Розділ VI ЗАГЛИБЛЕНІ ЖИТЛОВІ СПОРУДИ ГАЛИЦЬКИХ МОНАСТИРІВ ТА ПОБУТ ЇХ МЕШКАНЦІВ

Монастирі, збудовані на відкритій місцевості, становлять одну з важливих груп історико-культурних пам'яток України. У процесі загального суспільного розвитку упродовж середніх віків вони пройшли періоди від дерев'яного до кам'яного будівництва, від однокамерних земляних споруд до зручних багатокамерних наземних приміщень.

Поява чернецтва та його існування на давньоруських землях у середні віки отримала низку особливостей. Аналіз джерел свідчить, що творцями перших монастирських осель на давньоруських землях виступали мандрівні середньовічні ченці. Вони представляли замкнуту соціальну верству, яка своє існування та діяльність будувала на принципових засадах положень Типікону настоятеля константинопольського монастиря Федора Студита. Перший український Типікон був укладений порівняно пізно, що дає підстави стверджувати про ймовірну організаційну стихійність, яка існувала на ранньому етапі поширення чернецтва. Як зазначив митрополит Філарет, близько 1070 р. у дисциплінарні положення студійського уставу монах Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський ввів незначні зміни та доповнення, що пристосовували його до тогочасних умов існування на землях Київської Русі. Загалом чернечий Статут визначав статус чернецтва та головні принципи розбудови чернечого життя^[550].

Втрата державності, деструктуризація керівних органів та реальне становище українських земель у середньовіччі стали головною причиною того, що, по-суті, від кінця ХІ аж до початку XVII ст. для православного українського чернецтва чинними залишалися дисциплінарні положення, які були укладені Феодосієм Печерським. Проте для більшості монастирів Давньої Русі вони залишилися невідомими, що сприяло появі та поширенню серед чернецтва різних організаційних форм, що не відповідали статутним положенням та вимогам.

Аж у 1617 р. на підставі уніфікації дисциплінарних положень Ф. Печерського та Ф. Студита нові норми чернечого життя для монахів українських монастирів під назвою “Правила...” видав митрополит київський, галицький і всієї Русі української уніатської церкви Велямин- Йосиф Рутський (1574-1637)^[551].

551

Стосовно реорганізації чернечого життя статутні положення та реформаторська діяльність митрополита Велямина Рутського були скеровані на встановлення кіновіального устрою чернечих общин, що знайшло відображення на регламентації організаційних, міжосібних, житлових, побутових, господарсько-виробничих, майнових та інших сторін існування чернецтва. Завдяки проведенню низки реформ ще в часи діяльності В. Рутського почалася розбудова чернечого життя на організаційних засадах кіновії, що відповідало вимогам Типікону.

У контексті розвитку та удосконалення статутних положень українського чернецтва зазначимо, що на початку XVIII ст. з певними доповненням зазначені положення “Правил.” митрополита В. Рутського перевидав галицький митрополит Варлаам Шептицький. Нові правила існування чернецтва були обговорені та затверджені як основні норми монашого життя на Соборі, який відбувся у 1711 р. в Уневі^[552].

Щодо подальшої еволюції норм та правил чернечого життя, то варто зауважити існування перекладу монашого статуту, який на початку ХХ ст. зробив, спираючись на грецькі аналоги василіанського чину, митрополит Андрей Шептицький^[553]. У загальному дисциплінарні положення та їхня еволюція у пізнішому часі були покликані для уніфікації чернечого існування під відомі світові зразки. Отже, Устав Феодосія Печерського можна вважати підгрунтям, на якому творилися та розвивалися повсякденні норми життя середньовічного українського чернецтва.

У середньовічній Візантії також отримав поширення Палестинський (Єрусалимський) Типікон. Проте чинність Палестинського Типікону на давньоруських землях у досліджуваному періоді майже не простежується, хоча його поява у Візантії зафіксована уже в ХІІ ст.

Наголосимо, що “Правила.” чернечого життя та конституційні вимоги до монашого життя В. Рутського^[555] складають вагому джерельну основу праці. Аналіз дисциплінарних положень та вимог, що ставилися до чернецтва, почерпнутих із статуту та його зпівставлення з результатами археологічних досліджень, а також архівними джерельними матеріалами дають багато нових цінних відомостей про реальне становище українських середньовічних монастирів, житлові та побутові умови чернецтва, основні принципи організаційного формування чернечих общин, проблеми 557

суспільного існування та розвитку.

На основі побіжного аналізу зазначимо, що Типікон митрополита В. Рутського налічував 78 статей, які умовно можна розділити на дві частини. Перша з них - це вступ, у якому трактуються принципові засади, характерні риси та ознаки чернечого життя. Вступна частина охоплює перші 13 пунктів документа, які у лаконічній формі дають загальну уяву про соціальну сутність православного українського чернецтва, його особливу місію, взаємовідносини, покликання, регламентують та встановлюють вимоги до буденного та святкового одягу, взуття, головних уборів, харчування, визначають ставлення до власного та общинного майна, убогості, матеріальних цінностей тощо.

Особливе місце належить другій частині “Правил...”, яка є висвітленням дисциплінарних положень умов побуту чернецтва. Вона відображає основні принципові норми, вимоги та правила чернечого існування і поведінки. Попередньо зазначимо, що окремі положення, які мають важливе і навіть визначальне значення. Зокрема, за умовою 19 ст. чернечого кодексу В. Рутського кожен монах був зобов’язаний проживати окремо у відмежованому келійному приміщенні^{[556] [557]. Стаття 23 забороняла проживання чи ночівлю монахів в одному приміщенні.}

Вимоги 59, 72 та 73 ст. визначали основні принципи харчування кіновітів. Зокрема, харчуватися можна було тільки регламентованою їжею, тільки у визначений час і лише у трапезних приміщеннях монастиря. Харчуватися за межами монастиря було суворо заборонено. Прийняття трапези ченцями відбувалося лише після благословення настоятеля (ігумена)^[559]. Крім того, за традицією, общинна трапеза у кіновіальних монастирях супроводжувалася читанням Святого Письма, богослужебних книг, чого не було поширено у чернечих общинах келіотів та ідіоритмів.

За умовами ст. 22 визначалися міжусобні стосунки ченців, за якими навіть наближатися між собою на відстань меншу від довжини ліктя інокам було суворо заборонено.

Аж кілька статей (ст. 35, 36, 56, 58 та ін.) статутних положень В. Рутського передбачали суворе відмежування чернецтва від мирського світу, що, на нашу думку, було однією з причин самоізоляції чернечих поселень. Цікаво, що гріхом вважалося навіть підтримання ченцями стосунків з рідними^[560].

Результати археологічних досліджень, які було проведено на пам'ятках середньовічного чернецтва Галичини, відкрили багато нових відомостей про особливості чернечого існування у середні віки. Серед споруд монастирських комплексів особливе місце посідають чернечі житла - келії. Відомо, що для археологів житло є важливим джерелом наукової інформації, яка містить відповідь на багато сторін життя його мешканців^{[561] [562] [563].}

Житла мали особливе значення у багатьох аспектах життя та діяльності чернечих общин. Найдавніше чернече житло слугувало не тільки місцем захисту від холоду, спеки, негоди чи небезпеки, але основним осередком в організації життєдіяльності, побуту, ремісничих занять, релігійних обрядів 563 тощо.

Було б помилково стверджувати, що створення середньовічних монастирів у Галичині відбувалося за заздалегідь складеною схемою, проектом чи розробленим сценарієм. Кожен галицький монастир мав свою історію виникнення, періоди підйому та занепаду, хронологічні рамки існування тощо. Для одних монастирів процес виникнення та діяльності був важким, складним та тернистим, для інших - легким та сприятливим, що було наслідком дії низки різних чинників, які впливали на процеси творення 564 монастирських осель.

Однією з характерних особливостей, яка зафіксована у виборі місць для закладення середньовічних монастирів, стало те, що ченці намагалися поселятися відмежовано і водночас наближено до мирського світу. Практичне відмежування регламентував Типікон, а наближене - історична місія чернецтва. Тому досить часто середньовічні чернечі поселення виникали поблизу оборонних укріплень давньоруських городищ або населених пунктів відкритого типу.

Відомо, що у княжі часи багато монастирів появилося поблизу захисних укріплень давньоруських городищ. Відомими є монастирі околиць княжого Галича^[564], Перемишля^[565], Теребовлі^[566], Василева^[567], Львова^[568], Старого Самбора^[569], Звенигорода^[570], Ярослава^{[571] [572] та інших відомих городів Галичини. Сусідство чернечих осель з городищами не є випадковим явищем, а радше закономірним процесом, який відбувався на шляху поширення та поступового утвердження християнства.}

Цінними історичними пам’ятками Галичини є середньовічні Унівські монастирі. Найдавніший з них був заснований ще в княжі часи на західному косогорі Чернечої Гори, яка розміщена в північній околиці сучасного села Унів Перемишлянського району Львівської області. Вивчення історії пам’яток ускладнюється тим, що писемні відомості про їхнє заснування є втраченими, що піднімає значення археологічної науки в процесі виконання досліджень.

Загалом наголосимо, що місце знаходження найдавнішого Унівського монастиря не відповідає традиційним особливостям виникнення сільських поселень у часи існування Давньої Русі.

Археологічна наука дає змогу за матеріальними знахідками та відомостями встановити характер пам’ятки, її хронологічні рамки існування, вірогідну причину загибелі тощо. У процесі виконання досліджень вдалося виявити закономірності місць виникнення найдавніших монастирів Галичини, що у майбутньому може сприяти відкриттю невідомих чернечих пам'яток.

Відсутність ранніх писемних джерел про пам'ятку середньовічного чернецтва в Уневі може навіть ставити під сумнів її чернечу належність, адже основи матеріальної культури, житлобудівництва в загальних рисах відповідають давньоруським традиціям. Якщо тимчасово абстрагуватися від уже відомих нам свідчень про існування середньовічного монастиря на Чернечій Горі в Уневі, а також археологічних відомостей та матеріалів, які підтверджують належність пам'ятки, то ми не можемо з повною вірогідністю ствердити, що засновниками пам'ятки були монахи. У такому випадку спробуємо в умовному соціальному перерізі визначити основні верстви давньоруського суспільства, які могли би стати творцями поселення на Чернечій Горі в Уневі. Серед населення дослідники виділяють землеробів, • 574 скотарів, ремісників, торговців.

З матеріалів наукових досліджень, публікацій багатьох авторів відомо, що кожна соціальна верства давньоруського населення по-своєму обирала місце для будівництва жител та створення населених пунктів. У цьому, передусім, знаходила своє відображення виробнича специфіка їхньої діяльності та способу існування^{[573] [574].}

Наприклад, добре відомо, що майже традиційно давньоруські сільські поселення виникали на пологих, південних, добре освітлених та відкритих для сонячного проміння прирічкових терасах, окремо виділених дюнах, рівнинних та родючих ґрунтах, поблизу сировинних запасів, джерел води, що загалом відповідало основі економіки давньоруського періоду (землеробству, тваринництву, торгівлі та ремеслам)^[575].

Аналіз соціального складу давньоруського суспільства та особливостей господарських і виробничих занять у княжу добу дають підстави стверджувати, що кожна соціальна категорія відзначалася певними особливостями господарсько-виробничої діяльності, способом існування тощо. Тому часто особливості господарських та виробничих занять виступали вирішальним чинником у виборі місця для закладення поселення. Іноді виробниче заняття, діяльність, соціальне становище та інше знаходили характерне відображення у назві поселення чи урочища. Тому давно побутуючий серед місцевого населення топонім “Чернеча Гора” є абстрактним свідченням її колишньої чернечої належності. Як зазначають чимало сучасних дослідників, серед інших допоміжних історичних дисциплін топоніміка має дуже важливе значення і передусім в процесі виконання пошукових науково-дослідних робіт^[576].

На підставі результатів досліджень можна однозначно стверджувати, що у часи Давньої Русі на крутих гористих схилах, подібних до Чернечої Гори в Уневі, не поселялися землероби та не творили поселень сільські общини. Адже такі ділянки є, по-суті, непридатними для занять землеробством^[577].

Дослідники давньоруського землеробства стверджують, що традиційно землеробські общини засновували свої відкриті або укріплені поселення поблизу менш-більш рівнинних та родючих угідь, які були зручними і вигідними для подальшого розвитку землеробських занять. Земельні угіддя потрібно було не тільки добре обробляти, підживлювати, але постійно плекати, берегти й охороняти від нищення та потравів дикими, а також свійськими тваринами, птахами, нападниками тощо. Рівнинні місця розташування поселень давньоруських землеробів підтверджують знахідки різнотипних землеробських знарядь, котрі було виявлено під час проведення археологічних досліджень багатьох сільських житлових споруд та поселень^[578], що загалом не відповідає особливостям гористого рельєфу Чернечої гори.

