«СЛОВ’ЯНСЬКІ СТРУМКИ» Й «РОСІЙСЬКЕ МОРЕ»
Апологети Російської імперії в контексті польського повстання 1830 року
Давні історичні сюжети, які давно вже, здавалося б, утратили будь-яку актуальність, усе ж таки в жодному разі не варто забувати.
Бо конфліктні моделі минулого (політичні, культурно-психологічні, соціальні) мають здатність циклічно «відроджуватися», повертатися до нас у новій якості з тією чіткою регулярністю, що властива, приміром, припливам і відливам. І хоча типологічно схожі ситуації розділяють нерідко десятки, а то й сотні років (історія щедра на значні дистанції, однак у нашу епоху вона стала як ніколи стрімкою, «щільною», прискорила свій хід), осмислення цих ситуацій дає нам багато чого. Ідеться не про примітивні підказки — а про розуміння вектора розвитку історії.Досить цікавим у зв'язку з цим був би аналіз реакції на польське повстання 1830 року політичної та інтелектуальної еліти країн Європи з одного боку, і Російської імперії — з іншого. Зазначимо, що це повстання — яскрава, трагічна сторінка в європейській історії XIX століття. І корисним тут є саме порівняльний аналіз: що говорили і, головне, що робили відомі люди Заходу в ті драматичні місяці й дні з листопада 1830 по вересень 1831 року, коли вирішувалася доля Польщі, а по суті — усієї Східної Європи, і що говорили й робили «вірні піддані Його Величності Государя Імператора Миколи Павловича та усієї християннішої держави
Російської». Адже повнота істини досягається не в насолоді аксіомами, а в болісному порівнянні, що дає поштовх для важкої роботи розуму.
Отже, перейдемо до мови точних історичних фактів, намагаючись по можливості утримуватися від зайвих оцінок — бо факти самі за себе повинні промовляти. Територія Польщі, відповідно до рішень Віденського конгресу 1815 року, скликаного європейськими монархами після перемоги над Наполеоном, була, як і наприкінці XVIII століття, розділена між Російською імперією, Австрією та Пруссією; при цьому «російська» частина польських земель, яка офіційно йменувалася «Царство Польське», мала свою конституцію (її в 1817 році «дарував», без особливого бажання, імператор Олександр І), свою систему законів — тобто користувалася досить широкою автономією.
Але поляки прагнули не автономії, яка хай навіть нагадувала вже часткову, обмежену незалежність, а справжньої, повної незалежності! 29 листопада 1830 року повсталі варшав’яни взяли штурмом Бельведер (резиденцію імператорського намісника, великого князя Костянтина Павловича), арсенал, міську в'язницю. Російські війська спішно залишили місто.У середині грудня 1830 року польська делегація (міністр фінансів нового уряду повсталий князь Любецький і депутат сейму граф Єзерський) прибула до Петербурга на переговори. Посланцям Варшави, які представляли, до речі, табір «поміркованих», цар Микола І заявив буквально таке: «Роль ката викликає в мене відразу, і я хочу скористатися лише правом милувати! Але якщо один із двох народів повинен загинути, чи можу я коливатися хоч мить? Згадайте, — звернувся він до послів, — що ви слов'яни, з росіянами брати однієї крові... Але скажу вам: ще один гарматний постріл, зроблений поляками, уб'є Польщу! Але ж вам добре було... Конституцію, яку я застав, я поважав і зберігав без зміни. Приїхавши до Варшави на коронацію (у 1829 році як «король польський». — І. С.), я зробив стільки добра, скільки міг зробити. Належало ввійти в моє становище й мати до мене довіру. Я бажав, щоб усе було гарно, і бажання своє, зрештою, здійснив би. Тепер же я вимагаю цілковито, безумовно підкоритися. Мені вже важко стримувати обурення своїх підданих. Якщо ж ви не побажаєте добровільно підкоритися, то залишається один засіб, до якого я муситиму вдатися як імператор всеросійський. Один лише постріл з вашого боку, і я вже ні за що не відповідаю. Скажіть про це у Варшаві». Реакція польського народу на такі своєрідні «умовляння» була однозначною: 13 (25) січня 1831 року сейм ухвалив рішення щодо детронізації Миколи І та його спадкоємців, а також про звільнення співгромадян-поляків від присяги йому. Це був IV Універсал польського повстання. Дізнавшись про таке рішення, цар заявив: «Тим краще. Тепер я можу обходитися з ними не як з підданими, а як з ворогами».
