НЕПОХОВАНА КРАЇНА ТА її ВІДКРИВАЧ

Ланселот Лоутон: британський журналіст, закоханий в Україну

Якось у другій половині 90-х років минулого століття автору по­трапила до рук поганенької якості ксерокопія сторінки однієї з газет, яка видавалася українською діаспорою в США, з фрагмен­том статті британського журналіста Ланселота Лоутона про Україну та українців.

За ініціативою британської громадськості в Лондоні з’явився Англо-український комітет, до якого ввійшли члени парламенту, громадські діячі, відомі вчені та журналісти Великої Британії, The Times (березень 1935 р.) більше представник Великої Британії, країни, доволі віддаленої від її території, до того ж політика якої була завжди вивіреною та доволі консервативною щодо Сходу Європи? Чи не могла поява цієї статті бути пов’язаною з бажанням української діаспори в умовах відсут­ності незалежної України зміцнити дух українців, опублікувавши такий матеріал від імені вигаданого британського журналіста? Роз­віяти сумніви могла тільки перевірка цієї інформації та пошуки ан­гломовного оригіналу.

Ці пошуки забрали кілька довгих років. З Великої Британії приходили невтішні звістки — такі матеріали знайти не вдається. Тоді всі надії зосередилися на Бібліотеці Конгресу США, як однієї з найбільших бібліотек світу, де, як ми вважаємо, має зберігатися все, що тільки могло бути створено духом та інтелектом людини. Це вже згодом, маючи можливість працювати в цій легендарній бібліотеці як стипендіант американської програми імені Фулб­райта в Україні, автор переконався, що, на жаль, через різні обста­вини далеко не всі видання, які виходять у світі, потрапляють до її фондів. Але тоді здавалося, що саме там тільки й можливо зна­йти усе. І ця віра була настільки сильною, що сталося диво! Саме в фондах Бібліотеки Конгресу США вдалося розшукати навіть не одну, а дві оригінальні статті Ланселота Лоутона про Україну, на­писані ним у різні періоди, а також інші матеріали, пов’язані з об­ставинами їхньої появи. Дуже важливу допомогу в цих пошуках надали хороші американські друзі-українці — голова Дослідної фундації ім. О. Ольжича в США Михайло Герець, Петро та Оля Матули, Лариса Пастухів-Мартін.

Матеріали Ланселота Лоутона про Україну, які він адресував британській громадськості та британському урядові, були настіль­ки унікальними та важливими, що одразу виникла думка опублі­кувати їх. Причому окремі наведені британським журналістом історичні дані та висновки мали настільки передовий і виразно проукраїнський контекст, навіть порівняно із сучасними оцінка­ми, що було одразу вирішено — друкувати треба не лише хороший український переклад цих матеріалів, а й англомовний оригінал, щоб одразу розвіяти всі сумніви щодо їхньої достовірності.

У пошуках підтримки для здійснення такого видання матері­алів Ланселота Лоутона автор звернувся до Посольства Великої Британії, вони були направлені на експертизу до британського МЗС. Через деякий час звідти надійшли захоплюючі відгуки (для тамтешніх фахівців вони також виявилися відкриттям!) і рекомен­дації щодо доцільності підтримки такого проекту.

Величезну творчу роботу щодо перекладу матеріалів Лоутона про Україну зробив перекладач Василь Триліс, який не лише мак­симально достовірно зберіг їхній зміст, але й передав унікальний стиль викладу британського журналіста, використавши для цьо­го всі барви української мови. Бездоганним визнано і його пере­клад українських текстів на англійську мову.

Презентація видання «Ланселот Лоутон. Українське питан­ня» (Київ — Лондон, 2006 р.) відбулася в резиденції Посла Великої Британії в Україні сера Роберта Брінклі. Далі книжка почала жити власним життям. У тому числі на прохання МЗС України значну кількість примірників автор подарував Посольству України у Ве­ликій Британії та Представництву України при ООН у США.

Але що сталося тоді — в далеких 30-х роках XX століття? І про що писав тоді британський журналіст Ланселот Лоутон?

«Головною проблемою для сьогоднішньої Європи є проблема українська. Глибокий інтерес до цієї країни зумовлений її впли­вом на європейський мир і демократію; в той самий час, із нею тісно пов'язані життєво важливі британські інтереси.

Це «стирання з лиця землі» проводилося так успішно, що для більшої частини світу Україна залишилася тільки в поезії та пере­казах; завжди й незмінно вважалося, якщо вона десь колись і була, то вже давно похована на кладовищі мертвих і забутих націй.

Щоб отак у добу високорозвиненого зв'язку та видатних ін­телектуальних досягнень можна було створити ілюзію, ніби по­тужна, жива нація ніколи не існувала, а якщо й існувала, то щезла кілька сот років тому, — це може здатися неймовірним, хоча вже в наші новітні часи ми маємо багатющий досвід репресивної сили автократичних режимів. Отже, українська проблема — це при­клад одного з найбільших політичних шахрайств у нашій історії; і стосується він землі, яка, хоч і зовсім не так віддалена, та майже так само невідома нам, як свого часу були невідомі екзотичні кра­їни Азії або Африки».