За традицією, на крутосхилах у княжі часи майже ніколи не створювали свої поселення скотарі-тваринники. Адже населення, яке займалося тваринництвом, майже ніколи не використовувало постійних (заглиблених) житлових споруд і на тривалий період не селилося з худобою у важкодоступних місцях.

Особливості розвитку середньовічного тваринництва потребували не тільки сприятливих та рівних умов ландшафту, а й передбачали періодичні міграції пастухів разом зі стадами домашньої худоби на доволі далекі відстані, що відбувалося в пошуках нових пасовищ та корму, необхідного для утримання тварин у зимовий період. Міграційний спосіб існування скотарських племен сприяв поширенню у них тимчасових наземних жител легкої конструкції, які в разі потреби можна було легко демонтовувати і встановлювати в інших місцях.

Часто з великими стадами худоби в пошуку нових пасовищ пастухи мандрували на далекі відстані. Для випасу, розведення та утримання тваринницького стада найчастіше відшукували великі, відкриті, рівні і розлогі долини, соковиті луки, а не важкодоступні крутосхили, які є небезпечними для переміщення худоби,зручними для нападників та бідними на трав'яний покрив. Звичайно, на великих гірських масивах дуже розвинений був полонинний випас худоби.

Свої легкі наземні житлові споруди пастухи зазвичай будували поблизу літніх таборів та вигонів для утримання і випасу тварин на рівних та відкритих ділянках пасовищ. Це було зумовлено тим, що худобу потрібно було пильно берегти та охороняти від нападників, диких звірів, хворіб, пошестей тощо^[579].

Варто зазначити, що інколи на крутосхилах створювали свої поселення давньоруські ремісники. Проте для виникнення та функціонування ремісничих поселень важливою складовою має бути наявність сировинних родовищ та покладів, необхідних для ведення того чи іншого ремісничого виробництва. Наголосимо, що на Чернечій горі в Уневі немає необхідних умов для розвитку ремісничих занять. Крім того, у середньовічних житлових спорудах мешканців Чернечої Гори не вдалося виявити традиційного для житлових споруд ремісників скупчення виробів, виробничих знарядь, спеціального інструментарію, сировинних запасів тощо.

Найчастіше стародавні ремісничі поселення виникали поблизу легкодоступних сировинних запасів або у добре обжитих та заселених пунктах, на пригородах городищ, що загалом не тільки сприяло виробництву, а й збуту вироблених товарів^[580]. Наприклад, відомо, що давньоруські гончарі найчастіше поселялися недалеко від легкодоступних покладів глини, яка була придатною для гончарного виробництва; майстри-залізороби селилися поблизу природних запасів залізної руди, з якої добували метал^[581].

Праці істориків свідчать, що міські пригороди часто заселяли ковалі, теслярі, чинбарі, ткачі, стельмахи, лимарі, бондарі, столяри, ливарники, ювеліри та представники інших ремісничих спеціальностей, вироби яких користувалися попитом у місцевого населення. У їхніх житлах виявлено відповідний інструментарій, сировину, готову продукцію.

Давньоруські купці та торговці також ніколи не селилися у відлюдних та важкодоступних місцях. Найчастіше вони намагалися облаштувати свої житлові споруди поблизу ремісничих майстерень та поселень, торговельних центрів та відомих торгових шляхів, на території добре захищених городищ і в силу специфіки своїх занять мимоволі ставали посередниками між виробником та споживачем^[582].

Давня чернеча традиція та результати наукових досліджень свідчать, що здебільшого мешканцями важкодоступних місць та крутосхилів ставали мандрівні ченці-місіонери^[583]. З одного боку, це засвідчують місця знаходження середньовічних чернечих печерних пам'яток про які йшлося у попередньому розділі роботи. З іншого, - особливі умови існування чернецтва, які певним чином відповідали чернечим канонам^[584].

Отже, на підставі вище зазначеного можна стверджувати, що першими поселенцями на Чернечій Горі були мандрівні ченці-місіонери. Не випадково для створення общинного поселення вони обрали важкодоступний західний схил Чернечої Гори. Слід підкреслити, що подібна традиція творення чернечих жител на західних схилах гористих масивів простежується на прикладі існування житлових камер анахоретів, аскетів, пустинників, а також протомонастирів та печерних монастирських комплексів Галичини. Для прикладу можна навести Страдецький^[585], Розгірчанський^[586], Бакотський^[587] та інші печерні монастирі.

За положеннями статутних правил та норм чернечі поселення “прагнули” до відмежування від мирських общин, проте їхня історична місія була скерована на принесення у колишнє язичницьке суспільство основ християнської віри, нового світогляду, нової культури, що притягувало їх до мирських поселень.

Створення найдавніших монастирів у важкодоступних місцях,поблизу давньоруських городищ, можна розглядати як одну з характерних рис місць заснування чернечих общинних поселень в ХІ-ХІІ ст. Чернечі поселення, здебільшого, займали важкодоступні місця, які видавалися майже непридатними для організації житлової та виробничо-господарської діяльності. Хоча поблизу, наприклад, у підніжжі гористого масиву, могли були рівнинні земельні ділянки, приближені до джерел води та інших природних ресурсів. Така традиція є характерною для багатьох середньовічних монастирів Давньої Русі^[588].

Тому, на нашу думку, не випадковим є те, що найдавніше чернече поселення утворилося в глухій околиці Унева, поблизу оборонних укріплень великого городища, у важкодоступному місці, тобто на крутосхилі гори. Зазначимо, що додатково чернечу належність пам'ятки підтвердили знахідки культових речей, які було виявлено під час проведення розкопок^[589].

Відомо, що для сучасних дослідників середньовічного чернецтва місце знаходження багатьох монастирів ще й досі залишається невідомим. Щодо пошуку нових пам'яток історії навіть незначні інформативні дані місцевого населення мають дуже важливе значення, бо доповнюють інформативну базу, яку дають археологічні досліди.

Зокрема, ще на початку 50-х років ХХ ст. під час обстеження недалеких околиць княжого Звенигорода на високій горі, яку називають Монастир, яка розміщена поблизу с. Шоломия Бібрського р-ну (нині - Пустомитівський р-н Львівська обл. ) львівський археолог І. Свєшніков виявив захисні укріплення, церкву, житлові, господарські та інші споруди давньоруського монастиря, який на підставі виявлених на поверхні ґрунту археологічних знахідок попередньо датував ХІІ-ХІІІ ст.^[590] Однак з того часу пам'ятку ніхто більше не досліджував.

Подібно до давньоруських городищ багато галицьких монастирів у середні віки були потужними релігійними, виробничими та оборонними центрами. Ще й сьогодні потужність оборонних укріплень окремих чернечих пам'яток є вражаючою. Однією з них є Підгородищенський монастир (нині - Перемишлянський р-н Львівська обл.), який за археологічними матеріалами був утворений в княжі часи та проіснував майже до кінця ХѴІІІ ст.^[591]

З архівних джерел відомо, що останнім настоятелем монастиря був ієромонах Арсеній Сіницький, який припинив свої повноваження 9 жовтня 1756 р.^[592]

Тривалий період Підгородищенський монастир перебуває у занедбаному стані. Лише невеликий дерев'яний хрест з написом “1756”, кам'яна плита, яка, на нашу думку, колись була на порозі притвору храму, випадкові знахідки речових матеріалів на поверхні та потужні оборонні укріплення (вали та рови) нагадують сучаснику про історичну пам'ятку (фото 33). Неодноразово Підгородищенський монастир у своїх працях згадували галицькі історики ХІХ - початку ХХ ст.^[593]

Проте перші розвідкові археологічні роботи на пам'ятці проведено лише наприкінці ХХ ст. археологічною експедицією Львівського державного університету ім. Івана Франка під керівництвом професора М. Пелещишина^[594].

У подібному становищі опинилися зазначені Унівські монастирі^[595] та багато інших пам'яток. На сторінках Унівського монастирського синодика зазначено, що в Унівському середньовічному монастирі знайшли свій вічний спочинок багато представників княжого роду відомого галицького правителя Лева Даниловича^[596]. Це дає підстави стверджувати, що наприкінці ХІІІ ст. Унівський монастир був відомим релігійним центром Галичини. Захоронения на монастирському кладовищі представників княжого роду може бути вагомою підставою для ствердження важливості монастиря, а також свідченням про княже опікунство над монастирем.

Певний тенденційний підхід до історії виникнення та розвитку чернецтва спостерігаємо в літописах. Зокрема, головна увага давньоруських авторів найчастіше привернута до суспільно-політичних подій у столиці держави. Досить часто вона приурочена опису діяльності княжої еліти. Іноді у поле уваги літописців потрапляли монастирі, з якими перепліталися певні суспільні події та явища, які відбувалися у житті княжої еліти. Для прикладу можна навести коротку згадку про літописний город Пліснеськ, у якому дочка белзького князя Всеволода - княжна Олена близько 1180 р. заснувала 598

монастир.

Загалом варто зазначити, що автори літописів майже не надають уваги давньоруським монастирям Галичини. Згадки чернечих пам'яток, які були розміщені поблизу Синевідська, Ярослава, Холма, Перемишля, Старого Самбора, Теребовлі, Городка, Львова, Василева та інших галицьких городів на сторінках літописних джерел, головно, мають інформативний характер^{[597] [598] [599]. Крім того, більшість середньовічних монастирських осель опинилася поза увагою авторів. Багато цінних документів, які зберігалися в архівах та бібліотеках монастирів знищено пожежами та нападами чужинців. Це актуалізує потребу проведення на пам'ятках комплексних наукових досліджень.}

Різні за характером історичні джерела пізнішого походження часто засвідчують не лише активну місійну діяльність середньовічного чернецтва, а й важливе суспільне значення багатьох галицьких монастирів в галузі релігійної, господарської, культурно-освітньої, соціальної, виробничої, торговельної та іншої діяльності. Проте реальні умови існування та побуту чернецтва зазвичай залишаються поза увагою авторів.

На підставі аналізу літописних повідомлень, архівних джерел та наукових публікацій поміж середньовічних монастирських комплексів Галичини на увагу заслуговують чернечі пам'ятки, розміщені у Бучачі^[600], Добромилі^[601], Дрогобичі^[602], Галичі (Крилосі)^[603], Готові^[604], Збаражі^[605], Лаврові^[606], Спасі^[607], Львові^[608], Мостищу^[609], Підкамені^[610], Підгірцях^[611], Теребовлі^[612], Перегінську^[613], Уневі^{[614] [615], а також в багатьох інших населених 616}

пунктах.

Немає жодного сумніву у тому, що організоване у православні монастирі середньовічне українське чернецтво відігравало важливу роль у житті давньоруського суспільства. Вивчення цього феномену є важливим завданням історичної науки.

Оцінюючи велику історичну місію та місце середньовічного чернецтва у цивілізаційному розвитку європейських суспільств, сучаний італійський дослідник історії християнства Фабіо Чарді зазначав, що “монаший рух в своєму народженні виявився нагальним і життєвим запрошеннялС”⁶'¹.

Середньовічні монастирі Галичини як археологічні пам'ятки репрезентовані відмежованими та добре захищеними комплексами, що навіть відрізняє їх від сільських поселень, одноосібних пам'яток анахоретів, протомонастирських осель, про які йшлося вище.

У структурі монастирів особливе місце посідали житлові споруди. Наукові пошуки дали значну кількість різнотипних чернечих жител, які дають змогу не тільки датувати їх за супровідними матеріалами, а й порівнювати за певними та характерними ознаками з мирськими житловими спорудами, визначати їхні особливі та характерні риси, класифікувати тощо.

В плані наших наукових досліджень актуальним є питання про причини та зовнішні умови, які впливали на утворення монастирських осель та їхню типологію. Ще у міжвоєнний період дослідник багатьох культових пам'яток Галичини Микола Голубець зазначав, що чимало галицьких монастирів бере свій початок від невеличких одноосібних земляних келій. Заглиблені земляні келії, на думку М. Голубця, виступали одним з найдавніших типів чернечого житла. Так було в місцевості, де з часом постав Лаврівський монастир, який розміщений поблизу Старого Самбора. Вірогідно, що засновниками пам'ятки були мандрівні монахи, які ще в княжі часи поселилися у викопаних землянках на гірському крутосхилі Святоіванівської гори ^{[616] [617] [618]. Автор, однак, не підтверджував свої догадки джерелами.}

Архівні матеріали, які виявлено у відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, свідчать, що ченці, які, ймовірно, були засновниками Гошівського монастиря, також жили у викопаних в землі житлових спорудах. Досі не вдалося уточнити, чи спростувати наведене твердження. Це може зробити лише археологічна наука на підставі виконання відповідних науково-дослідних робіт на зазначених пам'ятках.

