Висновки
Доба Середньовіччя є знаменною, складною, проте недостатньо вивченою в історії України. Видатну роль у становленні нових цивілізаційних відносин у житті середньовічного суспільства відігравала давньоруська держава - Київська Русь.
Офіційне прийняття християнства, поширення слов’янської писемності, освіти та літературної творчості сприяли зростанню її міжнародного авторитету. Водночас період середніх віків став великим випробуванням для українського народу, якому довелось вести майже постійну боротьбу зі степовими протодержавними союзами кочових половецьких і печенізьких орд. Постійні військові конфлікти, а також нестихаючі внутрішні міжусобиці між князівськими кланами гальмували розвиток громадських, політичних, культурних, освітніх, виробничих, релігійних та інших інституцій.У складних суспільно-політичних умовах середньовічних реалій опинилося українське чернецтво. Процес виникнення християнських монастирських обителей в Україні виявився далеко не простим суспільним явищем. Творцями монастирських осель виступали світські та духовні особи, просте общинне чернецтво, окремі ченці-анахорети і навіть місцеве населення. Іноді високий соціальний та майновий статус засновників ставав причиною майнової диференціації серед українських монастирів.
Від XIV ст., коли галицькі землі підпали під владу Польського королівства, українське чернецтво виявилося позбавленим єдиного духовного центру, стало організаційно розпорошеним. Тим не менше, воно продовжувало виконувати місію важливого духовного чинника в житті суспільства, поширювало писемність, робило фіксацію подієвої історії і формувало таким чином писемні джерела, засновувало школи, лікарні, розвивало професійну культуру, мистецтво, суспільну етику, пропагувало християнські традиції, нові звичаї та обряди, передові виробництва, надавало соціальну допомогу та підтримку населенню.
Особливий суспільний статус середньовічного українського чернецтва, а також перманентний та неоднозначний процес творення та діяльності монастирів неодноразово привертали увагу багатьох українських та зарубіжних авторів.
Перші спроби наукового осмислення чернечого феномену в хронологічних рамках середньовіччя зробили ще в ХІХ ст. М. Мацієвський, М. Коссак, Я. Головацький, І. Вагилевич, о. Макарій,A. Афанасьєв-Чужбинський, В. Деметрикевич, Ю. Сецінський, В. Площансь- кий, А. Петрушевич, Е. Голубінський та інші. Різні аспекти існування та діяльності середньовічних українських монастирів і, зокрема, в Галичині піднімали відомі українські історики, археологи, мистецтвознавці та діячі: М. Грушевський, І. Шараневич, В. Антонович, І. Крип'якевич, М. Голубець,
B. Карпович, Я. Пастернак, М. Кордуба, о. Р. Лукань, І. Огієнко, М. Ваврик та багато інших. Із числа зарубіжних дослідників заслуговують на особливу увагу публікації А. Зіглера, І. Гєтза, Л. Мюллера, Х. Вердіра, А. Поппе, Л. Родлея та ін.
Історія середньовічного українського чернецтва має своїми джерелами вітчизняні та зарубіжні літописні відомості, різні групи писемних архівних джерел, описові твори, археологічні пам'ятки та матеріали, відомості тононіміки, петрогліфіки, епіграфіки, архітектури, що в комплексі творять вагому базу для наукових досліджень.
У своєму розвитку середньовічне українське чернецтво пройшло періоди яскравого піднесення та глибокого занепаду. Втрата національної державності стала головною причиною того, що багато монастирів опинилися ізольованими від життя Національної Церкви. Занепад та припинення діяльності Галицької митрополії, місцевих єпархій, а також нижчих структурних ланок Церкви отримали реальне відображення на стані, перспективах, формах та розвитку чернечого життя. Все це призвело до розпорошення та ізоляції монастирського життя. Більшість галицьких монастирських осель упродовж середніх віків проводила відмежоване автономне існування без дотримання вимог Типіконів, Уставів, Статутів, а статутні норми та положення життя чернечих громад, що існували в раніші часи, зазвичай з покоління у покоління передавалися в усній формі.
Чимало найдавніших монастирських обителей в Галичині вже у княжі часи було створено у природних печерних порожнинах, які у часі появи та поширення чернецтва ніким не використовувалися.
