Розділ VII НАЗЕМНІ ЖИТЛА ТАПОБУТОВІ УМОВИ ЧЕНЦІВ СЕРЕДНЬОВІЧНИХ ОБИТЕЛЕЙ ГАЛИЧИНИ

Як свідчать літописні писемні джерела, в княжу добу багато монастирів існувало поблизу більших сільських та міських поселень. Відомий археолог Б. Тимощук відзначав поступово зростаюче значення християнства у житті давньоруського суспільства, що, на його думку, сприяло переміщенню багатьох галицьких монастирів уже в ХІІ ст.

Проте літописні джерела та археологічні матеріали дають підстави зазначити, що монастирі, які були створені на укріплених поселеннях (городищах), у багатьох випадках репрезентують окрему групу чернечих пам'яток. Здебільшого їхнє заснування належало світським особам - ктиторам (князям, боярам тощо), які нерідко ставали їхньою власністю, княжими родинними чернечими оселями та родовими усипальнями.

На думку вітчизняних дослідників, така традиція прийшла на українські землі з Візантії разом з християнством⁷⁵¹. Це явище породило особливий статус світських осіб в житті монастирів, що означувалося як опікунство, ктиторство чи патронат.

Окремі княжі монастирі Київської Русі уже в ХІ ст. виділялися великим багатством. На підставі літописних повідомлень можна стверджувати, що початки великого монастирського землеволодіння та приватної власності саме були закладені з появою ктиторства у Давньоруській державі. Перші літописні відомості по майновий статус окремих монастирських осель належать до початку ХІ ст. Автори давньоруських літописів залишили свідчення, як з доброї благочинної волі та ласки руських княжичів багато монастирів стали володарями великих земельних угідь, лісів, багатьох “селъ и съ челядью”^{[750] [751] [752].}

Патронат значною мірою сприяв появі майнової диференціації серед монастирів, перетворенню їх у категорію великих феодалів та землевласників. Тому статутна вимога матеріальної убогості чернецтва, на якій наголошує низка статей чернечого Типікону, втрачала актуальність^{[753] [754].}

Цікаво, що у зв'язку зі слабким розвитком державної інфраструктури та браком відповідних силових інституцій княжа влада використовувала окремі монастирі як місце для виконання покарань та ув'язнень. Як зазначено у літописі “и оковавъ и посла Переяславлю, и всади в порубъ в монастырь святаго Іоана”^[755].

Тому не випадково в період феодальної роздробленості Київської Русі (особливо у ХІІ ст.) багато княжих монастирів, а особливо ті, які виділялися багатством, стали жертвами розбійних нападів та грабежів. Про цю трагічну сторінку в історії давньоруських монастирських обителей зазначено на сторінках “Повісті временних літ” “... и розъграбиша Кіяне съ Изяславом домы дружины Игоровы и Всеволожъ, и села, и скоты, взяша имънья много въ домъхъ и в монастыряхъ ”^[756].

Велику небезпеку для давньоруського суспільства і в тім числі для середньовічних монастирів Київської Русі наприкінці ХІІ ст., становили періодичні напади половців. Міжусобні протиріччя між руськими князями сприяли половцям заходити далеко в глибинні райони давньоруських земель, нищити їх та грабувати.

У літописах не раз писали про згубні наслідки періодичних нашесть чужоземних половецьких орд на укріплені давньоруські городи, селища та монастирі. В одному з літописних повідомлень зазначено, що “Того же лѣта (6604 (1095 р). пріиде второе Бонякъ безбожный, шолудивый, отай, хищникъ, к Кіеву, и мало во градъ не вогнаша безбожніи, и зажгоша домы около града, и возвратившися на монастыре о пожгоша Стефанъ монастир, и Деревлѣ, и Германечъ. И пріидоша на монастирь Печерскый намъ сущимъ по келіямъ опочивающимъ по заутреныи и кликнула около монастыря и поставиша два стяга предъ враты монастырскими”^[757].

Вірогідно, що також з половецькими спустошливими набігами на давньоруські землі варто пов'язувати сліди пожеж та руйнувань багатьох храмів, житлових та господарських споруд галицьких монастирів, що археологічно зафіксовано на багатьох пам'ятках, які датуються другою половиною ХІІ - початком ХІІІ ст.^[758]

Про безчинства, котрі чинили половці на українських землях, літописець, сучасник подій зауважував: намъ же бѣжащимъ за домъ монастыря, а другимъ возбігшимъ на полати въ церкви безбожныи же сынове Измаилове высѣ келыямъ, высекающее двери, и износяху еже аще обрѣтаху въ келіях; и посем пожгоша домъ святыя Богородица Владычица, и пришедъ ко церкви и зажгоша двери, и влъзше во притворъ у гроба Ѳеодосіева емлюще иконы зажигаху...

Навіть після утворення Галицького-Волинського князівства (1199) міжуособна боротьба на давньоруських землях не припинилася^[760]. Нерідко жертвами цієї боротьби ставали монастирі та монастирське чернецтво. “Тое же зимы, (6710). (1205 р.) генваря 2, взятъ бысть Кіевъ Рюрикомъ, и Олговичи, и всею Половечьскою землею, и сотворилося велико зло въ Руской земли, яково же не бывало отъ крещенія надъ Кіевомъ, многи напасти быша надъ ними и взятія многи, но не якоже нынѣшнее зло сстася надъ нимъ, не токмо бо едино Подоліе взяша, но и митрополию святую Софію разграбиша, и святую Богородицу Десятинную и вси монастыри, и иконы ободраша, а иные поимаша, и кресты честныя и сосуды священные и книги, и порты первыхъ князей драгія, иже бѣху повѣшали ихъ во святыхъ церквахъ на память собѣ, то все полониша в полонъ; черньцы и черницы старые, также и попы, и слѣпыя и хромыя и глухия, и трудоватыя, тѣхъ всѣх изсѣкоша, а что младыхъ, а тѣхъ всѣхъ взяша иноплеменницы в полонъ и ведоша въ вѣжа своя... ”^[761].

Давньоруські міста виділялися від сільських населених пунктів потужними захисними укріпленнями. Значною мірою міська захисна система виступала запорукою безпеки. Тому у міському житловому та чернечому будівництві вже з ХІ ст. широко практикували спорудження наземних жител зрубної конструкції. На багатьох середньовічних чернечих пам'ятках, особливо городищах Галичини домонгольського періоду, часто фіксуються сліди від пожеж. Зокрема, найбільш численні відомості про спалені чернечі житлові споруди ХІІ-ХІІІ ст. було зібрано під час археологічних досліджень княжого Галича в ур. Прокаліїв сад, Іллінське, Штепанівське, Іванівське, де за матеріалами досліджень Я. Пастернака у ХІІ-ХІІІ ст. існували давньоруські монастирі. Відомо, що монастирські оселі, розміщені на горі Гречище, в ур. Діброва, поблизу церкви св. Пантелеймона, мали потужні оборонні укріплення. Крім того, зазначений дослідник навіть намагався відтворити планову структуру заселення княжого города та визначити у ній роль та місце

• 762 монастирських комплексів.

Однак місця знаходження усіх дванадцятьох монастирів княжого Галича ще й досі залишаються невідомими.

Багато нового про монастирські житлові споруди, що знаходилися у різних місцях Крилоської гори зазначено у наукових звітах В. Ауліха. За поданими описами дослідника, розташування багатьох монастирів відповідав давнім чернечим традиціям заселення важкодоступних місць. Одна з напівзаглиблених житлових будівель у плані мала майже квадратну форму (3,65?3,70 м). Середнє заглиблення долівки житла складало 0,9 м від рівня сучасної поверхні. У північно-західному кутку житлової камери розташована невелика за розмірами піч-кам'янка. На долівці келії виявлено значне скупчення гострих, різних за формою і розмірами колених вапнякових та річкових каменів. Вони не мали жодних слідів від термічного впливу, будівельного розчину, тощо^{[762] [763].}

Про можливе призначення каміння, яке виявлено на долівці житла, В. Ауліх не висловлює жодних думок та припущень, лише на плані фіксує їхнє скупчення. Наголосимо, що для добудови розвалу невеликої печі келії така кількість каміння є надмірною, а інші кам'яні споруди у житлових камерах того часу не будували.

