ДЕНЬ, ЯКОГО НЕ БУЛО?..

Переяславська рада 1654 р. в міфах та реаліях

Указ Президента України про проголошення 2003 року Роком Російської Федерації в Україні та відзначення 350-ліття Пере­яславської козацької ради 1654 p., як, власне, і саме наближен­ня круглої дати в календарі, в черговий раз не те що привернули увагу громадськості та політичних партій різного спрямування до історії українсько-російських взаємин 350-літньої давності, але й певною мірою породили нездоровий ажіотаж навколо про­блеми, яка вже давно вийшла за рамки академічних дискусій, пе­ретворившись для одних в ідеологічний символ єднання «двох братніх слов’янських народів», а для інших — ілюстрацію — ост­рах «шовіністичних намірів Москви».

Для того, щоб допомогти своїм читачам виробити власний, політично неупереджений, погляд на цю проблему, «День» запо­чаткував рубрику «Україна та Росія в історії та міфах», де впро­довж року на сторінках «Україна Incognita» й «Історія та “Я”» опублікував цикл статей, присвячених найбільш актуальним і суперечливим проблемам українсько-російських відносин. У пу­блікаціях будуть представлені погляди професійних істориків, але цікаво також почути думки наших читачів.

Події 18 січня (8 за старим стилем) 1654 року в історичній, політологічній та культурологічній літературах отримали на­стільки неоднозначні та суперечливі трактування й оцінки, що, вочевидь, не лише автору цих рядків спадало на думку, що йдеть­ся про якісь абсолютно різні календарні дні. Якщо ж спробувати звести ці описи в один, то постане якийсь ірреальний фантом, ілюстрація до тези про існування паралельних світів і можли­востей їх перехрещення. Якщо ж піти іншим шляхом і визнати правильним лише те, що присутнє в твердженнях протилежних сторін, то виявиться, що цей день насправді ніколи й не існував у природі...

Стереотипи сприйняття переяславських подій 1654 р. на­стільки живучі, а оцінки діаметрально протилежні, що, лише абсолютно наївна людина може сподіватися на успіх у спра­ві «навернення» до нової віри тих, хто щиро поклоняється ідеї «возз'єднавчого просвітлення», яке випало на голови Богдана Хмельницького та його однодумців і яке «на віки» визначило по­дальшу долю України.

Вочевидь, такими ж наївними будуть і сподівання на мож­ливість посіяти сумніви в головах тих їх опонентів, котрі твердо переконані в тому, що ніякої козацької ради в Переяславі в цей день і не було, а якщо й була, то на ній не було присутнім все (?!) населення України.

Будь-яка віра не потребує ніяких раціональних аргументів. Тому моя розповідь звернута до тих людей, котрі прагнуть зрозу­міти: що сталося насправді того короткоплинного зимового дня 1654 р. в Переяславі, як сторони до нього йшли? І якими їхні шля­хи були після Переяслава?

І. ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І МОСКВА В 1648-1653 pp.: ЧИ НАСПРАВДІ ВСІ ШЛЯХИ ВЕЛИ ЛИШЕ ДО ПЕРЕЯСЛАВА?

Початок офіційним зносинам гетьманського уряду Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем було покладено гетьманським листом від 8/18 червня 1648 p., тоб­то на самому початку визвольної боротьби козацтва, що спалах­нула кількома місяцями раніше на Запорожжі. Про що ж ішлося в листі й як він трактувався в російській та радянській історіо- графіях?

Насамперед гетьман повідомляв про здобуті над поляками перемоги, прохав про надання військової допомоги, а також ви­словлював побажання бачити православного християнського мо­нарха на королівському троні у Варшаві. Останнє дало підстави історикам, які вишукували приклади возз'єднавчої риторики в заявах козацького лідера, трактувати лист як перше звернення з проханням про прийняття України під владу царя. Але чи ставив Хмельницький перед собою насправді таку мету? Безумовно, що ні. І пояснювалося це, передовсім, уже тим, що на той час козацтво поки що не мислило себе поза державним тілом Речі Посполитої, а свою боротьбу вело під гаслами захисту православної віри від утисків католиків й особливо єзуїтів, гарантування козацтву ціліс­ності давніх прав і привілеїв, зміцнення... королівської влади, що убезпечило б український народ від зловживань місцевих магнатів.

А як же заклики до царя обійняти королівський трон? У цьо­му також немає жодного протиріччя. Адже напередодні, в травні 1648 p., помер король Владислав IV і в період безкоролів'я будь- хто з числа лицарського люду держави міг висунути власного претендента на вакантний трон.

id="Picutre 74" class="lazyload" data-src="/files/uch_group74/uch_pgroup257/uch_uch7213/image/image074.jpg">

оскільки б ліквідувало переслідуван­ня за релігійні переконання.

Крім того, варто пам'ятати, що в Хмельницького був ще один вельми важливий аргумент, аби встановити дружні взаємини з Москвою. Адже цар­ські війська, на заклик польської сто­рони та у відповідності з умовами та­ємного польсько-російського договору антитатарського спрямування 1647 p., готувалося до походу проти... козаків, які були союзниками татар і які їх за­кликали в Україну для спільної бороть­би проти поляків.

Наступні місяці блискучих перемог не лише вселили повстанцям упевненість у своїх силах, а й обумо­вили важливі трансформації політичного світогляду керівництва повстання та сприяли перегляду мети і завдань збройної боротьби. На початку 1649 р. Хмельницький вперше формулює завдання від­риву України від Речі Посполитої та створення власної незалежної козацької держави.

