РОЗКЛАД СІЛЬСЬКОЇ ОБЩИНИ

§ 1. Розвиток ремесла

' Одним з найбільших показників розкладу сільської общини в дофео­дальний період Київської Русі, який (розклад) почався тоді, є відокрем­лення ремесла від землеробства, підвищення продуктивності праці реміс­ників і поліпшення якості продукції.

Цей процес виявляється в усіх основних галузях ремісничої праці, але особливо показовий він, за археологічними даними, щодо ремісничого оброблення металів. Раніш металеві вироби були дуже грубі своєю тех­нікою, не відрізнялись різноманітністю зразків і не мали стабільних форм. Обслідування археологічних об’єктів, датованих X ст., виявляє, що їх асортимент різко збільшується^{[13] [14]. З’являються добре вироблені ремісничі інструменти: сокири, долота, щипці, скоби, заклепки, цвяхи та ін., зброя у вигляді списів, стріл, кинджалів, ножів різноманітних типів, хатнє на­чиння, наприклад, сковороди, хатні речі, як от кресала, замки, ключі тощо. Порівняння всіх цих виробів з виробами попередньої епохи пока­зує, що якість топлення і кування різко поліпшується. Разом з тим мож­на простежити, що поступово встановлюються стандартні типи цих ви­робів по окремих районах, наприклад, сокири з прямим верхнім краєм і півкруглою виїмкою в нижньому краї, залізні лопати з протилежним кінцем у вигляді сковородника, стандартні плоскі сковороци. Нетрудно зробити висновок, що в оброблянні заліза склались спеціальні ремісничі традиції, виробились спеціальні навички, що обробляння заліза стало те­пер окремою спеціальністю. Таксамо спостерігається великий прогрес в оброблянні кольорових металів. Так, місцевою роботою вважаються два срібні роги для пиття, знайдені в чернігівській Чорній Могилі, датованій візантійськими монетами IX ст.}

Археологічні дані дозволяють установити розвиток керамічного ви­робництва. До розглядуваного періоду глиняний посуд ліпили руками з грубої глиняної маси при поганому обпалі. Можна припускати, що кожна родина виробляла такий посуд власними засобами. В X ст. почали засто­совувати ганчарне коло; ганчарі навчились робити рівну дрібнозернисту глиняну масу і добре обпалювати виготовлені посудини в спеціальних печах, що вимагали вмілого поводження і спеціальних знань. У наслідок розвитку техніки ганчарної справи з’являються стандартні типи горщи­ків з відігнутою шийкою, з випнутими округлими боками, з орнамента­цією з хвилястих чи паралельних ліній, які легко й швидко можна було робити в той час, як готовий сирий горщик обертався на колі. Все це дозволяє зробити висновок, що вироби ці виготовляли спеціалісти, ган­чарі, які займались виключно керамічним виробництвом, знали всі тон­кощі ремесла і працювали на обмін¹.

Звичайно, поруч з цим ремеслом мусило розвинутись і домашнє ре­месло; з’являються ковалі, теслярі, кушніри та ін., що працюють зде­більшого на замовлення. Наявність стандартних типів виробів дозволяє зробити висновок, що в даний період виникли більш-менш великі реміс­ничі центри серед окремих племен. Але безперечно, що поруч з ними з’являються і більші ремісничі центри, які обслуговують своєю продук­цією широку територію, наприклад, центри виробництва шиферних пряс­лиць, деяких типів поясних пряжок і намиста^{[15] [16].}

§ 2. Розвиток торгівлі

Розвиток поділу праці, розвиток ремесла означає і розвиток обміну, розвиток торгівлі як внутрішньої, так і зовнішньої.