На основі відомостей, почерпнутих із наведених вище публікацій А. Пекара, митр. Філарета, І. Огієнка^[764] та інших авторів, наявність каменів у келійних приміщеннях треба розглядати як одну з особливостей житлового побуту середньовічних ченців. Ймовірно, що каміння, перш за все, є відображенням особливих традицій облагодження житлових споруд аскетів та анахоретів.

Щодо домінуючого у ХІІІ ст. зрубного типу слабо заглиблених житлових споруд, то їх варто вважати перехідним будівельним типом житла на шляху еволюції від земляних до наземних будівель. Слід зауважити, що багато дослідників до групи напівземляних будівель відносять житла, середнє ґрунтове заглиблення котрих складає приблизно 1 м від рівня поверхні, тобто половину від загальної умовної висоти стінки житлової будівлі від рівня долівки.

Долівка напівземляних келій, здебільшого, є рівною та досить часто земляною. Лише в окремих місцях вона легко “врізається” у нерівну материкову основу. Можливо саме тому, ґрунтову долівку чернечих жител 765 періодично поновлювали рідким глиняним розчином.

Наголосимо, що поновлення долівки нам не вдалося виявити у повністю заглиблених спорудах, де виділяється глиняна материкова основа, котра, переважно, відзначалася темно-чорним наносним шаром.

Під час проведення археологічного дослідження напівземляної житлової споруди на Чернечій горі в Уневі у вертикальному зрізі наносного темного шару долівки було простежено кілька почергових накладань характерних нерівних чорних пластів на тоненькі прошарки (приблизно 3­5 мм) світло-жовтого кольору. Вони, на нашу думку, свідчать про число поновлень земляної основи житла за допомогою рідкого глиняного розчину.

Як зауважив чернівецький дослідник І. Возний, у багатьох випадках зафіксувати основу напівземляної споруди та встановити її розміри вдається виключно за характерними ознаками земляної, підмащеної глиною долівки або відбитками балок стін^{[765] [766].}

Тому кількість поновлень земляної долівки житла може слугувати важливим визначником для встановлення часу функціонування тієї чи іншої житлової споруди.

Як показують результати археологічних розкопок часто нову будівлю намагалися пристосовувати до розмірів старого котловану. Археологічна наука дає змогу зафіксувати певні конструктивні зміни у забудові. Зокрема, в місці знаходження напівземляної заглибленої споруди (VII) на Чернечій горі в Уневі було зафіксовано сліди трьох різночасових перебудов житла (фото 40).

Викопні напівземляні зрубні житла порівняно з будівлями каркасно- стовпової конструкції мають характерні ознаки фіксації у тому, що на долівці котловану і, особливо, по його периметру можна простежити відбитки нижніх балок стін, а іноді вдається виявити перехрестя їхніх кутових з'єднань.

Простір, що утворювався між котлованом та дерев'яними стінами будівлі, вірогідно, з метою кращої гідроізоляції келії щільно забутовували жовтою залізистою глиною, яка має здатність затримувати воду та вологу. Такі гідроізоляційні стінки простежені під час археологічних досліджень багатьох напівземляних житлових споруд, що знаходилися на Крилоській горі у княжому 1 аличі, а також на інших давньоруських пам ятках.

Порівняно із каркасно-стовповим типом келійних приміщень зрубна конструкція виявилася раціональнішою^{[767] [768] [769]. Зазначена конструктивна форма житла не викликає значних дискусій у дослідників щодо особливостей спорудження, адже відомо багато типологічних аналогій зрубних будівель, хоча вони належать до значно пізнішого часу. Під час спорудження житла вінці дерев’яних зрубів вкладалися на вирівняну та заглиблену частину напівземлянки на рівні долівки викопаного земляного котловану і далі поступово нарощувалися при допомозі балок до потрібної висоти.}

Напівземляні житлові споруди зрубного типу на переломі ХІІ-ХІІІ ст. поступово отримують поширення в Галичині. У Середньому Подністер’ї на пам’ятках ХІІ-ХІІІ ст. також трапляються напівземляні зрубні житла, у яких в середній частині споруди, ймовірно, за давньою будівельною традицією, характерною для споруд каркасно-стовпової конструкції, продовжують існувати ями від стовпів^[770]. На думку чернівецького дослідника багатьох житлових пам’яток Подністер’я Сергія Пивоварова, на стовпи, очевидно, опирався дах житлової споруди.

Напівземляні чернечі келії порівняно із заглибленими житлами мають чимало спільних рис та відмінностей, зі збереженням традиційних зовнішніх розмірів. Суттєвою різницею, яка виявляється на окремих пам’ятках між чернечими земляними та напівземляними спорудами, стало розмежування житлової споруди на окремі камери. Зокрема, земляні житла, в основному, були однокамерними, а в групі напівземляних - іноді появляються двокамерні та трьохкамерні.

Однією з характерних ознак стає кутове розміщення печі властиве для однокамерних чернечих житлових споруд, а центральне - для двокамерних. Для трьохкамерних споруд зафіксовано існування кількох вогнищ. Двокамерні напівземляні споруди зрубної будівлі творила легка поперечна стінка-перегородка, зроблена, ймовірно, із плетеної лози, яку було обмазано глиняним розчином. Часто поділ камери проходив над куполом печі. Тому можна допустити, що домашня піч, яка була розташована в середній частині будівлі, слугувала джерелом тепла для мешканців обох келій.

Конструктивні зміни у внутрішньому плануванні келійних приміщень у

XII - початку ХІІІ ст., нам нашу думку, були викликані певними організаційними змінами у становищі галицького чернецтва.

Напівземляні житлові споруди були сухішими, зручнішими та отримали змогу мати природне освітлення у світлу частину дня за рахунок невеличких віконець, дверних отворів. Про ймовірність існування маленьких вікон у окремих напівземляних житлах Унівського монастиря свідчать знахідки у складі заповнення котловану житлової споруди дрібних уламків оболоней - тонкого віконного скла, яке мало товщину приблизно 1,3-1,5 мм.

Речові знахідки із напівземляних житлових споруд ХІІ-ХІІІ ст. Унівського монастиря репрезентовані численними фрагментами багатьох кружальних керамічних горщиків, покришок, мисок, кухликів, збанків, культовими та господарсько-побутовими речами. Значною мірою вони є відображенням примітивних побутових умов існування середньовічного галицького чернецтва. На підставі результатів археологічних досліджень та їхнього порівняння із вимогами “Правил...” В. Рутського можна зауважити, що організаційний устрій окремих келій Унівського монастиря на початку

XIII ст. набуває відображення окремих рис кіновії, хоча загалом община продовжувала перебувати на організаційних засадах келіотства.

Однією з важливих ознак переходу до кіновіального устрою чернечої общини є поява монастирського храму. Наприкінці ХІІ ст. на Чернечій Горі в Уневі було збудовано невелику наземну дерев'яну церкву^[771]. Храм заклали на кам'яному фундаменті, який вдалося простежити лише фрагментарно. Його ширина становила приблизно 1,5-1,8 м^[772]. У складі піщано-вапняного розчину, який зв'язував каміння, зафіксовано подрібнену скарлупу яєць домашньої птиці (курей, гусей, качок). Значна частина фундаменту була розібрана раніше, можливо під час будівництва нової монастирської церкви, що відбулося наприкінці XVI - початку XVII ст.

У верхній, тобто приземній частині, яка виходила на поверхню ґрунту, фундамент був викладений за допомогою невеликих тонких добре випалених цеглин, які мали товщину приблизно 3-4 см. За характерними ознаками виявлені цеглини нагадують давньоруську плінфу.

Плінфа є характерним матеріалом, який використовували у монументальному будівництві в княжі часи для спорудження елітарних будівель. Відомо, що з плінфи було збудовано Десятинну церкву (ХІ ст.) та Золоті Ворота в Києві. Знахідки плінфи зафіксовано на багатьох пам'ятках Галичини. Зокрема, плінфу також добавляли до цегли-пальчатки (XVII­XVIII ст.) під час будівництва притвору головного храму монастиря в Підкамені Бродівського р-ну^[773]. Плінфою та квадратними керамічними плитками (20?20?4 см) була викладена долівка храму на Чернечій горі в Уневі^[774].