Гетьман був змушений шукати надійних і потужних союз­ників. Українська дипломатія торує шляхи до монарших дворів Центральної та Південно-Східної Європи, веде наполегливі пере­говори з сепаратистськи налаштованими протестантськими ліде­рами Литви. І саме в це час, ймовірно, з подачі єрусалимського патріарха Паїсія, котрий був близьким до двору Олексія Михай­ловича й щиро перейнявся ідеєю створення потужної православ­ної осі, Б. Хмельницький уперше посилає свого посла до Москви з пропозицією прийняти Військо Запорозьке під царську протек­цію (захист). Московське керівництво, пам'ятаючи про трагічні

наслідки збройних протистоянь з Річчю Посполитою в роки Смут­ного часу та Смоленської війни, на заклики української сторони не відповіло, обмежуючись лише моральною підтримкою.

Залишившись без допомоги, Військо Запорозьке не зуміло за­вдати рішучої поразки Польщі в ході Зборівської битви 1649 р.

Так триває аж до початку 1651 p., коли на горизонті знову зло­вісно не виринає примара чергової війни з Польщею. Як і двома роками раніше, Хмельницький прагне будь-що не залишитися наодинці з могутнім супротивником. Із цією метою активізують­ся контакти з Трансільванією, Валахією, Молдавією, шукаються шляхи порозуміння зі Швецією. Особливої динаміки набирають зносини з Кримським ханством та його сувереном — Османською Портою. Відчутно теплішають і стосунки з Москвою. Скликаний наприкінці зими 1651 р. Земський собор у Москві навіть ухвалює рішення про можливість ламання «вічного миру» з Польщею та надання допомоги Україні.

Однак ці рішення так і залишилися на папері. Хмельниць­кий же влітку 1651 р. на Берестецьке поле зумів закликати лише кримського хана. Та й той у критичний момент бою його зрадив. Як відомо, наслідком поразки став важкий Білоцерківський мир, що фактично перекреслював здобутки українського народу в творенні власної держави. І хоч блискуча перемога під Батогом, здобута українською армією наступного року, ліквідувала при­низливий мир, можливостей для успішного завершення війни з Річчю Посполитою залишалося все менше. До влади в Польщі прийшли войовничо налаштовані «яструби» на чолі з канцлером Стефаном Коріцинським; прорахунки гетьмана в політиці щодо Придунайських держав привели їх до стану союзників Варшави; кримський хан відверто демонстрував небажання бачити поруч із своїми кордонами сильну українську державу.

Перед українською елітою постала трагічна дилема — або відмовитися від досягнутих здобутків у царині державотворення та визнати владу польського короля, або спробувати заручитися підтримкою третьої сторони, навіть за рахунок певного обмежен­ня власного суверенітету.

Для Хмельницького найбільш вірогідними кандидатурами на роль протектора України на той час виступали московський цар і турецький султан. Прийняття протекції як одного, так і другого, тягло за собою як певні переваги, так і певні недоліки. Москва, як завжди, зволікала з прийняттям рішення. І перший обнадійливий сигнал прийшов із Стамбула. В середині травня до Чигирина прибув посланець султана, котрий передав гетьману грамоту Мегмеда IV та атрибути влади васально залежного від Високої Порти правителя. Запропоновані султаном умови васальної залежності були навіть значно ліпші, аніж ті, що регулювали залежність кримського хана.

Здавалося, що тактична мета Хмельницького — утримання протекції могутнього володаря — була досягнута (у тому ж, що його стратегічною метою й надалі залишалося досягнення повної незалежності — сумнівів не виникає). Утім, гетьман не поспішав із остаточним рішенням. Що перешкоджало цьому? Сьогодні важко на це відповісти. Можливо, негативне сприйняття в Україні султана-магометанина. Можливо, тверезе прорахування Хмель­ницьким військових дивідендів від цього альянсу, адже Порта в той час була втягнута у виснажливу війну з Венецією і навряд чи могла надати серйозну військову допомогу. А може, стримувало те, що поголос про українсько-турецьке зближення змусив мос­ковських політиків врешті-решт припинити зволікання і вже в червні 1653 р. повідомити в Україну про намір царя взяти її під своє покровительство. Прикметно, що в рішеннях Земського со­бору 1653 р. увага акцентувалася саме на небажанні її відпустити в підданство турецькому султану чи кримському хану...

Але, як би там не було, на осінь 1653 р. сторони визначили­ся зі своїм напрямом руху до Переяслава. Щоправда, московська сторона наполягала, щоб проголошення акту взяття України під крило царської протекції сталося в Києві, біля стін Святої Софії. Це було б вельми символічно для практики «збирання руських земель» Москвою. Але гетьман указав на Переяслав. І тут ми мо­жемо лише будувати певні здогадки: а чи не тому він так учинив, що розглядав цей акт саме як тактичний успіх, а не реалізацію своєї стратегічної мети?

II.

