ПРО ПАМ’ЯТНИКИ ТА ПАМ’ЯТЬ

Відтворення минулого й маніпуляція ним у Києві XIX століття

Швидше за все, в сучасника може скластися враження, що осмислення значення пам'ятників, ба більше — й війна з ними, знесення та пошкодження — явища сьогодення.

Російська імперія до певного часу не переймалася проблемою узаконення свого права на володіння тією чи іншою завойованою землею, покладаючись на військово-силові аргументи. Бо, як за­уважив сучасний віденський історик Андреас Каппелер, Петрові І як монархові при завоюванні нових земель не треба було ви­правдання. Для нього прирощування імперії було природним обов'язком государя.

Польське Листопадове повстання 1830 р. кардинально зміни­ло ставлення верховної влади до формування історичної пам'яті, яка мала посприяти її утвердженню на колишніх територіях Речі Посполитої. Спротив поляків змусив шукати вагоміші, перекон-

Пам’ятник Богдану Хмельницькому.

ливіші аргументи на право володіння Правобережною Україною, і серед них історичне минуле краю, точкою відліку якого було ви­брано Київську Русь. Для конструювання ідеї правонаступництва надзвичайно плідним виявився факт прийняття християнства на берегах Дніпра, яке пов’язувалося з київським князем Володи­миром. Ідея спорудження йому пам’ятника з’явилася в колі ки­ївських інтелектуалів, які апробували її під час приїзду до Києва 1832 р. Миколи І.

Київський генерал-губернатор В.В. Левашов поєднав цю іні­ціативу з іншою, вже раціональною ідеєю — заснувати в Києві Інститут правознавства. Для нього взірцем було Училище пра­ва й адміністрації, на базі якого було засновано 1816 року Вар­шавський університет, який ліквідували 1831 року.

Тож генерал-губернаторові йшлося про державні завдання щодо асиміляції шляхти. Хоча перебіг подальших подій навколо пам'ятника Володимирові та Інституту правознавства й відбувся дещо за іншим сценарієм, але від основного задуму В. В. Лева­шова не було жодного відступу. Ім'я Володимира буде присвоєно Київському університету. Пам'ятник Володимирові буде спору­джено на київських схилах 1853 р. Цю вдалу канонізацію одного з князів Київської Русі буде продовжено й у багатьох інших захо­дах щодо наповнення київського життєпростору їхніми іменами. Проте найбільшої популярності набув Нестор-Літописець, автор «Повісті минулих літ», перший історик, якому 1829 р. Товари­ство російських старожитностей при Московському університеті встановило пам'ятну дошку на території Києво-Печерської лав­ри, де зберігаються його мощі, а 1855 р. його ім'ям названо про­вулок у Києві.

Багатогранними виявилися також перипетії навколо спору­дження в Києві пам'ятника Богданові Хмельницькому. Ця ідея виникла в 1830—1840 pp. також у середовищі київської інтелекту­альної еліти, зокрема в ото­ченні М.О.

ницького — Гадяч із волос­тю, де нараховувалося майже десять тисяч осіб чоловічої статі, — Катерина II 1785 р. викупила в державну казну.

Однак тоді спроба М.О. Максимовича таким чином підняти значимість України в складі Російської імперії не втілилася в жит­тя. І лише Січневе польське постання 1863 р. надало їй нового звучання в устах уже іншого місцевого діяча — М. В. Юзефовича, який впродовж 32 років очолював Тимчасову комісію для роз­гляду давніх актів. Той вважав, що пам'ятник Богданові Хмель­ницькому може бути, з одного боку, символом звільнення русь­кої віри й народності від чужоземного (читай польського) ярма, а з іншого — відновником («восстановителем») єдності Руської землі. Схвалену Олександром II ідею пам'ятника мав відтворити скульптор Михайло Мікешин, відомий своєю могутньою спору­дою «Тисячоліття Росії» в Новгороді, який і запропонував худож­ньо-емоційне втілення політичної проблеми. Постать гетьмана на коні оточували кобзар-малорос, великорос і червонорос, що символізували єдність Росії, в якій місця нелояльним полякам уже не було. А під фігурою кобзаря мав бути надпис із народної пісні, яку той виконував:

«Та не буде лучше, та не буде краще

Як у нас на Вкраине, Що не має жида, що не має ляха Не буде й унии».