Крім того, уламки тонких цеглин було знайдено і під час археологічних досліджень в'їзної монастирської брами та знівельованих оборонних валів Унівського монастиря, що знаходяться в підніжжі Чернечої гори^[775].

Важливо, що окремі знахідки тонких цеглин виявлено серед будівельних матеріалів значно пізнішого часу (XV-XVII ст.), що дає підстави припустити, що давньоруська цегла могла потрапити на румовище та у насипні вали як будівельний матеріал у значно пізнішому часі з раніше споруджених об'єктів.

Чимало писемних відомостей та археологічних матеріалів свідчить про значний розвиток монастирського життя на українських землях наприкінці ХІІ - початку ХІІІ ст.^[776] На цей час монастирі стали важливою складовою частиною Галицько-Волинського князівства. Особливе місце серед городів займав княжий Галич, де, як зазначає С. Мудрий, у домонгольський період існувало аж 12 монастирів^[777].

Татаро-монгольське нашестя на землі Русі внесло нові корективи у суспільне життя галицьких земель. Було зруйновано княжий Галич і усю його навколишню інфраструктуру^[778]. Як зазначає В. Ауліх, пожежею, яка відбулася приблизно у середині ХІІІ ст. завершується існування монастирських осель, які існували в ур. Юріївське (монастир св. Юрія)^[779], Прокаліїв сад (монастир св. Іллі?), Іванівське (монастир св. Івана) та в інших місцях. За результатами проведених розкопок Я. Пастернак зафіксував сліди спалених будівель в ур. Штепанівське (монастир св. Стефана)^[780], поблизу Кирилівської церкви, де на думку В. Ауліха знаходився монастир св. Кирила і Мефодія^[781]. Археологічні джерела дають підстави стверджувати, що середньовічні монастирі також функціонували в ур. Над Погарищем, Діброва, Церквиська та інших^[782].

Наприкінці першої половини ХІІІ ст. багато відомих городів Галичини та монастирських обителей припинило своє існування. Зокрема, за археологічними даними, відомо про припинення діяльності монастиря св. Іллі, розміщеного у недалекій околиці княжого Звенигорода^[783]. Приблизно в тому часі, як подає у спеціальному довідковому виданні львівський археолог І. Свєшніков, було зруйновано великий монастир, що мав потужні оборонні укріплення та займав площу близько 6 га. Він був розміщений біля сучасного хутора Пліснесько, що розташований поблизу с. Підгірці Бродівського р-ну Львівської обл. Було зруйновано також давньоруський монастир в ур. Монастирище, що існував на схилі Ясенівської гори поблизу літописного Пліснеська^[784], а також багато інших пам'яток

У місці знаходження дерев'яної монастирської церкви на Чернечій горі в Уневі також зафіксовано сліди великої пожежі. В окремих місцях кам'яної кладки фундаменту храму простежено скупчення вугликів деревини, попелу та інших характерних слідів впливу вогню. Глина долівки храму, на якій було викладено керамічну плитку, набула характерного цеглястого кольору. Більшість металевих знахідок отримали сильний перепал і легко розкладалися. Тому багато металевих предметів на місці пожежі не вдалося зібрати. Серед знахідок найбільшу кількість складали довгі залізні цвяхи ковальської роботи. Здебільшого збереглася лише та частина цвяха, яка, ймовірно, в момент пожежі знаходилася у деревині (рис. 50, 2, 4). Згини окремих цвяхів засвідчують їхнє колишнє практичне застосування у будівництві (рис. 50, 3).

Знайдено також невеликі скоблики, защіпки, пряжки, фрагменти тонких металевих смужок із невеликими отворами (рис. 50, 8), петлі, гачки, замки, дверні ключі, кухонні ножі, загострені пікоподібні знаряддя (рис. 50, 6), невеличкі завісики, металеві кутники, обручі від дерев’яних відер та цеберок, металеве окуття лопат тощо. Цікавими знахідками є залізні підківки від дерев’яного взуття (рис. 50, 7). На підставі аналізу виявлених речових матеріалів можна припустити, що пожежа Унівського монастиря відбулася приблизно в середині XIII ст.

Рис. 50. Металеві вироби XII-XIII ст. із напіземляного чернечого житла Унівського монастиря. Чернеча гора. 2005.

(1 - дверна петля; 2, 3, 4 - цвяхи; 5 - застібка; 6 - пікоподібне знаряддя; - підковка від дерев’яного взуття; 8 - металева планка).

На місці знаходження спаленого храму на Чернечій Горі в Уневі окремої уваги заслуговує знахідка значно пошкодженого ручного однораменного хреста (фото 42)^[785]. Він був виготовлений зі срібла. Унаслідок високого термічного впливу срібло набуло характерного жовтого кольору. Сплавлені та сильно пошкоджені деталі знахідки (рамена, перехрестя, розп’яття, руків’я) свідчать, що температура сягала близько 1 000° С, адже температура плавлення зазначеного металу становить понад 960° С. Такі умови могли виникнути лише у суху та вітряну погоду.

Порівняно добре збереглося руків’я знахідки. Його виготовлено у вигляді рибини, у якої виділяється гладенька голова та тіло, що покрите лускою. На голові у металі вирізане продовгувате око та рот. Хвіст риби легко перекошений і в такий спосіб ніби творить символічне підраменне 786

перехрестя хреста.

Рис. 51. Ручний хрест з приміщення храму на Чернечій горі в Уневі.

Зовнішнє оздоблення, традиційне розп'яття та христограма реліквії, по- суті є повністю знищеними (фото 42). На лицьовій поверхні знахідки простежуються характерні ознаки переплавленого розп'яття та сліди сплаву срібла з іншими кольоровими металами, що свідчить про колишнє оздоблення знахідки.

З технічних характеристик стародавньої християнської реліквії зазначимо, що довжина руків'я становить майже 70 мм, а максимальна його ширина - близько 35 мм. Характерна овальноподібна форма руків'я дозволяла досить зручно тримати хрест в руці (рис. 51).

Збережене рамено хреста має довжину приблизно 48 мм. На основі застосування гіпотетичних методів реконструкції втрачених частин знахідки ^[786] визначено, що загальна довжина (висота) хреста становила 160 мм, а максимальна ширина на рівні закінчення рамен сягала близько 100 мм^[787]. Відшукати відповідну аналогію даному виробу досі не вдалося, хоча є низка подібних зразків. Знайдений хрест належить до групи чотириконечних хрестів. Підраменне перехрестя засвідчує його візантійську релігійну традицію.

Щодо особливого вигляду руків'я хреста, то загалом можна стверджувати про велике символічне значення риб у християнській релігії. Риба належить до числа найдавніших символів християнства^[788]. Відомо, що приблизно до V ст. в християнстві символіка риб навіть мала більше значення, ніж зображення хреста^[789].

Варто зазначити, що ще й досі на багатьох середньовічних ілюстраціях християнських святинь і навіть у стародавніх храмах України можно зустріти зображення риб, морських якорів, маленьких ягнят, які також символізують давню християнську традицію.

На думку спеціалістів, специфічна форма рамена хреста є характерною для ранніх середньовічних візантійських релігійних традицій. Тому, вірогідно, що реліквія потрапила на Чернечу гору в Унів із Візантії ще в ХІ- ХІІ ст. Можливо, що її принесли перші поселенці Чернечої гори, які були засновниками Унівського монастиря.

Пожежа, яка сталася на Чернечій горі в Уневі, наприкінці першої половини ХІІІ ст. знищила не лише дерев'яний храм, а й кілька інших чернечих будівель. Під час археологічних робіт було відкрито дві спалені напівземляні келії, що мали однокамерну конструкцію та приблизно квадратну форму (приблизно 3,7-3,8?3,8-3,9 м).