Скликаний за наказом царя Олексія Михайловича 1 жовтня 1653 р. Земський собор ухвалив рішення про прийняття гетьмана Богдана Хмельницького та всього Війська Запорозького під «ви-

Сучасна інтерпретація подій 8/18 січня 1654 р. у Переяславі

соку царську руку» й оголошення війни Польщі. Офіційна нота з цього приводу королю Яну-Казимиру була відправлена лише 31 грудня. Повноважне посольство в Україну вирядили вже 9 жов­тня, навіть не підготувавши необхідних інструкцій та не вручив­ши вірчих грамот боярину Василю Бутурліну. Усе це було від­правлено вже навздогін посольству. Продемонстрований поспіх, варто зауважити, загалом доволі незвичний для Московії XVII ст., вочевидь, можна пояснити великим бажанням залагодити справу з українським гетьманом раніше, аніж дійде до офіційно­го оголошення війни Польщі. Проте далеко не завжди бажання збігаються з дійсним станом речей...

Доволі дивні й абсолютно непередбачувані затримки почали­ся ще на землях, підвладних цареві. Справа тут полягала не лише в традиційних і позачасових московських бідах — бездоріжжі та розхлябаності. Так, уже на кордоні з Україною Бутурліна наздо­гнала звістка про те, що царський прапор і текст промови, яку він мав виголосити перед гетьманом і старшиною, йому вже відпра­вили. Однак... у дорозі вони зазнали непоправних пошкоджень і цар був вимушений віддати наказ про виготовлення нових. Досить неприємна прикрість сталася і з булавою, відправленою Олексієм Михайловичем Хмельницькому. З неї зникло декіль­ка коштовних камінців! Відновлювати царський клейнод послу довелось негайно і, причому, з власної кишені (щоправда, після повернення до Москви Бутурліну було відшкодовано ці збитки). Під вечір 31 грудня повноважне посольство царя прибуло до Пе­реяслава, де його зустрів місцевий полковник Павло Тетеря.

Чому Хмельницький не поспішав до Переяслава?

По прибутті до Переяслава боярину Бутурліну довелося че­кати початку переговорів з гетьманом Хмельницьким ще цілий тиждень. Причина була досить поважна. Повернувшись після Жванецької кампанії, Богдан нарешті отримав можливість із на­лежними християнськими почестями провести в останню путь тіло старшого сина Тимоша, котрий загинув на молдавській землі ще кілька місяців тому. Після ж траурних церемоній у Чигирині гетьман ще на деякий час затримався на дніпровському перево­зі поблизу Домонтова — річка вкрилася кригою, але недостатньо міцною, щоб втримати карету гетьмана.

До Переяслава Хмельницький прибув лише пізно ввечері б січня. Наступного дня до міста приїхали генеральний писар Іван Виговський та інші старшини. Лише увечері 7 січня і відбулася перша неформальна зустріч Хмельницького, котрого супрово­джували Виговський і Тетеря, з боярином Бутурліним, на якій було узгоджено процедуру проголошення переходу України під протекцію царя. Боярин запропонував провести процедуру пе­редачі гетьману царської грамоти у дворі тієї садиби, де він зу-

пинився на постій. Уже в соборній церкві міста політичний акт прийняття України під царську зверхність мав би отримати за­кріплення присягою, а по її завершенні Хмельницького буде по- жалувано булавою та прапором.

Гетьман проти такого сценарію розвитку подій не мав жодних заперечень. Єдине, що Хмельницький до нього додав, так це про­позицію про скликання вранці наступного дня старшинської ради, на якій він волів би ознайомити полковників зі своїм наміром «учинитися під високою царською рукою». Решта пунктів програ­ми — вручення грамоти царя, приведення старшини до присяги та передача царських інсигнацій — мали залишитися в силі.

Скільки козацьких рад відбулось у Переяславі 8 січня 1654 року?

І яку з них святкувати?

За таким сценарієм і розпочався ранок 8 січня 1654 р. Що­правда, на старшинській раді, що відбулася рано-вранці, у Хмель­ницького несподівано виникла ідея щодо скликання ще однієї ради — Генеральної, яка мала відбутися вже... по полудню. Зрозу­міло, що процедура скликання подібного роду зібрання вимагала набагато більше часу для його підготовки. Адже після виснаж­ливої осінньої кампанії 1653 р. козацьке військо було розпущене гетьманом по домівках і перебувало за сотні верств від Переясла­ва. У місті та його околицях були лише місцеві козаки та запро­шені Хмельницьким на раду козацькі старшини.

Але питання постають не лише щодо рівня представни­цтва майбутньої ради, а й, власне, самої доцільності її скликан­ня. Адже востаннє гетьман збирав Генеральну раду аж у 1651 p.! Після цього, остаточно пересвідчившись у її громіздкості та не­ефективності, він радився лише з членами більш мобільної стар­шинської ради. Кому із старшин спала на думку ідея скликання, начебто Генеральної, ради — невідомо. Вочевидь, гетьманський уряд прагнув відбити бажання поляків продовжувати «воювати» Військо Запорозьке, яке відтепер мало сильного союзника, а та­кож продемонструвати всій Україні та її сусідам факт міжнарод­ного визнання розриву козацтва з Яном-Казимиром.

О другій годині дня за наказом старшини почали бити в бара­бани, закликаючи на раду. Переяславська рада, ставши культовим сюжетом радянської історичної науки, настільки міцно увійшла в офіційну радянську ідеологію, стару шкільну освітню літературу, красне письменство, живопис, кінематограф іт. д., іт. п., що, зда­ється, немає й потреби про неї говорити — і так все зрозуміло. Але виявляється, що не все...