Дивовижно, але ці слова належать перу британського журна­ліста Ланселота Лоутона, він проголосив їх 1935 року перед авто­ритетним зібранням представників громадськості в приміщенні Палати громад парламенту Великої Британії. Сьогодні, цитуючи ці рядки, ми щиро дивуємося, як точно та з холодною безпри­страсністю хірурга в них схоплено глибинну суть трагічної історії українського народу. Його протягом багатьох століть боротьби за власне національне самовизначення та створення своєї держави не лише позбавляли цього права, йому ще й загрожувала повна втрата своєї національної ідентифікації, він був приречений на забуття. Разом з тим ці слова надзвичайно актуальні в наш час, адже після проголошення 1991 року незалежності Україну з її са­мобутньою культурою, традиціями та ментальністю фактично заново і з подивом відкривають для себе Європа та усе світове співтовариство.

Що ж спонукало британського журналіста Ланселота Лоуто­на, громадянина чи не найбільш віддаленої від України країни Європи, написати ці рядки, просякнуті таким розумінням та щи­рим співчуттям до українців? Відповідь на це питання нам дове­деться шукати, зважаючи на основні сторінки історії українсько- британських відносин у першій третині XX століття.

На початку XX століття українське питання взагалі не було в полі зору зовнішньої політики Великої Британії. Натомість ним цікавилося обмежене коло вчених та громадських діячів.

Напередодні та під час Першої світової війни відомий англій­ський вчений-славіст Роберт Сетон-Вотсон висунув концепцію «Нової Європи», вона грунтувалася на підтримці незалежності слов’янських націй, що повставали з-під уламків Австро-Угор- ської, Російської та Оттоманської імперій. Виходячи з власного бачення нового устрою Європи, Сетон- Вотсон був відвертим прихильником національного самовизначення українців та ство- 448

TheTimes₁April 17, 1935

Англо-український комітет оприлюднив заяву, яка привертала увагу британської суспільної думки до української проблеми й окреслювала різні аспекти україн­ського питання, The Times (квітень 1935 р.) рення самостійної Української держави. Він добре знав і шанував українську культуру, називав українського генія Тараса Шевчен­ка «рутенським Бернсом». Улітку 1914 р. Сетон-Вотсон побував у Львові, де зустрівся з визначними громадськими діячами — М. Грушевським, І. Франком, А. Шептицьким, К. Левицьким, С. Ба­раном та іншими. У заснованому ним разом із відомим чеським діячем Т. Масариком часописі «Нова Європа» (1916) англійський вчений науково обґрунтовував доцільність створення незалеж­них України, Польщі, Литви та інших держав у Центральній та Східній Європі, що, на його думку, буде відповідати довготрива­лим інтересам Європи. У статті «Проблема України», опублікова­ній у вересні 1917 p., Сетон-Вотсон розглядав українське питання як одне з головних у Першій світовій війні, більше того — вважав його однією з головних причин початку війни.

Офіційний Лондон не поспішав публічно декларувати свою позицію щодо українського питання. Проте повз увагу Великої Британії не пройшли події, які розгорталися в Україні після Лют­невої революції 1917 року в Росії, що засвідчували посилення українського національного руху та його організований характер через діяльність Української Центральної Ради як українського парламенту й Генерального секретаріату як українського уряду. Ця увага посилилася після проголошення Української Народ­ної Республіки. Зокрема, відомо, що восени 1917 p. генеральний секретар міжнародних справ УНР Олександр Шульгин провів цілу низку зустрічей із представниками країн Антанти, на яких з’ясовувалося їхнє ставлення до подій в Україні й можливість підтримки Української держави з їхнього боку. У тому числі зга­дується про зустріч Шульгина з уповноваженим англійського генерального штабу майором Д. К. JI. Фіцвільямсом та шефом французької військової місії в Росії генералом Нісселем. Допові­даючи уряду про наслідки цих переговорів, О. Шульгин 18 лис­топада 1917 р. повідомляв, що була досягнута домовленість про акредитацію представників країн Антанти при уряді УНР та роз­почато переговори про надання УНР грошової позики, направ­лення інструкторів для української армії та військової амуніції, допомогу у відновленні залізничного сполучення. Разом з тим, були висловлені занепокоєння, що Україна може опинитися в ор­біті «австрійського впливу»².

Уже 21 листопада голова уряду УНР (3). Винниченко поін­формував членів Генерального секретаріату про те, що Англія і Франція прислали до Уряду УНР своїх представників³. Головою Британської військової місії в Києві було призначено майора Фіцвільямса. З грудня 1917 р. до Києва прибула представницька делегація держав Антанти, у складі якої були високопоставлені військові — генерал Бартер (Велика Британія), генерал Лаєрнь (Франція), генерал Ромеї (Італія), генерал Таканачі (Японія), ге­нерал Ріккель (Бельгія), генерал Коанда (Румунія), полковник Лентієвич (Сербія). їхньою головною метою було вирішення важ­ливого для країн Антанти питання — збереження українського фронту проти Німеччини та її союзників. За деякими даними, українцям було запропоновано посилити армію УНР сербськи­ми та хорватськими частинами та чеськими легіонерами. З січня 1918 р. англійського консула в Одесі Піктона Багге (інша редакція перекладу — Бегж) призначили головним представником Вели­кої Британії при уряді УНР, він подав до українського уряду свої вірчі грамоти. Представник Франції при уряді УНР затвердив ге­нерала Табуї⁴.

Номер найвпливівошої Британської газети The Times (травень 1935 p.) зі стат­тею Ланселота Лоутона «Україна та більшовизм»

Представники Антанти в Києві намагалися переконати укра­їнський уряд, що, маючи потужну армію та контролюючи ситу­ацію на своїй території, Україна отримає реальний суверенітет, який згодом буде втілено в дипломатичне визнання. Українцям пообіцяли підтримку на майбутній мирній конференції. Водно­час представники Антанти намагалися подати чіткі сигнали уря­дам своїх країн, щоб ті швидше визначалися з офіційною позиці­єю щодо УНР.