Саме результати археологічних досліджень часто не тільки підтверджують писемні повідомлення, а й відкривають нові відомості про історичне минуле чернецтва та значно збагачують його. Цінні наукові матеріали щодо типології та еволюції середньовічного чернечого житлового будівництва вдалося зібрати на пам'ятках, розміщених поблизу с. Унів унаслідок проведення багатолітніх археологічних розкопок середньовічних монастирських комплексів на Чернечій горі та у її підніжжі.

Як зазначено вище, однією з характерних ознак Унівських середньовічних монастирів стало їхнє заснування поблизу захисних укріплень великого городища^[619], що відповідає певній традиції у виборі ченцями місць для облагодження поселень. Така традиція є характерною також для монастирів княжого Галича, Теребовлі, Василева, Холма, Перемишля, Белза, Львова та інших відомих городів.

Наголосимо, що в результаті проведення пошукових науково-дослідних археологічних робіт на чернечих пам'ятках в Уневі було виявлено понад 30 різночасових чернечих житлових споруд, які датуються XI-XVIII ст.^[620]

Найдавніші чернечі житла Унівського монастиря належать до групи заглиблених земляних споруд. Одну із земляних келій було відкрито під час проведення розвідкових робіт на західному схилі Чернечої гори (1999) та досліджено у польовому сезоні 2000 р. (рис. 33).

Житлова споруда мала слабо виражену прямокутну форму та відзначалася характерним пристосуванням до гористого масиву Гологірського кряжу. Три стінки заглибленої будівлі прикривала земляна основа, і лише одна, що виходила в бік західного схилу гори, була частково відкритою. У відкритій частині західної стінки розміщений вхід у заглиблену земляну будівлю (рис. 33). Створення входу у житлову камеру у цьому місці вважаємо найбільш раціональним з погляду її практичного використання, захисту житла від підтоплення в періоди дощів та негоди, виходу мешканців до водного струмка, який протікає в підніжжі Чернечої гори^[621].

Основу чернечої заглибленої келії творила дерев'яна конструкція, яка була поміщена у котлован, що попередньо був викопаний в грунтово- материковій основі. За характерними ознаками конструкції житлова споруда була однокамерною. Келія мала порівняно рівні зовнішні стінки, які були вирізані у твердій глиняноподібній материковій основі. Житлова споруда мала довжину 3,7 м, ширину - 3,9 м (рис. 33). Довшою стороною земляне келійне приміщення була орієнтоване по осі схід-захід^[622].

Рис. 33. План найдавнішої земляної келії (І) Унівського монастиря із Чернечої Гори. Унів. 2000.

На прикладі планувальної системи забудов Унівського монастиря наголосимо, що просторова орієнтація келійних приміщень найчіткіше простежується у житлових спорудах, які належать до ХІ-ХІІ ст. Це дає підстави стверджувати, що найдавніші чернечі житла виконували універсальні функції, які охоплювали не тільки житлові, а й культові, побутові, господарські, виробничі та інші аспекти чернечого існування.

Після появи на чернечому поселенні храму, що відбулося приблизно наприкінці ХІІ - початку ХІІІ ст., помітно змінюється планувальна структура заселення Чернечої Гори. Головне місце займає храмова будівля на яку стало орієнтується забудова келійних приміщень. Саме з появою храму на Чернечій Горі можна зазначати про побудову монастиря в Уневі.

Як припускає митрополит Іларіон, найдавніші середньовічні монастирі в Україні не були соціальними інститутами в теперішньому розумінні слова. Спочатку вони являли собою окремі невеликі земляні келійні споруди, у яких проживало по декілька осіб у одній житловій камері^[623]. Тоді більшість найдавніших українських монастирів творилася на засадах келіотського організаційного устрою^[624].

Поява храму, на думку зазначеного автора, є тісно пов’язаною зі збільшенням кількості ченців та зростанням числа житлових споруд, що формувало об’ємно-просторовий устрій чернечого комплексу, у якому релігійний храм звеличувався над рештою будівель монастиря. Домінування визначалося як за технічними характеристиками (об’єм, висота, ширина), так і за духовним значенням (собор символічно трактувався як “земне небо”, “Око Боже”, образ Гробу Господнього)^[625].

Варто зазначити, що чимало найдавніших земляних житлових споруд Унівського монастиря втратило свій первісний вигляд унаслідок періодичних перебудов. Часто земляні споруди виявилися пошкодженими господарськими ямами XVI-XVIIi ст., про що свідчать знахідки характерних для того часу фрагментів тонкостінного, багато орнаментованого керамічного посуду, уламків скляних виробів з характерними сріблястими відшаруваннями, спричиненими ерозією скла, металевих виробів, нумізматичних знахідок тощо. Взаємне переплетення та накладення археологічних артефактів є характерним для багатьох житлових та господарських споруд і, особливо, для тих монастирських комплексів, котрі проіснували на одному місці декілька століть.

Археологічні дослідження показали, що в заглибленій житловій споруді (І) Унівського монастиря була добре втоптана долівка, яку репрезентувала порівняно рівно зрізана материкова основа. Вона мала характерний темний колір, який помітно виділявся на загальному тлі стратиграфії. Основні знахідки було виявлено у культурному шарі. Його товщина від рівня зрізаної материкової основи долівки келії становила приблизно 0,2-0,3 м. Найбільший інтерес серед знахідок викликало скупчення на долівці невеликих колених вапнякових каменів, невеликі уламки давньоруських керамічних виробів, фрагменти випаленої глиняної обмазки, куски деревного вугілля, кістки птиці та дрібних тварин.

Землерийно-планувальні роботи та механічне трелювання деревини, які приблизно в останній чверті ХХ ст. були проведені на поверхні пам’ятки, не дають змоги встановити точне заглиблення багатьох земляних келійних приміщень. На підставі творення гіпотетичних моделей житлової споруди (І) та реконструктивних заходів можна припустити, що долівка зазначеної келії розміщена на глибині приблизно 2 м від рівня сучасної поверхні.

Серед знахідок у заглиблених келіях особливої уваги заслуговують фрагменти невиразного слабо випаленого ліпного та якісного кружального керамічного посуду. Вони належали приблизно трьом-чотирьом невеликим горщикам, двом мискам та двом-трьом керамічним покришкам. Кілька невеликих уламків кружальної кераміки містилися на поверхні добре випаленого череня. За характерними ознаками виявлені уламки відповідають загальній давньоруській керамологічній традиції. Декілька невеликих керамічних уламків виявлено у невеликій вигрібній ямі, розміщеній на долівці поблизу домашнього вогнища^[626].

Із числа керамічних знахідок на особливу увагу заслуговують фрагменти невеликого горщика, виготовленого за допомогою гончарного круга. Горщик був опуклобоким, мав невеличкий розмір, чітко профільовані та плавно розхилені на зовнішні сторони вінця, які у перерізі мають вигляд прямокутного завершення (рис. 34, 1)^[627].

Рис. 34. Керамічні вироби ХІ-ХІІ століття із земляної келії (І) Унівського монастиря.

Як зазначив відомий дослідник стародавнього керамічного виробництва М. Кучера, керамологічна традиція виготовлення даного типу вінець горщиків (рис. 34) є характерною та поширеною на українських землях в період ХІ ст.^{[628] [629] Орнаментацію на поверхні посудини було виконано у вигляді плавної хвильки із декількох (4-5) врізаних у поверхню виробу смуг, які було нанесено на плечиках виготовленого виробу за допомогою гребінцеподібного 630}

інструмента.

Цю характерну особливість орнаментування давньоруських побутових керамічних виробів ХІ ст., їхні форми, а також характерний склад керамічного тіста, ступінь випалу та інші ознаки підкреслює львівська дослідниця В. Гупало^{[630] [631].}

Традиція виготовлення подібного типу кухонних горщиків та стиль їхнього орнаментаційного оздоблення зафіксовані на керамічних знахідках багатьох сільських, городських та чернечих пам'яток Галичини. Цьому також відповідає типологія вінець інших виробів, яка є характерною для багатьох мирських поселень (рис. 34). Це свідчить про спільне у світському та культурному вжитку формування матеріально-виробничої та культурної традиції у галузі керамічного виробництва.

Внутрішня частина посудини мала гладеньку, добре відполіровану поверхню світло-коричневого кольору, що свідчить про тривале використання виробу.

Зовнішня поверхня горщика порівняно гладка, в окремих місцях шорохувата з характерними ознаками від застосування гончарного круга. У нижній частині горщик був покритий стійким шаром чорної, смолистої кіптяви, що свідчить не тільки про його тривале примітивне практичне використання.

Ймовірно, що посудину ставили у відкритий вогонь або у спеціальний отвір, який був зроблений у куполі опалювальної споруди (домашньої печі). Можна припустити, що завдяки спалюванню в домашньому вогнищі смолистих (хвойних) порід деревини він отримав специфічне покриття кіптявою. Невеликий розмір кухонної посудини може бути припущенням про незначне число мешканців келії.

Привертають увагу й інші фрагменти побутових керамічних виробів, які також підтверджують час існування земляного житла в межах ХІ ст. Зокрема, знайдені уламки вінчиків посудин належали іншому типу давньоруських горщиків (рис. 34, 2, 3, 4), які дослідники датують ХІ, а іноді 632

початком ХІІ ст.

Чимало дослідників стверджують, що цей тип посудин, вінчиків та орнаментації керамічних виробів широко побутував на галицьких землях уже в Х-ХІ ст. Найбільш яскраво про це свідчать результати досліджень княжого Галича^[632], а також низки інших історичних пам'яток княжої доби Галичини^[633].

Важливі та цінні інформативні відомості отримано в процесі дослідження земляних келій. За конструктивними ознаками найдавніші житлові будівлі з Чернечої Гори належать до заглиблених споруд стовпової (або стовпово-каркасної) конструкції. Про це свідчать невеликі та неглибокі округлі ямкоподібні заглиблення, які виявлено під час проведення досліджень у різних місцях долівки котловану. На нашу думку, вони залишилися від опорних стовпів, що мали округлу форму.

Найчастіше у житловому будівництві в часи Київської Русі використовували округлі дерев'яні балки, які мали середній діаметр приблизно 0,2-0,3 м. На основі результатів досліджень, які було отримано дослідниками на багатьох поселеннях Волині, Поділля та Буковини^[634], серед інших наведених гіпотетичних тверджень можна погодитися з думкою чернівецького дослідника І. Возного у тому, що каркасно-стовпова конструкція була панівною в ХІ-ХІІ ст. Це також підтверджено результатами археологічних досліджень, проведених на низці сільських та чернечих поселень й далеко за межами галицьких земель на середньовічних поселеннях України.

Порівняно з описами сільських житлових споруд, що їх подають автори, новим елементом чернечих житлових споруд Унівського монастиря є материкові останці. Найчастіше їх фіксують вздовж південної або північної стінок житлових камер (рис. 33). У плані вони мають прямокутну форму і є піднятими над рівнем долівки на висоту приблизно 0,4 м.

Такі останці не є характерними ні для сільських, ні для міських житлових будівель Давньої Русі. Їхня кількість у заглиблених чернечих келіях є різною. Можливо, що певним чином їхня кількість відображала кількість мешканців тієї чи іншої келії, але ймовірно, що могла бути відображенням і інших чинників, наприклад, соціально-побутових.

На Чернечій Горі в Уневі було виявлено земляні келії з однією та двома пристінними лавами. Розміри пристінних лав у житлах є різними. Найчастіше пристінні лави різняться між собою довжиною, зрідка - шириною. Зокрема, довжина найкоротшого материкового останця, виявленого у заглибленому житлі (ІІІ), становила всього 0,8 м, ширина - 0,7 м, а висота над рівнем долівки сягала приблизно 0,3-0,4 м^[635]. У келії (ІІ) материкові останці були розміщені вздовж північної та південої стінок споруди (рис. 35). Їхні розміри були майже однаковими (1,4?0,7 м). Довшою стороною останці були скеровані по осі схід-захід.

Певні аналогії зазначених материкових останців заглиблених земляних житлових споруд трапляються у печерних монастирях, де вони витесані з каменю і представляють масивні кам'яні лави. Варто зазначити, що пристінні кам'яні лави є характерними майже для усіх печерних середньовічних монастирів не лише галицьких земель, але і на пам'ятках, які перебувають за межами України, зокрема, середньовічних чернечих пам'яток Болгарії, Молдови та ін.^[636]

У приміщеннях печерних монастирів кам'яні лави виявлено у храмах, каплицях, келіях та в приміщенні коридору. Зокрема, існування кам'яних лав зафіксовано у печерних монастирях у Крехові, Розгірчі, Маліївцях, Бубнищі, Бакоті, Галиці, Руді, Поріччі, Страдчі (рис. 30, фото 25) та інших чернечих пам'ятках

Подібно до материкових останців кам'яні лави у печерних монастирях мають різні розміри. Найчастіше різниться довжина кам'яних лав, а ширина (0,6-0,7 м) та висота над рівнем долівки (0,4-0,5 м), здебільшого, залишаються майже однаковими.