Насамперед, оцінюючи історичну достовірність більш чи менш відомих картин, присвячених переяславським сюжетам 1654 p., варто пам'ятати відому настанову Козьми Пруткова щодо того, чи можна довіряти напису на клітці слона, якщо там сидить якась інша істота... Так і тут, відомі монументальні образи загаль­ного торжества українського народу, звернутого до Хмельниць­кого та Бутурліна, не відповідають дійсності вже хоча б тому, що на Генеральній раді царський боярин не був присутнім, бо зали­шався на заїжджому дворі.

Так само не можна вірити й твердженню відомого козацького літописця Самійла Величка, що на раді гетьман зачитував статті договору з царем. Цей сюжет пізніше увійшов у праці не менш ві­домого історика Миколи Костомарова і витворив цілу історіогра­фічну традицію. Богдан не міг цього зробити вже хоча б тому, що до цього часу не лише не було укладено українсько-російського договору, але й навіть не розпочато переговорів щодо його змісту. Єдине, що на раді справді відбулося, так це формальне проголо­шення доцільності укладення союзу саме з московським царем, а не якимись іншими володарями.

Не вписуються в ідеальну картину загальнонародного «лико­вания» і події, що сталися згодом, у соборній церкві Переясла­ва, куди гетьман і посол прибули після того, як Бу- турлін по за­вершенню Генеральної ради, також на заїжджому дворі, передав Богдану царську грамоту. А коли українське та російське духо­венство, що прибуло разом із Бутурліним в Україну, було готове розпочати урочисте богослужіння, виявилося, що напередодні сторони... забули домовитися про саму процедуру скріплення угоди присягою. Хмельницький і старшина, спираючись на зна­ння практики укладення міждержавних угод і навіть практики приведення шляхти Речі Посполитої до «послушенства» королю, де монарх і піддані кожен зі свого боку давали обітницю не пору­шувати взятих зобов’язань, були переконані в тому, що слідом за виголошенням українською стороною тексту присяги аналогічне мала зробити й російська сторона. Але, вихований в зовсім іншій політичній культурі, Бутурлін заявив, що в Московській державі ніколи такого й не було, щоб цар присягав перед своїми піддани­ми.

Собор був не найліпшим місцем для проведення дискусій з цього приводу, і Хмельницький, залишивши там царську деле­гацію, разом із вищою старшиною пішов до будинку полковни­ка Тетері, щоб скликати там уже третю (!) за день козацьку раду, цього разу старшинську. Як занотував до свого офіційного зві­ту Бутурлін, гетьман і полковники про те, як чинити далі, ради­лися «многое время», а посольство нервово очікувало в соборі. Нарешті зі старшинської ради до нього прибули посланці геть­мана — полковники Павло Тетеря та Григорій Лесницький, котрі повторили вимогу щодо складення Бутурліним присяги царю. І оскільки посол заявив, що зробити цього не може, адже ніде та­кого немає, щоб монарх присягав своїм підданим, тут же в сті­нах собору таки виникла коротка політологічна дискусія. Тетеря і Лесницький, шляхтичі за походженням, указали на практику польських королів. Однак, на думку царського посла, такий при­клад не був переконливим, оскільки польські королі, по-перше — є «невірними», по-друге — «не самодержцями», а по-третє — «на чому присягнуть, все рівно того не дотримають».

Не можна стверджувати, що висловлені аргументи повністю задовольнили українську сторону. Але, безумовно, переконали її в тому, що ситуація, яка наразі склалася, загрожувала вилитися в дипломатичний конфуз. Справа укладення союзу з царем, над реалізацією якої Хмельницький тривалий час працював, про яку вже було оголошено на раді як доконану, могла розладнатися. Зрозуміло, що такий розвиток подій не влаштовував ані Чиги­рин, ані Москву; уряд Олексія Михайловича вже встиг оголосити війну Польщі. Вихід із скрутної ситуації було знайдено в тому, що гетьман і старшина таки погодилися скласти присягу цареві. А боярин Бутурлін, зі свого боку, вочевидь покладаючись на слово Олексія Михайловича, завірив їх у тому, що цар неодмінно під­твердить усі ті права й вольності Війська Запорозького.

Вечір важкого дня...

Цими обіцянками і довелося задовольнитися Хмельницькому та його дорадникам. А скільки в них було щирої правди, а скільки лукавства, міг показати лише час. Поки що ж лише добігав кінця короткий зимовий день 8 січня 1654 р. Отож, розмова союзників після повернення із собору та вручення гетьману царського пра­пора, булави та символічного одягу — ферезеї, була нетривалою. Надто багато емоцій було витрачено за цей важкий день, а по­переду проглядалися не менш важкі переговори про наповнення обіцянок, даних царським боярином, реальним змістом та їхню реалізацію на практиці.

Попереду було й творення Переяславського міфу про історич­ну закономірність і всенародне волевиявлення, про безконфлік­тність узгодження позицій сторін і про беззастережну та безумовну відданість Богдана курсу на «возз’єднання України та Росії». Що­правда, це вже зробили надто запопадливі нащадки. Тепер же, як справедливо підмітив Михайло Грушевський, ані Хмельницький, ані його соратники не відчули тієї доленосної значимості моменту, що її згодом вигадають історики. Цього дня гетьману нарешті вда­лося долучити до війни з Польщею сильного союзника. І в цьому він вбачав значний успіх. Переговори щодо характеру цього союзу мали розпочатися вже завтра, 9 січня 1654 р.