Зокрема, голова Британської військової місії в Києві майор Дж. К. Л. Фіцвільямс писав у звіті від 17 грудня 1917 р. до Мініс­терства закордонних справ Великої Британії: «Майбутнє України залежить цілковито від швидкої і рішучої дії альянтів уже тепер. Якщо ми не зробимо нічого в цьому напрямку, Україна впаде в руки німців і стане ні менше ні більше, як тільки німецькою про- вінцією»5. У примітках до звіту, доданих наступного дня, він наголошував: «Відколи я написав вище сказане, більшовикам вислано коротке відмовлення на їхній ультиматум, і Україні про­голошено війну. Це особливо агресивне наставления більшовиків вказує на німецький вплив і бажання Німеччини знищити раз і назавжди можливість створення якої-небудь незалежної сили на терені Росії. Необхідність, отже, дати негайне підпертя Україні шляхом офіційного визнання постає щораз то більше й більше очевидним з кожним днем. Україна не довірятиме нам повністю так довго, як довго ми цього не зробимо. Марнується дорогоцін­ний час, і незабаром може бути запізно, тому що якесь протилеж­не потягнення з боку Німеччини може розладнати теперішній порядок речей, доки він зможе стабілізуватися і стати тривким».

Як засвідчують новітні дослідження проф. В. Косика, Вели­ка Британія та Франція через подолання власних нерішучості та сумнівів усе ж спробували подати Україні руку та дати їй істо­ричний шанс. Вони наважилися погодитися на умови уряду УНР і визнали самостійну Українську Народну Республіку (уряд Ве­ликої Британії 4—6 січня 1918 р. неодноразово інформував своїх представників в Україні щодо рішення про «формальне визна­ння» уряду УНР, а 16 січня британський представник в Україні Піктон Багге вручив українському урядові офіційну ноту щодо виконання ним обов’язків офіційного представника уряду Ве­ликої Британії в Україні). Але звістка про це визнання надійшла до України вже запізно^7,8. Під час мирних переговорів у Бресті з країнами Почвірного союзу, ініційованих більшовицькою Росією, Українська Центральна Рада та уряд перед реальними обстави­нами, в яких опинилася Україна, ухвалили, що УНР має взяти в них участь як самостійний чинник. Поставши перед фактом різкого загострення політичної ситуації в Україні внаслідок на­ступу військ більшовицької Росії, більшість членів Центральної Ради визнали доцільним укласти мирний договір у Бресті з кра­їнами Почвірного союзу, що було викликано згодою Німеччини та її союзників офіційно визнати Українську Народну Республіку самостійною державою і погодитися на її рівноправну участь у переговорах. Протестуючи проти зміни раніше визначених стра­тегічних орієнтирів, уряд УНР на чолі з В. Винниченком (разом із військовим міністром С. Петлюрою та міністром міжнародних справ О. Шульгиним) подав у відставку. Проте це не врятувало ситуацію. Рішення про підписання договору стало остаточним. У відповідь дипломатичні акти визнання УНР були негайно відкли­кані та дезавуйовані урядами Великої Британії та Франції. Таким чином, підписаний представниками УНР 27 січня (9 лютого за новим стилем) 1918 р. Брестський мирний договір кардинально змінив зовнішньополітичний вектор розвитку України й на до­вгий час позбавив її реальної підтримки таких потужних геополі- тичних домінант, як Велика Британія, Франція та СІЛА. Втратив­ши Україну, свою увагу та підтримку вони негайно спрямували на Польщу та Чехословаччину. Саме позиція Англії та Франції згодом стала вирішальною під час Паризької мирної конференції 1919 p., коли вирішувалася повоєнна доля Європи та стверджу­валися нові кордони європейських держав, у тому числі й ново­посталих. На жаль, вони не лише не надали підтримки УНР у її державотворчих прагненнях, але й фактично протидіяли їм.

Поразку Української революції 1917—1921 pp. зумовив той факт, що Україна на довгі десять років фактично випала з поля зору державних чинників Великої Британії. Однак наприкінці 20-х — на початку 30-х років XX ст. урядові кола та громадськість Великої Британії знову поставили перед фактом існування в Єв­ропі українського питання.

З одного боку, це було викликано посиленням організованого українського національного руху на територіях Чехословаччини, Румунії та, особливо, Польщі, де внаслідок польської акції «па­цифікації» українського населення на Волині та у Східній Гали­чині посилилося польсько-українське протистояння. Широкий резонанс у світі викликали також події на підрадянській Україні, пов'язані з проведенням примусової колективізації та масовими репресіями серед селян та української інтелігенції, а також жах­ливі результати організованого радянською владою Голодомору 1932 — 1933 pp., жертвами якого в Україні стали мільйони людей.

З іншого боку, очевидною стала нежиттєздатність Версаль- ської системи мирних договорів та міжнародної системи регу­лювання відносин між державами. Прихід до влади в Німеччині націонал-соціалістів на чолі з А. Гітлером, курс Німеччини на пе­регляд наслідків Першої світової війни та розробка різних німець­ких геополітичних концепцій, в яких фігурували українські землі, об'єктивно змушували Велику Британію повернутися до укра­їнської теми. Міжнародний скандал викликала вимога міністра продовольства й сільського господарства Німеччини А. Гуген- берга передати «родючу територію України» Німеччині, проголо­шена ним в Лондоні в червні 1933 р. на міжнародній економічній конференції. Водночас А. Розенберг поставив питання про обмін із Польщею «польського коридору» на землі підрадянської Укра­їни, які пропонували Польщі. Німецько-польський пакт від 26 січня 1934 p. посилив загальну напругу навколо етнічних україн­ських територій, додавши інтриги до так званого пакту чотирьох, підписаного 19 липня 1933 р. в Римі урядами Великої Британії, Франції, Італії та Німеччини. За свідченнями італійських джерел із Варшави, що подавали інформацію для А. Розенберга, керівни­ки Польщі висловлювали готовність «об'єднати окраїнні народи від Фінляндії до Туреччини». Ще раніше — 1931 року — Велика Британія провела власні таємні переговори з Польщею⁸.

