не тих, хто програв. Укладання Леніним миру з Німеччиною 1918 року так само безглузде, як якби Сталін здався Гітлеру на початку 1945-го. Інакше кажучи, своєрідна напівперемога німців над на­шою країною дістала вира - у формі її більшовизації.

Зроблю невеличкий відступ. Між діями двох комуністичних вождів існують характерні паралелі. Ленін, як уже було показано, заради утримання влади віддав воюючій з нами державі частину російської території.

А чому Сталін «звернувся до народу» не 22 червня, а тільки З липня 1941 року? Так, перші дні війни, але не більше, він був у депре­сії. А потім... через болгарського посла в Москві генсек намагався до­мовитися з Гітлером — пропонував фашистам радянські території в обмін на мир і подальші спільні дії. Сталін мало кому довіряв, але своєму джерелу «ліцеїстові» — латиському кореспондентові в Берлі­ні Орестсу Берлінксу, який був подвійним агентом, довіряв цілком. А той за місяць до початку війни писав: якщо Сталін виїде до Сверд- ловська й будуватиме соціалізм за Уралом, Гітлер його не чіпатиме. Відмову від боротьби і здачу територій разом із громадянами вождь пролетаріату і майбутній генералісимус вважав справою перспек­тивною. А виступив по радіо він лише тоді, коли зрозумів, що «ві­рний друг» його ошукав і переговори провалені.

2.2. Коли почалася війна. Позбудемося комідеологічної спадщини

Важлива концептуальна обставина, яку необхідно враховувати для правильного розуміння процесів, що відбувалися, полягає в та­кому. Велика Вітчизняна війна — це штучно вирваний фрагмент із цілого, що називається Друга світова війна. Обґрунтувати цю тезу нескладно. Прихід більшовиків до влади від самого початку супро­воджувався гучним закликом до світової революції. «Мы раздуем пожар мировой, церкви и тюрьмы сровняем с землей. Ведь от тайги до Британских морей Красная армия всех сильней» — не лише слова популярної червоноармійської пісні часів Громадянської, це ключова складова більшовицької доктрини. З 1918 по 1922 роки ленінське по- літбюро п'ять разів обговорювало питання про організацію революції в Німеччині, покликаної потім перерости в загальноєвропейське про­летарське повстання. Щоправда, німецька революція, не враховуючи короткострокового успіху Червоної Баварії, так і не відбулася.

Але й германський націонал-соціалізм ставив собі за мету світове панування. Цей загальновідомий факт навряд чи хто за­перечуватиме.

Не дивно, що дві сили, після деяких блукань, знайшли одна одну і створили союз, підписавши пакт Молотова—Ріббентропа. 1 вересня 1939 року почалася війна за нову перебудову світу. Ні­меччина прагнула уникнути війни на два фронти. Союз зі Сталі­ним розв'язував Гітлеру руки і створював умови для успішного просування на захід. Власне, Гітлер і мав намір у бліц-режимі за­хопити Захід, а вже після цього, зміцнілим і посиленим, рушити на схід. Спільне захоплення Польщі показало йому, що певний час на Сталіна можна покладатися.

У свою чергу і Сталін, укладаючи пакт, сподівався таким чи­ном підштовхнути Гітлера до війни на заході, де він, за розра­хунками генсека, мав загрузнути. У слушний момент, коли німці та ІХНІ противники виявляться ослабленими і знекровленими, переможній РККА пропонувалося здійснити успішний бойовий похід на Захід. Сталіну навіть здалося, що такий момент настає напередодні травневого, 1940 року, нападу Гітлера на Францію. Почасти тому навесні 1940-го він швидко завершив малоуспішну війну з північним сусідом, яка, проте, цілком вичерпала фінські ресурси, а також розпорядився про організацію Катинського роз­стрілу (мати в період великої воєнної акції у своєму тилу офіцер­ський корпус противника вождь вважав недоцільним).

Однак швидка перемога Гітлера над Францією вождя розчарува­ла (нагадаємо, що це було в 40-му). А у вересні 1939-го загарбницькі мрії Сталіна призвели до того, що Радянський Союз, через 17 днів після Рейха, почав війну, напавши на Польщу. У цілому треба зазна­чити, що перший етап Другої світової, котрий можна вважати до­строково завершеним 22 червня 1941 року, був для сталінців цілком вдалим. З малими втратами вони приєднали території східної Поль­щі — Західної Білорусі та Західної України, три незалежні держави Балтії, Бессарабію, Північну Буковину й частину території Фінлян­дії, захоплену, щоправда, у ході важкої радянсько-фінської війни.