Можна припускати, що напочатку основними предметами внутрішньої торгівлі були сіль і залізо^[17]. Місцеву сіль добували в Галицькій землі, а залізо з місцевої, так званої болотної руди, наприклад, у землі дерев­лян. Успіхи в оброблянні металів, у ювелірному виробництві, в кераміці зумовлюють збільшення числа предметів внутрішньої торгівлі. Про збіль­шення торгівлі місцевими ремісничими виробами досить переконливо гово­рять археологічні дані. При розкопах виявляється більш-менш велике поши­рення решток однотипних речей. Виникнення ряду великих міст, що являли собою торговельно-промислові центри з населенням, певна частина якого перестала займатись сільським господарством, повинне було викликати тор­гівлю продуктами, створювати більш-менш місткі сільські ринки. Основ­ним центром торгівлі був Київ^[18]. Він був збірним пунктом для всього, що рухалось по Дніпровській системі, а до цієї системи йшли товари з інших річкових систем. Київ був ПерехреСТЯіМ не тільки водних систем, а й сухопутних шляхів—з Волині, з Польщі, з Чехії й Угорщини, з Кур­ська, з Переяслава. На південь же з Києва йшли три шляхи, що мали дуже велике значення в зовнішній торгівлі — Грецький, Соляний і За- лозний.

Поруч з розвитком внутрішньої торгівлі підсилюється торгівля і зов­нішня. Сильний ріст останньої можна пояснити тим, що в Київській Русі добували товари дуже цінні і які дуже цінували найбільші і еко­номічно розвинуті держави того часу, наприклад, Арабська і Візантійська.

Такими товарами були хутра, мед і віск. Звичайно, і в цих країнах займались полюванням і бджільництвом, але всього, що добували там, було мало для задоволення попиту і, мабуть, воно мало цінувалось. До­сить вказати, наприклад, на хутра, що добували в Східній Європі. З цими хутрами, звичайно, щодо краси й теплоти не могли конкурувати хутра місцеві.

Ближче вивчення матеріалу змушує нас визнати, що Київська Русь торгувала не тільки з хазарськими й візантійськими, а й з усіма сусід­німи країнами. Але, звичайно, торгівля з Сходом і Візантією мала дуже велике значення.

Початок торгівлі східного слов’янства з Сходом, якщо грунтуватись на монетних скарбах, належить до VII ст., а з свідчень східного письмен­ника Ібн-Хордадбе¹ можна встановити, що східна торгівля була вже дуже розвинута в першій половині IX ст. В трактаті, який приписують Аль- Балхі (перша половина X ст.) говориться, що Русь провадить торгівлю з Хазарією, Візантією і Великим Болгаром^{[19] [20]. Про торгівлю Русі з Бол­гаром і Хазраном (Ітілем) говорить також і Ібн-Хаукаль[21].}

Грунтуючись на матеріалах, що дійшли до нас, можна встановити, що Болгар — столиця держави волго-камських болгар — була центром, який зв’язував Русь з Середньою Азією. Основною артерією, по якій ішла торгівля Русі з Болгаром, була Волга. Але руські купці не тільки без­посередньо торгували з Болгаром і середньоазіатськими арабами, а були й посередниками в торгівлі між ними і балтійськими народами.

Нетрудно встановити, що торгівлю з болгарами провадили переважно племена, які жили на півночі — ільменські слов’яни, кривичі, вятичі. Пів­денні ж племена — поляни, сіверяни, деревляни — торгували головним чи­ном з хазарами, точніше, з столицею Хазарського царства Ітілем. Ця торгівля з хазарами в певний період грала головну роль. Про це прямо свідчить Хаукаль, який говорить, що „головна торгівля Русі булав Хазрані, де було багато купців і мусульман і всякого товару^{0 [22]. Руські товари приво­зили в Ітіль або по Волзі, або по Дону, звідки вони волоком ішли в Волгу, мабуть у те місце Волги, де тепер стоїть Сталінград. Але східні письмен­ники розповідають, що руські купці з своїми товарами ішли далі Ітіля, по Каспійському морю, тобто безпосередньо до основних торговельних араб­ських центрів.}

Що місто Ітіль грало велику роль у торгівлі Русі з арабами, досить добре підтверджується оповіданням Масуді про те, що одну половину міста займали слов’яни і Русь^[23]. Ібн-Фадлан мав змогу докладно описати звичаї руських купців, що приїжджали в Ітіль^[24].