III. «СПЕКОТНИЙ» ЛЮТИЙ 1654 року

Найголовніший урок, який, вочевидь, Богдан Хмельницький виніс із переяславських подій, що сталися на початку зими 1654 p., полягав у тому, що добре готуватися слід не лише до війни, а й до укладення союзу. Адже перипетії, пов’язані з принесенням присяги представниками царя, а згодом підняття в ході перего­ворів 19—20 січня (за нов. ст.) чимало таких питань, які були не лише зайвими, а й створювали вельми неприємні для української політики прецеденти (як, наприклад, узгодження з царським бо­ярином розмірів платні козацьким урядникам чи передачі акциз­них зборів в оренду), продемонстрували серйозні недоліки в ро­боті тогочасного українського зовнішньополітичного відомства.

Для того, щоб виправити допущені помилки та прорахунку гетьман, навіть не очікуючи від’їзду з Переяслава московської де­легації, попрямував до своєї резиденції в Чигирині. Там, а згодом у Корсуні впродовж першої половини — середини лютого 1654 р. Хмельницький проводить серію старшинських нарад, на яких і розгорнулася підготовка проекту договору з царем та було взято

Богдан Хмельницький (гравюра В. Гондіуса 1651 р. і факсиміле підпису гетьма­на) та переяславський полковник Павло Тетеря (гравюра XVIII ст.) — головні дійові особи, творці Переяславського договору і березневих статей 1654 р.

необхідну тональність розвитку міждержавних взаємин України та Росії. Але чи зводилася в Цей час зовнішньополітична діяль­ність Гетьманату лише до одного «московського» напряму?

Скільки потрібно мати союзників чи протекторів, щоб почуватися захищеним?

Близько 11—12 лютого польський король Ян II Казимир до­відався про прийняття Військом Запорозьким протекції москов­ського царя. Усвідомлюючи неминучість широкомасштабної війни на сході, король розгортає активну дипломатичну війну проти царя та українського гетьмана. Упродовж другої половини лютого польські дипломати відряджаються до Туреччини, Криму, Валахії, Трансільванії, Молдавії, інформуючи їхніх правителів про небез­пеку, яка нависла над державами від союзу козаків з московитами, та закликаючи до спільного виступу проти них. Саме цим часом датується і відоме звернення Яна II Казимира до козацького пол­ковника Івана Богуна, котрий, не склавши присягу Олексію Ми­хайловичу, дав підстави полякам сподіватися на можливість його перетягування на свій бік. У тому разі, коли Богун відступиться від «зрадника Хмельницького», йому було обіцяно гетьманську була­ву, підтвердження шляхетського звання та надання будь-якого ста­роства в Україні, яке йому лише «полюбиться».

У грі з Богуном в польського керівництва шансів було неба­гато, а ось зовнішньополітичні акції Варшави несли в собі велику потенційну загрозу інтересам України. І саме на дезавуювання в Європі негативних наслідків вражень від переяславських домов­леностей і була спрямована активна зовнішньополітична діяль­ність гетьманського уряду.

Незважаючи на болючу особисту рану — смерть сина Тим­оша влітку 1653 р. у війні проти військ придунайських правите­лів, державні інтереси вимагають від Богдана переступити через власні емоції та кривди й домагатися налагодження союзницьких відносин із трансільванським князем, молдавським та волоським господарями. Зокрема, в листі до трансільванського князя Д'єрдя II Ракоці Хмельницький, зазначивши, що його «син без мого ві­дома захищав батька й намагався шукати всюди противника. Але що сталося, того не можна повернути...», пропонував відновити «найтіснішу дружбу» та прохав не надавати «допомоги ворогам нашим». Ще більш далекосяжними були пропозиції, висловлені православним правителям Молдавії та Валахії, котрих гетьман закликав підтримувати «добрі відносини, як були вони спочатку між нами як між християнськими князями, які належать до єди­ної святої православної церкви».

Проте, безумовно, найголовніше завдання тогочасної зовніш­ньої політики України полягало в тому, щоб домовленостями з Мо­сквою не відштовхнути від себе Кримське ханство. Адже ні Бог­дан, ні його оточення не розглядали союз із Царем як альтернативу дружбі з ханом. Такий міф міцно закріпився у суспільній свідомос­ті уже в часи підкорення Криму Катериною II, коли вкрай потрібно було надати законність акту інкорпорації півострова. Насправді ж, хоч відносини українського козацтва з кримськими татарами й були наповнені численними прикладами конфронтації, зводити їх лише до такого зрізу означало б спрощувати багату історичну палі­тру. На середину 1650-х років у Криму серед місцевої знаті була до­сить потужна проукраїнська партія, і її впливи Богдан сподівався використати для того, щоб, якщо не вберегти антипольський союз із Кримом у непорушності, так принаймні не допустити переходу ханату на антиукраїнські позиції, спонукати його зайняти позиції нейтралітету. З метою зондування настроїв в оточенні хана Іслам Ґерея вже на початку лютого гетьман відправив своїх посланців до Бахчисарая. Дізнавшись про тривогу, спровоковану в ханській ре­зиденції відомостями про українсько-російське зближення, напри­кінці лютого Богдан відправляє до Криму наступне посольство.