Але українці не бажали знову стати розмінною монетою у ве­ликій європейській політичній грі. Вони хотіли, щоб Європа на­решті почула їхній голос. У тому числі надії покладалися на зміну ставлення Великої Британії до українського питання.

У 1931 р. відомий український громадський діяч та меценат, вихідець із Буковини й американський громадянин Яків Мако­гон організував на власні кошти Українське бюро в Лондоні (The Ukrainian Bureau). Бюро розташовувалось на Гровенор Сквер. Його головним завданням було поширення на терені Великої Британії інформації про Україну. Українське бюро видавало пе­ріодичний бюлетень (The Bulletin), який розсилався до 250 пе­ріодичних часописів Великої Британії. Керував його роботою Володимир Кисілевський — син відомої в Галичині української діячки, сенаторки польського сейму Олени Кисілевської. Україн­ське бюро в Лондоні проіснувало до 1939 року⁹.

1933 р. керівник заснованої 1929 року Організації україн­ських націоналістів полковник Євген Коновалець направив до Лондону представника ОУН Євгена Ляховича. Місія Ляховича полягала в налагодженні контактів із британськими урядовими колами та роз'ясненні позицій ОУН щодо ситуації навколо Укра­їни та в Східній Європі в цілому. В інструкціях, які йому давав Коновалець, особливий акцент робився на тому, щоб переламати поширені серед британських урядовців погляди, буцімто політи­ка ОУН є пронімецькою. «Це наносить шкоди нашій справі, —

Ланселот Лоутон заснував і очолив щоквартальник «Сучасна Росія та її відноси­ни з сусідами», який пізніше почали називати «Схід Європи і сучасна Росія» Фактично в кожному випуску друкувалися матеріали про Україну та статті україн­ських авторів

зазначав Коновалець, — і було б дуже корисним, якщо б ця спра­ва була вияснена в Лондоні, а саме: маючи на увазі нашу далеку майбутність, ми воліли б кооперувати з Брітанією у вирішуванні справ на Сході Європи, ніж з ким-небудь іншим...»¹⁰ Якось він на­голосив у листі до Ляховича: «...Наша політика в даний момент повинна: 1) За всяку ціну старатися включити українську пробле­му в сферу, так сказати б, заінтерисування великобританської по­літики. Під теперішній момент тільки в Англії можемо мати базу для дальшого ведення нашої соборницької політики»¹¹.

Є. Ляхович згадував, що, коли він приїхав до Лондона, офіційна британська влада його спочатку зустріла дуже прохолодно. Проте його прийняв у Міністерстві закордонних справ Великої Британії голова Північного департаменту Кольер Лоренс (Collier Laurence), досвідчений кадровий дипломат, один із 13 провідних радників британського зовнішньополітичного відомства. Розмова була на­пруженою, але все ж було досягнуто обопільної домовленості, що Ляхович матиме можливість регулярно подавати до Північного де­партаменту британського МЗС меморандуми, які б віддзеркалюва­ли позицію ОУН з актуальних політичних питань стосовно Укра­їни¹². Крім того, він розгорнув активну інформаційну діяльність, виступаючи із статтями в британській пресі та поширюючи серед британських журналістів матеріали про Україну.

У червні 1935 р. Є. Ляхович передав до британського МЗС роз­логий лист Є. Коновальця, в якому викладалися концептуальні оцін­ки політичної ситуації в Європі та його позиція щодо українського питання в контексті угод, підписаних провідними європейськими державами. У листі Коновалець наголосив, що політичні процеси в Європі «розгортаються проти бажань українського народу». Осо­бливо різко він засуджував німецько-польський та радянсько-фран­цузький договори. «Маю тут на думці, — писав Коновалець, — до­говори та угоди, заключені між деякими європейськими потугами, які заторкують між собою теж долю територій, замешкалих головно українцями, і які порушують природне право українського народу до вирішування своїх прав ним самим. З цього виростає нова не­безпека бути втягненим у конфлікти між різними державами в ролі пасивного чинника, який всі використовуватимуть для своїх влас­них цілей зі шкодою для нього самого... Замість втішатися привілеєм свобідного життя в самостійній державі, український народ є нині поділений між чотирма сусідуючими з ним державами. В цьому кри­ється небезпека, що українці, якими командуватимуть чужі в рядах армій цих держав, можуть бути приневолені виступати проти себе зі зброєю в руках. Ми, Організація Українських Націоналістів, бо­ремося за повну самостійність України. Тому ми нині ставимо ак­тивний спротив усім окупантам українських земель... Ми виходимо з засади, що наші змагання до здобуття повної самостійності не сто­ять в жадній суперечності до політичних, економічних та страте­гічних інтересів Великобританії. Беручи це під увагу, ми плекаємо також надію, що в наших змаганнях до самостійности ми одержимо підпертя Великобрітанії, бо ми переконані, що тільки сильна й само­стійна Україна може вплинути на стабілізацію теперішньої непевної ситуації та на привернення рівноваги сил у Східній Європі... Ми на­діємося, що в майбутньому вдасться встановити таке співвідношен­ня між інтересами Великобрітанії й України, яке буде корисним для обох країн»¹³.