Безперечно, що більшість цих товарів могли вивозити і з Русі.

Масуді докладно говорить про торгівлю Русі хутрами. Ряд інших письменників відзначає особливе значення торгівлі рабами і рабинями.. Щождо арабського довозу, то східні письменники повідомляють, що а.раби привозили в Русь намисто й мечі, вироби ювелірні, зокрема золоті, пів­денні фрукти й прянощі.

Поруч з торгівлею з Сходом, певне значення мала і торгівля з Пів­днем, особливо з Кримом. Київська Русь, зокрема Київ, зв’язувався з Кримом двома шляхами —так званими Соляним і Залозним. Соляним цей шлях називають тому, що ним везли з Криму сіль, але безперечно, що крім солі звідти Русь вивозила й інші товари. Принаймні імператор Koh₇ стантин Багрянородний повідомляє, що херсонесці купували в печенігів шкіри і віск^{[25] [26]. Але печеніги — степовий кочовий народ — бджільництвом не займались, отже віск, яким вони торгували, міг бути тільки руського походження. Цей віск і інші свої специфічні товари руські могли прода­вати і безпосередньо в кримських торговельних центрах. Але руські тор­гували не тільки з грецькими кримськими містами, а й з кримськими' степовими кочовниками, а також з кочовниками наддніпрянських і до­нецьких степів. Константин Багрянородний розповідає, що Русь „купує в печенігів волів, коней і овець"[27].}

Безперечно, торгівля з Кримом і з містами, розташованими по Чорно­морському узбережжю, колись грала велику роль.

Проте з часом і торгівля з Сходом, посередня чи безпосередня, і тор­гівля через Чорноморське узбережжя почала втрачати своє значення. Занепад цей значною мірою пояснюється тим, що визначився й занепад Арабського халіфату, а також тим, що на Хазарське царство починають нападати кочовники середньоазіатських степів. Розгром кн. Святославом Хазарської держави повинен був ще більше відбитись на згортанні схід­ної торгівлі. В міру того, як визначався занепад торгівлі з Сходом, особ­ливого значення почала набувати торгівля Русі з Візантією. Дніпро був основним шляхом, основною артерією цієї торгівлі (шлях „із варяг в греки"). Про значення цього шляху вичерпно говорить Константин Багрянородний^[29].

Спочатку торгівля з Візантією велась через грецькі міста, серед яких на першому місці стояв Херсонес, але далі Русь зав’язала безпосередні торговельні зносини з Візантією. Можна припускати, що зародження без­посередньої торгівлі Русі з Візантією належить до початку IX ст.

В усякому разі, східний письменник Ібн-Хордадбе, який писав у першій- половині IX ст., розказує, що Русь з далеких слов’янських країн іде де? Римського моря (тобто Чорного); вони продають там хутра, бобрів і чорних лисиць, а також мечі, і римський цар збирає з них десятину¹.

В X ст. після вдалого походу кн. Олега русько-візантійська торгівля почала дуже розвиватись. Безперечно, на розвиток її сприятливо впли­нуло укладення договору між Олегом і візантійським урядом. Руські купці одержали значні торговельні привілеї. Вони не платили ніякого торговельного мита. Навіть більше: візантійський уряд повинен був по­стачати руських купців продуктами Щодо речей руського вивозу, то це були специфічні руські товари — мед, віск, хутра і раби.

Предметами ж довозу візантійців були паволока і взагалі всякі інші тканини, вироби з золота і цілий ряд інших товарів, які дістали загальну назву „сосуды разноличные" і „всякое узорочье". До цього треба додати й скляне намисто.

Археологічні розкопи пам’яток X — XI ст. дозволять установити, на­скільки широкий був торговельний обмін між Руссю і Візантією. В уся­кому разі, рештки візантійських тканин, намиста, металевих прикрас по­стійно зустрічаються при розкопах курганів і городищ.