2.3. Друга світова, зиґзаґи комідеології

Уклавши союз із Гітлером, Сталін легко змінює ідеологічні орієнтири. До підписання Пакту радянські газети й радіо жор­стко критикували германський фашизм, особливо під час грома­дянської війни в Іспанії. Але в серпні 1939 року критика цілком припинилася. Тим часом у нашій країні залишалися люди, які в приватних розмовах продовжували критикувати націонал-соціа­лізм. На жаль, і досі ні шкільні підручники, ні масові телеканали не розповіли, що в постпактівському СРСР незадоволених фа­шизмом Сталін відправляв до ГУЛАГу, і в таборах їх тримали не лише в 1939-му, в 1940-му, а й у 1941-му і навіть у 1942-му роках. Не менш драматичною виявилася доля кількох тисяч німецьких комуністів, які, рятуючись від Гітлера, утекли

з Рейху і змогли дістатися до країни своєї мрії. У СРСР вони отримали політичний притулок. Але одразу після підписання Пакту членів Германської компартії за наказом Сталіна інтерну­вали й повернули на батьківщину. Так само Сталін учинив із не­численною групою німецьких євреїв, які втекли в СРСР.

Як видно, комідеологія обслуговувала номенклатуру навіть тоді, коли це означало дискредитацію підвладної їй держави.

1940 року за війну з Фінляндією СРСР із ганьбою виключили з Ліги Націй. Знайти якісь аналогії цим діям у російській історії не­можливо, але відомо інше. Православ’я дійсно було основою росій­ського світобачення, заради звільнення або захисту православних народів російський імператор неодноразово надавав їм допомогу, зокрема й військову. Таке траплялося, наприклад, на Балканах.

2.4. Комідеологія і відмова від розділення в часі

Із початком Вітчизняної війни ідеологічні орієнтири знову змінилися. Уже у своєму першому публічному виступі З липня

1941 року Сталін дає назву війні — «Метою цієї всенарод­ної Вітчизняної війни...» (І. Сталін Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу». М., 1947, с. 16). Таким чином, вона одразу з’єднується із двома колишніми Вітчизняними — війною 1812 року і війною 1914 — 1918 років (названою ще Германською, а офіційно — Першою світовою). Від розриву історії номенклату­ра частково відмовляється й піднімає залізну завісу. У промові 6 листопада 1941 року генсек, з одного боку, не відкидає повністю комідеологію: «...по суті справи, — заявляє він, — гітлерівський режим є копією того реакційного режиму, що існував у Росії за царату» (??!!) (Там само, с. 28). Можна лише здогадуватися, в якої кількості людей, які почули цей вислів, з’явилося бажання здати­ся в полон або воювати зі сталінщиною.

Однак, закінчуючи ту саму промову, він вводить у радянську ідеологічну мову російські історичні символи: «Хай надихає вас у цій війні мужній образ наших великих предків — Олександра Не- вського, Дмитра Донського, Кузьми Мініна, Дмитра Пожарського, Олександра Суворова, Михайла Кутузова! Хай осінить вас пере­можний прапор великого Леніна!» (Там само, с. 40). Цілком від жу­пела ленінізму Сталін не відмовляється, але рясно розбавляє його цінностями й символами російської історії. Надалі лінія на зв'язок із історією Батьківщини у взаємодії з радянською символікою збе­рігається. Це стосується не лише текстів офіційних виступів, сюже­тів плакатів та інформації, розповсюджуваної газетами та на радіо.

1942 року в Червоній армії відновлюються російські погони, від­новлюється запроваджене Петром І звання «Гвардія», у медалі «За перемогу над Німеччиною» відтворена чорно-оранжева стрічечка Георгіївського хреста. Наприкінці 1943 року Сталін розпускає Ко­мінтерн. Готуючись увійти в Європу, він не хоче ускладнювати своє завдання. Плутаючи карти наївним європейським політикам, Ста­лін не роз'ясняє, що звільненим їм від нацизму країнам належить опинитися в соцтаборі. Цікаво й досить показово, що за два тижні до прориву ленінградської блокади, 13 січня 1944 року, місто здобу­ло найважливішу духовну перемогу. Двадцяти вулицям, включаючи Невський проспект, повернули назви імперського Петербурга. По­станова, підписана головою Ленміськвиконкому Петром Попковим — це єдине за всю радянську епоху рішення про масове повернення історичних назв. Час, коли його прийняли, промовляє сам за себе...