Збереглися свідчення, що переклад листа потрапив до керів­ника Північного департаменту МЗС Великої Британії Кольера Ло­ренса, який зробив на його полі таку замітку: «Лист цей, здається, є маніфестом партії Коновальця (ОУН), в якому він висловлює її ставлення до недавніх потягнень німецької і радянської полі­тики. Його головна теза висловлена в ідеї, що німецько-польське «визволення» України від більшовиків стоїть в суперечності до справжніх інтересів українського народу і тому мусить бути від­кинуто. Якщо б я був українцем, я висловився б так само»¹⁴.

Є. Ляхович 1935 року готував приїзд провідника ОУН пол­ковника Є. Коновальця до Великої Британії і отримав від пред­ставників впливових громадських та військових кіл запрошення для нього. Про це Коновальця повідомили, і він прийняв запро­шення. Однак згодом без пояснень скасував свою поїздку до Лон­дона. Невдовзі британську столицю покинув і сам Є. Ляхович як представник ОУН.

Увагу офіційного Лондона до українського питання ілюструє намагання британського МЗС зібрати якомога більше інформа­ції про загальну ситуацію на територіях, населених українцями, у складі різних держав, настрої української громадськості та про діяльність українських політичних організацій. Така інформа­ція надходила від посла Великої Британії в Москві лорда Віскон- та Чілстона, посла Великої Британії у Варшаві Генрі Кеннарда, британського посольства в Бухаресті, британської військової розвідки «МІ-5» та з інших джерел. Ця інформація була досить контроверсійною, в ній були як позитивні, так і негативці оцінки українського руху. Але домінуючими в них все ж були скептичні характеристики¹⁵. Очевидно, саме це значною мірою визначало насгорожено-обережне ставлення англійського уряду до контак­тів з українськими посланцями та відсутність публічних виявів його позиції щодо майбутнього України.

Однак зусилля українців не були марними. Серед широкої британської громадськості почали з’являтися паростки симпатії до українського народу та окреслилося коло тих, хто вважав, що його тогочасне становище є дуже несправедливим. У тому числі — цілий ряд провідних британських аналітиків висловилися на під­тримку державницьких прагнень українців та почали обстоювати концепцію появи на сході Європи дружньої до Великої Британії са­мостійної й демократичної Української держави, яка могла б стати стабілізуючим фактором у цій частині європейського континенту.

Важливою особою, яка мала значний вплив на формування проукраїнської громадської думки в британському суспільстві, став відомий журналіст-міжнародник Ланселот Лоутон (Lancelot Lawton). На початку 30-х років XX ст. його увагу привернула на- пружена політична ситуація, що окреслилася на Сході Європи. На думку Л. Лоутона, головною причиною існуючих глобальних між­державних суперечностей стало українське питання. У квітні 1934 року на сторінках часопису «Двотижневий огляд» (The Fortnightly Review) він опублікував велику статтю під назвою «Пригноблена Україна» (The oppressed Ukraine), в якій констатував: «Вражає..., що аж донедавна мало хто в Англії взагалі чув про Україну». Аналізую­чи ситуацію навколо України та німецько-польський договір 1933 року, Лоутон наголосив, що «проникнення Німеччини і Польщі на Україну зашкодить економічним і стратегічним інтересам Великої Британії». На його думку, для британської політики на Сході необ­хідно було ввести Україну в систему Західної Європи. «Незалежна і автономна Україна, — писав він, — необхідна для європейського економічного прогресу і світового миру». Демократична Україна, за Л. Лоутоном, могла б належати до групи держав, з якими Велика Британія встановлює дружні зв'язки¹⁶.

Послідовно висвітлюючи східноєвропейську проблематику в цілому та проблеми України зокрема, Ланселот Лоутон заснував і очолив як головний редактор щоквартальне видання «Сучасна Росія та її відносини з її сусідами» (Contemporary Russia and her relations with her neighbors), яке пізніше почали називати «Схід Європи та сучасна Росія» (East Europe and Contemporary Russia). Фактично в кожному випуску щоквартальника публікувалися матеріали про Україну, в тому числі — регулярно друкували­ся і українські автори. Зокрема, це були статті Романа Смаль- Стоцького про національні рухи в СРСР, Степана Давидовича про Карпатську Україну, матеріали про український націоналізм¹⁷.

На початку січня 1935 року сталася подія, яка засвідчила сут­тєві зміни в ставленні британської громадськості до України — одразу чотирнадцять членів британського парламенту та шість відомих громадських діячів звернулися до Ліги Націй з петицією, в якій висловлювався протест проти утисків і гонінь українсько­го населення на території Польщі¹⁸.