Найдовші кам'яні лави було виявлено у печерній келії середньовічного монастиря в Бубнищі (нині - Долинський р-н, Івано-Франківська обл.). У келійному печерному приміщені вздовж північної та південної стін містяться довгі пристінні лави. Кожна з них має довжину близько 5 м, ширину 0,6­0,7 м та є піднятою над рівнем долівки приблизно на 0,5 м (фото 26).

Практичне призначення пристінних кам'яних лав у печерних монастирях та вирізаних материкових останців у заглиблених келіях було неоднозначним. Вірогідно, що келії Унівського та інших середньовічних монастирів з пристінними лавами одночасно слугували спільними чернечими трапезними.

Рис. 35. План та переріз заглибленої земляної келії (ІІ) Унівського монастиря. Унів. 2000.

На особливу увагу заслуговує інше заглиблене чернече житло (ІІ) Унівського монастиря, яке виявилося значно краще збереженим (рис. 35). На нашу думку, воно є сучасником вище зазначеної заглибленої житлової споруди (І), адже за супровідним археологічним інвентарем також датується ХІ-ХІІ ст. Келія традиційно зберігала просторову орієнтацію. Вона мала слабо виражену прямокутну форму та значно менші розміри від наведеного вище житла (І). Довжина земляної будівлі по осі схід-захід становила всього 3,2 м, а ширина - 2,9 м.

Як показано на рисунку 35, земляна заглиблена келія ІІ також була однокамерною спорудою. Вона мала значне ґрунтово-материкове заглиблення, що сягало близько 2 м та каркасно-стовпову конструкцію. Про це свідчить наявність у долівці невеликих заглиблень округлої форми. На думку дослідників давньоруських жител, для будівництва житлових споруд каркасно-стовпової конструкції використовували округлі стовпи, які в діаметрі мали приблизно 0,2 м. Неглибокі стовпові ями земляних келій Унівського монастиря мали приблизно такий самий діаметр. Їх зафіксовано у середній та кутових частинах споруди. Ймовірно, кутові ямкоподібні заглиблення фіксували кріплення балок зовнішніх стін. Наявність невеликих заглиблень від стовпів у середній частині будівлі та поблизу материкових останців, на нашу думку, слід пов’язувати із необхідністю підтримки важкого комбінованого дерев’яно-земляного перекриття заглибленої житлової споруди (рис. 37).

Ближче до північно-західного кута келії зафіксовано вирізаний у материку черінь, який мав дещо продовгувату форму (0,9?0,7 м). На черені в шарі попелу знайдено перепалені зернини, які нагадують насіння жита та ячменю. Випалена частина череня перебувала вище від рівня долівки приблизно на висоті 0,3 м. З південного боку печі розміщено невелику вигрібну яму.

Ґрунтове та материкове заглиблення споруди через її розташування на крутосхилі було нерівномірним. Найбільша глибина припадала на її східну частину, де глибина від рівня долівки до сучасної поверхні сягала приблизно 2 м. З них на материкове заглиблення припадало близько 1,2 м^[638].

Заповнення котлована житлової споруди з Чернечої Гори становила легка ґрунтоподібна маса темно-бурого кольору, яка була сформована з легкого чорноземного ґрунту та перегнилої органіки (деревина, листя, трава та ін.). Вміст органічних речовин у складі ґрунтової суміші становить 9-12 %, що на бідних лісових грунтах вважається високим ступенем. Високий органічний склад заповнення котловану заглибленого житла та відсутність інших будівельних матеріалів свідчать, що споруда була дерев’яною.

На долівці заглибленої будівлі простежено скупчення невеликих вапнякових каменів, які лежали у вигляді викладеного, продовгуватого, одношарового пласта. Цей факт, очевидно, мав важливе значеня з погляду еволюції напівземляних жител.

Рис. 36. Керамічні вироби ХІ століття із земляної келії (ІІ) Унівського монастиря.

Особливу увагу в процесі виконання археологічних досліджень надано речовим знахідкам. Серед них значну кількість становили шматки слабо випаленої глиняної обмазки, які могли походити з розвалу стінок та купола глинобитної печі. Окрему групу речових матеріалів із земляних келій становили фрагменти кружального керамічного посуду (рис. 36), знахідки домашніх побутових та господарських металевих знарядь (кухонних ножів, свердл, стругів тощо).

Керамічні вироби, які було знайдено у житловій споруді (ІІ) Унівського монастиря, повністю відповідають гончарній традиції давньоруського часу, яка існувала на галицьких землях. Керамічні знахідки дають змогу датувати існування земляної споруди періодом ХІ-ХІІ ст.^{[639] [640]}

На прикладі результатів дослідження земляних келій на Чернечій горі в Уневі зауважено цікавий факт, що в найдавніших земляних чернечих житлових спорудах східна стінка майже завжди залишалася “вільною”. Поблизу східної стінки келії немає вирізаних материкових пристінних лав, глинобитного череня чи печі-кам’янки і лише іноді на долівці трапляється скупчення каміння.

Найчастішими знахідками, які виявлено поблизу східних стінок заглиблених келій, були фрагменти стародавніх керамічних лампадок у яких досить часто у застиглій масі були невеликі вуглики. Переважно керамічні лампадки виготовляли з уцілілих денець пошкоджених давньоруських горщиків, що свідчить про повторне використання пошкоджених виробів.

На підставі зазначених археологічних знахідок можна припустити, що східна стінка земляної келії через відсутність храму на Чернечій Горі могла мати особливе релігійно-символічне значення. На східній стінці житлової камери був невеликий вівтар або один із символів християнської віри (наприклад,хрест, іконки, скульптурні творіння, священні книги тощо), які освітлювали за допомогою лампадки.

Із числа знахідок у житлі (ІІ) особливу увагу привернув фрагмент денця горщика (рис. 36, 3), у якому на дні була тверда, закам’яніла маса. У застиглій масі зафіксовано кілька дрібних вугликів. На підставі проведеного хімічного аналізу маси визначено, що це суміш смоли деревини хвойних порід (сосни і смереки). Тому не викликає жодного сумніву, що денце пошкодженого горщика слугувало лампадкою, а смолиста речовина та деревне вугілля були горючим матеріалом. Вірогідно, що зазначену на рисунку (рис. 36, 3) лампадку підвішували, що засвідчують три менш-більш пропорційно розміщені округлі отвори,які зроблено у верхній частині стінок керамічного виробу.

За типом виготовлення лампадки можна поділити на дві групи. Одну з них репрезентують керамічні вироби без отворів у стінках, другу - з отворами, які могли використовувати для кріплення металевих дужок, а, можливо, інших потреб^[641].

У окрему групу археологічних знахідок можна виділити остеологічні матеріали, які було виявлено на долівці та у вигрібній ямі поблизу глинобитної печі зазначеного житла. Більшість з них належала домашній птиці. Незначну кількість становили кістки дрібної рогатої худоби, які за відповідними аналогіями могли належати домашнім козам та вівцям.

Особливу увагу привернуло чернече житло (ІІІ) Унівського монастиря, у якому не виявлено домашнього вогнища. Земляна келія також була однокамерною, заглибленою, каркасно-стовпової конструкції. Її розміри за площею становили 3,4?3,2 м.

На долівці у заглибленому житлі (ІІІ) поблизу східної стіни зафіксовано компактне розміщення дрібного та середнього каміння. На окремих вапнякових каменях простежено сліди пластових сколів та відбитки металевих лез.

У житловій камері виявлено лише один материковий останець, розташований поблизу середньої частини південної стінки. Саме вирізана пристінна материкова лава, знахідки фрагментів керамічних горщиків та мисок, невеликий металевий ніж, кам'яна зернотерка та інші речові матеріали дають підстави трактувати зазначену заглиблену споруду як житло (фото 34)^[642].

На основі зібраних відомостей можна висловити припущення, що значно довші пристінні материкові останці є характерними для житлових споруд, які є хронологічно пізнішими і належать приблизно до кінця ХІІ ст., коротші - для ранішого періоду (рис. 37)^[643].

У польовому сезоні 2002 р. на Чернечій Горі в Уневі було виявлено заглиблену житлову споруду (IV), у якій було два материкові останці (рис. 37)^[644] Вони мали різні розміри. Один з них був розміщений поблизу північної стінки. Він мав довжину майже 2,4 м, ширину - приблизно 0,7 м та висоту близько 0,3 м над рівнем долівки. Довжина іншого останця, що був вирізаний поблизу південної стінки, не перевищувала 1,5 м, ширина - 0,65 та висота 0,35 м. Отже, материкові останці треба розглядати як одну з особливих ознак заглиблених земляних келій давньоруського періоду.

Рис. 37. Реконструкція зовнішнього вигляду заглибленого чернечого житла (ІІ) та його переріз. (За матеріалами археологічних розкопок середньовічного Унівського монастиря з Чернечої гори).

Хоча і про практичне призначення пристінних лав нам не вдалося виявити жодної інформації, проте варто навести думку, яку висловив один із патріархів Унівської Святоуспенської Лаври о. Гедеон. Він зазначив, що пристінні лави могли мати спеціальне призначення для сидіння братів під час спільних трапез або слугувати в окремих випадках місцем перебування хворих, немічних чи покійних ченців, яких за чернечими канонами зобов’язані відвідувати інші монахи. Адже хвора чи немічна людина, на думку ієромонаха о.Гедеона, не могла лежати на земляній долівці, коли її 645

відвідують.

Вирізані у материковій основі пристінні лави фіксуються лише у земляних заглиблених спорудах найдавнішого періоду, які на основі керамічного комплексу знахідок ми визначаємо в хронологічних рамках ХІ- ХІІ ст. У напівземляних келійних приміщеннях ХІІІ-XIV ст. материкових останців немає. Значно менше заглиблення напівземляної келії засвідчує, що дуже часто долівка таких будівель проходить поверхнею материка, який злегка вирівняний. На нашу думку, поява напівземляних жител призвела до певних конструктивних змін у системі внутрішнього устрою келій та ^[645] створення накриття нового типу. Вірогідно, що материкові останці замінили більш раціональні конструкції, які, можливо, були зроблені з дерева чи інших матеріалів.

Серед конструктивних елементів найдавнішого чернечого житла помітно виділялася домашня піч. У найдавніших келіях черінь був вирізаний у твердій материковій основі. Опалювальна споруда помітно виділялася над рівнем долівки. Варто наголосити, що домашні печі цього типу зачислюють до групи глинобитних печей. Археологічний переріз показав, що декілька разів піч поновлювали розчином глини. У складі розчину простежено домішки крупнозернистого піску та дрібного вапнякового каміння.

Бічні стінки череня мали підковоподібну форму. Висота стінок не перевищувала 0,2 м над рівнем випаленої основи печі. Вони також були споруджені з глиняного розчину, що мав незначний випал. Характерні ознаки на стінках слідів руйнувань свідчать про колишнє існування купола печі, який був зруйнований. Його розвал зафіксовано на поверхні череня та поблизу нього на долівці житлової камери. Челюсті опалювальної споруди були повернутими у внутрішню сторону житла, що, вірогідно, відповідало кращому практичному використанню конструкції (рис. 33).

Розміщення печей у келіях, а також особливості їхнього спорудження можна розглядати як певну будівельну традицію у будівництві глинобитних печей у заглиблених житлових камерах галицького чернецтва. Зазначимо, що кутове місце розташування домашньої печі є характерним для усіх заглиблених житлових споруд не тільки Унівського монастиря, але й житлових споруд монастирів княжого Галича^{[646] [647], а також багатьох сільських 647 поселень.}

Якщо взяти до уваги практичну сторону місця знаходження домашньої печі, яка була розміщена поблизу входу, то таке розташування було зручнішим для її використання, відведення диму з приміщення житлової камери, опалення споруди, захисту мешканців житла від нападу диких звірів тощо.

Найдавніші печі заглиблених келійних приміщень здебільшого були вирізані у материковій основі. Проте у напівземляних спорудах ХІІ-ХІІІ ст. багатьох галицьких поселень появляються печі-кам'янки^[648], які споруджені з каменю, який скріплено за допомогою глиняного розчину. На нашу думку, вихід будівельників за межі материкової основи сприяв появі напівзаглиблених житлових камер і став головною передумовою пошуку нового будівельного матеріалу, тобто сприяв появі печей-кам'янок.

На основі характерних ознак та відомих аналогій давньоруських 649

опалювальних споруд можна висловити припущення, що навколо випаленого череня існував напівкруглий глиняний бортик, який зверху прикривав купол печі. Однак через технічну недосконалість та слабкість конструкції опалювального пристрою, що відображено слабким випалом та сильним руйнуванням, жодну з чернечих житлових печей простежити у її первісному вигляді не вдалося.