Отже, успішним для Сталіна був перший період Другої світо­вої, коли перемоги діставалися легко, а часом і чужими руками. У цей період переплелися радянська і фашистська міфології і він був увінчаний сталінською формулою, що визначала Гітлера як «мій бойовий друг». Але потім ситуація змінилася. З початком Ві­тчизняної війни найважливішу складову комідеології — розрив у часі — Сталін, хоча і в імітаційному режимі, долає. Цілком оче­видно, що без повернення в історичну Росію, без максимально можливого приглушення комсимволіки вести

Вітчизняну війну було просто неможливо. Гасла «за НКВД, за колгоспи, за ГУЛАГ!» навряд чи кого могли підняти в атаку.

Треба зазначити, що вже якщо Сталін був змушений спеку­лювати на ідеї спадкоємства з історичною Росією, то й сам наш народ, який потрапив у найтяжче випробування, також не міг не реагувати на виклик історії. У результаті в ході Другій світової війни, у рамках Вітчизняної війни, спалахнула ще й війна грома­дянська. Більшість росіян воювала за Росію, хай і радянську, хай поки й зі Сталіним. Але сотні тисяч інших — такого в історії Бать­ківщини ніколи раніше не було — у ході війни стали до лав ворога, щоб воювати за свою Росію, вільну від радянщини й сталінщини. Додам, що певною мірою цей процес торкнувся не лише росіян, а й практично всіх народів СРСР. Формально разом із Рейхом, але фактично за звільнення від комідеології воювали народи Балтії, України, Кавказу, формування із Середньої Азії. З'явилися части­ни, які воювали і проти Рейху, і проти Червоної армії...

Уточню, що все це, звісно, не відміняє проявів найбанальні- шого й найпримітивнішого зрадництва, що теж мало місце, але яке не має прямого стосунку до розглянутої теми.

2.5. Комідеологія як силовий вплив на незгодних

Поставимо наступне запитання — чому Червона армія, ко­тра енергійно готувалася до бойових дій, відступала до Москви і Волги? Адже майбутній головком насправді піклувався про її оснащення, до літа 1941 року наша перевага в авіації була, за мі­німальними оцінками, дворазовою, за танковими й моторизова­ними дивізіями — восьмикратною, усіх відмобілізованих дивізій, разом зі стратегічним резервом, у Червоній армії було понад 240, а у Вермахту — менше 200! Однак більшу частину цього арсеналу при відступі покинули, і вона дісталася ворогові.

Щоб зрозуміти причини подій, слід згадати, як нав'язували кра­їні нову комідеологію і через що пройшли червоноармійці 1941-го.

Зі зброєю в руках стояли ті, по чиїх сім'ях проїхало червоне колесо Жовтневого перевороту, руйнування церкви, Громадян­ської війни, продрозверстки, Великого терору, розкозачування, ГУЛАГу, Голодомору і розкуркулювання, депортації, передвоєн­ного знищення командного складу... Значна частина цих людей не збиралася захищати режим, але вождь і до цього був готовий.

Але чому воїни, які не бажали захищати тоталітарний режим, згодом повернули зброю і стали бити ворога? Тому що усвідоми­ли — нацизм взагалі не залишає їм жодних шансів і, відтак, має бути знищений. Однак Головком, як і раніше, не сильно довіряв армії та створював у військах обстановку тотального страху. Ста- лінсько-жуковський наказ №270 від 16 серпня 1941 року вимагав знищувати співвітчизників, полонених ворогом, усіма можливими способами, а директива Жукова №4976 від 28 вересня 1941 року зобов'язувала розстрілювати сім'ї тих, хто потрапив у полон (утім, на практиці цей наказ не міг бути виконаний і не застосовувався).

Сталінську дисципліну підтримували військові трибунали, за їхніми вироками у 1941—1945 роках було розстріляно майже 300 тисяч військовослужбовців. Загалом же (разом із загородзагона- ми тощо) каральні органи розстріляли під час війни один міль­йон співвітчизників! Нагадаю, що в Першу світову трибунали присудили в Російській армії до розстрілу менше 100 чоловік, фе­номен загородзагонів був невідомий! Ще одна відмінність Черво­ної армії від Російської армії 1914—1917 років — поява штрафба- тів. Історики іноді знаходять згадку про штрафні з'єднання часів Першої світової. Явище це було вкрай рідкісне, вони задіяні були лише в тилу — на госпроботах. У Велику Вітчизняну до штрафни­ків потрапило понад 400 тисяч офіцерів, втрати цих формувань у три—шість разів перевершували втрати звичайних стрілецьких рот. Інакше керувати генералісимус не вмів і не міг.