Барельєфні композиції мали відтворити переможну Збо- рівську битву, Переяславську раду й урочисту зустріч Богдана Хмельницького в Києві. Усе це скріплювалося надписом: «Единая неделимая Россия гетману Богдану Хмельницкому».

Бронзову модель споруди доставили до Києва, цю справу обговорили в Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів. Се­ред інших варті уваги — міркування її члена Миколи Рігельма- на, який зосередився над поєднанням художнього й політичного змісту пам’ятника й дійшов такого висновку. Оскільки спогади народу про гноблення з часом притупилися, а пісні й думи за­булися, то варто їх підсилити саме пам’ятником Хмельницькому, його треба зробити символом визволення від польського й като­лицького гніту, але не роз’ятрювати глядача знаковими фігурами 200-річної давності, бо вони лише обтяжують художнє вражен­ня. Цю ж ідею підтримав і М. В. Юзефович, який запропонував генерал-губернаторові свою кандидатуру на посаду голови комі­тету зі спорудження пам’ятника. Олександр II також взяв участь у обговоренні, розкритикував фігуру єзуїта, сказав, що треба за­мінити капелюх на конфедератку, рекомендував відмовитися від чоток, змінити розташування пальців на булаві тощо. Щоб досяг­ти історичної правдивості, Володимир Антонович забезпечив М. О. Мікешина портретними зображеннями гетьмана та вказав на допущені помилки щодо одягу та його озброєння. До обговорен­ня підключився і великий князь Костянтин Миколайович, який оглядав пам’ятник 1873 р. в петербурзькій майстерні скульптора. За його настановою фігура гетьмана зазнала нових змін: «Чтобы он, находясь на коне, в левой руке держал знамя или штандарт с русским государственным орлом, а персты правой руки, подня­той к верху, к орлу, сложил бы к присяге. Фигуру в таком случае придется сделать с обнаженной головой». Ці зміни позбавили б постать Богдана Хмельницького двозначності, адже «при взгляде на него можно понимать и так, что гетман, поразив исконных не­приятелей своих... указывает на Москву с воззванием ополчиться и на нее».

Надання фігурі гетьмана політичної одномірності, постійне втручання «височайших» осіб, прагнення уникнути дражливих моментів, як і позиція М. О. Мікешина, відірваність його від Ки­єва — все це призвело до зволікання встановлення пам’ятника, крім того, він ставав дорожчим. Щоб скульптор не відмовився від подальшої співпраці, його втрати було компенсовано однією тисячею десятин землі в Катеринославській губернії. Київський генерал-губернатор О. М. Дондуков-Корсаков провів додаткові переговори з військовим і морським відомствами щодо постачан­ня міді та перевезення пам’ятника залізницею. І при цьому його відкриття передбачалося не як окремий, самодостатній акт, а як один із чисельних заходів, приурочених до 900-ліття хрещення Русі, серед яких варто згадати й спорудження Володимирського собору. Тож від ідеї пам’ятника до реалізації пройшло півстоліття, і за цей час змінювався образ Богдана Хмельницького. Якщо в М. О. Максимовича він був політиком, який об’єднав Велику і Малу Росії, то в М. В. Юзефовича та імператорського двору він набув рис захисника православної віри, антипольського спрямування. У всякому разі, про це йшлося не тільки в М.В. Юзефовича, а й у промові митрополита Платона, який висловив побажання, щоб кожен син Росії, як і Богдан Хмельницький, всі сили віддавав на благо спільної Вітчизни.

Українську ідею, яка наприкінці XIX століття ставала дедалі помітнішою, імперська влада намагалася подолати так само, як свого часу польську присутність та польську ідентичність. Але тепер ініціативу взяли на себе виховані в православно-російській системі духовних та політичних цінностей, сформованій у 1830— 1840 роках, місцеві діячі-державники. Вони також звернулися до пам’ятників, можливість яких зримо та масово впливати на ідей­ні переконання не підлягала сумніву.