Паралельно зі стосунками з ханом розвиваються взаємини з турецьким султаном. На перших порах українська дипломатія намагається уникати обговорення проблеми царської протекції, прагнучи насамперед через Стамбул впливати на кримське керів­ництво, яке, як відомо, було у васальній залежності від султана. Коли ж цього досягти не вдається, за наказом Хмельницького українські посли повторюють перед Мехмедом IV пропозицію щодо прийняття України... під протекцію турецького султана! І тут варто наголосити, що нічого дивного, а тим паче зрадливого в діях українського гетьмана не було, адже стосунки клієнт — па­трон передбачали лише виконання певних умов клієнтом за на­дання певних послуг чи захисту патроном. Мову про входження українських земель як провінції до складу Російської держави гетьман і старшина на початку 1654 р. не вели. Як же тоді плану­валося будувати відносини з московським царем?

Український проект від 17 (27) лютого 1654 р.

У середині лютого гетьман скликає ряд старшинських рад, спочатку в Чигирині, згодом у Корсуні, на обговорення яких і було винесено питання щодо характеру та змістового наповне­ння договору Війська Запорозького з московським царем.

І хоч прямої інформації про перебіг цих нарад не збереглося, наявні опосередковані свідчення дозволили Михайлу Грушевсько- му дійти висновку, що дебати учасників зібрань були доволі гостри­ми, а позиції сторін непримиримими. Це певною мірою й зашкоди­ло виробити концептуально цілісний проект угоди. Підґрунтям же розходження інтересів старшини стало те, що старшинський кор­пус, як і саме козацтво загалом, формувалося з декількох джерел. І в ньому були представлені як вихідці з православного шляхетсько­го стану, так і «старинне» козацтво, а також представники селян­ства та міщанства. Зрозуміло, що така соціальна неоднорідність позначалася як на рівні політичної культури різних відгалужень козацтва, так і на пріоритетності їхніх нагальних потреб. Адже для одних було важливим досягнення високого рівня політичної суб'єктності Гетьманату (решту прав як шляхтичі вони вже мали), а для інших — аби їх ніхто не намагався знову присилити до вико­нання повинностей на користь пана чи царя.

Утім, укладачам проекту українсько-російської угоди вдалося досягти балансу інтересів різних соціальних прошарків і вироби­ти документ, який передбачав застереження як загальнодержав­них прав на зовнішньополітичній арені, недоторканності політи- ко-адміністративного та соціально-економічного внутрішнього укладу, так і містив гарантії для окремих соціальних верств, про­шарків і навіть певних рангів українських адміністраторів.

Загалом проект містив 23 статті. Найголовніші з них Декла­рували ідеї зовнішньої незалежності Гетьманату, що, насамперед, проявилися у праві вільного вибору гетьмана як глави держави, керівника уряду та головнокомандуючого українського війська. Крім того, за козацькою Україною зберігалося право зовнішньо­політичних відносин з іноземними державами (в разі з’ясування в ході них відомостей, що зачіпатимуть інтереси царя, гетьман­ський уряд брав на себе зобов’язання інформувати про це Мо­скву). Окремо декларувалася недоторканність внутрішнього устрою Війська Запорозького, непорушність прав і привілеїв ці­лого українського населення та окремих його соціальних станів і груп.

Російська сторона повинна була надати військову допомогу проти Польщі та сприяти в утриманні від війни Кримського хана- ту. Натомість гетьманський уряд визнавав царя своїм сюзереном і зобов’язувався сплачувати йому щорічно данину (у попередньо визначених і фіксованих розмірах) так, як це робили правителі Трансільванії, Молдавії та Волощини на користь турецького сул­тана.

Крім цих питань, що мали принципову вагу, до проекту було занесено ще цілий ряд дрібних положень,” що перекочували до нього з тексту Зборівської угоди козацтва з польським королем 1649 р. Зважаючи на принципово інший характер взаємин Геть­манату з царем, вони були абсолютно недоречними і не можуть сприйматися інакше як певні рудименти політики козацького ав- тономізму, від якої Хмельницький і його оточення вже давно віді­йшли, взявши за мету унезалежнення України.

Проте, незважаючи на певні слабкості проекту, він загалом справляв непогане враження і, за умови прийняття всіх його по­ложень урядом Олексія Михайловича, міг стати основою для роз­будови взаємовигідних і міцних відносин сторін.

17 (27) лютого 1654 р. гетьман Хмельницький завізував укра­їнський проект і делегація на чолі з генеральним суддею Самій- лом Богдановичем-Зарудним і переяславським полковником Павлом Тетерею повезли його до Москви. І якщо проголошення союзу в Переяславі, по суті, було формальністю, то українсько- російський договір, що мав постати за результатами переговорів у Москві, важив для долі Української держави дуже багато.

IV. МОСКОВСЬКИЙ ДОГОВІР 1654 року -

ФАНТОМ ЧИ НЕВИГІДНА ВЖЕ СУЧАСНИКАМ РЕАЛЬНІСТЬ?

Московсько-чигиринський «бермудський трикутник» 1654 року, або Коли і куди зник оригінал українсько-російського договору?

Навіть гуманітарна освіта автора не може виправдати його невігластво у визначенні геометричної фігури з двома вершина­ми в якості трикутника. Але в даному випадку мова йде не про математику, а про велику політику. Стосовно ж того, що україн­сько-російський договір 1654 р. належить саме до сфери не те що великої, а дуже великої політики, сподіваюсь, сумнівів немає ні в кого. Принаймні, в історії України важко знайти ще одну таку історичну дату, яка б упродовж кількох століть привертала до себе пильну увагу не стільки істориків, скільки політиків, гро­мадських діячів та й звичайних людей, яким не байдужі історія та сьогодення.