В одній зі споруд знайдено лише скупчення каміння, розвал глинобитної печі, що мав добре випалений черінь. На долівці іншого житла серед дрібного каміння, кусків випаленої глини (яка могла походити з розвалу печі), побитого посуду, дрібних вугликів, переплавленої скляної маси у пласті сірого золистого ґрунту виявлено сильно перепалені кістки кількох осіб. Знайдено, здебільшого, потовщені кісткові з'єднання суглобів нижніх та верхніх кінцівок, фрагменти тазових кісток, зуби та інші остеологічні матеріали, які не вдалося ідентифікувати.

Кістки, що знаходилися на долівці, були у невпорядкованому стані, що відкидає будь-яку версію про їхнє захоронення. Антропологічні рештки виявилися розкидані по усій площі напівземляної житлової споруди, що може бути свідченням трагічних подій, які випали на долю мешканців Унівського монастиря. На основі знайдених у житлі супровідних керамічних речових матеріалів, які дають змогу датувати пам'ятку, трагічні події на Чернечій горі можна пов'язувати з результатами монгольського нападу на монастир.

На основі застосування однотипної вибірки антропологічного матеріалу та спеціальної методики наукових досліджень було встановлено, що у житлі загинуло приблизно 5-6 осіб. Широкі та масивні форми, розвинута коренева система більшості зубних коронок свідчили, що жертвами стали особи чоловічої статі. Різний ступінь стертя зубної емалі та характерне відкриття дентину на поверхні окремих одонтологічних матеріалів відповідно до шкали, що визначає співвідношення стану зубів до віку індивіда, яку розробив відомий російський антрополог М. Герасимов, засвідчив, що вік потерпілих становив приблизно від 14 до 50 років^{[790] [791].}

У спаленій житловій споруді монастиря на Чернечій горі виявлено кілька фрагментів посуду, який за ознаками є характерним для першої половини ХІІІ ст. (рис. 52). Специфіка виготовлення даних керамічних виробів помітно відрізняється від наведених вище складом керамічного тіста, ступенем випалу, формою вінець та іншими ознаками. На внутрішній частині вінчиків горщиків часто зустрічається невелика закраїна, яка на думку дослідників, призначалася для встановлення покришки.

На фрагменті однієї із керамічних посудин зафіксовано сліди нерівних, ромбоподібних “пробоїн”, які, ймовірно, були зроблені у опуклій стінці колючим знаряддям (рис. 52, 3).

Рис. 52. Фрагменти вінець горщиків ХІІІ ст. із земляних келій монастиря.

Унів. Чернеча гора.

Подібні та добре збережені керамічні вироби середини ХІІІ ст. були знайдені в княжому Галичі під час проведення археологічних розкопок в ур. Сад (рис. 53)^[792].

Рис. 53. Керамічні горщики ХІІІ ст. із житлових споруд, виявлених в ур. Сад. Крилос. 1984. (За Ауліхом В., 1984).

Варто також наголосити, що у тому ж часі припиняє існування й Унівське городище. Під час археологічних робіт на городищі у кількох місцях поблизу насипного валу та рову під час їхнього перерізу також було зафіксовано сліди пожежі^[793].

Якщо монастир на Чернечій горі зумів відновити свою діяльність аж наприкінці XIV - початку XV ст., то діяльність поселення на місці Унівського городища вже ніколи не вдалося відродити. Приблизно в тому ж часі були знищені княжий Звенигород, Галич, Старгород та багато інших населених пунктів та монастирів, які на багато віків канули у небуття^[794].

Вище наведені відомості про ставлення монгольської орди до монастирів, до християнської релігії, до укріплених та відкритих поселень, до місцевих мешканців були неоднозначними. У науці давно побутує думка про загальне руйнівне значення навали монголів на давньоруські землі. Це підтверджують числені відомості та фактологічні матеріали, які широко відображені у науковій та науково-популярній літературі.

Проте через незначну джерельну базу даний період висвітлений в історичній науці фрагментарно. Варто зазначити, що серед археологів давно побутує думка, що в другій половині ХІІІ ст. на землях Русі наступає певна “архаїзація” матеріальної культури населення^{[795] [796]. У сільському житловому будівництві це відобразилося на поверненні від наземних до будівництва напівзаглиблених споруд. На думку Б. Тимощука, наземні житлові споруди зникають з поселень, а напівземляні знову на тривалий період стають домінуючим типом житла.}

Так само за наслідками монгольського завоювання земель Давньої Русі чернече життя опинилося за межами існування традиційних організаційних форм, колишніх структурних підпорядкувань тощо^[797].

З огляду на деструктуризацію суспільного та чернечого життя чимало галицьких монастирів перейшло на організаційні форми ідіоритмічного існування. Значення даного терміну учені виводять від грецького слова idiorrythmoi - особливий, своєрідний, що може свідчити, що дана форма устрою чернечої общини найперше була властивою для Візантійської імперії.

У добу Середньовіччя зазначений термін знайшов своє місце і в латинській мові - monasteria idiorrythma, що засвідчує значне поширення такого явища не тільки на галицьких землях.

Вважаємо, що серед ідіоритмічних монастирів Галичини можна виділи дві групи. Одну з них представляють ідіоритми, у яких постійно проживали ченці, іншу - коли монахи жили за межами своєї монастирської обителі. Виразною тенденцією ідіоритмів в чернечому житті виступали міграції з одного монастиря у інший. Можливо, переміщення ченців відбувалося у пошуках кращих та вигідніших для себе умов. Особливого розмаху це негативне явище набуло у XIV-XV ст. Багато монастирів існувало “без уставу й чернечого правила, як хто собі хотів”^[798]. Йдеться про те, що в ідіоритмічних монастирях спільність проживання, що було характерним для чернечих общин кіновітів чи келіотів, не була обов’язковою. Причиною цього, ймовірно, також стали реальні умови, викликані монгольськими, татарськими та іншими нападами.

Як зазначає в своїй праці І. Огієнко, в ідіоритмічному монастирі кожен чернець тримав своє невеличке господарство, мав власне господарське заняття або ремісниче виробництво. Кожен інок сам шукав собі їжу, одіж та самостійно визначав свою працю. Отже, спільних трапезних в ідіоритмах також не було і їхнє велике релігійно-символічне значення, можливо через відсутність при таких монастирях нормативно-правових документів (статутів, правил і т. п.), не враховували. Іншими словами, як говорить Митрополит Іларіон “кожен по-своєму спасався ”^[799].

Отже, в ідіоритмах чернець міг мати цінності, гроші, свою приватну власність, котру можна було розвивати. Це було грубим порушенням положень Типікону про убогість, ставлення ченця до багатств та до матеріальних цінностей, що знайшло відображення у ст. 10, 12, 13 чернечих “Правил..” митрополита Велямина Рутського^[800].

Загальним та спільним для ченців ідіоритмічних монастирів залишалося богослужіння і кладовище^{[801] [802] [803].}

Таке становище багатьох монастирських осель, на нашу думку, викликало значне поширення на українських землях явища світського патронату над монастирями. Можна припустити, що у багатьох випадках патронат прикривався монгольським ярликом.

Негативне значення влади патрона над монастирем виявлялося у тому, що монастирі ставали не тільки його власністю, а й одним з важливих джерел отримання прибутку від різних видів виробничої та господарської діяльності 802 ченців монастиря.

Чимало галицьких монастирів, які були власністю опікунів, ставали предметом торгівлі. Зокрема, на початку 1378 р. жінка Васька Дядковича за 20 гривень сріблом продала монастир ченців-калеників разом з церквою монастирю св. Івана.

1 вересня 1443 р. у місті Буді Владислав Варненчук повідомив воєводу руського та старосту львівського Петра Одровонджа, що надав ктиторство в опіці над Унівським монастирем Михайлові Пінському^[804]. Згодом опікунами Унівських монастирів (чоловічого і жіночого) були Федушко Любартович, Василь Балабан та ін.^[805]

В іншому документі, який датовано 28 червня 1458 року зазначено, що галицький староста Станіслав з Ходеча за 25 гривень передав опікунство над Крилошанським монастирем з селами Підгороддя і Благовіщення Романові з Осталович. Цей документ опублікований латинською мовою nos Stanislaus de Chodecz Haliciensis etc. capitaneus sifnificamus tenore prezentium notitiam habituris, quia tutoriam monasterii Krylosiensis alias Opiekadnictwo nobis per serenissimum dominum nostrum Regem comissam nobili Romano de Ostalowice de minibus nostris comittimus et prezentibus damus, donamus, coferimus cum omnibus et singulis... ”)^{[806] [807].}

Про те, що чимало інших монастирських осель у середні віки стають предметом торгівлі та судових спорів засвідчує, вірогідно, те, що саме світське ктиторство та приватне володіння монастирями стали причиною того, що важливі суспільні питання християнської духовної місії монастирів, розвитку національної культури, освіти, науки, літописання, котрі активно велися при монастирях ще в домонгольські часи, поступово опинилися на •807 другорядному плані.