У останні дні лютого 1935 року українське питання було під­несено на якісно новий рівень у британському суспільстві. За іні­ціативою британської громадськості в Лондоні з'явився Англо- український комітет, до складу якого ввійшли члени парламенту, громадські діячі, відомі вчені та журналісти Великої Британії¹⁹. (40) Комітет оприлюднив заяву, якою приверталася увага британ­ської суспільної думки до української проблеми й окреслювалося активне зацікавлення різними аспектами українського питання. У заяві, зокрема, наголошувалося на таких тезах:

— становище українців у Східній Галичині заслуговує на як- пильнішу увагу англійської громадськості;

— етнографічно український народ займає суцільну терито­рію, за своїми розмірами більшу за територію Франції чи Великої Британії, яка розділена між СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунією;

— справедливість стосовно українців досі не встановлено, і подальше ігнорування цього складного питання може, зрештою, вплинути на долю всієї Європи;

— новостворений Англо-український комітет буде постійно стежити за ситуацією навколо України і вдаватись до будь-яких дій, коли в тому виникатиме необхідність ²⁰. (41)

Серед інших учасників зборів заяву Англо-українського ко­мітету підписали: члени палати громад британського парламенту, член таємної ради Джон Гілс, Джефрі ле М. Мандер

та полковник Дж. С. Веджвуд; член таємної ради лорд Дікін- сон, член таємної ради лорд Ноель-Бакстон, колишній член бри­танського парламенту підполковник Сесіль Л'Естранж Малон, журналіст Ланселот Лоутон; відомі науковці, члени Британської академії професор Роберт Сетон-Вотсон та доктор Г. П. Гуч. По­чесними секретарями комітету були затверджені підполковник Сесіль Малон та Ф. Еш Лінкольн²¹.

В умовах, коли територія України була поділена між Радянським Союзом та низкою європейських держав, а питання самостійності України й самовизначення українського народу взагалі не розгляда­лося урядом Великої Британії та урядами інших провідних європей­ських країн як актуальна політична тема, ця ініціатива була не лише доволі несподіваною, з позицій сучасного погляду на ту ситуацію — вона була неймовірною. Адже в складі Англо-українського комітету не було жодного українця! При цьому комітет ставив собі за мету розглянути місце й роль України в європейській політиці та ствер­дження права українців як нації на власну державність.

Впливова лондонська газета «Таймс» від 1 березня 1935 р. у статті «Англо-український комітет» так відгукнулася на цю по­дію: «В Лондоні створено Англо-український комітет для захисту інтересів українського народу, який, як це наголошується в заяві, зробленій учора ввечері, займає більш-менш суцільну терито­рію, більшу ніж Франція та Велика Британія й нині поділену між СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунією. Надто мало було спроб, говориться в заяві, утвердити справедливість стосовно українців, і подальше нехтування цього складного питання може зрештою вплинути на долю всієї Європи»²².

Про діяльність Англо-українського комітету відомо дуже мало. З тих скупих джерел, які доступні нам сьогодні, можна з ясувати, що члени комітету мали активні контакти з українськи­ми представниками в Лондоні, направляли до британських урядо­вих представників свої висновки та рекомендації, організовували висвітлення українського питання в британській пресі. Зокрема, один із почесних секретарів комітету підполковник Сесіль Ма- лон у своїй записці «Велика Британія і Україна» наполегливо ре­комендував британському урядові підтримати український само­стійницький рух та прагнення українців до незалежності. У ній, зокрема, йшлося: «Розвиток українського самостійницького руху створює необхідність розглянути його з точки зору бачення бри­танських інтересів... Велика Британія повинна рахуватися з фак­том, що український рух таки існує і що нині він, мабуть, сильні­ший, ніж коли-небудь перед тим. Це зумовлено частково ударами та стражданнями, що їх зазнали численні області України, а част­ково радянською політикою... Виглядає, що британська політика повинна прагнути до підтримання тісного зв'язку та приязних стосунків з українським рухом, виявляючи в цей спосіб історич­ну роль Британії як оборонця поневолених народів. Її завданням є подбати, щоб зростаючий український рух не став виключним знаряддям чужих ворожих нам інтересів, а був дружньою силою, готовою щиро співпрацювати з Британською спілкою народів»²³.

29 травня 1935 р. в залі засідань Палати громад парламенту Великої Британії під головуванням авторитетного члена парла­менту Джона Хілса за ініціативою Англо-українського комітету відбулися публічні слухання, присвячені ситуації навколо Укра­їни. З доповіддю, яка мала промовисту назву «Українське питан­ня» і згодом була опублікована від імені комітету, виступив один із його засновників та найбільш активних членів — британський журналіст Ланселот Лоутон²⁴.

Чимало оцінок та висновків Лоутона, проголошених у допові­ді, дотепер є надзвичайно несподіваними з огляду на те, що вони були сформульовані діячем, котрий за своїм походженням ніяк не був пов'язаний з Україною та українською нацією — настільки виразно вони подані з проукраїнських позицій. Парадоксально, але для «стороннього» погляду Ланселота Лоутона абсолютно зрозумілими були такі складні та дражливі питання, які не лише тоді, а й зараз нерідко стають предметом політичних спекуляцій — питання власної національної ідентичності українського наро­ду та його глибоких історичних коренів, своєрідної ментальності, традицій і культури, поворотних моментів історії:

«Етнічна Україна в 3—4 рази перевищує площею Велику Бри­танію й займає суцільну територію від Карпат до Кавказу».

«Українська проблема — це не проблема щойно народженої дрібної меншини з її дитячими хворобами. Її корені сягають ан­тичних часів».

«Українці справедливо посилаються на Київську Русь як на колиску своєї нації. Фактично ця територія почала звично нази­ватись Україною з XII ст.. Україна була останньою, пограничною державою, аванпостом Європи на кордоні з Азією».

«Тоді так само, як і тепер, приваблива Україна була з усіх боків оточена й завойована. У ході цієї боротьби виникло козацтво. Це були войовничі, фантастично сміливі люди... На укріплених ост­ровах нижче дніпровських порогів вони заснували демократичну військову республіку — один з перших прикладів національного самовизначення».