У членів Київського відділу російського воєнно-історичного товариства виник задум, що втілився у спорудження цілої серії пам’ятників під назвою «Исторический путь».

■І супєво оновлений наприкінці XX століття пам'ятник княгині Ользі та Андрію Первозванному, безумовно, мали свого часу певне великодержавне ідеологічне значення

Його мала відкривати композиція з княгинею Ольгою, Андрі­єм Первозванним та Кирилом і Мефодієм. Потім встановлювалися б пам’ятники Віщому Олегові, Святославу Ігоревичу, Владиславу Святославовичу, Володимирові Мономаху та Нестору-Літописцю. Подана київським генерал-губернатором Ф. Ф. Треповим, ця ідея була схвалена Миколою II. Імператорський кабінет виділив 10 тис. руб. на пам’ятник княгині Ользі. У пресі, зокрема «Киевлянине», подія висвітлювалась як велика російська національна справа, за яку взялося Київське воєнно-історичне товариство, яка за ідейним наповненням перевершує здобутки й Київського університету, й Київської духовної академії з їхніми науковими товариствами. Од­нак, незважаючи на упередженість та звеличення, цей намір не під­тримали в середовищі навіть наближених до товариства осіб, які активно почали обговорювати його недоліки. Більше того, один із засновників Київського клубу «русских националистов» А. І. Савенко вважав, що композиція зі св. Ольгою не відповідає істо­ричній правді. Адже княгиня Ольга не може бути святою, вона не хрестила Русь, а тому не може бути поруч з Андрієм Первозван­ним в композиції. Як не можуть бути в одній скульптурі і Ярослав Мудрий та Володимир Мономах, а пам’ятник їм не варто встанов­лювати «перед присутственними місцями», керуючись лише тими міркуваннями, що Ярослав Мудрий кодифікував «Руську правду», тому повинен стояти перед тогочасною будівлею окружного суду. Пам’ятник йому треба встановити на Софійській площі перед Ярославовим творінням — Софійським собором.

Критика проекту А. І. Савенком розділила учасників дис­кусії на два табори, в одному з яких опинилися автори проекту, професійні історики: професори Київської духовної академії В.З. Завітневич, Київського університету М. В. Довнар-Запольський, а також Г. Г. Павлуцький та М. В. Стороженко, які вважали, що пам’ятник, хоча й не відповідає історичній правді, зате виразно окреслить «известную идею». їм заперечували непрофесіонали- історики, серед яких — начальник штабу Київського військового округу генерал М. В. Алексеев, прокурор воєнно-окружного суду генерал М. І. Костенко, А.І. Савенко та професори В. Є. Чернов, Ю. А. Кулаковський, які були переконані в тому, що історична правда має тісно поєднуватися з політичною ідеєю та її худож­нім втіленням. Останніх підтримували й дописувачі газет, один з яких вважав, що Ольга була державним діячем болгарського по­ходження, а не святою. Інший — що ще і її син Святослав не став християнином, а був язичником. М. Костенко наголошував, що Ольга була грізною та жорстокою правителькою, а тому її не вар­то зображати з хрестом у руці, як і постать Андрія Первозванно­го, відвідування яким Києва не було доведеним фактом.

Таке прискіпливе обговорення сприяло тому, що ідея вста­новлення пам’ятника зміцнилася і стала популярною серед киян, а тому міська Київська дума в серпні 1911 р. поклала край дис­кусії, проголосувавши (46 — «за», 22 — «проти») за встановлення пам’ятника на місці сьогоднішньої Михайлівської площі. Однак для цього їй довелося скасувати своє попереднє рішення, при­йняте 1906 p., згідно з яким на цьому місті мав бути пам’ятник Тарасові Шевченку.