Проте висловлювали й інші погляди. Дослідник історії середньовічного чернецтва А. Пекар у чужоземному завоюванні давньоруських земель навіть бачить певне позитивне значення. На його думку, чимало православних монастирів зуміло раціонально скористатися ярликом і тим самим отримало змогу вийти з-під опіки та залежності від патрона чи власника, захистити своє суспільне значення, майно, володіння та незалежне існування від впливу світської влади^[808].

Проте завдяки деяким позитивним чинникам в другій половині ХІІІ ст. було викликане помітне зростання загального числа нових монастирських осель^[809]. Зокрема, наприкінці ХІІІ ст. тільки у недалеких околицях княжого Львова, передусім під його оборонними стінами появилася низка українських монастирів. Здебільшого вони виникли в західному підніжжі Високого замку, тобто зі сторони Жовківського передмістя^[810]. Така особливість виникнення монастирських осель була відображенням давньої традиції у виборі місць створення чернечих поселень.

На жаль, якихось конкретніших матеріалів про житлові споруди зазначених пам'яток не появилося, адже значніших археологічних досліджень на цього роду пам'ятках у Львові дослідники досі не проводили. Відомо, однак, що були наступні монастирі:

Таблиця 7

Кожен із зазначених монастирів існував за межами захисних укріплень міста і, ймовірно, що кожен з них творив свою автономну одиницю з інфраструктурою, яка включала комплекс організаційних, житлових, культових, господарських, оборонних та інших компонентів. В історичній традиції дослідників ХІХ - поч. ХХ ст. неодноразово було зазначено, що засновниками, мешканцями та опікунами багатьох приміських монастирів Львова була Констанція (дружина князя Лева) та чимало представників з роду відомого галицького правителя Данила Романовича^[811].

На підставі аналізу документів та публікацій дослідників вважаємо, що галицькі правителі другої половини ХІІІ - початку XIV ст. активно сприяли розвитку чернецтва у Галичині та поширенню ктиторства^{[812] [813]. Зокрема, давно в історичній науці побутує думка, що на місці сучасного собору св. Юрія у Львові був монастир святого Георгія (Юрія), який було споруджено на місці 813 колишнього печерного монастиря.}

Цікавий історичний факт про постриг князя Василька та розбудову печерного монастиря на Святоюрській горі у Львові виявлено у архівних фондах ЦДІАУ у Львові (ф. 364). Наведено ім'я засновника монастиря та його соціальне походження, що є важливим для встановлення принципів заснування та заселення галицьких монастирів. За архівним джерелом: “Князь Василиск постригсъ в черці и осівъ на той горі въ печері. Для него велівъ князь Лев выставити деревяну каплицю на горі надъ печерою та побудувати келіі для черцівъ. Василискъ здбравъ въ томъ монастирку печерникдвъ, що жили доси особняком, дав имъ певнй правила чернечого житя, а самъ ставъ першимъ игуменемъ. За підпомогою князівъ они побудували собі просторый деревяный монастиръ, а кн. Левъ выбудувавъ около 1280р. для монаховъ церковь деревяну св. Юра зъ буковыхъ імьоцдв"⁸⁴.

Щодо особи Василиска, то нині існує кілька версій його походження. Наприклад, дослідник історії Галичини кінця ХІХ ст. О. Чоловський асоціював його з іменем литовського князя Войшелка. Хоча дане питання виходить за межі наших досліджень, варто зауважити, що польський історик Л. Зелінський вважав, що приблизно у 1280 році князь Василь, що був братом відомого галицького правителя Данила добровільно прийняв чернечий постриг. Він обрав собі помешкання у печері під горою в західній околиці Львова, саме в тому місці, де зараз знаходиться собор св. Юра^{[814] [815].}

Як зазначає Л. Зелінський, монастир із наземними спорудами на теперішній Святоюріївській горі заклав галицький князь Лев, який назвав його іменем великомученика Юрія. При цьому автор посилається на працю “Leopolis Triplex”, яка належить більш ранньому польському історику Бартоломею Зиморовичу (1597-1677), а також твердить що за період свого княжіння Лев заклав десять монастирів^[816].

Однак автор не уточнює їхніх назв та місць розташування. Вірогідно, що саме цей факт згодом слугував багатьом авторам вагомою опорою під час трактування великої та особливої місії галицького князя Лева та його дружини Констанції у розбудові християнського життя в державі, що, ймовірно, сприяло появі численних грамот-фальсифікатів тощо.

Відомо, що і в багатьох містах Галичини після монгольського нашестя виникають нові монастирські оселі. Місця їхнього виникнення і далі відображають стародавню чернечу традицію у виборі місць для поселень. Зокрема, під Замковою горою в княжому Перемишлі в другій половині ХІІІ ст. появилися монастирі Успіння Пречистої Діви Марії, св. Миколи, св. Івана Хрестителя та Спаса, які налічували всього по 3-4 мешканці^[817].

З архівних документів відомо, що в 1376 р. Спаський монастир Перемишля потрапив під патронат писаря Костя Сорочиця^[818]. Однак жодних відомостей про житлові споруди, побут мешканців перемиських монастирів, форми їхнього організаційного устрою та багато інших важливих питань нам виявити не вдалося.

Часто галицькі князі жертвували монастирям щедрі дарунки, навколишні села, земельні угіддя, луки та пасовиська, що сприяло поступовому перетворенню окремих монастирів у категорію багатих землевласників. Так, у власності уже згаданого монастиря св. Юрія, що знаходився в околиці княжого Львова, перебували села Білогорща та Рясна Руська із навколишніми землями. Про існування княжих та королівських грамот на зазначені населені пункти та земельні володіння твердить історик міжвоєнного періоду о. Роман Лукань^[819].

Не тільки Святоюріївський монастир у Львові, а й чимало інших монастирів Галичини у середньовічні часи поступово трансформувалося із колишніх невеликих чернечих печерних камер аскетів, затворників, общин келіотів, протомонастирів у великі та багаті монастирські оселі. Проте про багато чернечих пам'яток доби середньовіччя досі відомо мало.

Так найдавнішу історію Угорницького монастиря, який знаходиться в селі Угорники, що поблизу Коломиї на Івано-Франківщині, сучасний дослідник М. Хавлюк також пов'язує з недалекими печерами, які розташовані на крутому березі р. Лопушанки. Автор публікації наголошує, що Угорницький монастир був утворений ще в другій половині ХІІІ ст.^{[820] [821], хоча жодних фактологічних підтверджень не наводить. Свої аргументи автор у більшості випадків будує на логічних припущеннях, легендах та переказах місцевих мешканців. Звичайно, археологічні дослідження могли б відкрити багато нового про пам'ятку.}

Як показали дослідження автора, саме в другій половині ХІІІ ст. в північно-західному підніжжі Чернечої гори виникає новий Унівський чоловічий монастир. Після розорення та трагедії Чернеча гора майже на два століття потрапила у запустіння. Частину території колишнього монастиря зайняло чернече кладовище. Ймовірно, що виникнення нової чернечої обителі за межами розореної було викликане серйозними змінами в 821 суспільному житті взагалі.

Про існування чоловічого монастиря в Уневі наприкінці ХІІІ ст. свідчить Унівський пом'яник, у якому, як зазначає львівський дослідник І. Мицько, було вписано чимало осіб, що походили із відомого роду галицького князя Лева Даниловича і були похованими на монастирському кладовищі^[822]. На підставі цього можна припустити ймовірність існування княжого опікунства над відбудованим Унівським монастирем. В контексті писемної згадки Унівського монастиря потрібно згадати Лаврівський, Старосільський, Синевидський, Спаський^[823], Гошівський^[824] та інші монастирі, до заснування яких, ймовірно, також могли мати відношення представники тодішньої княжої влади.