Поверхня материкового останця, на якій розміщено черінь у житлі І була покрита золою, вугликами та кусками глиняної обмазки. Серед речей виявлено кілька невеликих уламків керамічного посуду. Площа вирізаного череня в діаметрі становила близько 1 м. Вона мала характерні поверхневі тріщини та випал, який на вигляд був близьким до бурого цеглястого кольору. Найбільший ступінь випалу поверхні череня простежено в його середній частині, де товщина становила 4-5 см^{[649] [650].}

За період існування житла черінь печі декілька разів поновлювали глиняним розчином. У поновлених місцях виявлено дрібні куски вапнякового каміння, а в складі глиняного розчину - домішки крупнозернистого піску і навіть кілька невиразних дрібних фрагментів давньоруської кераміки, що є дуже важливим для встановлення часу існування зазначеної конструкції у житловій споруді.

У кожному заглибленому житлі поблизу домашніх вогнищ розташована невелика припічна яма. Вона мала нерівне дно, яке досить часто в перерізі мало лінзоподібну форму. Традиція наявності поблизу печей припічних ям є також характерною і для світських жител.

Іноді припічні ями дослідники називають вигрібними, бо вони слугували для збирання з череня попелу, вугликів тощо. Зокрема, загальні розміри вигрібної ями із житла І, яка в плані мала неправильну овальноподібну форму, становили приблизно 60?30 см. Максимальне заглиблення, що розміщена ближче до вирізаного материкового останця череня, становило приблизно 15-16 см від середнього рівня долівки.

Варто зазначити, що частими знахідками у припічних ямах є уламки керамічного посуду, вуглики, кусочки випаленої глиняної обмазки. Зрідка трапляються металеві знахідки. Знайдені речові матеріали є певним відображенням однієї з сторін реальних побутових умов проживання мешканців житла, а також добре слугують для встановлення періоду існування пам'ятки.

Основну частину заповнення припічних ям становить золиста темно- сіра земляна суміш. У її складі знаходять вуглики, невеликі кусочки випаленої глиняної обмазки та уламки кружальної кераміки. Зокрема, у припічній ямі житла І на Чернечій горі у польовому сезоні 2000 р. було виявлено керамічні фрагменти, які належали невеликому горщику та приблизно трьом-чотирьом керамічним покришкам, які за відповідними аналогіями та характерними ознаками вінець, складу керамічного тіста можна датувати ХІ-ХІІ ст. (рис. 38)^[651]

Подібні керамічні вироби є характерними для житлових споруд багатьох пам'яток Давньої Русі, що є відображенням побуту та матеріальної культури. Аналогічні знахідки є добре відомими з розкопок, проведених на низці відомих давньоруських поселень Галичини^[652].

Окремі, невеликі за розмірами уламки керамічного посуду, було знайдено на долівці, що відзначалася темно-чорним, гумусоподібним кольором, мала порівняно тонкий пласт, нерівну товщину. Долівку заглибленої келії було вирізано у твердій глиноподібній материковій основі, яка помітно виділялася на загальному тлі темного ґрунту світло-жовтим кольором.

У культурному шарі долівки виявлено невеликі дрібні кусочки випаленої глиняної обмазки, невеликі вуглики, частину вістря кухонного ножа, уламки керамічних покришок, кілька фрагментів, які належали невеликому керамічному горщику (рис. 38, 1). За характерними ознаками вони відповідають давньоруській керамологічній традиції і за відповідними аналогіями датуються ХІ-ХІІ ст.^[653]

В окремих земляних келіях Унівських монастирів не виявлено характерних залишків та слідів від функціонування домашніх печей. Відсутність опалювальних пристроїв у середньовічних чернечих земляних житлових камерах було зафіксовано і під час досліджень монастирських заглиблених жител княжого Галича^[654]. За конструктивними особливостями зазначені заглиблені житла відповідають традиції будівництва вище згаданих житлових будівель Унівського монастиря. Вони також належить до категорії споруд каркасно-стовпової конструкції.

Рис. 38. Фрагменти керамічного посуду ХІ-ХІІ століть із земляних келій Унівського монастиря (1 - фрагмент верхньої частини горщика, 2, 3, 4 - уламки керамічних покришок).

У процесі дослідження керамічного посуду передусім ми брали до уваги склад керамічного тіста, ступінь випалу кераміки, колір та товщину стінок виробів, тип орнаментування, форму вінцевих та інших частин виробів тощо. На підставі застосування порівняльних та типологічних методів досліджень^[655] з'ясовано, що керамічні уламки належали невеликим за розмірами керамічним виробам (горщикам, мискам, збанкам, кухлям, покришкам тощо).

На долівці земляного житла (IV) знайдено невеликий фрагмент металевого ключа, пошкоджений кухонний ніж, який мав характерно потовщену дугоподібну спинку (4 мм) та загальну довжину леза - близько 9 см (рис. 39, 3).

Цікавою археологічною знахідкою стала прямокутна залізна пряжка (4,5?6 см), у якій в центральній частині не було “язичка”. Вона була виготовлена з тонкого залізного округлого дроту, діаметр якого становив близько 4 мм (рис. 39, 4). Враховуючи невеликі розміри, невелику товщину металу та його незначну міцність можна припустити, що пряжка походила від чернечого пояса^[656].

Рис. 39. Металеві вироби ХІ-ХІІ століть із заглиблених земляних келій Унівського чоловічого монастиря.

(1,3 - кухонні ножі, 2 - ключ від замка, 4 - фрагмент металевої пряжки).

Варто наголосити, що подібні металеві пряжки виявив В. Ауліх під час проведення археологічних досліджень житлових споруд княжої доби в ур. Над Погарищем, що знаходиться території с. Крилос Галицького р-ну Івано-Франківської обл.^[657]. Ймовірно, що знахідки виявлено у келійних приміщеннях монастиря, хоча автор цього факту не зазначає у науковому звіті.

Невеликі кухонні ножі та керамічні вироби найчастіше становлять основний інвентар сільських житлових споруд. Наявність подібних знахідок у чернечих житлах є відображенням певних суспільних традицій, які побутували у Галичині в княжі часи в матеріальній культурі населення та чернецтва. Знахідка фрагмента дверного ключа у заглибленому чернечому житлі (рис. 39, 2) може бути свідченням існування у келіях дверних замків. Такий факт не є рідкісним серед здобутих археологічних матеріалів. Про знахідки дверних ключів зазначає чимало дослідників під час проведення досліджень чернечих жител. Наприклад, про виявлені ключі та культові речі у житлових спорудах княжого Галича наведено відомості у звітах В. Ауліха та Ю. Лукомського^[658]. Хоч відомо, що 20 ст. дисциплінарних правил існування чернецтва митрополита В. Рутського суворо забороняла ченцям монастирів замикати келії^[659], але цю вимогу визнавали лише ченці-кіновіти.

Знахідки керамічного посуду та кухонних ножів у келіях не є характерною рисою общинного існування кіновітів. Отримані археологічні знахідки дають підстави розглядати цей факт як характерну ознаку монастирів, що існували на принципах келіотства. Адже ченці-келіоти мали приватну власність, яку необхідно було оберігати. Отже, зазначені археологічні знахідки дають підстави стверджувати про існування Унівського монастиря та багатьох монастирів княжого Галича в період XI-XII ст. на келіотських організаційних засадах.

Загалом варто зазначити, що археологічний інвентар із земляних житлових чернечих споруд давньоруського періоду є надзвичайно бідним. Його становлять нечисленні речові знахідки господарського та побутового характеру (невеликі кухонні ножі, уламки керамічного посуду, лампадки тощо). Проте, незважаючи на незначну кількість, вони є у келійних приміщеннях.

На основі аналізу зібраних археологічних відомостей та матеріалів (площа житлових камер, загальна кількість та розміри посудин, наявність пристінних лав, печей, кухонних ножів і т. п.) можна твердити, що у найдавніших заглиблених однокамерних житлах на Чернечій горі в Уневі проживало по декілька осіб, що за статтями 19, 23, 56 кодексу В. Рутського є недопустимим для статутних чернечих общин кіновітів^{[660] [661], але характерним для монастирських осель келіотів і навіть ідіоритмів, котрі існували за межами дисциплінарних положень Типіконів.}

Спираючись на свідчення Митрополита Іларіона зауважимо наявність у чернечих житлових спорудах речових знахідок господарсько-побутового характеру, а також відомості про спільне проживання кількох осіб в одній келії є характерною ознакою “родинних” монастирів, які відносять до 661

келіотського типу.

Застосування порівняльних та інших методів досліджень дало змогу встановити, що наприкінці ХІІ ст. чернечі келії за типологічними ознаками спорудження, розмірами, принципами планування, конструктивними типами, речовим матеріалом та іншими даними зберігають значну схожість з тогочасними сільськими житлами. Це дає підстави стверджувати, що давньоруське чернецтво виступало складовою, а не відмежованою частиною суспільства. Крім того, типологічне порівняння різночасових келій не тільки свідчить про поступову еволюцію чернечого житла, яка відбувалася під впливом різних чинників, а й про різні типи, види та форми общинного об’єднання українського чернецтва, які існували у чернечому середовищі в середні віки. Особливе значення археологічних досліджень полягає у тому, що виявлені речові матеріали не тільки хронологічно засвідчують появу тих чи інших чернечих пам’яток, а й відображають умови життя, побуту, рівень матеріальної культури їх мешканців, дають змогу виділити періоди підйому та занепаду, зафіксувати трагічні події минулого, чим не тільки доповнюють, збагачують, але й реально та багатогранно розкривають невідомі сторінки історії українського чернецтва.

Значною мірою ступінь розвитку того чи іншого монастиря був відображенням реального статусу монастирської оселі, форми організаційного устрою чернечої общини тощо. Помітний вплив на діяльність монастирів здійснювала багата верхівка тогочасного суспільства. У багатьох випадках світське ктиторство та приватна власність, що існувала у келіотських монастирях, мали негативне значення для монастиря.

Визначення організаційного устрою монастирської обителі за археологічними даними та статутними вимогами правил існування чернецтва є можливим за наявності чи відсутності речових господарських, виробничих чи побутових знахідок у келійних приміщеннях, завдяки з’ясуванню їхнього характеру та відповідності речових знахідок положенням Типікону. Відсутність чи наявність речових матеріалів у чернечих житлах може бути відображенням статутного існування чернечої общини, її відповідності чи невідповідності кіновіальним відносинам, що суворо регламентувалися 663 чернечими канонами.

Отже, встановлені відомості та знахідки, виявлені під час археологічних досліджень у заглиблених житлових спорудах Унівського монастиря порівняно зі статутними чернечими вимогами свідчать, що чернечий побут ^{[662] [663] ХІ-ХІІ ст. в Унівському монастирі відповідав келіотському устрою общини. Тобто найдавніший Унівський монастир був створений на організаційних засадах келіотства.}

Келіотство в християнському світі не було новим типом організаційного устрою. З історії християнства відомо, що воно появилося ще в часи правління візантійського імператора Юстиніана (VI ст.), який піддавав його переслідуванню та спеціальним указом заборонив існування^[664].

Про це ж стверджує митрополит Іларіон. Він писав, що майже усі найдавніші монастирі в Україні творилися на основі келіотських організаційних принципів устрою^[665]. Цю думку підтримує чимало відомих дослідників історії української Церкви^{[666] [667].}

Таке явище у чернечому існуванні зумовлене особливостями перехідного становища від язичництва до християнства. Не менш важливе значення для поширення келіотства отримала відсутність організаційних центрів, які б сприяли формуванню та підтримці монастирських осель. Творення більшості давньоруських монастирів відбувалося без будь-яких 667 регулятивних та правових документів тощо.

З іншого боку, реальне становище чернецтва ускладнювалося міжусобними княжими війнами, соціальними потрясіннями, періодичними половецькими нападами та іншими негативними чинниками. Проте упродовж всього досліджуваного нами періоду келіотська форма існування для багатьох галицьких монастирів була характерною, основною та визначальною.

Цікавим явищем у середньовічному українському чернецтві вважаємо те, що більшість українських монастирів не тільки існувала без статутів, системи монастирського управління, традиційного ієрархічного підпорядкування вищій духовній владі, а, по-суті, жила своїм власним та незалежним життям^[668]. Здебільшого, як це повідомляють А. Пекар, І. Огієнко та інші дослідники історії чернецтва, а також відзначають довідкові енциклопедичні видання, вимоги та умови статутних положень середньовічного українського чернецтва передавалися ченцями монастирів в усній формі з покоління в покоління, що, звичайно, не завше сприяло їхньому адекватному сприйняттю та відтворенню⁶⁶⁹.