«Після революції українці проголосили свою незалежність,...і чинили відчайдушний опір і білим, і червоним, та врешті були упокорені більшовицькою Московією».

«Українська нація — це реальність, яка має під собою при­наймні тисячу літ автентичної історії. Жоден народ не боровся так тяжко, як українці, щоб утвердити свою незалежність; укра­їнська земля наскрізь просякнута кров'ю. Через її багатства, чу­довий клімат і унікальне розташування на великому перехресті світових шляхів Україна постійно виявлялася жертвою загарбни­ків і гнобителів, її постійно членували і ділили».

У доповіді Л. Лоутона звертається увага на несправедливий щодо українців характер Версальської системи мирних договорів, які закріпили розчленування України після Першої світової ві­йни. Відкрито говориться про польсько-українське протистояння в Східній Галичині в 20-х—30-х pp. XX ст. та політику полонізації українського населення, яку тоді проводила польська влада. Гово­рячи про масові репресії більшовицької диктатури проти укра­їнського національного руху на території СРСР, Л. Лоутон ствер­джує, що «страшний голод, який спустошив Україну» в 1932 —1933 роках, був спланованим, був складовою частиною цих репресій.

Британський журналіст робить висновок: «Було б лицемір­ством заперечувати, що незалежність України так само важли­ва для нашої держави, як і для спокою в усьому світі. Проблема надто довго ігнорувалася — просто тому, що розглядати її, а тим більш намагатися вирішити — справа дуже клопітна. Але ця про­блема, що має глибокі й заплутані історичні корені, сьогодні на­була безпрецедентної гостроти... То який сенс зображувати мир, коли миру немає? Його й не буде доти, доки українська проблема не знайде належного вирішення».

Наприкінці 30-х років XX ст. грозові хмари над Європою до- сягли критичної межі. Протягом 1938 р. нацистська Німеччина приєднує до себе Австрію і домагається згоди провідних євро­пейських держав на приєднання північної частини Чехословач- чини. Південні райони Чехословаччини були передані Угорщині. В середині березня 1939 р. всю територію Чехії та Моравії, а та­кож Карпатської України окупували німецькі та угорські війська. Як держава Чехословаччина перестала існувати. Для багатьох по­літиків та аналітиків стало очевидним, що в Європі наближається новий великий перерозподіл сфер впливу та нова війна.

На тлі цих драматичних подій Ланселот Лоутон намагається знову привернути увагу громадськості та офіційних чинників Великої Британії до українського питання. 1 лютого 1939 р. він виступає з великою доповіддю на засіданні членів Близько- та Середньосхідного товариства, яке відбулося в Лондоні під голо­вуванням члена конгресу Трейсі Філіпса. Текст доповіді із промо­вистою назвою «Україна: найбільша проблема Європи» опубліку­вали на сторінках журналу «Схід Європи та сучасна Росія» (East Europe and Contemporary Russia)²⁵.

За своєю структурою та змістом ця доповідь близька до висту­пу Ланселота Лоутона на засіданні Англо-українського комітету в 1935 р. Разом з тим вона містить детальніші історичні екскурси в минуле українського народу, демонструючи знання автора широ­кого кола наукових праць та джерел з історії України. Розвиваючи свою тезу про існування української державності в минулому, Л. Лоутон виділяє три основні історичні періоди, коли, на його думку, на території України існували ті чи інші форми Української держа­ви: добу Київської Русі; козацьку добу; період Першої світової ві­йни та перші повоєнні роки. Характеризуючи їх, Лоутон зазначав:

«Можливо довести, що впродовж трьох окремих періодів Українська держава існувала. Перший з них — від дев'ятого до тринадцятого століття. Упродовж цих понад триста років на те­риторії, відомій сьогодні як Україна, існувала потужна й культур­на держава, одна з передових в Європі. Держава, відома під на­звою Русь, була Україною, а її столицею був Київ».

«Другим періодом української незалежності був козацький період... Козаки, які під назвою «бродників» існували в стародав­ній Україні, зійшлися й заснували свою славну державу на остро­ві (нижче порогів) на Дніпрі... Козацька держава була реальним продовженням, в оригінальній формі, незалежної української держави».

«1914 року зла доля... знайшла Росію. Це була європейська війна, внаслідок якої Україна в 1918 році стала незалежною державою».

Широку ерудованість та здатність бачити глибинну суть про­цесів Ланселот Лоутон демонструє при розгляді становища укра­їнців у складі різних держав. Особливу увагу при цьому він приді­ляє СРСР, акцентуючи на протистоянні російського централізму, що спирався на більшовицьку ідеологію, та виявів стихійного, глибоко закоріненого в українському суспільстві націоналізму, який, на думку Л. Лоутона, пронизував українську інтелігенцію та українське селянство. Особливо цікавими є спостереження Лоутона щодо ролі українського селянства як головного носія українського національного духу та державницьких традицій. «У жодній частині Радянського Союзу, — зазначає він, — спротив колективізації не був такий упертий і сильний, як в Україні....Усі­ма засобами, що лишалися в їхньому розпорядженні, вони (селя­ни. — С. К.) боролися за свій український стиль життя, і в резуль­таті п'ять мільйонів селян загинули від голоду і з інших причин... Україна — селянський народ... Сьогодні селяни всіх країн домага­ються підвищення свого статусу й поваги. Тож цілком природно, що українське питання знову виходить на перший план в цей мо­мент і що селянський народ України має зібрати врожай енергій­них молодих провідників. Коли раніше я зупинився на військо­вих якостях їхніх предків, це було тому, що я хотів показати, що українці мають великі традиції боротьби».