Шлях у Візантію був одночасно і шляхом „із варяг", тобто шляхом, що зв’язував Русь з скандінавськими народами^{[30] [31]. Шлях цей ішов з Києва в двох напрямках — на Двіну і на Ловать та озеро Ільмень. Торгівля по цьому шляху також була жвава. Руські купці, крім своїх товарів, тобто меду, воску й хутра, вивозили ще візантійські й арабські товари, а вво­зили янтар, сіль, метали і західноєвропейські товари.}

В історичній літературі недосить уваги звертали на торгівлю до­феодальної Русі з західноєвропейськими країнами. Але матеріали, що є в нас, змушують нас надавати цій торгівлі значно більшого значення.

Найдавніші відомості про торгівлю руських купців з Заходом — це митні правила, видані в Раффельштеті в жовтні 904 р. Про значення цієї торгівлі говорять навіть східні письменники, зокрема Хордадбе, який роз­повідає про торговельну діяльність єврейських купців. Купці, за його словами, їздячи з Заходу на Схід і з Сходу на Захід по суші й по морю, вивозять з західних земель на Схід євнухів, дівчат і хлопчиків, боб­рові та інші хутра й мечі^[32]. Єврейський мандрівник Ібн-Якуб розповідав, що в „Прагу приходили руські і слов’янські купці, євреї і турки з різними товарами і візантійськими червінцями, а звідти вивозили невільників, олово і хутра"^[33].

3 наявних даних можна встановити, що головними предметами довозу в Русь з західноєвропейських країн були раби і металеві вироби, зокрема мечі.

§ 3. Воєнні заходи князів

Літопис досить багато говорить про походи київських князів у цей ■період на окремі слов’янські племена або на оточуючі Русь країни. Так, він розповідає, що князь Олег завоював деревлян, відвоював від ха­зар сіверян, воював з тиверцями й уличами, а в 907 р. вирушив у свій знаменитий похід на Візантію, примусивши візантійців заплатити контри­буцію і укласти з ним вигідний торговельний договір. При князі Ігорі було зроблено ряд походів на слов’янські племена — уличів, тиверців, деревлян, які повстали після смерті кн. Олега. Наш літопис розповідає про два походи Ігоря на Візантію, а за східними звістками—під час кня­зювання Ігоря було два походи на західне узбережжя Каспія.

Після смерті Ігоря Ольга люто розправилась з деревлянами, підкоривши значну частину їх, розграбувала головне деревлянське місто, а жителів, що залишились живі, обклала тяжкою даниною. Але особливо завойов­ницьку діяльність розгорнув кн. Святослав, який підкорив радимичів, вятичів, розгромив волзько-камських болгар, буртасів, хазар, примусив платити данину ясів і касогів. Цю серію походів Святослав закінчив довгою війною з болгарами і візантійцями. Досить багато військових походів зробив і кн. Володимир. ‘

Але, безперечно, літопис розповідає не про всі походи руських князів. Було багато різних воєнних експедицій, яких він не відзначає. Наприклад, він не говорить про два кавказькі походи Русі під час князювання кн. Ігоря. З другого боку, крім київських князів, безперечно, воювали один з одним і слов’янські племінні князі.

Всі ці походи супроводились поневоленням полонених ворогів, грабу­ванням сіл і міст. Від походів збагачувались не тільки князі й дружин­ники, а й рядові учасники. Досить пригадати роздачу кн. Ярославом грошей новгородському ополченню після перемоги над Святополком. Та коли порівнюючи невелика частина багатіла, основна маса населення, на яку нападали, втрачала своє майно. Отже грабіжницькі війни підсилювали диференціацію населення.