Поляків він ненавидів до кінця життя; у «Записці про стан справ у Європі» (1848 рік) цар написав: «Польща надумала наслідувати приклад європейських заколотників; з Божого бажання Росія подала приклад опору. За цю спробу Польща заплатила своїм існуванням. Якби так було скрізь!»«Приклад опору» повстанню поляків був нещадним і жорстким. б вересня 1831 року Варшава капітулювала перед наступаючими частинами фельдмаршала Івана Паскевича; у листопаді того ж року Микола І заснував покірний йому Тимчасовий уряд Польщі, а в лютому 1832 року затвердив для Польщі «Органічний статут», що замінив колишню Конституцію. Польща оголошувалася «невід’ємною частиною Російської імперії», а польська корона — спадкоємною в російській імператорській фамілії без процедури окремого коронування. Сейм, Державна та Адміністративна ради скасовувалися, функції управління покладалися на намісника, що особливо призначався імператором. Різко посилилася русифікація; в 1831 році було закрито за «крамолу» Варшавський університет, ще за рік — Віленський. Імператор особисто пильно стежив, щоб на більшість ключових посад призначалися «благонадійні» люди, бажано — «істинно росіяни» (якщо не за кров’ю, то політично). Ліквідувалася окрема польська армія, а її структурні підрозділи були розподілені по російських частинах. У 1833 році, у зв’язку з новою спробою повстання, на більшій частині колишнього Царства Польського було введено надзвичайний стан, що практично проіснував усе царювання Миколи І. Були й смертні вироки.
Як реагувала на придушення польської боротьби за свободу демократична громадськість Західної Європи (у своїй переважній більшості, зауважимо, тоді опозиційна)? Була досить потужна хвиля протестів, передусім у Франції. Ліберальна газета «Конститюсьонель» писала: «Народи й друзі загальної свободи повинні підтримати справу польських патріотів, бо це — також їхня справа. Поразка варшавських борців проти деспотизму неминуче призведе до поразки всіх прихильників прав народів, законності й конституції, і це має хвилювати кожного француза». Інша опозиційна газета — «Котидьєн», закликаючи всіх «друзів Польщі» у Франції до об’єднання, риторично запитувала: «Де межі агресивності російського імператора? Це залежатиме від того, який затятий опір він зустріне у громадській думці Франції та сусідніх із нами країн Європи (цікаві слова! Сказано 12 серпня 1831 року.
— І. С.). Чим меншою буде ця відсіч, тим жорстокішим чином
Імператор Микола І та його почт (із картини
Г. Чернецова, 1833 р.)
цар підкорятиме собі нові й нові держави, що перебувають усе далі від Росії. Так діяли всі царі, починаючи з Петра Великого (насправді — ще набагато раніше. — І. С.)». Із гнівними промовами на підтримку Польщі виступали депутати французького парламенту генерал Бернар Фуа, Жан Казімір-Пер’є, Андре Віллель, Франсуа Гізо (історик, майбутній глава уряду). У лютому 1831 року в Парижі ліберальна громадськість утворила Польський комітет, фактичним керівником якого був генерал Лафайєт, легендарний ветеран Великої французької революції та учасник Війни за незалежність США. Виголошувалися полум’яні промови навіть про необхідність надати полякам не лише політичну, а й збройну допомогу.
Олександр Сергійович Пушкін (із картини Тропініна, 1826 р.). Геніальний поет, на біду, виконав самогубну роль ворога свободи...
Але влада (і король Луї-Фі- ліп, і уряди Великої Британії та Пруссії) була категорично проти будь-якого втручання. Французький міністр закордонних справ заявив у палаті, що він «проти інтервенції, бо від Франції до Польщі надто далеко». Англійський міністр закордонних справ Пальмерстон відхилив навіть втручання дипломатичне, тобто спільний із французами виступ щодо польського питання перед російським двором. Посилаючись особливо на економічні фактори (торгівля!), прем'єр лорд Грей теж ясно дав зрозуміти, що не має щонайменшого бажання сваритися з російським царем. Польському емісарові Пальмерстон чемно, але твердо заявив: «Ми повинні дотримуватися договорів. Якби Росія порушила Віденський трактат, ми могли б протестувати; але зараз у нас немає підстав робити це. Тому ми й самі не можемо сприяти незалежності Польщі, бо це теж було б порушенням Віденського трактату».