Характеризуючи наростання польсько-українських конфлік­тів в умовах Польської держави, Л. Лоутон робить надзвичайно точний та об'єктивний висновок щодо їхніх глибинних причин: «Немає сумніву в тому, що дві горді та вперті волі зіштовхнулися, і в результаті існує таке гостре напруження, що тепер неможливо досягти згоди в будь-чому. Українці налаштовані здобути свобо­ду. Поляки не поспішають дати її їм». Критично JI. Лоутон оціню­вав становище українців у Румунії та Чехословаччині, де, на його думку, вони також зазнавали утисків та дискримінації.

Аналізуючи можливі найближчі устремління нацистської Німеччини, Ланселот Лоутон зробив передбачення, що однією з головних цілей наступної німецької експансії буде Україна з її уні­кальними ресурсами та географічним положенням.

Підбиваючи підсумки, Л. Лоутон закликав офіційний Лондон підтримати Україну та українців у їхніх прагненнях до свободи й висловив переконання, що такі кроки відкриють новий шлях для розв’язання багатьох європейських проблем, схожих на україн­ські. Майбутнє Європи Ланселот Лоутон бачив у рівноправному та демократичному співіснуванні новопосталих, малих і тради­ційних великих європейських держав.

«Якою повинна бути позиція Великобританії? Наша позиція, я гадаю, — писав Л. Лоутон, — повинна бути та, що і в українців. Ми повинні стояти на боці України і кожної держави, яка готова допо­могти їй на прийнятних для неї умовах. Іншими словами, ми повинні намагатися привести до такої розв’язки, яку вона собі бажає. Діяти так, я переконаний, буде в наших інтересах так само добре, як і в її.

Великі зміни наближаються у Східній Європі, і проблеми, схо­жі на українські, будуть повторюватися. Якщо ті проблеми будуть вирішені в новому дусі й новим шляхом, тоді мають бути знайдені якісь засоби, щоб якісь молоді й маленькі нації могли жити в неза­лежному бутті пліч-о-пліч з більш давніми та могутніми націями».

Дивним чином в цих словах британського журналіста, ви­голошених ним напередодні Другої світової війни, коли навко­лишній світ був далеким від справедливості та альтруїзму, були сфокусовані головні принципи творення майбутньої об’єднаної Європи, втілені в життя європейськими націями.

Історія українсько-британських відносин у першій третині XX століття відбиває драматичні сторінки української історії, пов’язані з боротьбою українського народу за незалежність та власну державність. Вона сповнена суперечностей, взаємних роз­чарувань та романтичних спалахів надії. Створення та діяльність в середині 30-х років XX століття у Великій Британії Англо-укра- їнського комітету, подвижницька робота британського журналіс­та Ланселота Лоутона, спрямована на підтримку державницьких устремлінь українського народу, є важливими фактами з історії англо-українських взаємин. Вони засвідчують існування сталої традиції взаємної симпатії та прагнення до дружніх і щирих від­носин між двома народами, носіями якої, в першу чергу, були ши­рокі кола громадськості.

Сергій КОТ 19 серпня 2011 р.

1 Українська державність у XX столітті. Історико-політологічний аналіз. — К., 1996. — С. 140-142.

2 Українська Центральна Рада. — Т 1. - К., 199 — С. 393, 459.

3 Там само, с. 469

8 Симоненко РГ. Прихід Гітлера до влади і наростання загрози німецької агресії проти України // Історія України, маловідомі імена, події, факти (збірник наукових праць). — Вип. 29. — К., 2005. — С.83-84, 89; Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж — Нью-Йорк — Львів, 1993. — С. 42.

9 Зеленко Костянтин. Великобританія і Україна // Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен, 1974. — С. 897; Ляхович Євген. Діяльність ОУН у Лондоні в 1933-1935 роках // Там само, с. 910; Енциклопедія українознавства. — Т 9. — Париж — Нью-Йорк, 1980. -С. 3405.

10 Ляхович Євген. Вказ. праця, с. 915.

11 Там само, с. 924.

12 Там само, с. 913.

13 Там само, с. 916-917.

14 Цит. за: Зеленко Костянтин. Назв, праця, с.900.

15 Зеленко Костянтин. Назв, праця, с. 895-899; Ляхович Євген. Назв, праця, с. 917— 921.

16 Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж — Нью-Йорк — Львів, 1993. — С. 42; Зеленко Костянтин. Назв, праця, с. 884.

17 National Movements in the Soviet Union // Contemporary Russia and her relations with her neighbors. — London, Autumn 1936; Stephen Davidovich. Carpato-Ukraine // East Europe and Contemporary Russia — London, Winter 1939; Ukrainian Nationalism // East Europe and

Contemporary Russia — London, Winter 1939.

18 Косик Володимир. Україна і Німеччина, с. 42-43.

19 Anglo-Ukrainian Committee // The Times. — 1935 — 1 March.

20 Address, given by Mr. Lancelot Lawton in a Committee Room of the House of Commons on May 29th, 1935. - London, 1935. - P. 3.

21 Там само.

22 Aiglo-Ukrainian Committee//The Times. — 1935— 1 March.

23 Цит. за: Ляхович Євген. Назв, праця, с. 917—918.

24 Address, given by Mr. Lancelot Lawton in a Committee Room of the House of Commons on May 29th, 1935. - London, 1935.

25 Lancelot Lawton. Ukraina: Europe's Greatest Problem // East Europe and Contemporary Russia - London, Spring 1939. - p.28 - 60.

Московські збирачі земель