Келіотська форма існування чернецтва не знала суворих законів, дисциплінарних положень, правил та вимог чернечого Статуту. Щодо загальної характеристики келіотства, то таку форму общинного чернечого існування Іван Огієнко називав “родинним чернецтвом'”'’⁶".

Однією з характерних ознак келіотського устрою чернечої общини було спільне проживання кількох чоловік однієї статі в одному невеликому житловому приміщенні. Про це можуть свідчити заглиблені чернечі житлові споруди Унева, Галича, Підкаменя та інших пам'яток. На прикладі Унівського монастиря також простежуються характерні ознаки спільного проживання кількох осіб в одній житловій камері^[669].

З публікації І. Огієнка відомо, що найчастіше в середньовічні часи склад общини ченців-келіотів представляв чернець-учитель та кілька його учнів-послушників^[670]. Можливо, що саме тому багато середньовічних монастирів Галичини налічувало всього по кілька осіб^[671].

Житлові споруди ченців-келіотів мали не тільки свої особливі відмінні риси, а й багато спільного із традиційним тогочасним світським будівництвом, матеріальною культурою. На основі виконаних порівнянь чернечих та світських житлових споруд домонгольського періоду зауважено, що не тільки типологія та розміри чернечих жител, а й багато інших конструктивних елементів матеріальної культури відповідають загальній давньоруській традиції будівництва заглиблених та напівзаглиблених житлових споруд^[672]. Це свідчить про наявність певної будівельної традиційної спільності та архітектурної однотипності, яка побутувала у культурі житлового будівництва на землях Давньої Русі.

Важливими елементами для встановлення типологічних та конструктивних особливостей забудови жител є сліди від стовпових ям. Зокрема, у різних місцях на долівці найдавнішого чернечого житла в Уневі у твердій материковій основі виявлено неглибокі (0,15-0,20 м) округлі ями (d = 0,18-0,22 м), які залишилися від стовпів, що творили каркас заглибленої будівлі. Саме, по дві ями зафіксовано біля останців та по одній поблизу кутових частин житлової споруди (рис. 35). Ймовірно, що не тільки стіни котловану земляної келії були “обшиті” дерев’яними балками чи розколеними плахами, а й вирізані пристінні материкові останці житлової споруди (рис. 37, 2).

На нашу думку, наявність стовпів у заглиблених житлах також зумовлена необхідністю створення системи додаткової опори для підтримки її важкого ґрунтово-дерев’яного перекриття, яке становило найбільше навантаження на стовпи житла. Археологічне дослідження багатьох заглиблених житлових споруд каркасно-стовпової конструкції, на думку І. Возного, показують, що переважно каркас житла складався з парного числа стовпів (4, 6, 8 і т. п.)^[673].

Відомий український археолог Б. Тимощук під час досліджень заглибленої житлової будівлі ХІ ст., виявленої поблизу укріплень городища в Ревному, зазначав, що стіни споруди мали каркасно-стовпову конструкцію. На це вказувало 8 стовпових ямок, які було виявлено у порівняно рівній долівці. Як зауважив автор, неглибокі стовпові ями були розміщені у кутових частинах та в середній частині житла^[674].

Стовпова конструкція будівництва заглиблених житлових споруд має давню історію. Вона є характерною для слов’янського, тобто додержавного періоду історії Київської Русі. Як зазначав Б. Тимощук, стовпи у житлових спорудах були призначені передусім для підтримки важкого земляного накриття. Його залишками у земляному котловані був шар “рихлої” глини, перемішаний із чорноземом та вугликами, які “лежали на підлозі товщиною, що сягала близько 0,4 м” ^[675].

Той самий автор зазначає, що у північно-західному кутку житла розміщено невелику піч-кам’янку, збудовану з каменю на материковій основі за допомогою глиняного розчину. Така будівельна конструкція певною мірою відповідає планувальним особливостям багатьох чернечих заглиблених житлових споруд. Цікаво, що аналогічні заглиблені житлові споруди, які дослідники датують ХІ ст., репрезентовані в усьому ареалі поширення слов’янських старожитностей. Зокрема, про них свідчать результати археологічних досліджень земляних житлових споруд на недалекому від Унівського монастиря поселенні в Ріпневі на Львівщині^[676], відомості про житла поблизу літописного Губина на Поділлі^[677], на городищі Монастирьок, що на Середньому Дністрі^[678], на низці заглиблених будівель Правобережного Подніпров'я^{[679] [680] [681], де також характерно простежується певна однотипність будівельних традицій.}

Багато дослідників трактує наявність стовпових ям у житловій споруді, як основну ознаку споруди каркасно-стовпової конструкції. Побутує чимало думок стосовно способів облагодження стін та систем накриття таких будівель, що є важливим і в плані нашого дослідження. Більшість сучасних авторів підтримує давню “конструктивну” тезу, що була висловлена ще на початку другої половини ХХ ст., за якою при каркасно-стовповій конструкції стін горизонтальні плахи притискалися до стінок котловану, у якому 682 розташовані вертикально закопані стовпи.

З погляду практичного використання закопаної деревини таку концепцію треба сприймати критично. Її слабкість у тому, що заглиблення дерев'яних стовпів у материкову долівку в багатьох житлових спорудах є незначним. Воно могло утворитися під натиском ґрунту, яким прикривали дах споруди. Підраховано, що у відповідні періоди року, унаслідок надмірного зволоження, навантаження на стовпи становило декілька тисяч • 683 кілограмів.

На нашу думку, стовпи у заглиблених житлах не закопували, тому що в цьому не було потреби. Закопування незахищеної деревини у ґрунт сприяло прискореному її руйнуванню. Зауважено, що в багатьох випадках форма стовпових ям має вигляд відбитка округлої, ледь приплюснутої або розколеної деревини, а не викопаної ями. Тому вважаємо, що дерев'яні стовпи ставили на долівці викопаного котловану, конструктивно їх зв'язували між собою та відповідно фіксували розпорними дерев'яними конструкціями, що творили від рівня материкової долівки та до перекриття житлової споруди об'єм житлової камери.

Отже, появу в материковій долівці неглибоких, округлої та лінзоподібної форми заглиблень як наслідок міг викликати тиск маси будівлі та важкого земляного накриття, про яке часто у публікаціях зазначають дослідники.

Цікавий тип заглибленої споруди каркасно-стовпової конструкції з двома печами виявили львівські дослідники В. Петегирич, Д. Павлів та І. Принада під час археологічних досліджень, проведених на Розточчі (рис. 40)684.

Рис. 40. План та переріз заглибленого житла з двома печами, виявленого поблизу с. Черчик Яворівського р-ну Львівської обл.

(За Петегиричем В., Павлівим Д., Принадою І., 2005).

Ймовірно, що така конструктивна особливість заглибленої житлової споруди могла бути відображенням специфіки занять чи господарсько- виробничої діяльності її мешканців. Можливо це могло бути пов'язано із певним виробництвом, яке ще “не вийшло” за межі житла. Подібні факти виявлено під час проведення археологічних розкопок в княжому Звенигороді^{[682] [683]. Тим не менше, така особливість дає підстави зазначати про певну різноманітність устрою та інтер'єру житлових споруд населення середньовічної України[684] [685] [686].}

На значній фактологічній базі про нові заглиблені житлові споруди, яка постійно зростає, чимало сучасних дослідників намагається відшукувати нові конструктивні елементи земляних та напівземляних жител, характерні риси, ознаки, певні регіональні особливості спорудження, що загалом збагачує, значно урізноманітнює уяву сучасника про середньовічне житло.

Щодо принципів спорудження заглиблених жител, то нині існує низка різних гіпотетичних проектів. Багато авторів схиляється до думки, що дерев'яні стіни заглиблених земляних споруд каркасно-стовпової конструкції творилися з округлих або розколених навпіл колод, кінці яких заправлялися у 688 пази стовпів, які були вертикально вкопані у материкову долівку.

Заглиблені та напівзаглиблені келії періоду ХІ-ХІІ ст. також є добре відомими із результатів досліджень пам'яток княжого Галича. Для прикладу наведемо результати археологічних розкопок 1969 та 1981 років, які було проведено в ур. Юріївське^[687], де колись був монастир св. Юрія. Існування монастирської обителі у зазначеному урочищі додатково підтверджено публікаціями та матеріалами Я. Пастернака^[688], Й. Пеленського^[689], М. Грушевського^[690], М. Ваврика^[691] та багатьох інших відомих українських дослідників.

Варто зазначити, що в плані нашого дослідження серед низки відкритих та досліджених історичних пам'яток княжого Галича (храми, майстерні, господарські ями, захисні укріплення, поховальні пам'ятки тощо) особливу увагу привертають заглиблені житлові споруди.

Під час опрацювання наукових звітів львівського дослідника В. Ауліха про результати археологічних досліджень у княжому Галичі від 1969 до 1988 року ми жодного разу не зафіксували означення соціальної належності житла. В усіх випадках дослідник трактує чернечі келії середньовічних пригородних монастирів княжого Галича як звичайні житлові споруди мешканців княжого пригорода, хоча цьому часто суперечать топонімічні дані, виявлені археологічні знахідки тощо. Зокрема, у багатьох житлових спорудах було знайдено культові речі, які не є характерними знахідками для світських жител. Наприклад, складові частини церковного кадила, металеві підсвічники, велику кількість уламків хрестів-енколпіонів, металеві застібки від книг, ливарні форми для виготовлення культових речей, керамічні лампадки тощо.

Особливу увагу привертають результати археологічних розкопок, які були проведені в ур. Діброва, де за попереднім припущенням Ярослава Пастернака в княжі часи існував Кирилівський монастир. Цікавим серед знахідок є свідчення про чернече ливарне кольорове виробництво різноманітних культових речей, виявлене у чернечих житлових спорудах тощо. Такі відомості ще раз засвідчують універсальне призначення келійних приміщень у давньоруський період.

Одним з негативних чинників, який був відображенням реального ставлення до чернечих археологічних пам'яток, виступала радянська політична ідеологія, котра вороже ставилися до Церкви, чернецтва, християнства та їхнього історичного минулого. Тому досить часто цінні історичні пам'ятки опинялися поза межами наукового інтересу.

Перш ніж перейти до характеристики чернечих житлових споруд княжого Галича, спробуємо логічно відповісти на важливе запитання: чи могли, зокрема, у вище згаданому в урочищі Юріївське, тобто на території давньоруського монастиря св. Юрія, існувати звичайні мирські житлові споруди?

Вірогідно, що не могли, тому що традиційно чернечі поселення виникали відмежовано від сільських та міських населених пунктів. Зрешту, це найкраще підтверджують статутні положення митрополита Велямина Рутського про умови відмежованого проживання чернецтва від мирського світу. ^{[692] [693]}

Це ж саме стосується і результатів наукових досліджень, проведених у княжому Галичі в урочищах Ільїнське, Іванівське, Штепанівське, Кирилівське (Діброва), Воскресенське, Спаське, Данилівське тощо^[694].

Важливо, що монастирські оселі не тільки кіновітів, а й келіотів та ідіоритмів відмежовувалися від мирського світу, що було зумовлено особливостями чернечого побуту. Середньовічні монастирі творили замкнуті комплекси, які були захищеними фортифікаційними конструкціями, а перебування світських осіб на території монастиря мало короткочасний та обмежений характер. Водночас загальна схожість та однотипність забудови заглиблених жител дають нам вагомі підстави стверджувати про існування певної будівельної традиційності матеріальної культури чернечого та мирського житлового будівництва у княжі часи. Це пов'язано з тим, що поповнення чернецтва відбувалося за рахунок місцевого сільського та міського населення, яке виступало основним чинником у формуванні матеріальної культури.

Рис. 41. План та переріз заглибленого житла, виявленого в ур. Сад у с. Крилос Галицького р-ну Івано-Франківської обл.

(За Ауліхом, 1984).

Тому подані у звіті Вітольда Ауліха описи земляних будівель та наведені ілюстративні матеріали результатів археологічних досліджень (рис. 41) майже повністю відповідають загальній традиції давньоруського житлобудування^[695], а також результатам археологічних досліджень заглиблених житлових споруд середньовічних монастирів, які проведено в Уневі^[696], Мостищі^[697], Підкамені^{[698] [699] та на багатьох інших пам'ятках. На жаль, ми не можемо однозначно стверджувати чи заперечувати, що наведене на рисунку 41 житло з княжого Галича є чернечим. Не робить цього автор звіту. Проте, як видно із поданої у науковому звіті ілюстрації В. Ауліха, житлова споруда є заглибленою, має однокамерну конструкцію та чітку просторову орієнтацію, що є однією з характерних рис чернечих житлових споруд.}

Наголосимо, що в наукових звітах В. Ауліх не тільки подає опис пам'яток, але значно доповнює його ілюстративним матеріалом. Серед багатьох описів житлових споруд привертає увагу опис житла, виявленого у Крилосі в ур. Сад. Як зазначав у звіті вчений материкова долівка житлової споруди з Крилоса є нерівною. У південно-східному куті розміщена піч- кам'янка. У південній частині житлової камери, що поблизу печі та східної стінки, розташоване невисоке материкове підвищення, яке, вірогідно, могло слугувати лежаком для мешканців житла (рис. 41). Приблизно в середній частині житлової камери помітно виділяється вигрібна яма, у якій виявлено фрагменти керамічного посуду та інші знахідки, котрі дають змогу датувати пам'ятку.