Зауважимо, що більшість лідерів польського повстання (і Йоахім Лелевель, і Адам Чарторийський, і Ян Скшинецький, і Юзеф Хлопицький) щиро й наївно розраховували на збройну допомогу Заходу... Додамо ще, що не вперше і не востаннє західноєвропейські лідери продемонстрували цинічний зразок «Realpolitik» (привіт із Мюнхена 1938 року і з Москви 2008 року під час підписання плану Медведева — Саркозі).У ті тривожні дні один переконаний імперський монархіст - державник і російський патріот (змолоду, втім, він був лібералом) писав своїй добрій знайомій О. Хитрово: «Європа відносно Росії настільки ж неосвічена, як і невдячна». Це був Олександр Сергійович Пушкін. У «Літературній газеті», що її видавав у ту пору поет, крім усього іншого, він стверджував в одній зі своїх статей (рецензія на «Російську історію» М.О. Полевого): «Росія ніколи нічого не мала спільного з іншою Європою, історія її вимагає іншої думки, іншої формули, ніж думки й формули, виведені з історії християнського Заходу» (а ось під цією формулою, що не дуже суперечить відомій уваровській тріаді «Православ’я. Самодержавство. Народність», могли б підписатися не лише сановники миколаївської епохи, а й певна частина націоналістичної російської «еліти» наших днів). Додамо ще, що за свій «патріотичний» альянс із царем — хай щирий, не за страх, а за совість, — Пушкін, по суті, заплатив життям — він опинився в петлі, не помітивши, ким є Микола І.
Коли в одному з листів Петру В’яземському Пушкін розповідає про героїчну поведінку польського повстанського загону Крженець- кого, то, віддавши належне доблесті «ворога», поет відразу ж додає: «Усе це добре в поетичному сенсі. Але все ж таки їх потрібно задушити (! — І. С.), і наше зволікання болісне. Для нас заколот Польщі — справа сімейна, стародавня, спадкоємна сварка, ми не можемо судити її за враженнями Європейськими, яким би не був, утім, наш напрям думок. Звісно, вигода майже всіх урядів (європейських. — І. С.) триматися в цьому випадку правила невтручання, тобто уникати в чужому бенкеті похмілля, але народи (так, саме народи! — І.
С.) так і рвуться, так і гавкають. — Диви, й нав’яжеться на нас Європа». (Як уявляв поет, поляки й росіяни — якщо вже не один народ, то, принаймні, члени «єдиної слов’янської родини»! Агов, захисники концепції «східнослов’янської цивілізації» й «Російського Світу»! Але ж Польща встояла, усупереч такій убивчій «сімейності»...)Ми бачимо політичне кредо поета, висловлене у прозі. Відоміші його патріотичні оди, аналогічні за змістом, — «Клеветникам России» та «Бородинская годовщина». Саме там Пушкін заявив, що західна громадська думка не має права судити «спор славян между собою, домашний, старый спор, уж взвешенный судьбою, вопрос, которого не разрешите вы». І далі:
«Кто устоит в неравном споре, Кичливый ллос (?! — I. С.) иль верный Росс? Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно ль иссякнет? Вот вопрос».
Патріотичний пафос Пушкіна сягає висот:
«Иль Русского царя уже бессильно слово?
Иль нам с Европой спорить ново? Иль русский от побед отвык? Иль мало нас?»
Петро В'яземський, ознайомившись із цією одою, записав у щоденнику: «Польська кампанія справа досить важлива в державному розумінні, але тут немає ні на гріш поезії, немає натхнення для поета». Пушкін, писав В'яземський, подібний до «Яшки, який горланить на мирській сходці: ану ж бо сунься сюди! Навіщо ж і говорити безглуздості, і ще проти совісті й найбільше без користі... Мені вже набридли ці географічні фанфаронади наші: від Пермі до Тавриди, кінця й краю нам немає та інше. Що ж тут гарного, чому радіти й чим хвалитися, що ми лежимо «врастяжку», що в нас від думки до думки — 5000 верст...»
Залишається додати, що історія — у тому числі історія вільної Польщі — поставила все на свої місця.
Ігор СЮНДЮКОВ, «День» 22 жовтня 2010 р.