Окрема складова комідеологічного терору — вплив не на гро­мадян, а на цілі народи, які протидіяли або яких підозрювали в го­товності до протидії радянщині. У 1940—1945 роках масові депорта­ції проводилися щодо поляків із зайнятої Червоною армією східної Польщі, депортували частину корінного населення приєднаної При­балтики, Бессарабії, Північної Буковини. Депортацій зазнали радян­ські німці та фіни, населення Криму та Північного Кавказу, чеченці, інгуші, калмики, карачаєвці, балкарці та низка інших етнічних і со­ціальних верств і груп. Нагадаю, що навіть у III Рейху росіян ніхто не депортував. У дорадянській Росії війна з германцями також не супроводжувалася переселеннями. Тим часом Сталін організовував насильницькі депортації і під час, і після війни, коли мільйони ро­сійських людей, які тікали від комунізму на Захід, силою та обманом відправляли назад до СРСР і саджали до ГУЛАГу.

Поряд із розривом історії та силовим впливом, третя особли­вість комідеології — фільтрування і цензурування інформації для підтримки комуністичного міфу. Слід визнати, що в умовах війни формування віри в перемогу було, звісно, життєво необхідним. І комідеологія прагнула цю функцію виконати. Але навіть тут на сказаному не можна ставити крапку. Сьогодні ми знаємо, що не всі, хто здійснював подвиги, «мали право» їх здійснювати, бо не в кожного реального героя була досить «чиста біографія». Ми зна­ємо, що не всі названі героями насправді такими були. Ми усвідом­люємо, що звільнення і взяття великих міст бажано було робити не тоді, коли армія до цього була готова, а тоді, коли країна відзна­чала ідеологічні свята, найбільш підходящими були дні 23 лютого, 1 травня, 7 листопада. Ми розуміємо, що прапор над Рейхстагом, за будь-якого реального повороту подій, мали водружати двоє, і зрозуміло, які народи вони мали представляти. Додам, що у Дру­гій світовій війні СРСР виявився єдиною країною, що здійснювала перлюстрацію всієї поштової кореспонденції. Це зайве демонструє «високий рівень довіри» влади до своїх громадян.

* * *

Не становить інтересу дискусія з тими, хто запевняє, що «іс­торія нічого не вчить». Такий висновок, нав’язуваний регуляр­но деякими вітчизняними ЗМІ — це підхід, що заперечує силу знания, він навмисно занурює суспільство в безвихідь. Деякі пу­бліцисти пропагують міф про те, що «історія не знає умовного способу». Така догма є відгомоном цензурно-позитивістського спотворення дійсності. Вона гранично збіднює людську думку. Насправді будь-який соціальний процес багатоваріантний, він містить у собі різні можливості. Філософія історії тим і цікава, що може аналізувати не лише існуюче, а й те, що за різних обста­вин могло відбутися, але не відбулося. Інакше кажучи, висновків і уроків з історії можна отримати значно більше, якщо аналізувати як справжнє, так і можливе.

Тож цікавим і актуальним є обговорення питання — чи мо­гла наша країна уникнути війни? У загальному плані відповідь на нього полягає от у чому. В остаточному підсумку, війна стала результатом катастрофічного розриву Російської історії.

Якщо аналізувати проблему з ближчої часової дистанції, слід зауважити, що в 1939 році Сталін, звісно, міг відродити Антанту й підписати, як пропонували англійці та французи, договір про воєнний союз. Тоді Гітлер не ризикнув би діяти так, як він чинив після вересня 1939 року. Але союз із тираном, а не із західними демократіями, був для Сталіна цілком передбачуваний. Він мріяв про світову революцію та світове панування, союз із Берліном на­давав йому такий шанс.

Принциповий і трагічний поворот, а точніше — катастрофа, відбувся двадцятьма роками раніше. Більшовицьке захоплен­ня влади й подальший розрив із Російською ідеєю, російською системою норм і цінностей зумовив трагічний характер усього радянського маршруту. Більшовики не просто позбавили Росію перемоги в Першій світовій, а й зумовили її небачені втрати й жертви у Другій світовій війні. Підсумок цього шляху підбив О. Солженіцин: «XX століття Росія програла».

Ігор ЧУБАЙС 28 травня — 4 червня 2010 р.