Найважливішою складовою частиною будь-якого монастиря завжди були житла, адже саме житлові споруди несуть найбільше інформації про пам'ятку, побут, матеріальну культуру, господарську, виробничу та іншу діяльність, форму організаційного устрою общини та багато інших свідчень. Проте контури чернечих напівземляних жител другої половини XIII-XIV ст. через незначне ґрунтове заглиблення споруд “читаються” археологами надзвичайно важко.

На основі археологічних обстежень, проведених під час виконання меліоративних робіт у внутрішньому дворі Унівської Святоуспенської лаври (1998), в перерізі дренажного рову зафіксовано північну сторону споруди, яку частково перекривало поховання та фундаменти митрополичих палат. Підмащена глиняним розчином долівка знаходилася на глибині всього 0,5 м від рівня сучасної поверхні. Довжина будівлі в напрямі схід-захід становила приблизно 3,8 м. На незначній площі, яка виявилася не зруйнованою, знайдено кілька дрібних кусочків керамічного посуду, який за низкою ознак належить до керамічних виробів XIII-XIV та наступних століть (рис. 54, 1, 2).

Рис. 54. Керамічні вироби та їх фрагменти з Унівського монастиря періоду пізнього середньовіччя.

Знайдено також кілька кусочків випаленої глиняної обмазки, яка могла походити з печі. У переважній більшості випадків контури житлових споруд нам вдавалося простежити за характерними ознаками долівки. Так долівка багатьох напівземляних будівель XIV ct. лише в окремих місцях ледь “виходить” на материковий суглинок і становить темний, пористий шар, який дуже схожий до кольору давньої поверхні, що знаходиться за межами жител.

Наприкінці XIV ст. знову поширюються дерев'яні наземні та напівземляні житлові споруди зрубного типу. Ґрунтове заглиблення напівземляних будівель становить приблизно 0,5-0,7 м від рівня сучасної поверхні. Будівлі періодично перебудовували в земляних котлованах. Долівка жител - земляна, без слідів поновлення. Нерідко долівку вдавалося локалізувати лише за площею поширення фрагментів кераміки, кістках тварин та птахів, втоптаними в неї, дрібними вугликами й невеликими кусочками випаленої глиняної обмазки та іншими залишками виробничої і господарсько-побутової діяльності.

Теж засвідчили результати археологічних досліджень, які було отримано під час досліджень житлових споруд давньоруського монастиря, що знаходиться біля с. Мостище Перемишлянського р-ну Львівської обл.^{[825] [826]} Цікавим фактом є те, що у багатьох чернечих житлових спорудах замість домашніх глинобитних чи кам'яних печей зустрічаються звичайні вогнища, які розкладали на долівці в кутовій або приблизно в середній частині житла (фото 42).

До речі, зазначену особливість існування відкритих вогнищ в окремих житлах кінця XIII - початку XIV ст. зауважило чимало дослідників. Відомості про відкриті вогнища у житлових камерах отримані під час досліджень напівземляних житлових камер на поселенні Каплівка (ур. Рябий Яр). Як зазначає дослідник пам'ятки Б. Тимощук, житло мало розміри 3,9?3,9 м. Воно було опущене в земляну основу на глибину приблизно 0,7 м. У північно-східному куті на долівці житлової споруди знаходилося звичайне вогнище діаметром 1 м.

Аналогічні житлові споруди зазначеного періоду були поширеними не лише у Галичині. Вони є добре відомими із результатів досліджень, які проводилися на поселенні у Григорівці^[827], Волинцеві та на багатьох інших середньовічних пам'ятках України, що підтверджує однаково домінуючу будівельну традицію, яка існувала у житловому будівництві на українських

828 землях.

Можна стверджувати про загальну нову тенденцію поширення примітивних опалювальних систем у житлових спорудах, що, на нашу думку, було відображенням реального побуту не тільки середньовічного українського чернецтва, а й усього суспільства.

Загалом наголосимо, що межі долівки чернечих жител XIV-XV ст. в ході розкопок чітко не виступають. У деяких місцях досліджень об'єктів складається враження, що стіни споруди є зсунуті в ту чи іншу сторону на 10-20 см. Можливо, що таке зміщення виникає унаслідок грунтових обвалів, чи від зміщення зігнилої деревини нижніх балок, що опинялися у житловому котловані, тобто за межами основних стін.

Будівлі і в цей час зберігають однокамерну конструкцію. Вони були зрубними, спорудженими із округлого дерева. Нижні балки стін жител лежали безпосередньо на земляній основі, що було однією з причин їхньої недовговічності.

На загал чернечі житлові споруди XIV ст. є невеликими (10-16 м²). В плані вони мають квадратну або ледь виражену прямокутну форму. Можна зауважити, що у XIV-XVI ст. зрубний наземний тип однокамерного житла та наступних століттях стає домінуючим на галицьких землях.

Як зазначає І. Возний, зрубні однокамерні житла будували “способом рубки в обло”. У кожній колоді вирізали кріпильну чашку. Вибірка чашки завжди проводилася на нижній балці^{[828] [829]. Зав'язка кутових частин зрубів проводилася методом випуску кінців колод за стіни зрубу житла на довжину приблизно на 25-30 см. Вірогідно, що виступ деревини робили суто з практичних міркувань, бо з боку зрізу вздовж волокон дерев'яні колоди мають здатність промерзати досить глибоко, а впоперек стовбура - набагато менше, тому, як зазначає волинський дослідник М. Кучинко, випущені назовні кінці промерзали на певну відстань, а ріг будинку залишався теплим[830]. Тобто такий конструктивний захід виконували також з метою збереження теплової енергії.}

Подібні за конструкцією та розмірами зрубні напівземляні однокамерні чернечі житлові будівлі зафіксовано під час археологічного дослідження експедицією Львівського національного університету ім. І. Франка середньовічного монастиря біля с. Мостище Перемишлянського р-ну Львівської обл. у 2007 р.^[831], а також у підніжжі Чернечої гори в Уневі, де в другій половині ХІІІ ст. було засновано новий чоловічий монастир^[832].

Навколо монастиря створювалась потужна система захисту, яка складалася із оборонних валів, котрі мали ширину в підошві 13 м та висоту близько 6 м та ровів, ширина яких становила близько 20 м, а глибина - майже 3 -4 м. Ще досі на притоці Гнилої Липи поблизу митрополичих палат Унівської Святоуспенської лаври є залишки стародавньої дамби, завдяки якій відбувалося наповнення захисної системи водою.

За планом спорудження оборонні фортифікації Унівського монастиря мали чотирикутну систему. Вона значно різниться із оборонними укріпленнями пам'яток давньоруського часу і навіть тогочасного Унівського монастиря на Чернечій горі. Можливо, що це було відображенням стилю західного оборонного мистецтва (рис. 55).

Рис. 55. Схематичний план забудови та оборонних укріплень Унівського чоловічого монастиря у XIII - XIV ст.

Планувальна структура самих же монастирів у пізньому середньовіччі є чіткіше вираженою. Порівняно добре її репрезентує план Унівського монастиря. Так в центральній частині монастирської оселі знаходилася дерев'яна церква. Навколо церкви розміщувалися невеличкі наземні житлові та господарські будівлі, котрі були захищені високим насипним валом та глибокими ровами. Із західного боку в оборонній конструкції існував прохід, а з південного - було влаштовано в'їздну дорогу у монастир. Для додаткового захисту в'їздна монастирська брама мала підйомний міст, що можна розглядати як характерне явище у системі середньовічної фортифікації.

Незважаючи на потужний захист, Унівський монастир в період XV­XVII ст. неодноразово переживав різні лихоліття. Зокрема, з дев'ятьох зафіксованих споруд лише у двох не виявлено слідів пожежі (рис. 55). Відомо, що лише татари в XVI ст. кілька разів спалювали зазначену монастирську обитель^[833].

Добрим датуючим матеріалом чернечих житлових споруд XIV-XVI ст. є керамічні вироби пізнього середньовіччя, які відзначаються значною міцністю, багатою та пишною орнаментацією, появою у внутрішній частині виробу скляної поливи (рис. 56).