Більш виразного антиукраїнського змісту набув задум від­значення 200-річчя страти Василя Кочубея та Івана Іскри та спо­рудження їм пам’ятника. Ця ідея також виникла в середовищі Ки­ївського відділу російського воєнно-історичного товариства. Дві історичні постаті, покарані гетьманом Мазепою 14 липня 1708 р. за вірність імператору Петру, уособлювали «мучеников за єдиную неделимую Россию», вони мали символізувати відданість імперії на противагу сепаратизму та «зраді» — про це йшлося в донесен­ні директора Першої київської гімназії М.В. Стороженка генерал- губернаторові Ф. Ф. Трепову. Той, схваливши цю пропозицію, по­чав ініціювати відведення місця для пам’ятника в Києві. Комітет із його спорудження та відзначення очолив М. В. Стороженко, а до його складу увійшли всі живі нащадки Кочубея та військові чини — члени Воєнно-історичного товариства. М.В. Стороженко проявив велику активність, запропонувавши встановити спору­ду на Микільській площі на Печерську, домігся схвалення цього Миколою II, коли той відвідував Київ 1911 р. Його міркування з приводу вшанування пам’яті Кочубея та Іскри варті більшої ува­ги. Оскільки «сепаратистическое мазепинство» буде намагатися применшити їхнє історичне значення, особливо в середовищі сільського населення, то до святкування обов’язково треба залу­чити дворянство й земство всіх губерній. Він назвав саме ті губер­нії, де мешкали українці: південні, правобережні, лівобережні, а також Воронізька, Таврійська, землі Війська Донського та кубан­ських козаків. І Стороженко та нащадки Кочубеїв допомагали скульпторові П. А. Самонову, щоб фігури вийшли достовірними та художньо переконливими, а тому Кочубея та Іскру зобразили в той момент, коли вони вирішили повідомити Петру І про зраду гетьмана Мазепи.

Якщо композиція з пам’ятником св. Ольги «забрала» місце, визначене для пам’ятника Тарасові Шевченку, який набув значен­ня символу української нації, то пам’ятник Кочубею та Іскрі мав якщо не перемогти, то переважити заходи увічнення пам’яті по­ета, приурочені до 100-річчя від дня його народження.

Тож у арсеналі заходів влади на Правобережній Україні, як ніде в інших регіонах Російської імперії, була присутня історія, пі­дігнана до імперських потреб єдиного державного обширу. З бага­того та різноманітного фактографічного матеріалу лише кільком історичним подіям надано наріжного та символічного значення. Проголосивши себе спадкоємницею Київської Русі, імперія зупи­нилася на її хрещенні, Переяславській раді 1654 р. та на проти­ставленні конфесійної відмінності (російського православ’я та католицизму). А пам’ятні споруди мали візуально закріпити в людській пам’яті право Росії на володіння цією територією, від якої вона «тягла» свою «безперервну» історію. Пам’ятник князю Володимирові піднімав значення хрещення Русі та змушував на­гадувати про домінування православної віри з часів Київської Русі в окатоличеному краї. Конфліктне минуле між Річчю По­сполитою і Гетьманською державою, як і конфесійна відмінність, використовувалися для реактивації антипольських настроїв під час визвольних польських повстань 1830 і особливо 1863 років, а встановлення пам’ятника Богданові Хмельницькому мало нага­дувати та відновлювати в історичній пам’яті акт з’єднання 1654 р. Для утримання українців у імперській орбіті з поляків творився образ ворога, за допомогою якого формувалася російська спіль­ність.

Зміна спрямування історизації з антипольського на анти­українське на початку XX століття практично не вплинула на її форми та методи, й вона надалі продовжувала підтримувати й на­саджувати, і найперше — за допомогою пам’ятників, ідею збере­ження цілісності Російської імперії. Для засудження українського руху мобілізовано ідею зрадництва, що вилилась у спорудження пам’ятника Кочубею та Іскрі. При цьому надзвичайно велике зна­чення надавалося художньому втіленню історичних споруд, які найбільше б увиразнювали названу ідею, а тому споруди ті, як правило, досягали своєї мети — значною мірою посилювали мі­фологічні схеми, на основі яких формувалася масова свідомість та історичні знання людей.

Валентина ШАНДРА 26 лютого 2010 р.