Зрозуміло, що цей інтерес найбільше підживлюється різного роду політичними мотиваціями та навколополітичними спекуля­ціями. Немало цьому сприяє й те, що оригінал Договору, який так багато важив не лише для України, а й усієї Центрально-Східної Європи... безслідно зник. Відомо, Що найбільше можливостей для появи різного роду інтерпретацій дають саме ті документи, яких ніхто не бачив або бачило дуже вузьке коло осіб, до того ж, у вкрай обмежений проміжок часу.

В Україні вперше оригінал договору намагалися знайти вже по смерті Богдана Хмельницького у серпні 1657 р. Два роки по тому російська сторона надала «допомогу» в його пошуках Юрію Хмельницькому. Але, як з’ясувалось згодом, підсунули безталан­ному сину Великого гетьмана свідомо сфальсифікований варіант, щоб, прикриваючись іменем батька, нав’язати йому невигідні умови обмеження суверенітету козацької України. Восени 1708 р. після переходу гетьмана Івана Мазепи на бік шведського коро­ля Карла XII оригінал українсько-російського договору 1654 р. за наказом царя Петра І розшукували вже канцеляристи зовнішньо­політичного відомства Росії — Посольського приказу. Але також марно.

З історії всім нам уже зовсім близької можна пригадати при­їзд до Києва на світанку суверенізації республік колишнього СРСР тоді ще голови Верховної ради РРФСР Бориса Єльцина та його подарунок українському керівництву у вигляді начебто цього самого оригіналу чи принаймні його фрагмента. Наскільки мені відомо, проведення Року України в Росії також пробудило інтерес до цієї справи чиновників МЗС Росії. Але, зважаючи на безуспішність попередніх спроб, логічно припустити, що ініціа­торам цієї акції якщо і вдасться щось знайти, так це «щось» буде не що інше, як політичний зиск від привертання уваги громад­ськості до самого процесу пошуків.

У зв’язку з цим виникає декілька запитань. Можливо, ніякого договору й не існувало? Якщо ж він був насправді, то чому та­ким було прагнення як однієї, так і другої сторони його позбути­ся? Позитивна відповідь на перше запитання логічно випливає з аналізу московських переговорів 1654 р. Що ж до другого — то тут необхідно подивитися на справу значно ширше, із врахуван­ням справжніх і прихованих бажань сторін, що домовлялися про спільність дій, а також розвитку тогочасних політичних процесів.

Москва, Кремль, березень 1654 року...

Українське посольство на чолі з переяславським полковни­ком Павлом Тетерею та генеральним суддею Самійлом Богдано- вичем-Зарудним під стіни Москви прибуло 11 березня (21 берез­ня за н. ст.) 1654 р. 12 березня відбувся його урочистий в'їзд у царську столицю, 13 березня — урочиста аудієнція в царя Олек­сія Михайловича за участю царських бояр і думних чинів.

Того ж дня розпочалися переговори Тетері та Богдановича-За- рудного з урядом Олексія Романова, інтереси якого представляли: один із найстарших царських бояр Олексій Трубецькой, голова останньої російської делегації в Україну боярин Василь Бутурлін і начальник Посольського приказу думний дяк Алмаз Іванов. У ході цих переговорів українські посли виклали принципове бачен­ня умов угоди, окреслене гетьманською інструкцією від 17 лютого 1654 р. Ряд питань, зокрема щодо впровадження царських воєвод в українські міста та збір податків із місцевого населення, було ініці­йовано російською стороною. Обговорювалися й питання військо­вої співпраці, а також міжнародної ситуації в регіоні.

14 березня на прохання російської сторони українські посли представили свої пропозиції в письмовому вигляді, тобто по суті подали виготовлений у Корсуні та Чигирині проекти від 17 люто­го. Упродовж наступних декількох днів спільних конференцій не було, росіяни обмірковували подані пропозиції. Для остаточного вирішення справи було скликано боярську думу, у засіданні якої брав участь і Олексій Михайлович. Саме там і було ухвалено по­станови по кожному із запропонованих пунктів за формою: «го­сударь указал и бояре приговорили». Більшість із них схвалюва­ли пропозиції уряду Б. Хмельницького. Негативними були лише царські резолюції щодо фінансових взаємин сторін. Гетьман во­лів сплачувати цареві за його покровительство та військову до- помогу певну щорічну данину так, як це відбувається у стосунках турецького султана з трансільванським князем чи молдавським господарем. Натомість, цар звелів, аби всі податки з української людності збиралися на його користь і під контролем його пред­ставників. А вже з казни мали виділятися кошти на утримання війська, козацької адміністрації, ведення зовнішньополітичної діяльності тощо.

Ще одна резолюція негативного змісту стосувалась сфери зовнішньополітичної. Гетьман волів бути абсолютно вільним у справі відправки своїх чи прийому чужих послів при своєму дворі. А ось уряд Олексія Михайловича звелів інформувати про прибуття тих посольств, що мають на меті «добрі» помисли щодо царя, та затримувати тих, хто прибув зі «злими». Вочевидь, вже апріорі до останніх було зараховано весь дипломатичний корпус Речі Посполитої та Турецької імперії, з якими Хмельницький без відповідного царського указу не мав права контактувати. Крім того, російська сторона детально аргументувала і свою відмову від виплати козакам царського жалування; мовляв, і так дово­диться дуже багато тратитись на підготовку до війни з Польщею.