Рис. 42. План та переріз заповнення заглибленого житла каркасно-стовпової конструкції з Ревно. (За Возним І., 2010).

На підставі застосування порівняльно-типологічних методів наукових досліджень варто зазначити, що у плані та за конструктивними ознаками (наявність ямкоподібних заглиблень від стовпів, підквадратно-прямокутна форма, кутове розміщення череня, однокамерна конструкція та ін.), земляне житло з Крилоса є подібним до чернечих заглиблених споруд Унівського монастиря (рис. 33, 35), а також багатьох давньоруських жител, виявлених та досліджених на землях Волині, Подністер'я, Буковини (рис. 42)^[700] та ін.

Аналогічні за формою, розмірами та типом спорудження заглиблені житлові будівлі ХІ-ХІІ ст. є також відомими з результатів недавніх археологічних розкопок сільських поселень на Розточчі^[701], Волині^[702], Буковині^[703], Подніпров'ї^[704] тощо.

Отримані результати досліджень багатьох найдавніших келій Унева, Галича, Підкаменя, Перемишля дають підстави зауважити, що однією із характерних ознак чернечих житлових споруд є їхня просторова орієнтація забудови. Найдавніші заглиблені житлові споруди здебільшого будували на західних крутих схилах гірських масивів. Тому вхід у споруду був із західної сторони будівлі^[705].

З одного боку, така конструкція є практичною та раціональною для гористого ландшафту, що відповідає крутому західному схилу, наприклад, Чернечої гори в Уневі, Ясної гори в Гошеві. З іншого боку, цей факт можна розглядати як такий, що є відображенням дотримання вимог релігійних канонів. Наприклад, просторової забудови християнських храмів, де східна сторона відповідає вівтарній частині, західна - притвору, тобто входу). Тому вибір місця будівництва земляних келій на Чернечій горі^[706], на західному косогорі Крилоської гори, на західному схилі пагорба у Підкамені та в інших місцевостях, на нашу думку, не був випадковим.

Подібна просторова орієнтація житлових споруд давньоруських монастирів також була простежена під час проведення розвідкових археологічних робіт на чернечій пам'ятці, розміщеній поблизу с. Шоломия Пустомитівського р-ну, біля с. Мостище Перемишлянського р-ну^[707] та на інших пам'ятках середньовічного чернецтва Галичини.

Орієнтована за сторонами світу забудова заглиблених келій монастиря за зразком культових християнських споруд є свідченням уніфікованих функцій чернечого житла та відсутності на ранніх чернечих поселеннях релігійних храмів.

Важливою ознакою окремих середньовічних заглиблених чернечих жител є скупчення каміння на долівці житлових камер. Зауважимо, що такі знахідки не є характерними для тогочасних сільських та міських житлових споруд^[708]. Як уже було зазначено, під час археологічних досліджень земляних келій Унівських монастирів часто на рівні долівки ми знаходили дрібне або середнє вапнякове каміння, яке розміщувалося у вигляді хаотичного розсипу. Зазвичай розсип являв одношаровий пласт, який мав характерно витягнуту форму. Товщина пласта залежала від розмірів каміння і коливалася від 0,1 до 0,35 м. Зауважено, що пласти формували з каменів приблизно однакової величини. На початках знахідки сприймали як невикористаний будівельний матеріал, призначений, можливо, для спорудження домашніх печей чи інших потреб. Про такі ж знахідки скупчень каменів, виявлених на долівці у багатьох заглиблених житлових спорудах княжого Галича,часто зазначав у наукових Звітах В. Ауліх. Важливо, що знайдені у житлах камені автор зафіксував на світлинах (фото 35, 36). Зокрема, під час проведення археологічних робіт в ур. Сад було знайдено розмежовані, видовжені, викручені викладення каміння у вигляді вузького пласта, який мав ширину близько 1 м і товщину майже 0,2 с. Однак, автор не подав його загальної довжини, а лише констатував наявність (рис. 43)^[709].

Це добре видно на поданих у наукових Звітах ілюстративних матеріалах дослідника, де камені на долівці житлових споруд викладені у вигляді вузьких продовгуватих пластів. Причому, крім вапнякових каменів, у келіях трапляються також річкові камені, які іноді мають характерні сліди нанесених механічних ударів та сколів (рис. 43)^[710].

Рис. 43. Скупчення каменів на долівці у житлових спорудах Галича.

(За Ауліхом В., 1984).

Як видно на вище поданій ілюстрації скупчення каменів на долівці житлових споруд відзначаються чітко скомпонованим та окресленим виглядом (рис. 43). Важливо зауважити, що за межами скупчень у котловані житлової будівлі камені відсутні. Це дає підставу стверджувати про штучне та сплановане формування кам'яних пластів, які, безумовно, використовували для певних потреб.

Визначено, що не тільки в окремих заглиблених чернечих житлових спорудах Унівських монастирів не виявлено слідів та ознак від функціонування домашніх вогнищ, а й окремі житлові споруди у княжому Галичі також не мали печей, глиняних черенів чи примітивних домашніх вогнищ (рис. 44). Підставу стверджувати про житлове призначення таких споруд дають знахідки у них особистих та побутових речових матеріалів, які є характерними для жител (горщики, домашні ножі, метелеві підківки від дерев’яного взуття, окуття відер, дерев’яних лопат, металеві натільні хрестики тощо). Відповідь на питання про призначення каміння у чернечих житлах дає Митрополит Іларіон, який твердить, що спали окремі ченці на гострому камінні, яке покривали мішковиною.

Рис. 44. Заглиблена житлова споруда з Крилоса без опалювального пристрою зі скупченням каміння на долівці. (За Ауліхом В., 1981).

Водночас у багатьох інших найдавніших чернечих житлах княжого Галича, які мали домашні печі також знайдено домашнє кухонне керамічне начиння та побутові знаряддя. Речові знахідки дають змогу датувати пам’ятки. Найдавніші з них датуються ХІ-ХІІ ст. Частими знахідками є невеликі керамічні горщики та покришки, миски, кухлі, збанки, черпаки, 714 кухонні ножі, предмети культу, прикраси, а також інші речові матеріали.

В одній із житлових споруд на Чернечій горі в Уневі було виявлено кам’яну зернотерку^{[711] [712] [713], яку, ймовірно, використовували для грубого розмолу зерна. Наявність побутових та різних речових знахідок у келіях, з одного боку, можна трактувати як вагомий факт того, що найдавніші житлові споруди мали універсальне призначення і в практичному функціонуванні вони виходили далеко за межі забезпечення проживання. З іншого боку, таку особливість келій можна розглядати як реальне відображення однієї із форм організаційного устрою общини.}

Загалом заглиблені чернечі та світські житлові пам'ятки Галичини засвідчили домінування в XI-XII ст. невеликих однокамерних земляних, повністю заглиблених споруд. Їхня площа є різною і коливається від 9 до 18 м². Окремі чернечі земляні житла виділялися пристінними лавами та лежаками, вирізаними у материковій основі. Для заглиблених жител є характерними глинобитні печі, які також вирізали у материковій основі.

Треба відмітити і ще один важливий чинник впливу на будівництво жител - давні язичницькі традиції Русі, які, на нашу думку, в ХІ-ХІІ ст. ще активно побутували на галицьких землях. Ймовірно, це певним чином накладало відбиток на вибір місця спорудження найдавніших чернечих жител. Християнське чернецтво на Русі в ХІ столітті було порівняно новою верствою, яка, на думку російського дослідника Бориса Рибакова, протистояла давньоруському суспільству, що несло на собі багатовікові традиції язичницького світогляду^[714].

Можливо, що саме тому в чернечих, заглиблених житлових спорудах, ми, з одного боку, в загальних рисах бачимо дотримання та продовження традицій житлового будівництва дохристиянської доби^[715], а з іншого - фіксуємо нові специфічні риси та ознаки^[716], принесені утвердженням християнства, наприклад, вибір місця для заснування найдавніших монастирських осель, більш чітко окреслені контури та форми заглиблених жител тощо. Зокрема, для ХІ ст. на сільських поселеннях Галичини ще продовжують будувати житлові споруди у вигляді ямоподібних заглиблень округлої, овальної, лінзоподібної та інших форм, що відображали будівельні традиції попереднього часу^[717].

Отже, можна стверджувати, що Унівський монастир бере свій початок від невеликого поселення ченців-келіотів, котре на початку ХІ ст. виникло на крутосхилі Чернечої гори. З таких же первинно невеликих чернечих осель келіотів виростали з часом великі монастирі, про що пише у своїх працях чимало українських та зарубіжних дослідників^[718].

Заглиблені земляні житла були теплими спорудами у холодні пори року. Передусім вони були краще захищеними від холодних вітрів, небезпеки від диких звірів, обігріті енергією землі та теплом домашнього вогнища. Проте дерев'яні конструкції таких земляних жител не були стійкими щодо гниття та інших руйнівних процесів. Вразлива від черви, гризунів та гниття деревина слугувала недовго. Тому доволі часто дерев'яну основу земляного житла необхідно було перебудовувати. Найбільшу стійкість мали тверді та хвойні породи деревини, але й вони слугували не більше одного - двох десятків років.

Приблизно наприкінці ХІІ ст. на західному схилі Чернечої гори в Уневі появляються напівземляні житлові будівлі. Поява цього типу житлових споруд сприяла певним змінам у планувальній структурі чернечих осель та поселень (рис. 45). Тоді ж приблизно в центральній частині мисоподібного виступу Чернечої гори було збудовано невеличку дерев'яну церкву. Навколо храму поступово виникають житлові та господарські споруди.

Новим елементом планувальної структури Унівського монастиря стало будівництво оборонного укріплення від якого зберіглася значна частина насипного валу (рис. 45)^[719]. Поява напівземляних споруд збігається в часі з початком будівництва монастирських захисних укріплень. Подібний збіг був

СЕРЕДНЬОВІЧНІ МОНАСТИРІ ГАЛИЧИНИ

взагалі властивим для еволюційних процесів, які проходили у житлобудуванні на землях Давньої Русі.

Як свідчать сучасні дослідники давньоруського житла приблизно наприкінці ХІІ - початку ХІІІ ст. на землях Давньої Русі напівземляний і навіть у окремих місцях наземний тип житлових будівель поступово набуває домінуючого значення^[722].

Перевага нового типу житлових споруд була очевидною. Однак, важливим елементом багатьох чернечих поселень стає творення системи захисту (оборонні вали, рови, частокіл і т. п.).

Рис. 45. Різночасові археологічні об’єкти Унівського монастиря, виявлені під час виконання археологічних досліджень на Чернечій горі.

Унаслідок періодичної перебудови келій досить часто відбувалося руйнування давніших та творення нових жител. Крім того, нерідко заглиблені житла ХІ-ХІІ ст. монастиря на Чернечій горі в Уневі, виявляються “перекритими” наземними спорудами пізнішого часу, що значно ускладнює

виконання наукових досліджень пам'ятки, хронологічне розмежування

723

культурних горизонтів тощо

Щодо еволюції чернечих келій давньоруського періоду, то відомо, що в напівземляних житлових спорудах появляється накриття нового типу (рис. 46). Воно є порівняно легким та більш довговічним. Зазначений тип прийшов на зміну важкому земляному насипу, який в земляних житлах прикривав дерев'яне перекриття житлової споруди.

Рис. 46. Житлова споруда каркасно-стовпової конструкції за реконструкцією В. Петрашенко та О. Петросюк. Ур. Чернече (с. Григорівка).

(За Готун І., 2003).

Новий тип покриття мав двосхилий дерев'яний каркас, який із зовнішньої сторони був “обшитий” соломою, комишем чи іншим травостоєм^{[723] [724]. Дуже важливо, що існують певні реконструктивні спроби відтворення даного типологічного виду житла, що значного полегшує його реальне конструктивне сприйняття (рис. 46).}

Як зазначає відомий дослідник житлових споруд давньоруського періоду П. Раппопорт, іноді лише в середній частині напівземляних будівель трапляються невеликі заглиблення^[725], які, ймовірно, залишилися від стовпів, котрі підтримували легке перекриття житлової будівлі. Не викликає жодного сумніву те, що напівзаглиблена конструкція келійних приміщень порівняно із заглибленими була більш раціональною в плані спорудження, зручною, сухішою та практичною у використанні, легкою, довговічнішою та менш трудомісткою в процесі спорудження, що дає підстави стверджувати про помітну світську та чернечу еволюцію житлового будівництва в Галичині, а також відзначити основні тенденції його загального розвитку.