Особливого значення під час проведення досліджень чернечих житлових пам'яток пізнього середньовіччя набувають нумізматичні знахідки^[834]. Для житлових споруд польсько-литовської доби найранішими характерними знахідками є невеличкі мідні монети - так звані грошики руські із написом легенди на аверсі “MONETA RUSSIAE”, які за вказівкою польського короля Казимира III (1333-1370) після захоплення ним Галичини чеканили у Львові^[835].

В Уневі знайдено срібні менетні знахідки - так звані празькі гроші, які були в грошовому обігу у XIV-XV ст., мідні шеляги польської та литовської чеканки, які відносяться до часів правління Сигізмунда І, Стефана Баторія та інших правителів Речі Посполитої^[836].

Унікальну групу знахідок з жител становлять особисті культові речі, зокрема, натільні хрестики. Один із хрестиків XIV ст. відзначається символізованим зображенням Розп'яття та христограмою, яку виконано церковно-слов'янським письмом (фото 43)^[837].

Починаючи з XVI - поч. XVII ст. в Галичині на чернечих пам'ятках домінують дерев'яні наземні житла. Одну групу становлять будівлі, основи яких були покладені на ґрунт або глиняну підсипку, іншу - на кам'яних вимостках.

Новий тип чернечих житлових будівель на вимостках, які мали вигляд фундаментів, репрезентують наземні дерев'яні споруди зрубної конструкції. Цікаво, що відомості про житла, які були споруджені на кам'яних мощених основах, Михайло Кучинко наводить із окремих археологічних пам'яток Волині. Проте, датує їх ще другою половиною ХІІІ - початком XIV ст. Зокрема, як свідчить згаданий автор, наземна житлова споруда у Рашкові знаходилася на кам'яній вимостці і мала зрубну конструкцію та зовнішні розміри 3,5?4,2 м^[838].

В результаті досліджень, проведених на низці чернечих житлових споруд пізнього середньовіччя, встановлено, що вимостку викладали з каменів на вапняному розчині^[839] або “на сухо”^[840] - тобто без використання зв'язуючого розчину.

Застосовуючи суху кладку майстри намагалися використати пласкі камені більших розмірів, щільно підігнати їх між собою, а також “зв'язати” шляхом поступового перекриття попередніх та поздовжних швів каменями наступного ряду кладки.

Одну з великих наземних дерев'яних будівель, яка за керамічним комплексом знахідок відноситься приблизно кінця XVI ст. і була збудована на кам'яному фундаменті у вигляді кам'яної підмостки, досліджено на Чернечій горі в Уневі у польовому сезоні 2002 р.^[841]

Житлова споруда налічувала аж п'ять камер. Вона представляла велике багатокамерне келійне приміщення, у якому чотири камери мали житлове призначення і одна - господарсько-побутове. Кам'яна основа будівлі мала незначне заглиблення від рівня так званої денної поверхні XVI ст. З бічних сторін кладки (зовнішньої та внутрішньої) розміщували камені більших розмірів, а всередині простір між ними забутовували дрібним вапняковим камінням. Загальну довжина зовнішньої сторони фундаменту будівлі становила 5,4 м, ширина - близько 3,8 м. Ширина фундаменту споруди становила від 0,45 до 0,60 м.

Довшою стороною будівля із невеликим північним відхиленням (6°) була скерована по осі схід-захід. Заглиблення кам'яної підмостки від рівня денної поверхні сягало приблизно 0,3-0,4 м, а підняття над поверхнею ґрунту становило не більше 0,2 м. За супровідними нумізматичними знахідками дане житло можна датувати приблизно початком XVII ст. Велику групу речових знахідок представляють керамічні вироби, які виділяються багатством орнаментації та вишуканою конфігурацією вінець (рис. 56, 1, 2, 3, 4).

Подібні типи кераміки є добре відомими з багатьох середньовічних поселень Галичини. Важливо, що їхнє датування виконано на основі монетних скарбів^[842].

Рис. 56. Керамічний горщик та фрагменти вінець керамічних посудин

XVI - XVII ст. з келій Унівського монастиря.

Внутрішня частина споруди була розділена дерев'яними стінками, які добре простежено завдяки помітному виділенню місць опорних стовпців кам'яної вимостки. У центральній частині споруди знаходився продовгуватий поперечний коридор, а обабіч коридору - дві печі (рис. 57).

Прямокутна основа печей була викладена з каменю на глиняному розчині на рівні денної поверхні XVI ст. Із зовнішньої сторони на печах відзначено кахельне облицювання. Кахлі відзначалися вишуканим рослинним орнаментом, який в кутових частинах доповнено помітно виділеними хрестоподібними зображеннями (фото 44).

Як видно з поданої ілюстрації (рис. 57), чернечі келії пізнього середньовіччя були невеликими. В середньому житлова площа однієї житлової камери становила 3,2-3,5 м², що можна розглядати як одноосібне келійне проживання. Поява одноосібних чернечих жител засвідчує ймовірність переходу до нових організаційних принципів, які відповідають засадам кіновії.

Рис. 57. План кам’яної вимостки п’ятикамерної житлової споруди

Унівського монастиря.

Варто наголосити, що житлові споруди, збудовані на кам’яних підмостках є також відомими із досліджень, які було проведено у Галичі в 1974 році. Як подає у науковому звіті В. Ауліх та частково показано на світлині (фото 35, 36) лише в одному польовому сезоні в ур. Качків, Собор та Церквище було виявлено фрагменти кількох кам’яних кладок^[843]. Їх ширина становила близько 0,6-0,8 м. Приблизно такою ж була їхня висота. У переважній більшості випадків камені були викладені будівельним методом “на сухо”.

Ймовірно, що споруди були великими, багатокамерними, однак автор не подає про це у звіті жодних відомостей. Можливо, що унаслідок попередніх руйнувань встановити окремі деталі не вдалося.

На підставі результатів, отриманих під час археологічних досліджень келій Унівських монастирів, житлових будівель середньовічного монастиря, що знаходиться біля с. Мостище Перемишлянського р-ну^[844], а також із врахуванням будівельних традицій XVII ст. було зроблено спробу відтворити вигляд наземного чернечого багатокамерного житла (рис. 58).

Рис. 58. П’ятикамерна житлова споруда пізнього середньовіччя Унівського монастиря за результатами археологічних досліджень. (Реконструкція автора).

Новим елементом інтер’єру чернечого житла в пізньому середньовіччі є кахлі. Найдавніші пічні кахлі з Унева є ручної роботи (фото 44). Вони без поливи з нерівною лицевою поверхнею, нерівними сторонами та бічними стінками. У середній частині кахля зображено міфічне “дерево вічного життя”, а в нижніх кутових частинах нанесено невеликі хрестики, котрі, вірогідно, також мали певне символічне значення. За відомими аналогіями та характерними ознаками (ручне виготовлення, довжина румпи тощо) найдавніші кахлярські вироби знайдені на Чернечій горі в Уневі можна датувати приблизно XVI-XVII ст.

Організаційна структура мала важливе значення у справі діяльності монастирських обителей. Як свідчать архівні матеріали, напередодні прийняття Берестейської унії (1596) переважна більшість українських монастирів Галичини не мала ніякого ієрархічного підпорядкування^[845]. Водночас світське ктиторство над монастирями набуло ще більшого, нечуваного досі розмаху. Нерідко між ктиторами точилася запекла боротьба за право володіння монастирями.

Серед галицьких монастирів на особливу увагу заслуговує монастир св. Онуфрія Пустинника, що знаходився на Жовківському передмісті Львова. Його виникненню передувала невелика печера, споруджена на косогорі Високого Замку. У своїй історії він пережив періоди занепаду та зростання. Відомо, що після кількох десятиліть економічного “упадку” в 1463 р. діяльність Святоонуфріївського монастиря відновив львівський міщанин Стефан Дропан^[846]. Потім короткий період благодійником (ктитором) монастиря був Констянтин Острозький^[847].