Допоки уряд Олексія Михайловича обмірковував український варіант угоди, Тетеря та Богданович-Зарудний здебільше розва­жалися. Так, 15 березня вони брали участь у військовому параді- огляді солдатських і рейтарських військ; 18 березня — були на урочистому обіді, влаштованому на честь царських іменин. Коли ж послам стало відомо про характер царських резолюцій, вони звернулись із суплікою до Посольського приказу, в якій проси­ли переглянути деякі з цих постанов. Прикметно, що найбільше їх занепокоїла відмова царя від виплатити жалування козакам. Аргументуючи свою позицію, Тетеря і Богданович-Зарудний на­голошували на тому, що то «не так іде про гроші Війську Запо­розькому, як про царську славу»! Акцент було обрано правильно, і уряд Олексія Михайловича пообіцяв відшукати можливості й прислати в Україну по четвертині угорського золотого на кожно­го козака, який потрапив до 60-тисячного козацького реєстру.

Прощальна аудієнція української делегації в царя відбулася 19 березня. Утім, виїхати з Москви вона змогла лише через тиж­день — увесь цей час приказні дяки готували царські жалувані грамоти гетьману та Війську Запорозькому та залагоджували інші, менш важливі, але також необхідні формальності. Тоді ж було остаточно відредаговано текст угоди, що складалася з 11 ста­тей та отримала назву «Березневих статей». Саме цей документ, що, за логікою речей, мав бути виготовлений у двох примірниках, і зник безслідно — як в українському, так і в російському варі­антах. Нині в архіві Посольського приказу в Москві зберігається лише чернетка договору, який десь між 20 і 27 березня начисто переписували.

Яким же було ставлення українського суспільства до змісту Московського договору 1654 року?

Ніяким! Тому що український гетьман, знаючи про внесені до тексту угоди московською стороною доповнення, не ознайомив з ними навіть козацьку старшину, не те що широкий загал. Чому ні? Тому що ці обмеження гетьманських прерогатив аж ніяк не впи­сувалися в наміри Хмельницького Щодо розбудови власної дер­жавності. Звичайно ж, можна погодитися з аргументами тих, хто зображує гетьмана як прибічника промосковської орієнтації. Але справа в тому, Що його «промосковськість» не виходила за межі визнання номінальної зверхності російського царя. Намагання ж Москви втрутитися у сферу внутрішньої політики та поставити під свій контроль сферу зовнішньої за життя Хмельницького так і залишилися нереалізованими. Російській владі не вдалося налаго­дити контроль за фінансовою справою Гетьманату та спрямувати податки з України до Москви — жодна копійка, чи, точніше, жоден гріш податкових коштів так і не потрапив до царської скарбниці. Особливо болючою для російської сторони була демонстративна незалежність гетьмана у зовнішньополітичній сфері. Доходило до того, що Росія укладала перемир'я з Польщею та вступала у війну зі Швецією, а українське керівництво у союзі зі шведським коро­лем воювало польські землі та розробляло плани їхнього розподілу між опонентами російського царя та Україною!

Коли ж посольство царя на чолі з окольничим Федором Бу- турліним на початку літа 1657 р. страхало Хмельницького карою Божою за порушення умов договору 1654 р., то гетьман резонно вказав на те, що він на такі умови не погоджувався. У нього і на думці того не було, що царські дипломати накинули його послам у Москві. Отже, зацікавленість Хмельницького у зникненні тек­сту договору зрозуміла. Але як міг російський уряд не потурбу­ватися про збереження оригінального тексту в недоторканності?

Щодо цього також існує досить прозаїчне пояснення. Справа в тому, що після смерті Богдана, що сталася невдовзі після від'їзду з України Ф. Бутурліна, мали місце неодноразові спроби нав'язати його наступнику, Івану Виговському, вже нові умови договору. Умови, що ще більше обмежували державний суверенітет Геть­манату. Саме тиск на Виговського з цього приводу й став однією з головних причин українсько-російської війни 1658—1659 ро­ків. Після падіння ж Виговського на переговорах з Юрієм Хмель­ницьким у Переяславі в жовтні 1659 р. боярин О. М. Трубецькой (до речі, один з учасників березневих переговорів у Москві 1654 р.) як автентичний текст договору 1654 р. представив сфальсифі­кований його варіант, що складався вже з 14 статей і, що більш важливо, містив цілий ряд обмежувальних положень, що їх перед цим безуспішно намагалися нав'язати Виговському.

Отож мотиви негативного ставлення сторін до договору 1654 р. знайдено. Значно складніше буде відшукати текст оригіналу.

Ще складніше, а головне — важливіше, віднайти адекватне ро­зуміння його суті, яке б не залишало місця для політичних спе­куляцій та маніпулювання громадською думкою. Абсолютно оче­видно, що українсько-російських договір 1654 р. був продуктом політичного розвитку двох сторін у конкретний історичний час — не треба йому приписувати якісь функції Святого Письма. Він ніс у собі як шляхетні помисли щодо спільної боротьби двох пра­вославних народів, так і намагання кожної зі сторін щось із своїх стратегічних задумів приховати, щось здобути для себе коштом

исква XVll ст. з картини Андрія Васнецова та перший крок уряду Московії — По­станова Земського собору від 1 жовтня 1653 р. про об'єднання України з Мос­ковським царством

іншого. Таким було реальне політичне життя. Таким нехай зали­шиться і пам'ять про нього — без фанфар і урочистих салютів, але й без посипання голови попелом і запізнілого прозріння.

Віктор ГОРОБЕЦЬ 17—31 січня 2003р.