Важливо зазначити, що в ранні княжі часи на багатьох поселеннях Галичини також появляються житлові споруди зрубного типу. Вірогідно, що появі цього типу жител сприяла не тільки загальна суспільна еволюція у галузі житлобудування, а й помітне зростання ролі, місця та значення християнства серед населення українських земель. Порівняльні характеристики житлових споруд каркасно-стовпової та зрубної конструкцій свідчать, що зрубний тип житла виявився раціональнішим у плані забудови, довговічнішим у часі використання^[726], хоча був набагато складнішим у процесі виконання будівельних робіт.

Цікаво, що окремі сучасні дослідники вважають, що напівземляні та наземні споруди зрубної конструкції у ХІІ ст. не були новими у житлобудівництві на землях українського Прикарпаття, а існували ще в Х- ХІ ст., хоч тоді ще не отримали значного поширення та домінуючого значення^[727]. Як засвідчили результати досліджень у Галичині, Буковині та на інших землях, зрубний конструктивний тип житлових споруд виявився значно ефективнішим у практичному використанні^[728].

За результатами археологічних досліджень встановлено, що середня товщина колод в діаметрі становила приблизно 20-22 см. Для будівництва зрубних жител^[729] використовували округлі та рівні дерев'яні колоди хвойних

або твердих листяних порід. Про використання для будівництва житлових споруд деревини подібних форм та порід деревини зазначає у своїх працях чимало сучасних українських дослідників.

Загалом нові конструктивні особливості забудови напівземляних будівель нового типу не змінили корисної площі житлових камер, яка продовжує коливатися в межах 12-18 м², а лише удосконалили, удовговічнили та покращили умови проживання їхніх мешканців.

Важливою складовою частиною структури Унівського монастиря, яка, на нашу думку, має безпосереднє відношення до появи зрубних напівземляних келій, став насипний оборонний вал (рис. 45).

Як засвідчили археологічні дослідження, він виявився недобудованим. Земляний насип валу споруджено лише частково із західної та північно- західної сторін пам'ятки. Сучасна його висота становить всього 0,5-0,7 м від рівня підошви, ширина -3 м. Тому наявність оборонного валу слід розглядати як потребу створення загальної захисної системи монастиря.

Археологічні знахідки, виявлені під час перерізу оборонного валу монастиря, свідчать, що його будівництво в підніжжі Чернечої гори виконували наприкінці ХІІ - початку ХІІІ ст.^{[730] [731]. За потужністю ці оборонні укріплення є незначними, якщо їх порівняти із оборонним валом та ровом, Унівського городища (фото 38), розташованого поблизу, чи середньовічного монастиря, який розміщено біля с. Підгородище Перемишлянського р-ну Львівської обл.}

На зазначеній підгородищенській пам'ятці в системі захисту виділяються кутові оборонні вежі, вхідна брама та потужні вали та рови, що також є означенням територіальних меж монастиря. Оборонні укріплення монастирських осель слугували добрим захистом для мешканців монастиря, житлових споруд, а також монастирського майна. За характерними рисами, ознаками та поверхневими слідами також добре простежується в центральній частині місце знаходження храму, а також житлові, господарські та інші 731 приміщення монастиря.

Варто зазначити, що з появою оборонних укріплень чіткіше “вирисовується” планувальна структура середньовічних монастирів та їхні територіальні межі.

Водночас зауважено, що після появи храму та оборонних укріплень більшість житлових будівель монастирів втрачає традиційну просторову орієнтацію, яка була характерною на ранньому етапі поширення чернецтва. Своєю архітектурною особливістю спорудження серед багатьох давньоруських чернечих пам'яток помітно виділяється чоловічий Преображенський монастир, який розміщений поблизу смт. Підкамінь Бродівського р-ну Львівської обл.

На думку львівського архітектора Михайла Рожка, монастирський храм св. Преображення було споруджено на вершині масивного каменю, який виступає приблизно на висоту 15 м над вершиною високого пагорба. На кам'яній основі Велетня дослідник зафіксував численні пази, заглиблення, врізи та врубки, у яких, на його думку, колись були закріплені дерев'яні конструкції культової споруди.

Важливо, що у своїй публікації М. Рожко не лише подає опис виявлених на Камені архітектурних деталей, а й робить гіпотетичну спробу реконструкції зазначеної вище наскельної пам'ятки, яка, на його думку, припинила існування у ХІІІ ст.^[732]

На основі реконструкційної композиції, яку подав М. Рожко, можна відзначити, що храм також займав центральне місце у планувальній структурі забудови давньоруського монастиря в околиці села Підкамінь. Важливо, що таку ж особливість планування зафіксовано на основі результатів археологічних досліджень середньовічних монастирів в Уневі^[733], Галичі^[734], Холмі^[735], Перемишлі та інших чернечих пам'ятках галицьких земель^[736].

Інший дослідник давньоруської пам'ятки чернецтва у Підкамені - М. Бандрівський навіть зазначив про вірогідність існування захоронення у вирубаному нішоподібному заглибленні, розташованому на вершині кам'яної скелі^[737]. Проте зазначені дослідники не зуміли виявити на території монастиря в Підкамені жодної житлової споруди і тим самим повно реконструювати монастирську обитель давньоруського часу.

У 2005 р. експедиція Львівського національного університету імені Івана Франка провела розвідкові археологічні роботи на території монастиря в селищі Підкамінь та в його недалеких околицях. Виконання пошукових археологічних робіт відповідало нашій тематиці наукових досліджень. Поблизу Каменя виявлено заглиблене середньовічне напівземляне житло монастиря^[738]. Напівземляна споруда була розташована на північно-західному крутому схилі пагорба, на вершині якого знаходиться кам'яний Велетень.

Варто зазначити, що місце розташування заглибленої житлової споруди давньоруської монастирської оселі в Підкамені ще раз підтверджує наведені вище на прикладі Унівського монастиря особливості у виборі середньовічними ченцями місць для створення поселень, тобто крутосхилів та важкодоступних ділянок ландшафту.

Рис. 47. Схематичний план виконаних розвідкових робіт на території та поблизу монастиря в смт. Підкамінь Бродівського р-ну Львівської обл. 2005.

Косогір, на якому знаходилося земляне чернече житло має крутизну, що становить близько 35°. Місце знаходження житлової споруди є віддаленим на відстань 46 м в північному напрямі від найбільше виступаючої північної приземної частини Каменя (рис. 47)^[739]. Однак наголосимо, що віддалене розташування келій від приміщення храму не є характерним для чернечих пам'яток. Можливо, у цьому випадку приховується ще одна з особливостей у виборі місць для закладення келій.

У верхньому - ґрунтово-дерновому шарі розвідкового шурфа у Підкамені до глибини 0,2 м не виявлено жодних археологічних знахідок. Від глибини 0,2 до 0,55 м простежено залягання піщаного шару легко­коричневого відтінку, у якому знайдено кілька уламків грубої керамічної слабо випаленої обмазки та невеликі фрагменти тонкостінного керамічного посуду, які мали чорний лощений колір і є характерними для пізнього (нового та новітнього) періоду історії України. Приблизно на глибині 0,5 м від середнього рівня сучасної поверхні виявлено частину вапнякового каменя із добре вигладженою зовнішньою поверхнею. Його товщина становить 0,18­0,20 м. З північного боку на вапняковому камені виділявся відросток, що мав видовжену форму (фото 39). Враховуючи значне вигладження поверхні каменя, можна припустити, що він слугував мешканцям житлової споруди зернотеркою для розтирання та подрібнення зерна^[740].

Культурний шар, розміщений у котловані житлової споруди, залягав приблизно від 0,55 до 1 м. Він мав темно-коричневий колір, що найчастіше є властивим для перегнилої деревини (фото 39).

Унаслідок детального обстеження було встановлено, що творення культурного шару стало наслідком кількох причин. Його основу становлять органічні рештки зігнилої деревини, що, можливо, походять від конструктивних елементів будівлі чи конструкцій, які творили внутрішній інтер'єр келії.

В окремих місцях на свіжозрізаних стінках шурфа було зауважено невеликі приплюснуті кружечки, які нагадували поперечний переріз центральної частини округлої деревини з характерними для неї річними кільцями. Значне доповнення до органічного компоненту заповнення котловану склало рослинне накриття напівземляної житлової споруди, яке традиційно робили з травостою^[741].

Окремі групи знахідок у заповненні ями житлової будівлі становили невеликі куски вапнякового каміння, фрагменти глиняної обмазки, уламки кераміки, дрібні кусочки деревного вугілля, кістки птахів, домашньої худоби та інші речові матеріали.

У місці проведення розвідкового дослідження долівка споруди приблизно в середній частині шурфа знаходилася на глибині майже 1 м від рівня сучасної поверхні. Вона врізалася у тверду материкову основу, що в загальних рисах відповідає типологічним ознакам спорудження заглиблених будівель у часи Давньої Русі^[742].

Основа долівки келії вирізана у світло-жовтій глиняній основі. Вона порівняно рівна, тверда, з наносним темно-чорним гумусоподібним шаром, що мав товщину приблизно 10-15 см.

Ймовірно, що долівку кілька разів поновлювали рідким глиняним розчином, що дало й змогу її зафіксувати на загальному тлі стратиграфії заповнення.

Рис. 48. Керамічні вироби ХІІ-ХІІІ ст. із заглибленого чернечого житла Преображенського монастиря смт. Підкамінь. Бродівського р-ну Львівської обл.

Серед знахідок, виявлених майже на рівні долівки житлової споруди, були уламки давньоруської амфори (рис. 48, 7), кілька фрагментів невеликих горщиків (рис. 48, 2, 3, 4), дрібні уламки невеликої миски, а також два вушка, які походять від керамічних покришок^[743]. Зауважено, що якість керамічних виробів ХІІ ст. порівняно з керамічними виробами ХІ ст. помітно зростає. Передусім, зменшується товщина стінок мисок, покришок, горщиків, урізноманітнюється орнаментація, покращується структура керамічного тіста, зростає ступінь випалу, міцність виробів, їхній естетичний вигляд тощо.

Варто зауважити, що подібні керамічні амфорки (рис. 48, 1) є рідкісними знахідками на давньоруських поселеннях. Дослідники їх датують ХІІ - початком ХІІІ ст. Фрагменти подібних керамічних виробів, прикрашених орнаментацією, було виявлено у чернечих житлах княжого Галича (рис. 49)^[744]

Рис. 49. Фрагменти давньоруських амфор із княжого Галича. (За Ауліх В., 1979, табл. Х).

Наведені на рисунках (рис. 48, 49) керамічні вироби мають характерні ознаки, які підтверджують їхнє виготовлення з допомогою гончарного круга. Вони мають орнаментацію, виконану методом незначного заглиблення на

плечиках горщиків у вигляді прямих горизонтальних та зигзагоподібних ліній (рис. 48). Аналіз кераміки з келії в Підкамені та відповідні аналоги,, 745

виявлені на інших давньоруських пам ятках галицьких земель, дають підстави датувати вищезазначену чернечу житлову споруду монастиря періодом приблизно ХІІ-ХІІІ ст.^{[745] [746]}

Варто зазначити, що наявність побутових речових знахідок в келії, зокрема, давньоруського монастиря у Підкамені є вагомим свідченням існування келіотського устрою чернечої общини. Загалом келіотство виявилося домінуючою формою організації, яка побутувала упродовж усього середньовіччя.

Середньовічний монастир у Підкамені також мав навколишнє захисне укріплення, яке М. Рожко у своїй реконструкції подав у вигляді частоколу^{[747] [748]. Така система захисту була поширенною в княжі часи. Слідів же від оборонного валу та рову поблизу монастиря в Підкамені не виявлено.}

В княжу добу оборонні укріплення, споруджені навколо монастирів були необхідним засобом для забезпечення власного захисту. Як зазначав Іван Огієнко, свої житлові споруди та майно середньовічні ченці змушені були самі захищати.

Навіть поблизу оборонних укріплень потужних городищ спостерігаємо захисні системи (насипні земляні вали та рови), які, загалом, відповідали вимогам того часу. У роботі “Старий Галич” Я. Пастернак згадує про оборонні укріплення монастирів св. Іллі, св. Стефана, св. Юрія, св. Івана св. Іллі, св. Кирила та інші, що знаходилися поблизу потужних захисних укріплень княжого Галича^[749].

Отже, середньовічні чернечі заглиблені житлові споруди, які часто означують як земляні та напівземляні житла, є не лише свідченням еволюційних процесів у житлобудуванні, а й відображенням особливостей скромного чернечого побуту, матеріальної культури середньовічного чернецтва, форми устрою общини тощо.