Наприкінці XVI ст. монастир св. Онуфрія знову опинився у важкому економічному становищі. Тут мешкало всього четверо ченців^[848]. Щоб зберегти Святоонуфріївський монастир львівські “братчики” не лише допомогли збільшити його чисельно шляхом добровільного постригу в ченці, а й надали йому землі та 7% свого річного доходу, що складало 2 800 зл. Львівські міщани Стефан Кушнір та Андрій Кравець зробили грошову пожертву на придбання земель для потреб монастиря^{[849] [850].}

Проте відсутність власного господарства та прибуткових виробництв, які б могли давати дохід у монастирську казну знову за короткий період 850 поставили монастир у скрутне становище.

Незабаром ігумен Унівського монастиря взяв на себе опікунство над Онуфріївським монастирем^[851].

Чимало архівних документів свідчить про громадську допомогу монастирям. Зокрема, після грабіжницького наїзду татарської орди на Городищенський монастир Андрушко Мушатич із Сільця передав монастирю з маєтку свого батька колоду пшениці сокальської, колоду жита сокальського 852

та колоду вівса сокальського.

Як свідчать архівні документи та публікації дослідників, наприкінці XVI ст. багато галицьких монастирів продовжувало існувати поза усякими організаційними межами та існуючими ієрархічними системами 853

управління.

Важливо зазначити проте, що наприкінці XVI - початку XVII ст. на галицьких землях простежується розвиток монастирського життя. З цього часу помітним є загальне число документів, пов'язаних із розбудовою монастирів, частішими серед архівних документів є відомості про заснування різних монастирських виробництв, оновлення чернечого життя^{[852] [853] [854].}

Однією із важливих подій на шляху розширення діяльності чернецтва в Галичині стала Берестейська унія 1596 року. Після її прийняття виразнішим стало організаційне впорядкування монастирських обителей Галичини^{[855] [856].}

“прав”. На кінець XVI ст. Косівський, Березівський,

Радницький, Ботохівський,

Першим важливим кроком на цьому шляху було закриття найбідніших монастирських осель. Але в той час залишалося багато монастирів, які існували без “фундушу' Кривецький, Лаковецький, Більчецький,

такими були

Товмацький, Звиняцький, інші

та

Лукіанський,

Котомийський,

Дорогівський, Лесницький, Топільницький та

галицькі

•856

монастирі.

Серед тимчасово закритих малочисельних монастирських наприклад, відомості про Віцинський монастир, що біля

осель є, Дунаева Бережанського повіту, де мешкав всього один монах на ім'я Іостч Вінчплавшивч^[857], який, ймовірно, мав хорватське походження. Проте жодних інших документів про пам'ятку та зазначеного ченця виявити не вдалося.

Подальша організація та становлення чернецтва на галицьких землях пов'язані з діяльністю галицького митрополита Велямина Рутського. 25 липня 1617 р. він скликав Собор ігуменів усіх монастирів Галичини для вирішення низки організаційних питань^[858]. Одним із важливих питань, що вирішувалось на Соборі, стало загальне прийняття настоятелями монастирів “Правил” чернечого існування^[859].

Зіставляючи результати археологічних досліджень та архівні матеріали, можна зауважити, що приблизно з початку XVH ст. керамічні побутові, господарсько-виробничі речові матеріали та інвентар майже зникають із чернечих келій. Зрідка поодинокими знахідками у келіях стають невеличкі горщики та мисочки.

Побутові керамічні вироби значно більших розмірів та речові знахідки у великих кількостях найчастіше виявляємо в будівлях, які, на нашу думку, слугували трапезними, коморами, побутовими, господарськими чи виробничими приміщеннями монастирів. Вірогідно, це варто пов’язувати із чинниками, що сприяли зростанню вимог до чернечого існування, поширенню чинності чернечих Статутів та більш суворому дотриманню правил чернечого існування у монастирях. Паралельно у планувальній структурі галицьких монастирів фіксується поява окремо виділених приміщень для спільної трапези, споруд для ведення господарських та виробничих занять.

На початку XVII ст. не тільки зростають загальні розміри наземних чернечих будівель, але й змінюється їхня внутрішня планувальна структура. Стало більше багатокамерних наземних споруд. У межах однієї будівлі творилися декілька розмежованих між собою житлових камер. Житлові камери багатокамерних будівель є набагато меншими за розмірами порівняно з однокамерними житловими земляними, напівземляними чи наземними спорудами.

Зменшення числа побутових знахідок в келіях багатьох монастирів дає підстави висловити припущення про певні зміни в системі внутрішнього устрою, правління та діяльності монастирів. Відсутність побутових речових матеріалів у келіях треба вважати як відображення поширення кіновіального організаційного устрою общини.

Кіновіальні або спільножитні монастирі за системою правління були побудовані на монархічний лад. Характерною ознакою монастирів кіновіального типу стала не лише характерна відособлена спільність проживання, а й те, що чернеча братія їжу, одяг, знаряддя та інше отримувала від монастиря, за розпорядженням його настоятеля. Водночас ченці зі свого боку усі свої старання і плоди праці віддавали на загальну потребу монастирської обителі.

На певному етапі еволюції чернецтва, приблизно на переломі XVI­XVII ст. як одна із форм чернечого існування на українських землях появляються монастирі-скити. Значення даного терміну походить від грецького слова “asketes”, що означає аскет, подвижник, що породило подвійне значення даного терміну.

Нерідко скит розглядають як окрему, відмежовану общину монахів. У пізньому середньовічному християнстві скити слід асоціювати зі спробою очистити християнську релігію від відступництва, приспосібництва та інших негативних явищ чернечого життя, що виходило за межі чинного Типікону. Тому здебільшого скити виявилися закритими для сторонніх осіб^[860].

Основна суть існування скита полягала у об’єднанні ченців у монастирську організацію для спільного життя. Нерідко скити існували при монастирях - тим самим пропагуючи праведне чернече існування перед іншими членами общини. Навіть за дозволом ігумена даного монастиря скитяни обирали собі свого керівника (настоятеля). Загалом у скитах ченці більш суворо дотримувалися основних канонів чернечого існування^[861].

Одним з найбільш відомих скитів в Галичині став Скит Манявський, який без сумніву було закладено в період відродження місця, ролі та значення християнського чернецтва на українських землях, що припадає на кінець XVI - початок XVII ст.^[862]

За Статутом та відомостями Скитського патерика передбачалося не тільки розмежоване існування осіб в окремих житлових камерах, але встановлювали регламент на їжу, одежу, молитву, працю, тощо. Не тільки монахи, а й настоятелі кіновіальних монастирів не мали особистої власності, не могли передавати у спадок майно, дарувати чи роздавати його і т. д.^[863]

Була встановлена та строго регламентована процедура вибирання ігумена монастиря. Зокрема, настоятелів кіновіальних монастирів в середньовіччі могли обирати лише ченці-“законники”. Згодом за поданням єпархіального архиєрея це рішення затверджував Синод.

Загалом упродовж XI-XVII ст. середньовічне чернече житлобудування на землях Галичини пройшло довготривалу та помітну еволюцію. Вона проходила у руслі складних військово-політичних подій, які в той час відбувалися на українських землях, а також на загальному тлі розвитку суспільно-побутових, господарських та виробничих досягнень. Від короткотривалих земляних келій з бідним інвентарем та примітивним домашнім вогнищем чернечі келії поступово трансформувалися у зручні та довговічні багатокамерні дерев’яні наземні споруди із кахельними печами та іншими належними умовами для проживання, які відповідали статутним положенням Типікону. Зібрані археологічні та писемні відомості та матеріали упродовж багатолітніх досліджень чернечих житлових пам’яток не тільки галицьких земель, а й інших регіонів, дають змогу дослідникам класифікувати житлові споруди ченців за низкою характерних ознак. У хронологічній послідовності умови проживання ченців християнських монастирів змінювалися від заглиблених земляних камер анахоретів до створення зручних наземних багатокамерних житлових будівель. Близьке сусідство монастирських осель з міськими та сільськими населеними пунктами варто розглядати як взаємне переплетіння і взаємозбагачення світських та культових традицій, що сприяло поступовому зростанню християнської культури, освіти, утвердженню нового світогляду, якісно новому розвитку суспільної інфраструктури.