Особливе значення у процесі творення монастирів отримало християнське анахоретство, печерництво, ісихазм та інші форми чернечого аскетизму. Невеличкі одноосібні житла аскетів відзначалися примітивністю устрою та побуту. Вони зовсім не відповідали потребам людей, а могли задовільнити лише вимоги крайньої аскези. Дослідження печерних келій додало багато нової інформації про життя середньовічного чернецтва Галичини, засвідчило особливості формування та розвитку чернечих общин.Анахорети, які населяли окремі печерні камери в одних і тих же більших печерних порожнинах, контактували між собою, з часом достосовували свої обителі до вимог строгого чернечого побуту. Нерідко чернечі подвиги анахоретів захоплювали собою населення краю. Під впливом
різних чинників лише окремі індивідуальні житла ченців зуміли перерости у скити, протомонастирські та монастирські інституції. Проте аскетичне чернецтво стало одним із вагомих складових частин на шляху створення монастирських общин кіновіального типу.
Загалом упродовж XI-XVII ст. житло та побутові умови чернечого буття на землях Галичини пройшли довготривалу та помітну еволюцію. Вони змінювалися під впливом економічного розвитку, суспільних і культурних процесів, військово-політичних подій. Від короткотривалих земляних келій з бідним інвентарем та примітивним домашнім вогнищем чернечі келії поступово трансформувалися у зручні та довговічні багатокамерні дерев'яні наземні споруди із кахельними печами і іншими належними умовами для проживання, що відповідали статутним положенням Типікону.
Зібрані писемні відомості та археологічні матеріали в процесі багатолітніх досліджень чернечих житлових пам'яток не тільки галицьких земель, а й інших регіонів, дають змогу дослідникам класифікувати житлові споруди ченців за низкою ознак, які є властивими для мирських жител. І хоч житлові споруди середньовічного українського чернецтва відзначалися простотою внутрішнього інтер'єру, бідним побутовим інвентарем та певними ознаками, що відрізняли їх від мирських житлових будівель, близьке сусідство монастирських осель з міськими та сільськими населеними пунктами сприяло взаємному переплетінню і взаємозбагаченню світських та культових традицій.
Це стало важливим та дієвим чинником на шляху поступового зростання серед місцевого населення християнської культури, освіти, світогляду, піднесенню ролі Церкви і її монастирських осередків у всіх сферах суспільного життя.Реальний суспільний стан галицького чернецтва сприяв появі та разом з тим практично упродовж всього досліджуваного періоду в монастирях спостерігається паралельне існування келіотських, кіновіальних, ідіоритмічних та інших організаційних форм, які часто виникали на традиційних особливостях анахоретства, відшельництва, ісихазму, печерництва, затворництва, а іноді тісно перепліталися з місцевими народними традиціями тощо.
У пізньому середньовіччі багато галицьких монастирів опинилося в складному переплетенні боротьби світської та клерикальної влади за право панування над монастирями, що негативно позначилось на чернечому житті. Внутрішні суперечності в духовному середовищі значно поглиблювалися зовнішніми умовами, які полягали у періодичних наїздах татарських завойовників на українські землі та супроводжувалися грабежами, руйнуваннями, пожежами тощо.
Незважаючи на складні умови виникнення, існування та значну ізольованість чернечих інституцій від мирського життя, особливо на раніших
етапах їх існування, багато середньовічних монастирів Галичини стали не тільки народними святинями, а й відомими центрами духовної культури, скульптурного мистецтва, іконопису, писемності, освіти, книгодрукування, технічних винаходів, виробництв, ремесел тощо.
У вивченні багатьох середньовічних пам'яток чернецтва дуже велике значення має комплексне використання писемних відомостей та археологічних матеріалів. Переконливим прикладом цього може слугувати Крехівський печерний монастир. Завдяки такому використанню джерел тут вдалося реально зафіксувати певні аналогії та порівняння з іншими історичними пам'ятками, зіставити їх з відомостями Типікону тощо. Результати комплексних наукових досліджень монастирських осель із залученням різних за походженням історичних джерел (писемних та археологічних), відомостей топоніміки та інших дисциплін шляхом застосування індуктивних, дедуктивних, порівняльних, порівняльно- типологічних та інших методів не лише дали змогу побачити матеріальну культуру середньовічних ченців у процесі її розвитку, але встановити основні форми існування середньовічного українського чернецтва, відкрити нові невідомі сторінки історичного минулого і тим самим суттєво доповнити та збагатити загальні історичні відомості про недостатньо вивчений період історії українського народу.