§ 4. Збирання данини

Як ми вже казали, в справі розкладання общини і росту диференціації суспільства Київської Русі в досліджуваний період велике значення мало збирання князями данини з населення. "

Наш давній літопис¹ відзначає, що слов’янські і фінські племена платили данину ще до утворення Київської держави: „Имаху дань Варязи из за­морья на Чюди и на Словенех, на Мери и на Всех и на Кривичех; а Козари имаху на Полянех, и на Северех, и на Вятичех“. В другому місці літопис указує, що радимичі також платили данину хазарам. Як ми вже говорили, її платили грішми (шелягами—шилінгами) або хутрами (білими веверицями, чорними кунами). Після утворення Київської держави данину продовжували брати, як і раніш, і тими самими об’єктами. І Олег, і Святослав приму­шували новопідкорені племена платити те, що вони платили хазарам, іноді полегшуючи данину для того, щоб притягти їх на свій бік і міцніше закріпити за собою» Але можна думати, що після остаточного оформлення Київської держави і укріплення державного апарату данина почала ускладнюватись: поруч з хутрами почали брати мед і віск. Так, деревляни, обложені кн. Ольгою, пропонували давати їй данину „медом и скорою" ^{[34] [35] [36]. Святослав розповідав, що він одержував з Русі „скору и воск, мед и челядь d. Безперечно, що шкіру, мед 1 BlCK він міг одержати ТІЛЬКИ як данину.}

У нас є багато даних, на основі яких ми можемо прекрасно встано­вити, як збирали данину з підвладного населення. Серед відомостей про порядок і способи збирання руськими князями IX і X ст. данини на пер­шому щодо яскравості й докладності місці стоїть відоме оповідання Константина Багрянородного. За цим оповіданням, князі присвячували збиранню данини — полюддю зимній час. Вони зосереджували зібрану данину в певних центрах з тим, щоб відправити її в Київ весною після того, як відкриються ріки.

Наш давній літопис підтверджує оповідання Константина Багрянород-* ного. За літописним оповіданням про обставини загибелі кн. Ігоря, данину збирають також князі або їхні найближчі дружинники, в даному випадку Свенельд. За літописними даними можна встановити й практику збирання, що склалася на цей час. Насамперед виявляється, що князі в X ст. по­чинають збирати її довільно: коли кн. Ігор пішов збирати з деревлян данину вдруге, вони лишались спокійними; очевидно, це була звичайна справа. Повстали вони проти Ігоря тільки тоді, коли він пішов збирати її втретє. Що данину могли встановлювати свавільно і збільшувати проти попередніх розмірів, доводять літописні звістки про те, що кн. Ольга, взявши місто Іскоростень, наклала на тих же деревлян „дань тяжку". Але данину платили не тільки великому князеві, отже головному державному центрові, а й своїм „племінним" князям, а далі місцевим „світлим" князям за часів Олега і Ігоря, Звичайно, не може бути ніяких сумнівів, що при збиранні данини, поруч з основною ставкою, „примучувались" князевими дружинниками додаткові збори. Не дарма отроки Свенельда, який, оче­видно, значну частину зібраної данини мусив віддавати князеві, „изоделися суть оружьем и порты". Таким чином ще при перших руських князях збирання данини супроводилось різними додатковими зборами, що йшли як самому князеві, так і його дружинникам (ці додаткові збори разом утворювали новий податок — „полюддя").

Немає ніякого сумніву, що так зване „примучування" данини збагачу­вало не тільки князів і дружину, а й місцеву родоплемінну знать, яка тією чи іншою мірою допомагала князям.

Але це примучування, збагачуючи князів і родоплемінну знать, руйну­вало багатьох інших, економічно слабих общинників, яким, щоб виплатити данину цілком, доводилось іти в кабалу до своїх найзаможніших сусідів або до тієї ж племінної знаті. Особливо розкладаючий вплив данини пови­нен був виявитись після фінансово-адміністративних реформ кн. Ольги, яка після закінчення війни з деревлянами установила „погости". Як ми про це, говоритимемо докладно, ця реформа привела кінець-кінцем не тільки до збільшення данини, а й до додаткового встановлення всякого роду поборів, які брали фінансово-адміністративні агенти. Велике значення повинна була мати й заміна натуральної данини грошовою. Заміну цю почали робити ще хазари, і руські князі, приєднавши ці племена (наприклад, вя- тичів) до Київської держави, звичайно продовжували брати данину грішми.

V.